В ту ж мить така спекуляція латинню здалася мені нечесною: я подумав, що, може, багато хто захоче поговорити з людьми того закладу, а серед них і такі, що ніколи жодного латинського слова не вивчили. Та на мій подив він хихикнув і сказав:
— Frater tuus est in refectorio, обідає, — а далі трохи голосніше додав: — Панове обідають, а під час трапези їх турбувати не дозволяється.
— У мене дуже нагальна справа, — наполягав я.
— Смертельний випадок? — запитав він.
— Ні, — сказав я, — але близько до цього.
— Значить, тяжке поранення?
— Ні, скорше внутрішня рана.
— Ага, — мовив він, і голос його трохи пом’якшав, — внутрішній крововилив.
— Ні, — знову заперечив я, — це душевне. Чисто душевна справа.
Певно, для нього то була китайська грамота, бо у відповідь запала німа тиша.
— Боже мій, — не витримав я, — та людина ж складається з тіла і душі!
Віл щось забурмотів, — очевидно, це моє твердження викликало сумнів у нього, — і тільки двічі затягнувшись люлькою, пробурчав:
— Августін... Бонавентура... Кузанус... Ви стоїте на хибному шляху.
— А душа таки є, — вперто сказав я, — і я вас прошу: передайте пану Шніру, що душа його брата в небезпеці, хай подзвонить мені, тільки-но скінчить обідати.
— Душа... — холодно мовив він, — брат, небезпека. — Так само байдуже він міг сказати: сміття, гній, дійниця. Це непорозуміння здавалось мені комічним: адже з їхніх студентів готують пастирів людських душ, і той чолов’яга мусив би хоч раз почути слово «душа».
— Послухайте: справа дуже й дуже нагальна, — наполягав я.
Він тільки похмикав. Очевидно, ніяк не міг збагнути, що душевні справи теж можуть бути нагальними.
— Я передам, — нарешті пообіцяв він. — А що ви сказали про школу?
— Нічого, — відповів я, — абсолютно нічого. Справа ніякого відношення до школи не має. Слово те я вжив, називаючи перші літери свого прізвища.
— Ви, певно, гадаєте, що вони в цій школі ще й досі вчать літери? Серйозно так гадаєте? — Він так пожвавився, що можна було подумати, ніби він осідлав свого улюбленого коника. — Надто м’яка тепер метода, — крикнув він, — надто м’яка!
— Ну, звичайно, — підтакнув я, — треба, щоб у школі більше лупцювали.
— Золоті слова! — запально гукнув він.
В ту ж мить така спекуляція латинню здалася мені нечесною: я подумав, що, може, багато хто захоче поговорити з людьми того закладу, а серед них і такі, що ніколи жодного латинського слова не вивчили. Та на мій подив він хихикнув і сказав:
— Frater tuus est in refectorio, обідає, — а далі трохи голосніше додав: — Панове обідають, а під час трапези їх турбувати не дозволяється.
— У мене дуже нагальна справа, — наполягав я.
— Смертельний випадок? — запитав він.
— Ні, — сказав я, — але близько до цього.
— Значить, тяжке поранення?
— Ні, скорше внутрішня рана.
— Ага, — мовив він, і голос його трохи пом’якшав, — внутрішній крововилив.
— Ні, — знову заперечив я, — це душевне. Чисто душевна справа.
Певно, для нього то була китайська грамота, бо у відповідь запала німа тиша.
— Боже мій, — не витримав я, — та людина ж складається з тіла і душі!
Віл щось забурмотів, — очевидно, це моє твердження викликало сумнів у нього, — і тільки двічі затягнувшись люлькою, пробурчав:
— Августін... Бонавентура... Кузанус... Ви стоїте на хибному шляху.
— А душа таки є, — вперто сказав я, — і я вас прошу: передайте пану Шніру, що душа його брата в небезпеці, хай подзвонить мені, тільки-но скінчить обідати.
— Душа... — холодно мовив він, — брат, небезпека. — Так само байдуже він міг сказати: сміття, гній, дійниця. Це непорозуміння здавалось мені комічним: адже з їхніх студентів готують пастирів людських душ, і той чолов’яга мусив би хоч раз почути слово «душа».
— Послухайте: справа дуже й дуже нагальна, — наполягав я.
Він тільки похмикав. Очевидно, ніяк не міг збагнути, що душевні справи теж можуть бути нагальними.
— Я передам, — нарешті пообіцяв він. — А що ви сказали про школу?
— Нічого, — відповів я, — абсолютно нічого. Справа ніякого відношення до школи не має. Слово те я вжив, називаючи перші літери свого прізвища.
— Ви, певно, гадаєте, що вони в цій школі ще й досі вчать літери? Серйозно так гадаєте? — Він так пожвавився, що можна було подумати, ніби він осідлав свого улюбленого коника. — Надто м’яка тепер метода, — крикнув він, — надто м’яка!
— Ну, звичайно, — підтакнув я, — треба, щоб у школі більше лупцювали.
— Золоті слова! — запально гукнув він.