— А він змінився?
— Що? — недочув Ґабер.
— Він змінився? — вигукнув я.
— Змінився, — відповів Ґабер. — Але ні, не змінився, чого б він мав мінятися, він, як і всі, постарів, оце й усе.
— Дивний у вас голос цього вечора, — мовив я, але, здається, він не почув мене.
— Гаразд, — підсумував Ґабер, — знову зверху вниз погладивши собі груди, — я йду, бо, бачу, ви нічим не почастуєте мене. — І пішов, навіть не попрощавшись. Але я наздогнав його, попри огиду, яку він навівав мені, попри мою кволість і мою хвору ногу, і схопив його за рукав.
— Що він сказав вам? — запитав я. Ґабер зупинився.
— Моране, — заговорив він, — ви починаєте по-справжньому набридати мені.
— Благаю вас, — просив я, — скажіть, що він сказав.
Ґабер штовхнув мене. Я впав. Він ненавмисне штовхнув мене так, щоб я впав, він просто не усвідомлював, у якому я стані, просто хотів відтрутити мене. Я навіть не пробував підвестися. Я аж заревів. Ґабер підійшов і нахилився наді мною. Він мав великі бурі вуса на ґальський манер. Я побачив, як вони заворушились, розкрилися вуста, і майже одразу почув, немов він бурмотів слова співчуття. Ґабер аж ніяк не був брутальним, я знав його.
– Ґабере, — заговорив я, — я ж не вимагаю від вас дуже багато. — Я добре пам'ятаю ту сцену. Він хотів допомогти мені підвестися. Я відштовхнув його. Мені було добре й там, де я лежав. — Що він сказав вам? — знову запитав я.
— Не розумію, про що ви говорите, — відповів Ґабер.
— Щойно ви говорили, що він сказав вам щось, — пояснив я, — а потім я урвав вас.
— Урвав? — здивувався Ґабер.
— «Знаєте, що він сказав мені одного разу», — ось ваші власні слова. Обличчя Ґабера проясніло. Цей чолов'яга був десь такий кмітливий, як і мій син.
— Він сказав мені, — заговорив Ґабер, — сказав…
— Голосніше! — закричав я.
— Він сказав мені, — повторив Ґабер, — Ґабере, сказав він мені, життя — таки добра штука, Ґабере, річ просто нечувана. — Ґабер наблизив своє обличчя до мого:
— Річ нечувана, — й усміхнувся.
Я заплющив очі. Усмішки — це так гарно, вони так додають сміливості, але потребують певної дистанції. Я запитав:
— Думаєте, він говорив про людське життя? — Я прислухався. — Тобто він мав на увазі людське життя? — знову запитав я. Я розплющив очі. Я був сам. В руках у мене було повно жмутків трави і землі, що їх я вирвав, навіть не збагнувши коли, як виривав і завжди. Я буквально виривав з корінням. Я припинив рвати, атож, тієї самої миті, коли зрозумів, що я вчинив, що я чиню таку мерзенну річ, і поклав тому край, розтулив долоні, й вони знову були порожні.
Цієї ночі я ступив на зворотний шлях. Пройшов я небагато, але ж це був початок. Зараховують перший крок. Другий — трохи більше. Ця фраза незрозуміла, вона не передає того, чого я сподівався від неї. Спершу я рахував десятками кроків. Зупинявся, коли вже не міг рахувати, але казав собі: «Браво, ти ступив стільки-то кроків, на стільки-то більше, ніж учора». Потім рахував п'ятнадцятими, двадцятками і зрештою п'ятдесятками. Так, зрештою я міг ступити п'ятдесят кроків, перше ніж зупинитися для відпочинку, спираючись на вірну парасольку. Мабуть, на початку я трохи блукав у Балібі, якщо я справді був там. Згодом я йшов більш-менш тими самими шляхами, якими ми йшли сюди. Але шляхи, коли вертаєшся по них, змінюють свій вигляд. Я їв, дослухаючись до розуму, все, що природа, ліси, поля, води могли запропонувати мені їстівного. Я випив увесь морфін.
Я дістав наказ повернутись у серпні, найпізніше у вересні. Я повернувся навесні, я не хочу бути точнішим. Отже, я йшов цілу зиму.
Хтось інший, не я, впав би на сніг, вирішивши вже ніколи не підводитись. Але не я. Колись я гадав, що люди не мали б таких причин, як я. Я завжди вважав себе хитрішим за речі. Є люди і є речі, не говоріть мені про тварин. І про Бога. Річ, що опирається мені, навіть задля мого добра, опирається недовго. Скажімо, цей сніг. Хоча, якщо бути щирим, він мене радше кликав, ніж опирався мені. Але в певному розумінні опирався. Цього досить. Я перемагав його, скрегочучи зубами від радості, можна дуже добре скреготати навіть різцями. Я прокладав собі шлях до того, що назвав би своєю згубою, якби міг собі уявити, що я згублю. А можливо, я й уявляв, можливо, я завжди уявляв, з часом до цього доходиш неминуче, і я ще дійду. Але під час подорожі я ще не уявляв, беззахисний перед злостивістю речей та людей і неспроможністю власної плоті. Моє коліно, коли абстрагуватися від того, що я вже звик до нього, боліло не менше і не більше, ніж першого дня. Мої муки, хоч які вони були, не збільшувалися. Чи можна пояснити таке? Але, коли повернутися до мух, я вважаю, що є такі, які народжуються на початку зими, в будинках, і трохи згодом дохнуть. Ми бачимо цих мушок у теплих кутках, вони повільно літають без завзяття і дзижчання. Тобто ми бачимо яку-небудь мушку тільки подеколи. Вони, напевне, вмирають дуже молодими, навіть не відклавши яєць. Їх замітають, запихають віником у совок, навіть не помітивши. Яке химерне покоління мух. Але я став здобиччю й інших почуттів, ні, це не те слово, здебільшого кишкових. Я вже не маю бажання розповідати про них, а шкода, був би непоганий уступ. Я тільки скажу, що хтось інший, ніж я, не подолав би їх без допомоги. Але я! Зігнувшись навпіл, стискаючи вільною рукою живіт, я посувався вперед, видаючи від часу до часу стогін відчаю або тріумфу. Деякі види мохів, які я їв, мабуть, були призначені для чогось іншого. Якщо я вбив собі в голову, що мені пунктуально треба добутися до місця своїх мук, то й кривава дизентерія не перешкодила б мені, я просувався на чотирьох, випорожнюючись нутрощами та кишками й виспівуючи прокльони. І, я вже казав вам: мої ближні розправляться зі мною.
Я не розповідатиму вам багато про це повернення, про його шаленства і зради. Я мовчатиму про лихих людей і про привиди, які прагнули перешкодити мені повернутися додому, як наказав Юді. Але я все-таки опишу його кількома словами, щоб дати собі настанови й підготувати душу до висновків. Спершу подам свої рідкісні думки.
Річ дивна, але я переймався деякими питаннями теологічного характеру. Ось кілька з них.
1. Чого варта теорія, згідно з якою Єву створено не з Адамового ребра, а з пухлини на литці (сідниці)?
2. Змій плазував чи, як стверджує Коместор, ходив стоячи?
3. Марія справді зачала через вухо, як хотілося святим Авґустинові й Адобардові?
4. Скільки ще часу примусить нас чекати себе Антихрист?
5. Чи справді має значення, якою рукою обмивати промежину?
6. Що треба думати про обітницю ірландців прикладати праву руку до реліквій святих, а ліву — до чоловічого члена?
7. Чи природа вшановує день суботній?
8. Чи справді дияволи не страждають від пекельних мук?
9. Алгебраїчна теологія Крейґа. Що можна думати про неї?
10. Чи правда, що святий Рох, бувши немовлям, не ссав груди в середу і п'ятницю?
11. Що думати про відлучення паразитів у XVI ст.?
12. Чи треба схвалювати дії італійського шевця Ловата, що, спершу каструвавши себе, розп'яв себе?
13. Що робив Бог до створіння світу?
14. Чи не стане блаженне бачення кінець кінцем джерелом нудьги?
15. Чи правда, що покарання Юди в суботу припиняють?
16. Чи справляють мертві панахиди по живих?
Я проказував собі напам'ять слова чудового отця-квієтиста: «Господи, що будеш уже не на небі, а на землі і в пеклі, я не хочу й не прагну, щоб твоє ім'я було освячене, ти й сам знаєш, що належить тобі». І т. ін. Середина й кінець дуже гарні.
Саме в цьому фривольному й чарівливому світі я знаходив собі притулок, коли переповнювалась моя чаша.