Я дуже любив вирушати на мопеді, я полюбляв цю форму пересування. Не знаючи, чи є причини, які могли б перешкодити моєму намірові, я вирішив їхати на мопеді. Отож на самому початку роботи над завданням дався взнаки згубний принцип насолоди.
Сонячне проміння зазирало крізь шпарину між шторами, даючи змогу бачити, як витанцьовує порох. З цього я виснував, що надворі й досі погідний день, і зрадів. Адже, коли вирушаєш на мопеді, бажано, щоб була гарна погода. Я помилявся, надворі вже насупилась негода, небо затягло хмарами, невдовзі пішов дощ. А тим часом ще сяяло сонце. Саме на те сяєво з незбагненною легковажністю я й спирав свої висновки, не мавши ніяких інших підстав для оцінки ситуації.
Далі я, своїм звичаєм, підступив до головного питання: які речі брати з собою? З цього приводу я теж би ухвалив якусь абсолютно ледачу постанову, якби не вдерся мій син, прагнучи знати, чи можна йому вийти. Я насилу опанував себе. Він витер вуста тильним боком долоні. Такого я ніколи не любив бачити. Але ж є й жести, ницість яких куди огидніша, я трохи знав про них.
— Вийти? — перепитав я. — І куди піти?» — Вийти! Яка огидна невизначеність! — Я відчув, що дуже зголоднів.
— У В'язи, — відповів син. Саме таку назву має наш невеличкий публічний парк. Проте мене запевняли, що там немає жодного в'яза.
— Навіщо? — запитав я.
— Повторити ботаніку.
Траплялися миті, коли я підозрював, що мій син нещирий. Сьогодні була саме така мить. Мені майже хотілося, щоб він сказав: «Подихати повітрям», або: «Подивитися на дівчат». Лихо полягало в тому, що він знав про ботаніку набагато більше за мене. Інакше я б міг йому поставити, як повернеться, кілька гачкуватих запитань. Бо я просто любив рослини. Я навіть добачав у них ще один доказ існування Бога.
– Іди, — кивнув я, — але повернися о пів на п'яту, нам треба поговорити.
— Добре, батьку, — мовив син. «Добре, батьку!» Ет!
Я трохи подрімав. Скоротімо розповідь. Проходячи повз церкву, я мимоволі зупинився. Я розглядав портал у єзуїтському стилі, дуже гарний. Мені він видавався огидним. Я пішов далі, до плебанії.
— Пан абат спить, — повідомила служниця.
— Я зачекаю.
— Щось термінове? — запитала вона.
– І так, і ні.
Служниця завела мене до страхітливо голої вітальні. Ввійшов отець Амбруаз, протираючи очі.
— Отче, я потривожив вас, — несміливо озвався я.
Отець Амбруаз заперечно клацнув язиком об піднебіння. Я не зображуватиму наших дій, рис, характерних для нього, і рис, притаманних мені. Він запропонував мені сигару, я з удячністю взяв її й поклав до кишені поміж ручкою і автоматичним олівцем. Отець Амбруаз лестив собі думкою, що розуміється на манерах, знає звичаї, хоча сам не курив ніколи. Всі казали про нього, що він дуже щедрий. Я запитав, чи бачив він мого сина на недільній відправі.
— Звичайно, ми навіть розмовляли. — Я, мабуть, видавався здивованим. — Так, — провадив далі отець, — не побачивши вас на вашому місці, на першій лаві вірних, я стривожився, чи ви бодай не захворіли. Тож я й розпитав любу дитину, і вона заспокоїла мене.
— Я був змушений приймати вкрай невчасного гостя, — пояснював я, — й не міг спекатися його раніше.
— Саме про це і сказав ваш син, — мовив отець. І додав: — Таж сідаймо, куди нам поспішати. — Засміявся й сів, підібравши важку сутану. — Може, вип'єте чого-небудь? — запитав він.
Я був приголомшений. Невже Жак розбовкав про пиво? Він здатний на таке.
— Я прийшов просити вашої ласки, — знову заговорив я.
— Ви вже її маєте, — відповів священик.
Ми подивились одне до одного.
— Бачите, — говорив я далі, — для мене неділя без причастя, мов…
— Ніяких блюзнірських порівнянь! — застережно підняв руку отець. Може, подумав про поцілунок без вусів або ростбіф без гірчиці. Я не люблю, коли мене уривають. Я починав сердитись.
— Бачу, до чого ви хилите, — здогадався отець, — тож кажіть уже зразу, що хочете причаститися. — Я опустив голову. — Це, звичайно, не зовсім правильно, — додав він. Я запитав себе, чи їв він сьогодні. Я знав, що він охоче влаштовує собі тривалі пости, вочевидь задля приборкання плоті, крім того, таку пораду дав йому лікар. Отак одним пострілом він убивав двох зайців. — Нікому нічого не кажіть, — попередив він, — нехай це лишиться між нами, і… — Він урвав себе, підносячи і палець, і очі до стелі: — Ти ба, що то за пляма?
Я теж став дивитися на стелю.
— Десь вода протікала, — мовив я.
— Те-те-те, це вже погано.
Слово «те-те-те» видалося мені розпачливо безглуздим.
— Бувають миті, — казав далі отець, — коли відчуваєш спокусу зневіритися. — Він підвівся: — Піду візьму свого ящика.
Він називав те своїм ящиком. Лишившись сам і стиснувши руки, аж хруснули пальці, я запитав поради в Господа. Марно. Ну, бодай це вже відоме. А щодо отця Амбруаза, то побачивши, як він метнувся за своїм ящиком, у мене склалося враження, ніби він не сумнівається ні в чому. Чи, може, його кортіло подивитись, як далеко я зайду? А може, подобалося підбивати мене на гріх? Я узагальнив ситуацію в наступній формі. Якщо він знає, що я пив пиво, і однаково причащає мене, він грішить не менше, ніж я, якщо в цьому є гріх. Тож я майже нічим не ризикую. Отець повернувся зі своєрідною валізою-дароносицею, відкрив її і причастив мене, не завагавшись ні на мить. Я підвівся й палко подякував йому.
— Пхе! — мовив він. — Дурниці. Тепер можна й побазікати.
Щоправда, говорити з ним про щось інше я й не збирався. Тепер я прагнув тільки одного: якомога швидше повернутися додому й нажертися раґу. Наситивши душу, я відчув вовчий апетит. Але, трохи випереджаючи свій графік, подумав, що можу приділити отцеві вісім хвилин. Вони видались мені безкінечними. Отець розповів, що пані Клеман, дружина фармацевта й сама фармацевт першого класу, впала у своїй аптеці зі сходів і зламала шийку…
— Шийку! — вигукнув я.
— Стегна, — додав він, — ви не дали мені закінчити.
— А далі повідомив, що так воно й мало статися. А я, щоб не пасти задніх, розповів, що мої кури завдають мені багато клопоту, зокрема сіра курка, що не хоче ані нестися, ані сидіти на яйцях і вже понад місяць сидить у поросі зранку до вечора.
— Як Йов, га-га! — реготнув отець. Я теж засміявся.
— Як добре бодай інколи посміятися, — додав він.
– І справді.
— Це властиво людині, — просторікував священик.
— Я помітив.