— Мерщій принеси йод! — крикнув я.
— Ти сидиш на ньому.
Я підвівся, і холоша знов опустилася до щиколотки. Саме ця інертність речей доводить буквально до божевілля. Я застогнав, і той стогін чули, напевне, й сестри Ельснер. Вони припинили читати, підняли голови, перезирнулися, прислухались. Більше нічого. Просто ще один крик серед ночі. Дві старі, жилаві, унизані перснями руки знайшли і стисли одна одну. Я знову підняв холошу, люто підкотив її на стегно, підняв сидіння стільчика, дістав з ящика йод і намастив коліно.
— У коліні повно дрібненьких кісточок, що ворушаться. Розітри його добре, — підказав мені син. Ну, за це він заплатить мені пізніше. Скінчивши, я все поставив на місце, відкотив холошу, сів на стільчик і прислухався. Більше нічого.
— Хіба що ти хочеш спробувати якийсь справжній блювотний засіб, — сказав я, ніби нічого не сталося.
— Я хочу спати, — жалівся син.
– Іди лягай, — зласкавився я, — я принесу тобі в ліжко невеличку вечерю, яка сподобається тобі, ти трохи поспиш, а потім ми разом вирушимо. — Я пригорнув сина до грудей. — Ну, що ти скажеш на це? — запитав я. Син на те сказав «Добре, батьку». Цікаво, чи любив він мене тієї миті так, як я його? З таким потайним хлопцем ніколи нічого не знаєш. — Іди швиденько лягай, добре вкрийся, а я одразу прийду.
Я спустився на кухню, приготував і поклав на свою гарненьку лаковану тацю чашку теплого молока і бутерброд із джемом. Син скучив за батьківською любов'ю. Ось тепер він матиме її. Марта мовчки дивилася на мене, розлігшись у кріслі-качалці. Немов Парка, в якої урвалася нитка. Я прибрав після себе й пішов до дверей.
— Я можу йти спати? — поцікавилась Марта. Щоб запитати, вона чекала, поки я буду з повною тацею в руках. Я вийшов, поставив тацю на стілець коло сходів, повернувся на кухню.
— Ви зготували сандвічі? — запитав я. А молоко тим часом холонуло і вкривалося огидною плівкою. Вона приготувала.
— Я йду лягаю. Всі вже сплять, — мовила служниця.
— Доведеться підняти вас за годину чи дві, щоб узяти двері на засув, — нагадав я. Нехай подумає, чи варто їй лягати за таких обставин. Марта запитала, як довго я можу бути відсутній. Цікаво, чи знає вона, що я вирушаю не сам? Безперечно. Піднявшись, щоб сказати синові прийти на кухню, вона, навіть якщо він не сказав їй нічого, напевне помітила рюкзак. — Не знаю, — відповів я. А потім додав одразу, побачивши, що вона така стара, ба гірше, ніж стара, — підстаркувата, така самотня й сумна у своєму вічному кутку: — Слухайте, надовго це не затягнеться. — Й попросив її, вдавшись до слів, що, як на мене, були теплі, добре відпочити протягом моєї відсутности й розвіятись, провідавши подруг і запрошуючи їх до себе. — Не економте ні чаю, ні цукру, а якщо раптом вам будуть потрібні гроші, зверніться до метра Саворі. — Я довів цю раптову приязність аж до того, що потис їй руку, яку вона швиденько витерла, тільки-но збагнувши мої наміри, об свій фартух. Потиснувши, я й далі не відпускав її м'якої червоної руки. Я взяв один її палець своїми пучками, притяг до себе й роздивлявся. Якби я мав сльози, щоб проливати, я б лив їх, мабуть, потоками і годинами. Марта, певне, вже запитувала себе, чи не збираюсь я звернутися до неї з сороміцькими пропозиціями. Я віддав їй руку, взяв сандвічі й пішов.
Марта давно вже працювала в мене. Я часто подорожував. Я ще ніколи не прощався з нею так розчулено, а завжди невимушено й безтурботно, навіть коли боявся, що моя відсутність буде тривала, хоча сьогодні такого страху я не мав. Інколи я вирушав, не мовивши їй ані слова.
Перше ніж зайти до синової кімнати, я зайшов до своєї. Я й досі тримав сигару в роті, але той гарний попіл уже десь упав. Я дорікнув собі за таку недбайливість. Я розчинив у молоці снодійний порошок. Я ніколи не зласкавлювався до сина просто так. Я взяв тацю й пішов, аж раптом мій погляд упав на два альбоми, що лежали в мене на столі. Запитав себе, чи не міг би я скасувати свою заборону, принаймні для альбому з марками-дублікатами. Нещодавно син заходив сюди, шукав термометр. Його довго не було. Може, він скористався тією нагодою і взяв кілька своїх улюблених марок? Я не мав часу контролювати все. Я поклав тацю й навмання пошукав кілька марок, червону марку з Того з гарним кораблем, марку Ньяса за десять реалів 1901 р. та кілька інших. Я дуже любив марку з Ньяси. Вона була зелена, на ній був зображений жирафа, що об'їдав верхівку пальми. Марки були на місці. Але це нічого не доводило. Доводило тільки те, що саме ці марки є. Я подумав, що не зможу скасувати свою вільно ухвалену і ясно проголошену постанову, не завдавши своєму авторитетові шкоди, якої він би не витримав. Жаль. Син уже спав, і я розбудив його. Він з'їв шматок і скривився з огиди. Так ось як він віддячує мені. Я зачекав, поки зникла остання кришка, остання краплина. Син повернувся до стіни, я закутав його в ковдру. Ще трохи — й поцілував би його. Ані він, ані я не сказали й слова. Поки що ми не мали потреби в словах. А втім, син украй рідко першим озивався до мене. А коли я звертався до нього, він найчастіше відповідав повільно і немов усупереч власній волі. Зате зі своїми товаришами він, коли гадав, ніби я далеко, був незвичайно балакучий. Та мені навіть подобалося, що моя присутність гасить у ньому ту балакучість. Мовчати і слухати — на таке навряд чи здатна одна людина з сотні, ба навіть навряд чи розуміє, що це означає. Адже саме в такі миті понад абсурдним гамором можна почути тишу, з якої створено всесвіт. Я прагнув, щоб мій син мав таку перевагу. І був поодаль від тих, хто вихваляється, ніби вміє розплющувати очі. Не на те я виборов, вимучив, вистраждав, витворив своє становище, живши як балакун, щоб і мій зазнав такої недолі. Я навшпиньки вийшов з кімнати. Я з радістю дограватиму до кінця свої ролі.
Оскільки я відступив після такої своєрідної поразки, чи повинен я, вибачившись, сказати йому про це? Я кинув це припущення напризволяще. Й навіть не дуже зосереджувався на ньому. Описуючи цей день, я немов знову переживав його, заповнив його своїм тривожним і марним життям з єдиною метою отупіти, мати змогу не робити того, що слід. І як тоді моя думка відмовилася думати про Молоя, так і цієї ночі мені відмовило перо. Це признання вже якийсь час не давало мені спокою. А тепер не дало мені полегші.
Я з гіркою втіхою міркував, що, навіть якби мій син помер під час цієї подорожі, не я б хотів тієї смерти. Кожному своя відповідальність. А я вже знав, що спати вона не заважає.
Я кажу собі, що в цьому домі щось заважає мені діяти. Такий чоловік, як я, не може у своїх викрутнях забути, від чого він викручується. Я вийшов у сад і походжав майже в цілковитій пітьмі. Сад я знав трохи гірше, ніж свої квітники і пасіку. Сиґара погасла, а я навіть не помітив коли. Струснув її й поклав до кишені з наміром викинути згодом у попільничку або в кошик з паперами. Але другого дня, далеко від Шита, я знайшов її у своїй кишені й, повірте, не без утіхи. Адже я зміг ще кілька разів затягнутися. З'ясувати, що в тебе в зубах погасла сиґара, виплюнути її, потім шукати в пітьмі, підібрати, запитати себе, чи годиться так чинити, струсити з неї попіл і покласти до кишені, уявити собі попільничку й кошик на папери — ось головні стадії процесу, що забрав у мене принаймні чверть години. Решта часу була витрачена на собаку Зулу, на пахощі, такі гострі після дощу, джерела яких я намагався пригадати, мацаючи рослини руками, на світло у вікнах одного сусіди, на шум у будинку іншого й т. ін. Синове вікно тьмяно світилося. Син полюбляв спати з нічником коло себе. Я трохи сварив його, щоб він позбувся тієї вигадки. А ще недавно він не міг заснути, не взявши до рук плюшевого ведмедика. Коли він забуде про ведмедика (Жано), я забороню йому й нічник. Що я робив би сьогодні, якби син не відвертав мою увагу? Мабуть, виконував би свій обов'язок.
Пересвідчившись, що й у садку я не менш млявий, ніж у будинку, я пішов до будинку, кажучи собі, що з двох одне: або мій дім не відіграє ніякої ролі в тому процесі своєрідного руйнування, якого я зазнаю, або ж слід звинуватити все моє скромне майно. Прихилившись до цієї другої гіпотези, я простив собі свої дії й наперед простив собі всі подальші дії, аж поки вийду з дому. Ця гіпотеза зняла з мене тягар провини й забезпечила мить штучної свободи. Тож я й прихилився до неї.
Здалеку мені в пітьмі немов привиділася моя кухня. В певному розумінні то справді була вона. А в іншому — ні. Бо, притулившись обличчям до шибки, я побачив тьмяне червонясте світло, що не могло йти від печі, бо я не мав печі, а йшло від звичайної плити, яка працювала на газі. Піч, якщо ваша ласка, але газова. Тобто в кухні була і справжня піч, але нею не користувалися. Ще б пак, у домі без газової плити я почувався б незатишно. Вночі, урвавши прогулянку, я люблю підходити до вікон, байдуже, освітлених чи ні, й зазирати в кімнати, дивитися, що там відбувається. Я прикривав обличчя руками і стежив крізь пальці. Сусіди вибігали надвір, але не бачили нікого. В такі миті найтемніші кімнати виринали для мене з пітьми, немов ще освітлені вже минулим днем або лампою, що її загасили з тих або тих причин: у яких можна і в яких не слід признаватися. Але світло в кухні належало до іншої категорії, горів нічник із червоною лампочкою, що стояв коло підніжжя невеличкої мадонни з різьбленого дерева, почепленої на стіні в Мартиній кімнаті поряд з кухнею. Втомившись заколисувати себе, вона вийшла з кухні й лягла на ліжко, не зачинивши двері, щоб чути кожен звук, який лунає в домі. Але, мабуть, уже заснула.
Я піднявся нагору. Зупинився перед дверима сина. Зігнувся і приклав вухо до замкової шпарини. Люди прикладають до замкових шпарин око, а я — вухо. На свій подив, не почув нічого. Таж мій син спить із роззявленим ротом і не дихає, а хрипить і свистить. Я стерігся відчиняти двері. Якийсь час мій розум зосереджувався на тій тиші. Потім я пішов до своєї кімнати.
Саме тоді я переживав безпрецедентну подію: Моран готувався вирушити, не знаючи, до чого він береться, не зазирнувши ні в карти, ні в довідники, не розглянувши питання про дорогу та її етапи, не дбаючи про метеорологічні прогнози, маючи тільки непевні уявлення про спорядження, яке треба взяти з собою, про можливу тривалість подорожі, про суму грошей, яка може знадобитися, й навіть про характер роботи, яку треба виконати, а отже, і про засоби, до яких слід удаватися. А проте я посвистував, вкладаючи до сумки мінімум речей, подібних до вже названих синові. Вдягнув свій старий шпакуватий мисливський костюм з короткими штанами, що застібалися під коліном, добре підібрані гольфи й пару міцних чорних черевиків із високими халявками. Нахилився, впершись руками в боки, й подивився на ноги. Тонкі і криві, вони не дуже пасували до взуття і штанів, а втім, у моєму селі мене ніхто й не бачив у такому костюмі. Та коли я вибирався вночі кудись далеко, я залюбки вдягав його, невимушено почуваючись у тому маскарадному вбранні. Мені бракувало тільки сачка на метелики, щоб трохи скидатися на сільського вчителя на вакаціях. Чорні блискучі черевики, що, здавалося, благали штани з синьо-зеленої саржі, завдавали останнього удару тій мішанині одягу, що без них могла б видаватися недосвідченим виявом кепського смаку хорошого тону. Щодо капелюха, то після зосереджених роздумів я вирішив узяти пожовклого від дощів бриля з рисової соломки. Стрічки на ньому вже не було, й тому бриль видавався напрочуд високим. Я відчував спокусу взяти свою чорну пелерину, але зрештою віддав перевагу важкій зимовій парасольці з масивною ручкою. Пелерина — практичний одяг, і я маю їх кілька. Вона забезпечує рукам велику свободу рухів і водночас маскує їх. Є миті, коли пелерина, так би мовити, необхідна. Але й парасолька має великі переваги. Якби надворі була зима, чи навіть осінь, а не літо, я б, мабуть, узяв би і пелерину, й парасольку. Колись я вже брав їх обидві і тільки хвалив себе за те.
В отакому спорядженні я аж ніяк не міг сподіватися, що пройду непоміченим. Та я й не прагнув цього. В моєму ремеслі зробити так, щоб тебе помітили, — це тільки зародки мистецтва. А от породити чуття жалощів, поблажливости, спровокувати веселість і сарказм — річ необхідна. Це все — зарубки на стовбурі таємниць. За умови, що не можеш зворушуватися, паплюжити, сміятися. Я легко породжував у собі такий стан. А потім була ніч.
Мій син тільки заважав мені. Він скидався на тисячі хлопців свого віку і свого стану. Натомість батько — це одразу щось серйозне. Навіть Гротескний, він навіває певну повагу. А коли його бачать на прогулянці з малим сином, чиє обличчя дедалі видовжується, тоді вже марно старатися. Його вважають за вдівця, не зарадить навіть одяг найвеселіших барв, радше тільки погіршить ситуацію, бо казатимуть, мовляв, його дружина померла дуже давно, можливо, під час пологів. А в моїх дивацтвах добачатимуть тільки вплив удовування, яке мало-помалу позбавляє мене здоров'я і глузду. В мені наростав гнів проти того, хто накинув мені такі пута. Йому кортіло бачити, як я зазнаю поразки, якою він міг би найкраще скористатися. Якби я зі властивим мені самовладанням подумав про доручене завдання, я б, напевне, вважав, що синова присутність тільки полегшить, а не обтяжить його виконання. Але до цього питання ми вже не повернемось. Можливо, я зможу видавати сина за свого помічника або просто небожа. Я забороню йому називати мене батьком і засвідчувати свою любов до мене на людях під страхом дістати один з тих лящів, яких він так боявся.
Якщо, перебираючи такі похмурі думки, я все-таки вряди-годи насвистував кілька тактів, то тільки тому, що в глибині душі мав бути задоволений, що покидаю свій дім, свій сад, село, дарма що звичайно покидав їх із жалем. Є люди, які свистять без ніякої причини. Але не я. Поки я походжав по кімнаті, прибирав, складав у шафі одяг, вкладав у коробки капелюхи, які я подіставав, щоб вільно зробити свій вибір, і замикав на ключ різні шухляди, я з радістю уявляв себе далеко від свого села, від знайомих облич, від усіх своїх спасенних якорів, бачив, як у пітьмі я сиджу по-турецьки на кам'яній придорожній тумбі, поклавши долоню на стегно і впершись у неї ліктем другої руки, що підтримує підборіддя, прикипівши очима до землі, немов до шахівниці, й холодно сную свої плани на завтра та післязавтра, творю прийдешні часи. Тоді я забував, що поряд зі мною буде мій син, сновигаючи, нарікаючи, просячи їсти, спати, забруднюючи труси. Я відкрив шухляду нічного столика й витяг звідти повний тубус піґулок морфіну, свого улюбленого заспокійливого засобу.
Моя в'язка ключів була величезна, важила понад фунт. Ключ від кожних моїх дверей, від кожної шухляди завжди був зі мною, хоч куди я ходив. Я носив їх у правій кишені штанів, у даному випадку шортів. Масивний ланцюжок, прикріплений до підтяжок, не давав мені загубити їх. Той ланцюжок, у чотири чи п'ять разів довший, ніж слід, лежав, згорнувшись, зверху на в'язці ключів. Такий тягар змушував мене нахилятися вправо, коли я був утомлений або забував компенсувати його м'язовим зусиллям.
Я роззирнувся востаннє, помітивши, що знехтував кілька засторог, виправив свій недогляд, узяв сумку і — мало не написав гітару — бриля, парасольку, сподіваюся, нічого не забув, погасив світло, вийшов у коридор у замкнув двері на ключ. Це вже безперечний факт. Одразу почувся звук, немов когось душать. То спав мій син. Я розбудив його. Нам не можна втрачати ні хвилини, застеріг я. Він відчайдушно чіплявся за свій сон. Природна річ. Кілька годин сну, навіть коли спиш як мертвий, аж ніяк не досить для організму, що насилу дійшов до віку статевого дозрівання й розбитий нестравленням. Оскільки я термосив сина й допоміг йому піднятися з ліжка, тягнучи спершу за руки, а потім за волосся, він з люттю відвернувся від мене до стіни і вп'явся нігтями в матрац. Я був змушений докласти всіх своїх зусиль, щоб подолати його опір. Але, тільки-но я витяг його з ліжка, він випав з моїх обіймів, упав на підлогу і став качатися, видаючи гнівні, обурені крики. Отже, вже почалося. Побачивши таку огидну демонстрацію сили, мені довелося застосувати парасольку, обіруч тримаючи її за один край. Але, перше ніж я забуду, одне слово про бриль. У його крисах було дві дірки, звичайно, по одній з кожного боку, я сам їх проробив коловоротом. У ті дірки я вставив два кінці ґумки, досить довгої, щоб пройти мені під підборіддям, радше під щелепами, але не дуже довгої, бо годилося, щоб вона була впору, ішла радше під щелепами. Завдяки цьому мій бриль, хоч як я звивався, завжди був на своєму місці, тобто в мене на голові. «Сорому в тебе нема, — кричав я, — огидний малий невіглас!» Я міг би розгніватись, якби не звернув уваги на цю обставину. А гнів — це розкоші, яких я не міг собі дозволити. Бо тоді я сліпну, перед очима постає криваве запинало, і, наслідуючи великого Ґустава, я чую, як тріщать лави суду присяжних. Ой, не безкарно ти лагідний, чемний, розважливий, терплячий день у день, рік у рік. Я кинув парасольку й вибіг із кімнати. На сходах я зустрів Марту, що піднімалася без чепчика, з розметаними косами, абияк одягнена.
— Що тут діється? — закричала вона.
Я подивився на неї, й вона повернулася на кухню. Я, трусячись усім тілом, вибіг у сарай, схопив сокиру, вибіг надвір і заходився, зігнувши руки, лупити по старій колоді, яка стояла там і на якій я взимку спокійно колов начетверо дрова. Зрештою сокира встряла так глибоко, що я не міг її витягти. Зусилля, які я доклав, щоб таки витягти, дали мені разом з виснаженням і полегшу. Я піднявся нагору. Син, плачучи, одягався. Увесь світ плакав. Я допоміг йому вдягти рюкзак. Сказав, щоб не забув узяти плащ. Він хотів покласти його до рюкзака. Я сказав тримати плащ поки що під пахвою. Була майже північ. Я підібрав парасольку. Без ушкоджень.
— Ходімо, — мовив я. Син вийшов з кімнати, і я притьмом оглянув її, перше ніж іти слідом. У кімнаті все шкереберть. А надворі, на мою скромну думку, було гарно. В повітрі розлягалися пахощі. Під ногами рипіла жорства. — Ні, — сказав я, — сюди. Я зайшов до гайка. Позаду шпортався, б'ючись об дерева, син. Він не вмів орієнтуватися в пітьмі. Ще надто малий, і слова докору так і не злетіли з моїх вуст. Я зупинився. — Візьми мене за руку, — сказав я. — Я міг би сказати «Дай свою руку», а сказав «візьми мене за руку». Дивно. Але стежка була надто вузька, щоб ми могли йти поряд. Тож я відвів руку назад, і син вчепився за неї, здається, з удячністю. Отак ми й підішли до замкненої на ключ дерев'яної хвіртки з просвітами. Я відімкнув і відступив убік, щоб син пройшов першим. Озирнувся на будинок. Гайок почасти закривав його. Зубчатий гребінь даху і єдиний комин з чотирма димарями насилу вирізнялися на тлі неба, де заслинилось кілька утоплених зірок. Я підставив своє обличчя отій пахкій чорній рослинній масі, яка належала мені і з якою я міг робити що завгодно, й ніхто не сказав би мені жодного слова. Там було повно співочих птахів із головою під крилом, які не боялися нічого, бо знали мене. Мої дерева, кущі, квітники, маленькі галявинки, — здається, я любив їх. Якщо я і стинав коли-небудь гілку чи квітку, то тільки задля добра самих рослин, щоб вони росли міцніші та щасливіші. Але відтинав, згнітивши серце. А втім, усе просто, бо я різав не сам, а наказував Кристі. Я не вирощував овочів. Десь отам недалеко й курник. Я брехав, кажучи, що мав індички тощо, бо мав лише кілька курей. Там була й сіра курка, але не на сідалі разом з рештою, а на землі, в кутку, в поросі, віддана на ласку пацюкам. Півень уже не підходив до неї, щоб люто вискочити наверх. Якщо вона не одужає, недалеко той день, коли решта курей, поєднавши зусилля, розшматують її дзьобами й пазурами. Все мовчить. Я мав напрочуд чутливе вухо, та аж ніяк не музичний слух. Я почув той любий шум, створюваний дрібненьким переступанням, нервовим посмикуванням крилець, ледь чутним, одразу притлумленим кудкудаканням, — шум курей уночі, що замовкає задовго до світанку. Скільки вечорів я з насолодою прислухався до нього, кажучи собі: «Завтра я вільний». Отак, обернувшись, я востаннє поглянув на своє невеличке майно, перше ніж покинути його, сподіваючись застати все в цілості.
На вулиці, замкнувши хвіртку на ключ, я сказав синові:
— Ліворуч.
Я давно вже зрікся прогулянок із сином, попри властиве мені колись палке бажання ходити на них. Найкоротший вихід разом з ним одразу ставав якоюсь карою для мене, бо він страшенно плутав напрями. Натомість, бувши сам, він, здається, знав усі шляхи навпрошки. Коли я посилав його до бакалійника, або до пані Клеман, або навіть ще далі, на автостраду пошукати зерна, він повертався вдвічі швидше, ніж якби повернувся я, й навіть не біг. Я не хотів, щоб бачили, як мій син пустує на вулицях, немов ті бовдури, з якими він потай спілкувався. Ні, я хотів, щоб він ходив, як я, швидкою дрібною ходою, піднявши голову, рівно та економно дихаючи, вимахуючи руками, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, вдаючи, ніби нічого не бачиш, тоді як насправді пильно придивляючись до найменших подробиць дороги. Але зі мною він неодмінно поводився якнайгірше, досить було вийти на перехрестя або на місце якогось відгалуження, як він збивався з належної дороги, тієї, яку обрав я. Не думаю, щоб син робив те навмисне. Просто, покладаючись на мене, він уже не звертав уваги на те, що робить, не дивився, куди йде, і ступав машинально, занурившись у своєрідний сон. Можна було б сказати, ніби його всмоктують усі отвори, де він може зникнути. Отож ми взяли собі за звичай гуляти кожен окремо. Єдиною прогулянкою, яку ми регулярно здійснювали разом, був похід у неділю від дому до церкви. Затершись у юрбу вірних, мій син уже не був самотній зі мною. Він був частиною того слухняного стада, яке ще раз ішло дякувати Господові за милосердя і благати прощення й ласки, а потім, покріпивши душу, поверталося з церкви до інших задоволень.
Я зачекав, поки син повернеться, а потім вимовив слова, які мали раз і назавжди залагодити це питання:
— Ти станеш позаду мене і йтимеш за мною, — сказав я.
Такий розв'язок був задовільний у багатьох аспектах, Але чи здатний він іти за мною? Чи не настане фатальна мить, коли син підніме голову й побачить, що він сам, у незнайомому місці, а я, виринувши з роздумів, обернуся й побачу, що він зник? Якусь мить я обдумував, чи не прив'язати його до себе довгою мотузкою, обидва кінці якої будуть закручені нам навколо пояса. Є багато способів привернути до себе увагу, тягнучи когось на буксирі, і я не був певен, що цей спосіб належить до задовільних. Адже син міг би мовчки розв'язати свої вузли і втекти, лишивши мене самого долати мій шлях і тягнути позаду себе в куряві довгу мотузку, немов громадянин з Кале. І це аж до миті, коли мотузка, зачепившись за щось нерухоме чи важке, стримає мій порив. Отож годилося б, замість м'якої та тихої мотузки, взяти ланцюг, але думати про таке вже не годилося. Проте я однаково думав, якусь мить розважався, думаючи про це, уявляючи себе не в такому недосконалому світі і з'ясовуючи, як саме, маючи у своєму розпорядженні тільки звичайний ланцюг, без ніяких залізних нашийників, наручників, кайданів, я міг би так прикувати сина до себе, щоб він уже не мав змоги потай утекти. Але це проста технічна проблема, і я б розв'язав її в разі потреби. А втім, я вже уявляв собі образ сина, що йде не позаду мене, а попереду. Розмістившись отак відносно нього, я б міг не спускати з нього ока і втручатися, тільки-но він зробить бодай один хибний рух. Але, крім того, що під час цього походу я мав виконувати ще й інші ролі, ніж роль наглядача чи проводиря, перспектива, що я не зможу і кроку ступити, не мавши перед очима оту понуру й пухляву малу постать, була нестерпна мені.
– Іди сюди! — крикнув я. Адже, почувши від мене, що треба брати ліворуч, він одразу й повернув ліворуч, немов таки вирішив доконати мене. Зіпершись на парасольку, схиливши голову, немов під тягарем прокляття, схопившись пальцями вільної руки за планку хвіртки, я був нерухомий, мов статуя. Отож син повернувся вдруге.
— Я тобі сказав іти за мною, — дорікнув я, — а ти пішов уперед.
То був період літніх вакацій. Спереду на зеленому шкільному кашкеті сина видніли вигаптовані золотом його ініціали й голова оленя або вепра. Кашкет сидів на його великому білому черепі з точністю шапочки на жолуді. Саме отак він і полюбляв його вдягати. Не знаю чому, але головні убори, вдягнені без найменших відхилень від вертикалі, страшенно дратують мене. Ну а плащ, замість перекинути його через руку або через плече, він згорнув у грудку і тримав обома руками на животі. Ось він стоїть переді мною, розчепіривши свої великі ступні, підігнувши коліна, випнувши живіт, проваливши груди, задерши підборіддя, роззявивши рота, в позі нестеменного йолопа. Я, мабуть, теж створював враження, що стою вертикально тільки завдяки парасольці та хвіртці.
— Ти здатний іти за мною? — нарешті спромігся я вимовити. Син не відповів. Але я вловив його думку не менш виразно, ніж якби він висловив її: «А ти здатний мене вести?» На дзвіниці любої мені церкви пробамкало північ. Пусте. Таж я вже не вдома. Я став перебирати в голові, де міститься те все, в чому я маю потребу, яку улюблену річ син міг прихопити з собою. — Сподіваюся, — заговорив я, — ти не забув свого скаутського ножа, він нам може стати в пригоді. — Той ніж мав, окрім п'яти або шести лез першої необхідносте, коркотяг, консервний ключ, шило, викрутку, лапку і не знати які інші корисні штучки. Цей ніж я подарував синові з нагоди його першої нагороди за історію та географію, дисциплін, що їх з невідомих причин взаємоототожнювали у школі, де він навчався. Останній ледацюга в усьому, що стосувалося літератури й так званих точних дисциплін, син не мав собі рівні, коли йшлося про дати битв, революцій, реставрацій та інших звитяг людського роду на його повільному шляху вгору до світла, а також про кордони країн та висоту гірських вершин. Такі здобутки цілком були варті туристичного ножа. — Тільки не кажи мені, що ти лишив його вдома, — додав я.
— Звісно, ні, — відповів син з гордістю та втіхою, вдаривши себе по кишені.
— Гаразд, давай його мені, — звелів я. Син, природна річ, не відповів. Він не мав звички розуміти, про що йдеться, з першого разу. — Дай мені ніж! — загорлав я. Він дав. А що, по-вашому, він міг би зробити, бувши зі мною сам на сам уночі й без свідків? Я вчинив так тільки задля його добра, щоб не дати йому збитися на манівці. Адже там, де ніж скаута, там і серце його, хіба що він має гроші купити собі іншого, але у випадку мого сина ситуація була не така. Він ніколи не брав із собою грошей, бо не мав у них потреби. Кожну отриману монетку, які нечасто діставалися йому, він спершу клав до своєї італійської скарбнички, а потім до ощадної каси, книжечку з якої я зберігав у себе. Цієї миті він, напевне, з радістю б перерізав мені горло тим самим ножем, якого я так поважно поклав собі до кишені. Але мій син ще трохи замалий, ще трохи зам'який для великих актів справедливости. Проте час працював на нього, й він, напевне, втішав себе цим міркуванням, хоч яким був дурним. Хай там як, цього разу він стримав сльози, що до них, я знаю, він схильний. Я випростався й поклав йому руку на плече, примовляючи: — Терпіння, мій сину, терпіння. Страшним у таких завданнях є те, що, коли маєш бажання, не маєш засобів, і навпаки. — Але в цьому мій син навряд чи міг сумніватися, бідолаха, він, напевне, гадав, що лють, яка спонукала його тремтіти, викрививши риси обличчя, вгамується тільки тоді, коли він зможе вшанувати її. І ще. Атож, він, мабуть, гадає, що має душу малого Дантеса, чиї кривляння були йому знайомі, принаймні в тій формі, в якій видавництво «Hatchet» дозволило собі відтворити їх. Потім, ляснувши по його безсилій лопатці, я проказав: — Рушаймо. — Повірте, я справді рушив уперед, а мій син пошкандибав за мною. Я вирушив разом із сином, точнісінько дотримавшись даних мені інструкцій.
Я не маю наміру розповідати про різноманітні пригоди, які трапилися з нами, зі мною й моїм сином, разом і окремо, перше ніж ми дісталися до краю, де жив Молой. Така розповідь була б нецікава. Але не це зупиняє мене. В тому творі, який мене змусили писати, нецікаве все. Проте я писатиму його, як мені заманеться, аж до певної миті. А якщо він не сподобається замовникові, якщо він знайде там речі, неприємні для себе і своїх спільників, тим гірше для нас усіх, для них усіх, бо гіршого для мене вже немає. Тобто щоб сформувати собі якесь уявлення про те, мені годилося б мати більше уваги, ніж я мав. А проте я мав її більше, ніж давніше. Якщо я й брався до сумної роботи писаря, що аж ніяк не відповідала моїй вдачі, то з інших причин, ніж ті, в які можна було б повірити. Я й досі, якщо ваша ласка, корюся наказам, але вже не страх спонукає мене до цього. Що ж, я й далі боюся, та це радше наслідок звички. Я чую голос і вже не маю потреби в Ґабері, щоб він передав його мені. Бо він звучить у мені й закликає мене бути аж до кінця тим вірним слугою, яким я завжди був, завдання, що не є моїм, і терпляче виконувати свою роль, аж до її останніх гіркот і крайнощів, як я прагнув, — за доби моїх прагнень, — щоб чинили інші. І це в ненависті до свого господаря і в зневазі до його намірів. Цей голос, якщо ваша ласка, досить двозначний, і його не завжди легко дотримуватись у міркуваннях і постановах, які він висловлює. І все-таки я більш-менш дотримуюся його, я дотримуюся його в тому розумінні, що розумію його, і саме в цьому розумінні я корюся йому. А голосів, про які можна було б сказати таке, гадаю, мало. І мені здається, ніби я дотримуватимуся його й далі, хоч би що він наказував мені. А коли він замовкне, лишивши мене в сумнівах і пітьмі, я чекатиму, поки він повернеться, перше ніж робити що-небудь, нехай навіть цілий світ через свої незліченні об'єднані та одностайні органи влади наказує мені те або те, погрожуючи несказанними муками. Але сьогодні ввечері, вранці я випив трохи більше, ніж звичайно, і завтра можу бути іншої думки. І він, той голос, який я тільки починаю пізнавати, ще сказав мені, що спогад про цю ретельно виконану до самого кінця роботу допоможе мені витримувати безкінечні муки свободи і блукань. Чи означає це, що коли-небудь мене виженуть з мого дому, з мого саду, що я втрачу свої дерева, моріжки, птахів, кожен з яких знайомий мені своїм своєрідним співом і пурханням, тим, як він підлітає до мене чи тікає, коли я наближаюся; втрачу ввесь безглуздий затишок мого інтер'єру, де кожна річ має своє місце, де я маю все, що треба мати під рукою, щоб витримувати буття людиною, де мої вороги не можуть чигати на мене; чи означає це, що я прожив своє життя, щоб повчати, прикрашати, вдосконалювати, зберігати? Я надто старий, щоб утратити це все, щоб почати спочатку, я надто старий! Ну, Моране, заспокойся. Не треба ні емоцій, ні милосердя.
Я сказав, що не розповідатиму про всі злигодні шляху, який вів з мого краю в край Молоя, з тієї простої причини, що такого немає в моїх намірах. Пишучи ці рядки, я знаю, якою мірою я стаю вразливий до підозри з боку людини, що до неї, згідно з моїми інтересами, я мав би ставитись найобережніше, і тепер ще більше, ніж будь-якої іншої пори. Але я їх усе-таки написав, і то твердою рукою, тим невтомним човником, що пожирає сторінку з байдужістю стихійного лиха. Я стисло розповім тільки про деякі злигодні, бо це видається мені бажаним, крім того, я хочу дати вам уявлення, про методи моєї праці в зрілому періоді. Але перше ніж дійти до них, я розповім ту дрібку, яку я знав, покидаючи рідний дім, про Молоїв край, такий відмінний від мого. Адже однією з особливостей моєї нудної письмової роботи є те, що мені не дозволено скорочувати і прямо говорити, про що йдеться. Я знову повинен нехтувати те, чого вже не нехтую, й гадати, ніби я знаю те, що, виходячи з дому, я гадав, ніби знаю. Якщо я інколи відступаю від цього правила, то тільки в незначущих дрібницях. Загалом я дотримуюся його. І то з таким ентузіазмом, що здебільшого навіть сьогодні я, не лукавлячи, почуваюся радше відкривачем, ніж оповідачем. І то так, що в тиші своєї кімнати, розібравшись із завданням у тій частині, яка стосувалася мене, я знаю краще, куди я йду, і що чекає на мене, ніж тієї ночі, коли я на вулиці вчепився за свою хвіртку, поряд зі своїм недоумком сином. Тож мене не здивує, коли на наступних сторінках я відступатиму від прямого і справжнього перебігу подій. Гадаю, навіть Сізіфа не зобов'язували видиратися, стогнати, радіти й вірити, що якась доктрина тепер у моді, завжди в точнісінько тих самих місцях. Цілком можливо, що він не дуже й дотримувався обраної дороги, прибувши до якоїсь доброї пристані під час передбачених затримок. Хтозна, чи не думає він щоразу, що це лише перша. Ця думка підтрижуватиме в ньому надію, — правда ж? — що є неперевершеною пекельною схильністю, всупереч тому, в що могли вірити аж до наших днів. А коли бачиш, що ти без кінця повторюєш спочатку, відчуваєш радість.
Під Молоєвим краєм я розумію дуже обмежений регіон, адміністративні кордони якого він ніколи не перетинав і, мабуть, не перетне ніколи: чи то йому заборонено перетинати їх, чи то він не мав бажання, чи то просто не перетинав їх цілком природно внаслідок незвичайного збігу обставин. Той регіон містився на півночі відносно того куди ласкавішого регіону, де жив я, і складався з агломерації, яку ніхто не називав містечком, тоді як інші бачили в ній тільки село, й околиці сільської місцевости. Те містечко, або село, скажімо про це одразу, мало назву Балі й разом з залежними від нього територіями займало щонайбільше п'ять або шість квадратних миль. У розвинених країнах такі територіальні одиниці називають, гадаю, комунами або кантонами, не знаю, але в нас для них не існує ніякого абстрактного загального терміна. Щоб характеризувати їх, ми створили іншу систему, напрочуд просту й гарну, і полягала вона в тому, що ми казали Балі (адже йшлося про Балі), коли хотіли назвати Балі, і Баліба, коли хотіли сказати Балі плюс належні до нього території, й Балібаба, коли хотіли назвати землі Балі, крім самого Балі. Скажімо, я жив, а як добре подумати, то живу й тепер, у Шиті, головному населеному пункті Шитби. А ввечері, коли я гуляв, щоб подихати свіжим повітрям, за межами Шита, я вдихав повітря Шитбаби й ніякого іншого.