— Ех, добре тобі! Хто має, тому й дається. Добре тобі!
— Працюю писарем в адвоката. Маю двадцять п’ять грошів на рік, добре мені.
— Тю, отаке воно! Злидень і тільки. Візьми-но горілки!
— Не п’ю.
— Не хочеш зі мною! Може, це нижче твоєї гідності?
Я випив, щоб його не образити.
— Ось бачиш, таки п'єш! Ану ще по одній! Усе, усе, до дна!
Друга чарка пішла легше, ніж перша.
— А казав не п’єш! Бачу, як не п'єш! Видно, ти великий жартівник. Чого це ти недавно всміхався? Люблю, коли люди сміються.
Похвала мені сподобалася, я почував себе добре.
— Дивлюся ото, де ж ті воїни. Та й згадав, як я одного чоловіка тяг через річку під повінь, а він у штани наклав од страху. То, може, й серед цих не один так само наклав од страху — і це вся їхня війна, всі їхні воєнні труднощі.
З нього раптом вибухнув сміх, наче постріл, він оббризкав мене горілкою, бо саме почав пити, захлинувся, відкашлявся, прийшов до тями й знову став сміятися, на повний голос, б'ючи себе рукою по коліну, тіпаючись усім тілом, з вереском, аж я злякався і за нього, й за себе.
— Пий! — простягнув я йому кухоль, щоб угамувати його.
— Ох, брате, кажеш: наклав — і то вся його війна!
Сміх переривався тільки кашлем.
Люди почали повертати до нас голови.
— Розкажи-но, прошу тебе. Розкажи всім! Тріснуть од сміху!
— Нема чого! Це не для розказування. А може, це все я вигадав.
— Якщо й вигадав, то гарно вигадав.
— А ти по що прийшов?
Він не чув мене.
— Кажеш: уся війна і всі бойові заслуги!
— Стривай, ти, видно, не любиш розповідати про себе. Питаю тебе: по що ти прийшов?
Я намагався повернути його увагу в інший бік, щоб він звільнив мене від свого недоречного сміху. Я запитував його і тицяв йому кухоль в руки.
І справді, допомогло. Сміх ще вихоплювався з нього, але дедалі тихіше й рідше. І ми знову пили, я вже більше не остерігався, мені лише хотілося, щоб він забув, що я сказав.
— Моя справа зовсім звичайна, така собі.
— Все одно розкажи.
— Я був на війні, австрійці захопили мене, тяжко пораненого, в полон. Вилікували та й забули про мене. Я рубав ліс у Тіролі. Тричі пробував тікати, та мене ловили й замикали в усе міцнішу в'язницю. Випустили тільки після повних дев'яти років. Іди, кажуть, і не згадуй нас лихим словом. Не згадуватиму, кажу, не на весіллі ж був, а в полоні.
Прийшов він додому, а в дружини інший і господарює в його маєтку. П'ятеро дітей у них, а з ним не мала жодного. Він її розуміє і тому не сердиться: чекала, чекала та й вийшла заміж. Але тепер хай повернуть йому його добро, тобто хату й увесь маєток, а жінку він йому дарує. Просто й легко. Аж тут і почалася тяганина — і справа ні з місця. Від нього довго не було ніякої звістки, а дехто бачив, як він упав, тяжко поранений, отож суддя й видав посвідчення про його смерть і дружина успадкувала все та принесла як посаг новому чоловікові. Що тепер робити? Він вимагає свого: не продав, не програв, усе залишив у якнайкращому порядку, а те, що він живий, усі бачать. Яких ще доказів треба? Але чоловік його дружини, його заступник, який своє чоловіче діло справно виконував, каже інше: що людина жива — жива, що майно було її — було. Тільки ж якби не було виданого суддею посвідчення про смерть, а він же з полону таки не писав, то не одружувався б з його, тобто зі своєю тепер, дружиною і якби вона не мала такого посагу, то не взяв би її, бо свого нічого не мав. А якби й здурів та зробив таке, то не настарався б стількох дітей.
І хіба він винен, що людина залишилася жива і що суддя проголосив її мертвою? Він пристає на те, якщо вже не можна інакше, щоб повернути йому дружину й двоє-троє дітей, а той хай залишить йому половину маєтку. Або хай живе з ними, місця для всіх вистачить. Та колишній полонений не хоче ні дружини, ні дітей, а вимагає своє або хоча б половину, бо ж він не винен, що залишився живий і що суддя проголосив його мертвим. І це йому більше подобається, ніж коли б суддя проголосив його живим, а він був мертвий. От і крутиться перед очима в тих, що все вирішують, щоб цей клятий вузол якось розплутати.
Цього разу розсміявся я. Мене вже почала розбирати горілка.
— А ти казав, що зовсім звичайне!
— Бо так і є! Маєток мій, діти його. Що тут неясного?
Тоді, не поспішаючи, із середньої кімнати вийшов Джемаль Зафранія, в окулярах, які йому не дуже допомагали, він орієнтувався на слух, який чудово служив йому. Потім, уже зблизька, перевіряв слабкими очима. Його привабив наш голосний сміх, що тут рідко буває.
— У вас весело, — люб'язно всміхнувся нам Зафранія.
Він завжди всміхається, завжди каже мені дуже гарні слова.
— Мабуть, воно тільки тоді й смішно, коли розповідають про справжнє життя, — промовив мій новий знайомий, здивувавши мене тим зауваженням. Воно було розумніше, ніж я міг сподіватися від нього.
І повернувся до мене:
— Ти знаєш Джемаль-ефенді? Він писар у суді. Добра людина.
— Ми вчилися разом у медресі. Тільки Джемаль-ефенді молодший від мене. Я ще вуха йому крутив за логіку. Ми добре знаємо один одного.
— Гадаю, що в логіці я тепер сильніший від тебе.
— Безперечно. Моя плата двадцять п'ять грошів. А твоя одна усмішка стільки варта.
Він весело розсміявся, ніби почув приємний жарт.
— Чому не заглянеш до мене?