Я удар, який завдає болю тому, хто вдарив,
Я пісок під їхніми ногами, пташка, що німіє, коли яструб летить над лісом, комаха, яку скльовує курка, тільки-но та комаха виповзе із своїх підземних хідників.
Я мала людина, яка забула, що вона мала. Образив їх тим, що зважився думати.
Навіщо їм була потрібна ця помста? Щоб залякати мене? Щоб таким чином залякати інших? Щоб показати свою зверхність над слабким? Щоб заборонити думку? Щоб заборонити слово?
Ніякої відповіді я не знаходив. Тільки ріс у мені жах перед тою безглуздою жорстокістю. Де ми? У якому світі живемо?
А може, це сон, бо неможливо, щоб цілковите безглуздя було дійсністю?
Та ні! Сон — це наші бажання, а життя — пробудження.
Чи й ви це знали, мої десять мертвих товаришів із дністровських плавнів? Коли ви пережили пробудження і той гострий біль? «Усе мине, мій пане», — казав тихий Ібрагім Паро. Але яка це втіха? Мине і радість, мине любов, мине життя. Хіба надія в тому, що все мине? І все-таки мине й це, мій пане: і ця ганьба, і ця розгубленість, і ця мука, через яку я ладен був цієї ж миті померти.
Притулився я до Тияни, щоб найдорожча істота заступила мене від страху перед новою дниною. Вона пригорнулася до мене, відчуваючи мене й уві сні. Я вдихав запах її волосся й шептав беззвучно, ковтаючи гіркі сльози пекучої люті: мине і це, кохана моя. Забудь усе, що бачила. Не розчаруйся в мрії ні сьогодні, ні завтра, ніколи. Буде нам знову добре, забудь, що знаєш. Забуду й я, коли зможу.
А може, все-таки не забуду. Не знищу свого життя через те, що існують дикі звірі. Вони принизили мене чужими руками, бо на все в них є свої виконавці, вічні слуги без совісті й розуму, такі ж, як і самі вони, тільки що вони можуть виносити присуд і мають владу над людьми, хоч ніколи так і не зрозуміють чому і як. Усі глузують з них, усі їх зневажають і всі — бояться.
І я їх зневажаю і теж боюся.
Принизили мене, обплювали, обгидили, але не зломили. Вони з чужої, ворожої землі, і я сам винен, що ми зустрілися. Мови спільної між нами нема, думки спільної нема, життя спільного нема.
Я, дурний горобець, пішов з візитом до яструба. І ледве голову звідти виніс.
Було і більше не буде. Помилка надто велика, щоб її повторювати.
А якщо в мені зостанеться ненависть через оці сьогоднішні муки, в цьому будуть винні тільки вони.
День весняний, залитий сонцем. Я відчуваю його на обличчі як ніжний дотик, як легке погойдування. Але не хочу розплющувати очей, не хочу покидати своєї ночі. Доки вони гадають, що я сплю, я для них відсутній.
Чую, як вони шепочуть, Тияна й Махмут. Він приніс трав для зміцнення організму й мазі від синців. Трави добрі, каже він, тут обману нема, він один час і сам лікував травами, з того й жив у Туреччині; щоправда, їхні трави не такі, як наші, але людина, яка має досвід, одразу бачить, що до чого. Він вірить у трави, переконався на собі й на інших, які вони помічні, та й не дивно, адже це сонце, і вода, і всілякі солі, усе те в стеблах рослини змішується й переброджує й виходить щось таке, ніби горілка, міцніша чи слабша, і все чисте, як сльоза. За мазь не ручається, робив її травник Фехім, він не казав йому для кого, не треба розповідати чого не слід, а не ручається, бо сам Фехім має на ногах рани й не може їх вилікувати, хоч інших лікує. Тільки хай вона, Тияна, не каже цього мені, краще, коли я буду вірити, можливо, й допоможе. Якщо ж не допоможе, то від синців дуже добре ведмеже сало, але де його дістанеш, добре й заяче сало, він його десь роздобуде.
Коли він пішов, Тияна заходилася щось шукати по кімнаті, відчиняла двері, заглядала під скриню.
— Що ти шукаєш?
— Твої сандалети. Стояли біля дверей.
— Може, ти їх кудись переставила?
— Ні.
І де б вони могли загубитися в такій тісноті?
До кімнати ніхто не заходив. Крім Махмута Неретляка. Отже…
— А чи не Махмут узяв?
— Як би він їх узяв?
— Тоді де ж вони, якщо він не брав?
Тияна стояла біля дверей, розгублена й зніяковіла. Вона завжди соромиться, коли хто-небудь зробить щось погане.
— Байдуже, — кажу я, щоб заспокоїти її. — У черевиках ходитиму, доки не куплю собі нові сандалети.
— Не стільки мені йдеться про те взуття…
— Та кинь думати про це.
— Як ти себе почуваєш?
— Болить рука. І спина.
Вона так занепокоїлася, що мені аж стало соромно за свою брехню.
— Не хвилюйся, нічого страшного.
Тияна запарила трав, натерла мене маззю, я не заперечував, щоб вона ходила коло мене, мов коло малої дитини, мені було приємно бути хворим, їй — доглядати мене, і ми таким чином були зайняті чимось, щоб не говорити про те, що сталося. А я все чекав, що Тияна запитає мене. Тоді промовчав би чи й, можливо, стражденно поскаржився б: невже вона не може почекати, доки я хоч трохи оклигаю? Але, на щастя, не запитала, а я все одно був невдоволений. Мовби від того запитання мені полегшало б.
Я послав її до Мули Ібрагіма, щоб попросила трохи грошей і сказала, що цієї ночі хтось напав на мене і я кілька днів не зможу вийти на роботу. А вона хай по дорозі купить що-небудь, щоб було чим пригостити його, бо він, безперечно, прийде мене провідати.
Коли Тияна вийшла, напруження з мене спало. Через неї, отже, я занепокоєний. Не можу обманювати і вдавати з себе жертву хтозна-якого свого переконання. Якщо я й маю його, то це така собі тирса, що летить над пустелею, вітром занесене невідь-звідки зернятко, зачаєна в імлі безформна билинка. А з другого боку, соромно признатися, який я останній йолоп, що його б'ють на вулиці, мов нікчемного злодюжку. Ні за що. Без страху, що доведеться за це відповідати, що хтось запитає: що ви зробили, з людиною? Я навіть скаржитися не можу. На кого? На темряву, на відьом? І навіщо? Люди лише подумають, як і Махмут, коли мене знайшов: був п'яний. Не лякає їх те, що я міг би їх позивати, тільки посміються собі. Я можу думати що хочу, але зробити — не можу нічого. У теперішньому світі залишається нам тільки дві можливості — пристосування або самопожертва. Боротися не можеш, хоч би й хотів, розчавлять тебе на першому ж кроці, при першому слові, це самовбивство без наслідків, без смислу, без імені й спогаду. Не маєш змоги сказати гого, що в тебе на серці, хай би потім навіть страждав. Відмолотять тебе, щоб і рота не розкрив, щоб після тебе лишилась ганьба чи й пам'ять про тебе запала.
О жалюгідний час, який не допускає ні думки, ні подвигу!
Так я безпорадно високими словами змивав із себе сором.
Встав я, пройшовся по кімнаті, невпевнено тримаючись на корячкуватих ногах, — освітлених сонцем, і неуважно рахуючи сині печатки по тілі.
Мученик, йолоп. Не бажаю бути ні одним, ні другим. Для них я звичайна воша.
А може, й так. Нічого не можу ні думати, ні відчувати, лише соромлюся сам себе. І неясно гнітить мене приниження. Не розумію злочину, не знаю злочинців. Не думаю про відплату, нема в мені зцілющої ненависті, у моїх жилах переливається тільки якесь невдоволення, наче згага.
Тияна застала мене в ліжку, принесла гроші, купила апельсинів, щоб пригостити Мулу Ібрагіма, коли прийде, а він передав мені вітання й побажав щастя.