— Подобається.
— Можеш приходити, коли захочеш. Дам тобі й ключ, якщо бажаєш.
З низького столика він узяв пляшечку з запашною олією й вилив кілька крапель собі на бороду й долоні. Покропив і мене, і важкий східний аромат майже повністю відділив мене від решти світу, мов стіною.
Я запитав:
— І Джемаль Зафранія приходить сюди?
— Приходить. Часто. Ми з ним великі друзі.
— То ти його влаштував до судді?
— Люблю допомагати людям. Особливо своїм друзям. І тобі допоможу.
— А Зафранія — він уміє насолоджуватися життям?
— Уміє! Ох, уміє!
І тоді, тільки тоді, — який я дурень і недотепа! — тільки тоді я збагнув, у що вскочив. І не тому, що я такий кмітливий, а тому, що все стало само собою зрозумілим. Він говорив дедалі тихіше, з хрипотою, тулячись до мене, обдаючи вологим гарячим диханням мені обличчя, його рука шукала моєї і гладила її дедалі лагідніше.
Бачу, не до жартів, а я їх не починав, і думаю собі: чи врізати його по слинявих губах, щоб запам'ятав, коли мене привів у цей смердючий барліг, чи якось вибратися звідси без сварки й шуму, досить мені вже тих сутичок і злоби.
Я встав і попросив його, щоб відімкнув двері, бо, мовляв, мені треба йти на зустріч з Мулою Ісмаїлом.
Хаджі Фейзо всміхнувся:
— Він тобі не допоможе.
— Хіба він не твій друг?
— Боже борони?!
— А тих… друзів, багато маєш?
— Побачиш.
— І ви всі допомагаєте один одному?
— Приходь, переконаєшся. Ми нікого не кидаємо напризволяще. Зайдеш до мене після Мули Ісмаїла?
— Не матиму часу.
— Тоді завтра. Неодмінно. Чекатиму тебе.
З острахом я оглянувся, чи хто-небудь не бачить, звідки виходжу, а входив я без боязні.
Подивився я на світле небо, щоб прогнати з-перед очей мерехтливу напівтемряву, і глибоко вдихнув у себе повітря, раз, вдруге, втретє, звільняючись від нудотного запаху. Ху, яке паскудне відчуття, не знаю, куди й подіти спітнілі тремтячі руки. Розставляю пальці, щоб вітерець їх просушив.
Та хай його чорти візьмуть, він мені не потрібний.
Тияна одразу почула запах трояндової олії, він розходився навколо мене, мов з відкоркованого флакона. Скривила носа.
— Щось ти дуже пахнеш, — промовила вона підозріливо.
— Не дорікай мені, дружинонько, я мало в біду не потрапив.
— Бачу.
Розповів я їй, сміючись, свою халепу, а вона дивиться на мене здивовано. То приснилося тобі, каже. Ніяк не вірить, що таке може бути. І мені не може до кінця повірити. Знає, що не обманюю, але все скидається на брехню або на грубий жарт. Марно, залишився в ній сумнів, що мене напарфумив ніякий не Фейзо з бородою, а якась невідома Фейзія. На жаль, це не правда, кажу їй усміхаючись, але їй моя справжня правда здається неймовірною. Хоча моя неймовірна правда була б для неї легшою, ніж її вигадана. Мені ж не потрібна жодна з цих двох правд. Лише несправедливо, що на чесних людей падає підозра через те, що є на світі негідники. Декому в такому разі починає здаватися, що вже краще, коли тебе підозрюють за діло, ніж коли підозрюють невинного. Але Тияна не приймає навіть цього мудрого доказу, тільки каже, що краще б приходив додому не напахченим.
Отакі були мої три можливості, власне, й не можливості, а примарні надії, такі ж певні, як ті хмари в небі. Потім і того не стало.
Я ходив від установи до установи, від людини до людини, але нікуди не потрапляв, ні до кого мене не пускали. Дрібні чиновники слухали мене неуважно, знехотя, без будь-якого виразу на обличчі, без співчуття, навіть без роздратування.
Годинами я сидів у передпокоях, але ті, кого я чекав, ніколи не з'являлися. Чи вони залазили крізь вікна, чи влітали, як пташки, чи були невидимі, чи існували якісь засекречені підземні ходи, які захищали їх від нас, що живемо чеканням.
Мої слова стерлися, моя розповідь посіріла, мій вигляд наганяв нудьгу. Я перетворився на людину, яка просить, а це остання істота на землі. Нижче немає нічого.
Поволі, спочатку проганяючи ту думку, я почав відчувати стіну круг себе, невидиму, але непробивну. Стояла вона довкола мене, як фортеця, як безвихідь, як неприступність, я безперестану гамселив головою в твердий мур, був увесь побитий, закривавлений, увесь у саднах, у синцях, але не переставав добиватися. Бо мені завжди здавалося, що десь є вихід. Мусить бути який пролом, неможливо, щоб довкола була тільки глуха стіна. Та й не міг я погодитися, щоб мене отак замкнули, мовби я жива тінь, яку ніхто не бачить, а вона бачить кожного. І марно говорить, марно кричить — її не чують. Ще трохи — і почнуть проходити крізь мене, мов крізь повітря, чи бродити по мені, як по воді.
Я відчув страх. Як вони мене вбили? Я не поранений, не заколотий, не мертвий, але мене нема. Схаменіться, люди, кажу, хіба не бачите мене? Хіба не чуєте мене? Але мої обриси не потрапляють у їхнє око, мій голос не досягає їхнього вуха.
Мене нема.
Чи мені сниться моє неможливе становище, якого не може сприйняти мій досвід? Я ж бо живий, ходжу, знаю, чого хочу, не погоджуюся, що нема мене. Могли мене побити, могли кинути до в'язниці, могли вбити, хіба мало людей убили ні за що? Але для чого зробили з мене привид, чому забрали в мене можливість боротися?
Я хочу бути людиною, боріться ж зі мною по-людському.
Марно.
Порожнеча навколо мене стає дедалі безлюднішою, мій смішний бунт усе тихішим.
Настало гаряче, важке літо.
Сонце, мовби розплавлюючись, знавісніло вивергає полум'я, вогняні іскри падають на землю.