Махмут з нетерпінням чекав, коли я одержу гроші, на щастя, навіть гадки не маючи про мої муки, бо його серце не витримало б, якби він довідався, як я вагаюся.
Коли все було закінчене, Махмут випростався, зітхнув полегшено, блиснув очима, бадьорий і піднесений, а я, знічений, замкнувся в собі, але він, охоплений щастям, цього не бачив.
Покупець дивився на нас здивовано, і писар у суді дивився здивовано, мов на двох дурнів, якими ми й були. Один несповна розуму за безцінь продав єдине місце можливих спогадів про дорогих небіжчиків, щоб віддати гроші другому несповна розуму на найнікчемнішу річ у світі — на тисячу нічого не вартих дитячих сопілок.
Махмут подався в дорогу наступного дня, ще вдосвіта, не знаю, як він і ніч переспав — через нетерплячку, плани і мрії. Повернувся він через тиждень, зморений, невиспаний, але щасливий, і привіз півтори тисячі сопілок. Дорога, голодування й ощадливість його вбивали, але надія повертала до життя, і ось дихавичний переможець, на грані сил, ледве тягнучи зсудомлену ногу, гордо вступив до міста, хитаючись, мов підгнилий тин, але впевнений у собі як ніколи.
Розпродавши товар по крамницях, щоправда, не з таким зиском, як розраховував, він подав мені точний звіт і насилу згодився взяти гроші на покриття дорожних витрат, радий за свій перший у житті купецький прибуток.
А в місті, на ринку, по дворах і в будинках півтори тисячі Махмутових сопілок висвистувало на дитячих губах, здіймаючи такий галас, що голуби з переляку тікали хтозна-куди, а люди хапалися за голови.
Махмут ходив щасливий, що подарував місту цю оглушливу музику, а дітям незмірну радість, а я сміявся й трохи соромився, не признаючись, що я теж причетний до цього гармидеру.
Я сміявся, а мене охоплювала туга.
На що перетворився притулок моїх спогадів? На писклявий звук дитячих сопілок.
Не треба було цього робити. Ця пустка була мені потрібна, вона пов'язувала мене з дитинством і з життям, з якого вийшло моє життя. Я мусив зберегти тіні, щоб не спорожніла думка, позбавлена сліду, і опори, і суму за втраченою минувшиною. Моєю і моїх предків.
Тепер, залишившись сам, я знову починаю все спочатку.
Я просидів у кав'ярні довше, ніж звичайно, і набагато довше, ніж збирався. Було незручно залишати Махмута Неретляка самого: він святкував свою першу торговельну перемогу, частуючи всіх підряд. Стемніло, і з Бегової мечеті пролунав заклик до вечірньої молитви, а Махмут усе пив та пригощав; уже кілька днів він ходив щасливий та гордий, ніяк не в змозі звикнути до свого мізерного успіху. Розповідав безперестану, хвалився, добродушно сміявся у відповідь на дедалі відвертіші й уїдливіші глузування, не помічаючи їх, і щедро сипав грішми, заробленими на сопілках.
Мене сердило те, що він робить, і дивувало, як він може насмішку сприймати за жарт. А його буцімто хвалили, захоплювалися його кмітливістю: як це він здогадався про дітей та сопілки, жодному купцеві не спало таке на думку; а яку нову справу він замислив, щоб вони вже не бралися за неї, бо з ним важко тягатися; а чи не думає він продати свою крамничку, бо навіщо йому розмінюватися на такі дрібниці, і як це він досі приховував свої здібності?
Спітнілий, збуджений від випитого, окрилений успіхом, Махмут довірливо розповідав людям, як довго його переслідували невдачі, а якщо вже тобі не таланить, то не допоможуть ні розум, ні здібності; за що не візьмешся, усе тобі виходить навпаки. Але трапилася добра людина, яка побачила, чого він вартий, — і наче хто злі чари по вітру розвіяв. Тепер він зіп'явся на ноги, щоправда, не дуже твердо, але зіп'явся, знайшов свою опору й сподівається, що його нещастя скінчилися, бо йому повірили. Ніхто не знає, хіба що тільки він, яка це підтримка, коли тобі вірять. Мовби серце б'ється рівніше, мовби сила в тобі потроїлася. Він задумав кілька справ, добре задумав і має надію, що вони вдадуться йому. У торгівлі він нікому не стане поперек дороги, хай ніхто цього не боїться. Кожному допоможе і радою, і грішми, скільки буде в його силах, бо хоче з усіма жити в злагоді й любові.
У прокуреній кав’ярні люди голосно сміялися, плескали його по миршавих плечах, аж він гнувся, наче билинка, і глумливо дякували йому за доброту й великодушність.
Мене занудило.
— Ходімо, — покликав я його. — Досить уже.
— Ні, не досить. Я сьогодні не можу просто так залишити людей.
А потім, хитро підморгнувши, пошепки звірився мені, що тепер йому ці люди потрібні — заради справ. Вони йому допоможуть, він їм — заробить грошей. Але не в грошах суть, тут ідеться зовсім про інше. Про що? Та це таке. У кожного свій тягар на душі. Але чого він має критися переді мною, адже ми все-таки друзі: йому треба заробити грошей, щоб заткнути рота цьому собаці. Якому собаці? Своєму зятеві, хай би куций був йому тестем. Коли дочка виходила заміж, Махмут обіцяв дати за нею низку перлів і намисто з дукатів, а це було ще до того, він тоді думав, що все життя проведе в місті й розбагатіє. Зять вимагав, отже, йому нічого не залишалося, як пообіцяти. «Якщо я беру погану, то хоч би не голу», — так відверто й заявив майбутній зять. А вона не була погана, бог свідок, була схожа на матір. Перли купив, а на дукати не стягнувся, те завадило, а тепер зять кров з нього точить. Лає їх, кляне на чім світ стоїть, мовляв, зв'язався з жебраками, дружину б'є, — а як воно батькові дивитися на горе своєї дитини? Була навіть думка десь прикінчити його, але тим би тільки себе запропастив та своїх. Якби не було в них дітей, забрав би дочку додому, хай би відпочила, пожила як людина, але мають їх трійко, і самі не знають, коли набули, — усе сварки та колотнечі, та й вона сама не хоче йти від нього — сорому боїться. Ех, роздобуде він ті прокляті дукати, нехай заспокоїться мучитель і дочка нехай має спокій. Ні хвороби до себе не підпустить, ні старості, ані смерті, доки не поверне цей борг!
Від тої розповіді аж мені подих перехопило. Невже настільки серйозна причина його нерозсудливості? Та хіба це нерозсудливість? Це велике горе. Я був надто несправедливий до нього. Нічим би йому не допоміг, ніяк би його не розрадив, але був несправедливий.
А потім я засумнівався в правдивості цієї зворушливої розповіді. Як Махмут міг аж досі приховувати своє горе? І не відкрився, щоб розжалобити нас? І чому ніколи не казав, що має дочку? Звідки вона раптом?
Хто знає, навіщо йому здалася ця брехня. А якщо це не брехня, то колись була правда, але потім викривилася в самообман.
Або дочку і зятя він вигадав, або свою муку з ними — марно дошукуватися правди.
Даремно й кликати його, щоб він перервав своє свято. Це був його великий час, якого він так довго чекав.
Не знаю, чи він мріяв про нього в довгі роки поневірянь, чи заздалегідь готував слова, які говоритиме, і добирав утіхи, які собі влаштує, коли досягне успіху. Успіху він не досяг, це знають усі, знає й він сам, але для нього надто забарно чекати справжнього успіху, тому він цей жалюгідний початок зобразив як сходження до бажаної мети. Це не мета, він свідомий того, мета набагато більша. Але це перший крок, вдалий, вільний, сповнений надії. Чари розпалися, зла доля милостиво дала йому спокій, чортам обридло вставляти йому палиці в колеса, і тепер усе залежить тільки від його віри в себе і його здібностей, щоб схопити видиме щастя в жменю. Не задля грошей, бог цьому свідок. А задля чого, того він і сам не в змозі пояснити. Може, заради права, яке оплачував цього вечора, щоб отак сидіти разом з людьми у кав'ярні, а не за дверима, як завжди, щоб говорити про себе, як і інші це роблять, щоб слухати їхні насмішки, вбачаючи в них дружні жарти чи похвалу, щоб відчувати або вигадувати їхнє шанобливе ставлення до себе. Він усе сприймає розчулено, вдячно, усе, навіть, можливо, глузування, тільки щоб не було так, як раніше, коли на нього звертали таку ж увагу, як на лавку, стіну чи пса.
І якщо сьогодні його вагомість примарна, то завтра вона стане справжньою, і йому нічого буде жалкувати. Що він сидить плече в плече з людьми і веде з ними приємну бесіду — це не омана. А якщо завтра знову нічого не буде, залишиться згадка.
Але Махмут у своїх думках так далеко не заходив.
І, мабуть, він правий. Йому важливо не те, що є, а те, що йому уявляється. І богу дякувати. Сьогодні він зовсім інший Махмут Неретляк, бажаний, роками вимріяний, без хрипоти в грудях, без корчів у ногах, без затамованого болю в серці.
Жаль, що ілюзія триватиме недовго.
Він не розсердився, коли я сказав, що йду додому, не затримав, тільки великодушно махнув рукою, мов звільняючи мене. Сьогодні він не сам. Досі я мимо його волі замінював йому цих людей, і цю розмову, і цю теплінь. Тепер він може й без мене.
Хай так і буде, завтра мене знову знайде.
Я поспішав додому, темрява густішала, ставало холодно, вулиці були темні й пусті, люди поховалися по домівках, морок прогнав їх, як птахів.
Тияна чекає мене в порожній кімнатці, сама, не гаразд, що я залишаю її одну, скажу їй, що більше так не робитиму, хоч це я роблю заради інших, але яке мені діло до інших, яке мені діло до Махмута Неретляка з його нерозсудливістю, ми можемо ввійти в будь-чиє становище, тільки не своїх близьких, їхня вірність нам видається такою ж нашою природною належністю, як і власна шкіра.
Надіюся, що Тияна не сердитиметься, бо тоді я не визнаю своєї вини, і ми будемо дутися одне на одного, аж доки не ляжемо спати. Я не зможу насолодитися своїм щирим каяттям і хмільним щастям від того, що я такий добрий. І що вона простила мене. Буде чудово, якщо Тияна поведеться розважно й не докорятиме за байдужість до неї. Якщо ж буде виставляти свої права, я повстану проти них і нізащо не визнаю своєї вини, саме тому що винен. Але все це хочу сказати я, а не вона. І ми посваримося, вона буде плакати й перелічуватиме мої незліченні гріхи, я доводитиму протилежне й закликатиму богів у свідки, що я найнещасніший з-поміж усіх людей і що мене ніхто не розуміє. Потім помиримося, як завжди, несподівано, і буде гарно, мов після дощу, мов після грози.
Буде гарно, як би Тияна мене не зустріла.
Біля входу на подвір'я чатував на мене Мула Ібрагім, адвокат, мій колишній друг і роботодавець. Ішов, буцімто прогулюючись, — це корисно перед сном, — і, звичайно, добре напружував очі, щоб у цій темряві впізнати мою тінь, не пропустити мене.
— Іди сюди, — шепнув і зник у темені підворіття.
— Ти, мабуть, довго чекав. Звичайно я повертаюся раніше.
Я сказав це, аби тільки не мовчати й не видати свого здивування з того, що бачу його тут і в таку пору. Мене охопив навіть страх. Що трапилося? Загрожує мені якась небезпека? Але я відразу заспокоївся, подумавши, що, якби був хоча найменший натяк на небезпеку, він не підійшов би навіть близько до мого будинку. За ним можеш сміливо йти по замерзлій річці, як за лисицею.
— За тобою ніхто не стежив? — обачно запитав він мене, не відповідаючи на мою збентежену мову про запізнення.
— А чого б це мали стежити?
— Сьогодні я розмовляв…
Повз нас пройшов мій сусід, вуличний підмітальник Жучо, п'яний як чіп.
Мула Ібрагім притисся до стіни й замовк, сховавшись за мене.