Тут я вирішив прийти йому на допомогу із страху, щоб він не почав жорстокістю рятуватися від приниження. Якраз саме пора втрутитися, може, треба було й раніше це зробити.
— Тияно, ти не зовсім права, — сказав я примирливо, сподіваючись, що вона зрозуміє мене. — Авд-ага не думав нічого поганого.
— Не знаю, що думав, знаю, що сказав. Якщо не хоче нам допомогти, то навіщо ображає нас?
— Та ну, не ображає, не треба так.
Нарешті й Авд-ага спромігся на слово:
— Я думав інше, не те, що ти кажеш. Я думав: не багато ви живете.
— Так і скажіть: бідняки. Хіба це гріх?
— Не гріх. Але я пропонував йому місце. А він відмовився.
— Не хочу губити людину, Авд-аго.
— Він і без тебе загубив себе.
— Тоді чого ви хочете від мене?
— Нічого. Тільки не знаю, не розумію, як можна при такій бідності відмовитися від місця.
Ось що йому не дає спокою! Але як це йому пояснити? Не можу бути підлим, я ж не звір, та й людина нічого поганого мені не зробила… А от про нього я міг би багато чого сказати. Мені здається, що він ради себе й питає. Він убиває людей, упевнений, що діє по правді. Не знаю, чи я на війні когось убив, але коли я після бою бачив мерців, у мене мороз ішов поза спиною від думки, що хтось із них загинув від моєї кулі.
Якби я сказав йому це, він подумав би, що обманюю або що я цілковитий боягуз. Не повірив би мені хоч би й тому, що знає багато, дуже багато бездушних людей.
Він ніяк не міг з'ясувати собі, чому я відмовився від його пропозиції. Мав би роботу, від мене вимагається небагато, та й ніхто б не дізнався, що я вчинив щось погане. Тільки я знав би, а він не вірить, щоб це муляло мене!
Якби я згадав йому совість, теж не зрозумів би. У нього совість казенна, і він не уявляє собі того, що може бути й своя власна совість.
— Бачите, Авд-аго, найважче пояснити найпростішу річ, — спробував я знайти щілину в його панцирі.— Ну ось ви, скажімо, чи убили б ви людину, щоб узяти собі її кожуха, чи коня, чи маєток?
— Ні, боже борони.
— То чого ви вважаєте, що я можу це зробити?
Він мовчав якусь хвилину, потім стрепенув своєю великою квадратовою головою.
— Це інша річ.
— Чи думаєте, що вигнати Мехмеда Сеїда з роботи — це не гріх?
— Мехмед Сеїд ні на що вже не здатний.
— По-вашому, й Раміза знищити не гріх?
— Це інші вирішать.
— Але ви не вважаєте це гріхом. А чому? Бо хтось сказав, що він небезпечний для держави.
— Він проти держави.
— Бідна держава, яка боїться однісінької людини, — ущипливо докинула Тияна. — Та й небезпечний він не для держави, а для декого, хто вважає себе державою.
Тепер і мене вразили її слова, не тільки Авд-агу.
Очима я давав їй знак, щоб перестала, замовкла, бо небезпечно переступила дозволену межу, але вона не бачила мого моргання і не зважала ні на які межі.
— Чи мій батько був небезпечний для держави? — вела вона далі гнівно, відкриваючи причину своєї запальності. — Ні, ні для кого він не був небезпечний. А його вбили. Комусь наказали, і той убив. Може, тільки за те, що сказав щось під чаркою або комусь здалося, ніби сказав. Чуже життя нічого не варте, Авд-аго. Багато таких, що їм нікого не жаль. То для чого ще й чесних людей робити лиходіями? Нехай би вони були — усім на диво.
— Як рідкісні звірі, — додав я, сміючись, бо що вже мав робити?
— Дякуємо, що провідали нас. Але якщо ви хотіли намовити Ахмета на якесь погане діло, то даремно приводили. А зараз пора спати. Уже пізно.
Так безцеремонно вона попросила його за двері.
Не знаю, що зробив би Авд-ага, якби це сказав я, але тут навіть не скривився. Тільки почав переміщати довгі ноги й руки, ніби вони були не на своєму місці.
Мені здавалося, що він уже й раніше хотів був піти, лише не знав як, щоб це не скидалося на втечу або на дріб'язкове роздратування. Він обрав найбезглуздіший спосіб: подивився на мене, кивнув головою на Тияну й незграбно всміхнувся, мовби хотів сказати: бач, яка вона! І, вважаючи, що він таким чином благополучно вийшов із скрутного становища, підвівся, вдаривши себе по стегнах, і сказав, прощаючись (я подумав, що він глузує, але ні, говорив цілком серйозно):
— Приємно порозмовляли. Пробачте, коли що не так.
Нічого собі приємно — мовби палицями один одного молотили!
Але я б не сказав, що він пішов ображений. Хто зна, що проникло в його дубову голову, а що прошелестіло повз вуха.
А потім мені спало на думку, що він, можливо, відчув навіть повагу до нас за те, що ми не погоджуємося на підлість і відверто кажемо те, що думаємо. Можливо, бо Авд-ага жорстокий, але не зіпсутий, не знає милосердя, але нема в ньому й підступності. Це перероджена, спотворена людина з народу, яка оре й копає інакше, ніж його батько, але могло ж затриматися в ньому і щось людське. Якась зернина, якийсь осадок, якийсь туманний спогад. Але все це мої припущення, бо я не знаю, що може діятися в катовій душі.
Я провів його аж на вулицю, не знаючи, про що говорити з ним. Мені не хотілося ні підтверджувати, ні пом'якшувати сказаного.
— Дружина в тебе небезпечна, — сказав він, коли ми спустилися сходами на подвір'я. «Щоб вона не почула», — подумав я. — Тепер я знаю, чому ти не погодився. Через неї.
— Як через неї? Я вам відразу відповів, не радячись із нею.
— Ти б їй на очі поткнутися не смів, якби погодився. А я дивуюся: чому? Тепер сам побачив. Дякую богові, що не одружений. Але ж я тобі не сказав, чого приходив до тебе.