Тияна схвильовано роздумувала вголос:
— Він знав, на що йде, й не боявся. Як ти можеш умовляти його, щоб він зрікся сам себе?
Так ми нічого й не вирішили.
— О боже, — зітхала Тияна.
— От нещастя, — бідкався Махмут.
Але його непогамовна думка не могла задовольнитися наріканнями, вона шукала виходу:
— А якби ти захворів? Наїжся сирої картоплі, і жар у тебе буде, як при добрячій лихоманці. А я приведу Авд-агу, нехай переконається.
Це, зрештою, мені видалося сприйнятним, захворію і без сирої картоплі — від муки, від страху, від безвиході.
Але ба, не багато цим виграю. Чому саме сьогодні почалася в мене лихоманка? А якщо й повірять, то почекають, поки одужаю. Не буду ж цілий рік їсти сиру картоплю.
Махмут висловив припущення, що мене залишать сам на сам із Рамізом, а я тоді йому й скажу: так і так, брате, рятуй мене, у велику біду я влип.
Махмут забув, що Раміз ще в більшій біді.
Так ми довго пережовували три немічні думки й нічого не вирішили. Таких успіхів я досяг би й без них, але мені було легше, що я не сам.
І наступного дня я не знайшов виходу — та й не шукав його більше. Голова отупіла від марних роздумувань, і мозок відмовлявся працювати.
Я чекав, що по мене прийдуть, заберуть мене й кудись поведуть. Може, дорогою нарешті я на щось зважуся: на приниження чи на загибель.
Коли хтось постукав у двері, я не сумнівався, що то Джемаль Зафранія послав коменданта Авд-агу по мене. Він призначений мені за ангела-охоронця, розлучить нас тільки смерть. Чия — не знаю, але волів би, щоб не моя. Нічого не вдієш, хай буде так, якщо інакше не можна.
Але зайшов не печально очікуваний чорний ангел, а нежданий Осман Вук, прикажчик Шех-аги.
Він уніс у нашу кімнатку свою гарну, біляву, вітрами обпалену голову, свій сміх, свою веселу, запальну вдачу. Щоправда, я пам'ятаю його й іншим.
— Що тут у вас? Ніби молитеся за упокій чиєїсь душі! — вигукнув він, сміючись.
— Щось подібне.
— А що саме? Хіба через це треба вішати носа?
— Чекали одного чоловіка.
— І тепер журитеся, що не прийшов?
— Анітрохи. Хай би його чорт забрав!
— Хто це? Що йому треба?
— Довго розповідати. Ти в якійсь справі до нас? Мені казали, ти й позавчора приходив.
— Так. Шех-ага передає тобі вітання й просить прийти до нього. Хоче поговорити з тобою.
Мені було дивно: він звертався до Тияни.
— А кого кличе Шех-ага?
— Таж тебе, кого ж іншого! Так і сказав: передає вітання й просить. І ще попередив мене, щоб я нікуди не звернув — тобто до кав’ярні — і щоб обов'язково знайшов тебе. А я поспішаю, боюся, дурний, що знов тебе не застану вдома.
— Я завжди вдома, — відповів я насторожено. — А чому кажеш: дурний?
— Тому що нерозумний. Завжди людині трохи розуму бракує. Ніби було б щось страшне, якби не застав тебе вдома?
Його захоплений погляд, прикутий до Тияни, досить ясно промовляв, чому він волів би не застати мене вдома.
Як він дивився на неї позавчора ввечері? Що він говорив їй наодинці, якщо каже таке в моїй присутності?
— Не було б нічого страшного, якби ти й проминув наш будинок, — сказав я сердито.
— Чому, друже? Що я тобі зробив?
— Знаєш добре що, — спокійно втрутилася Тияна. — Такі жарти мені не подобаються.
— Та що з вами, люди, чим я завинив перед вами? Нічого поганого я не мав на думці, клянуся дітьми своїми.
— Клянешся дітьми, бо їх не маєш.
— Хто зна, жіночко! Але поганого я не думав. Буваю всякий, тільки не лихий. Хіба що коли розсерджуся. А на вас чого маю сердитися? І ви на мене не ображайтесь. Ну, домовилися? А тепер — ідемо до Шех-аги?
— Щось не хочеться.
— Чому? Якщо ти на мене гніваєшся — ні з того ні з сього, то яка тут вина Шех-аги? Гаразд, усміхнися й давай мені руку. На сьогодні досить мені неприємностей.
— Сам їх шукаєш.
— Та де там, чоловіче добрий! Учора ввечері грав я в кості. Приходить до мене один купчик, напередодні я добре потрусив його калитку, і каже: «Тут сьогодні приїхав якийсь торговець сливами з Бирчкого, у нього померла тітка й залишила йому велику спадщину, то дурний чоловік подався до Сараєва, щоб проциндрити гроші. Якщо не погребуєш обібрати дурня, пошукай його». — «Не погребую, — відповів я. — Якщо не я, то хтось інший його обчухрає». І я пішов по Мухарема Співака. Спритний гравець, проти нього я мов та дитина. «Так і так, — кажу йому. — Візьми з собою грошей, спочатку програємо трохи, щоб той пришелепкуватий торговець в азарт увійшов, а потім — боже помагай. Не думаю, що в нього залишиться щось на дорогу до Бирчкого». — «І пішки дійде», — каже Співак, сміючись. «Виграш навпіл». — «Хай буде по-твоєму». Знайшли ми того бирчанського торговця сливами в Камінному заїзді. «Часто граєш»? — питаю бідолаху. «Не часто, але мені везе. Якщо буде удача, як останніми днями, то начувайтесь. Ну, а коли втрачу якусь дрібницю, плакати не буду». Не дрібницю, чоловіче, втратиш, думаю собі, а все, що маєш. А він мовби читає мої думки: «У мене, — каже, — з собою тільки сто дукатів, більше не взяв. А скільки у вас?» Ми жахнулися: сто дукатів це ж ціле багатство! Бачу, Співакові вже нетерпеливиться, так і зирить на купу грошей, від хвилювання говорити не може. «Давайте, — каже, — чого чекаємо»? — «Куди поспішати? — відповідає бирчанин. — Спочатку погомонимо, як у людей водиться. Скільки у вас грошей, побачу». Ми ледве нашкребли п'ятдесят дукатів. Співак побіг до господаря заїзду, позичив ще, і ми почали грати Співаковими кісточками. Бачу, той торговець йолоп йолопом, добрий, але дурний, відразу став програвати, але нічого, тільки сміється, ще й вино та закуску ставить. «З добрими людьми і втратити не жаль», — каже він. А мені якось ніби не по собі, я люблю гребти гроші, але й грати люблю. А тут скоро кінчиться гра. І скоро кінчилася. Раптом усе змінилось. Бирчанин перестав програвати, а ми — вигравати. «Що це? — весело питає він. — Щастя повернулося до мене!» І справді: скільки б ми не викинули, а в нього завжди більше. «Дивина, та й годі!» — вигукує чоловік щоразу. І горне до себе гроші. Марно ми хукали на кісточку, обносили її довкола голови, довго трусили в затиснутих долонях. Бирчанин тільки головою киває та підбадьорює нас: «Усяко треба спробувати». І забирає виграш. Мене обібрав за півгодини, Співака — за годину. Наприкінці залишив нам трохи дрібних грошей, щоб, каже, мали за що випити, і питає, коли ще зустрінемося. А ми з Співаком дивимося один на одного і не можемо отямитися від здивування. Що за мана? Як це вдалося дурному торговцеві обкрутити нас? Співак кусає губи, водить очима, не те йому кривдно, що програв, а те, що всі знатимуть про це. А я сміюся, як пришелепкуватий. «Що з тобою? Чого смієшся?» — дивується Співак. «Як не сміятися? Хіба ти не бачиш, що ми з тобою останні телепні? Яка там тітка, яка спадщина! Це ж справжній гравець, меткіший від нас!» — «Та інколи бавлюся», — добродушно сміється бирчанин. «Гаразд, — кажу. — Гарно ти нас обвів круг пальця, але дай нам бодай чим-небудь поживитися коло тебе. Як ти завжди викидаєш те, що хочеш?» — «Правду вам кажучи, я відразу помітив, що в кісточці запаяне олово і воно тягне на більші числа. Доки я не пристосувався, програвав. Потім ви стали програвати. Основне, аби чесно». Так торговець сливами провчив нас — і ще признався, що той купчина сам забажав нагнати нас на нього. Як дичину на мисливця. Ми його попросили, щоб він нікому про це не розповідав, і ми теж не стали хвалитися своєю ганьбою. Не дуже цікаво в дурнях ходити. Через те й кажу: досить мені неприємностей.
— Так тобі й треба, — промовила Тияна. — Хіба це гарно — забирати в людини гроші?