— І земля не така, як інші, і люди не такі, як інші. Злидні та й годі. Чи ви звернули увагу на те, як звуться наші села? Скажи-но їм, Османе!
— Злосілля, Болото, Чорний Вир, Спалене, Глід, Голодне, Вовча Тічка, Вовкодави, Вовче, Тернище, Жалюгідне, Смердюки, Гадюче, Стражденне…
— Ось маєте! Кругом жах, убогість, голод, недоля. А люди? Гидко навіть казати. А чому так? Не знаю. Може, тому, що ми від природи лихі, бог нас так покарав? Чи тому, що злигодні безперестанно гнітять нас — і ми боїмося голосного сміху, боїмося розсердити ворожі сили, які оточують нас? Тож хіба дивно, що ми хитруємо, ховаємося, брешемо, думаємо тільки про сьогоднішній день і тільки про себе, своє щастя вбачаємо в чужому нещасті. Нема в нас гордості, мужності. Б'ють нас, а ми за це ще й вдячні.
Мулу Ібрагіма заливав піт, він боявся могутнього Шех-аги, а ще більше тих, кому його слова будуть не до вподоби, тож намагався бодай відмежуватися:
— Не треба все бачити в чорному кольорі, Шех-аго.
— І я так кажу, Муло Ібрагіме, кривлю душею і перед собою, і перед іншими. Але іноді, щоправда, не дуже часто, коли мені остогидне ота брехня, кажу правду. Чорно довкола, Муло Ібрагіме, у важкий час ми живемо, не живемо — животіємо, нидіємо. Утіха тільки в тому, що той, хто житиме після нас, зазнає ще гіршого лиха і називатиме наші дні благословенними.
Це були найпохмуріші слова, які я будь-коли чув, і вони падали в душу важко, як загробний спів. Може, тому, що Шех-ага говорив їх без запалу, спокійно й упевнено, сміливо і все-таки безпорадно. Звичайно, не все, що він каже, правда, але найбільшою правдою є його сум.
Я не міг не запитати його, на великий жах Мули Ібрагіма:
— Невже всі ми лихі, Шех-аго?
— Усі. Хто більше, хто менше. Але всі.
— Селяни із Жупчі, ти чув про них, не лихі. Вояки з-під Хотина не лихі. Ми, Шех-аго, без провини нещасні.
Але в ньому, видно, погас вогонь і зникла потреба говорити. Він глянув похмуро на мене і вийшов. Я провів його на вулицю і сказав, що хотів би ще порозмовляти з ним. Його слова пекли мою душу, наче жарини.
Ні, втомлено промовив він, розмовляти більше не будемо. Якщо це мене цікавить заради самої цікавості, то й говорити не варто. А якщо мене щось болить, то навіщо мені чужа думка? Він не дбає й про своє, а тим більше про чужу людину і часто каже таке, чого й не думає або думає тільки сьогодні, а завтра забуде. Зрештою, навіщо це мені?
— Може, донести хочеш? — люб'язно вищирився страшний Осман Вук.
Вилаяв мене і Мула Ібрагім: чого я встряваю в непевну розмову? Легко Шех-азі Сочеві — він багатий, дуже багатий, усіх визначних чиновників тримає в кулаці позичками й хабарями, і всі вони вдають, ніби не знають, що говорить Шех-ага. А хто ми? Нещасні писарі, босота. Хай хто-небудь трохи сильніше чхне — то й здмухне нас, наче пилинку. І сильніші люди падають, а малі — ті щезають, як мильні бульбашки. І не наша справа питати, чому Шех-ага так говорить. Його клопіт зовсім інший, а наш — аби не потонути в цьому життєвому вирі. Тому завжди май розум у голові!
Знав я це віддавна, чув у конторі, на вулиці, серед ринку: май розум у голові! Наче закон над законами, наче найпевніший захист перед незчисленними небезпеками. Що б ти не робив, не казав, не думав, куди б ти не дивився: май розум у голові!
Бійся всього, не будь самим собою!
Я не міг погодитися на таку безнадію; існує ж, мабуть, і якась інша можливість для людей, крім страху, але я запам'ятав це напучення, цей спільно вистражданий досвід, який споганював усе життя.
Гаразд, послухаюся: май розум у голові, Ахмете Шáбо! Хоч би для того, щоб не отруїли мені мого шлюбного життя.
Якось пополудні я пішов на ринок купити подарунок Тияні. Мула Ібрагім застеріг мене без будь-якої потреби, щоб я не призвичаював дружину до дорогих подарунків. Це добра звичка, якщо вона розумна, приносить радість і підтримує любов. Але якщо вона нерозумна, то розвине в жінці жадібність, а для мене стане тягарем. Нічого дорогого! Тільки щось дешеве й гарне, наприклад, квітку, або корисне — тапці, коли старі порвалися, хустку, якщо не має в чому вийти на люди, а найцінніше — це гарне слово.
— А я хотів купити їй намисто з золотих дукатів.
— Та ти що! Це не уважність, а дурість.
Я всміхнувся:
— Радо б учинив ту дурість, коли б не мусив жити на свої двадцять п'ять грошів цілий рік. Звідки в мене такі кошти, щоб купувати золоте намисто!
— Я не знаю. Твоїй дружині виплатили її частину спадщини.
— Дістала таку мізерію, що й сором згадувати.
— Чого ж ти погодився?
— А що мені до того?
— Ех, важко дружині з тобою, і важко буде дітям, які народяться.
— Кожен народжується на світ із своєю долею.
— Так кажуть усі шалапути.
Не знаю, чи я шалапут, чи просто задоволений несподіваним щастям після собачого життя на війні, але я не образився на Мулу Ібрагіма за те слово, бо знаю, що цей дивний чоловік бажає мені добра, і, веселий, пішов у золотарський ряд купити якусь дрібницю — срібний перстень, дешевий пояс або ланцюжок, щоб виявити своє добре ставлення, а до того додам ще квітку й гарне слово.
Я уявляв, як зрадіє Тияна, коли повернуся додому.
Зупинився я перед крамницею Махмута Неретляка: за брудним склом висіло кілька разків намиста та інший дріб'язок.
Я не знав, що Махмут Неретляк знову відкрив майстерню. Коли я ще ходив до школи, він виготовляв тут фальшиві мідні гроші й пускав їх за справжні. За це, коли дізналися, побили його киями й вислали з Сараєва. Десять років провів він у вигнанні, десь на Сході, і тільки цієї весни повернувся назад і знову засів у цій самій крамниці.
Крізь вікно його не було видно. Але із задньої кімнатки чулися голоси — грубий, з покашлюванням, Махмутів і тонкі дитячі. Може, вчив їх, то чого? Щось ніби знайоме. Боже мій, та це ж арабська мова, перекручена, спотворена, засмічена турецькими, перськими й грецькими словами, приправлена соковитими нашими лайками. Що він робить? Слухав я, сторопілий, цей неймовірний суржик, цю нічию старчачу мову, яка могла тільки посвідчити про далекі шляхи, що ними пройшов цей вигнанець, і про його незчисленні заняття, але дітям вона багато користі не дасть. Тільки наробить плутанину в їхніх малих невинних голівках-гарбузиках.
І доки я вагався, чи покликати його, чи піти геть, він звільнив од мук і себе, і мене, і дітей, випустивши їх на волю з темниці свого незнання та їхньої нетямущості. Вийшли вони ошелешені, спотикаючись під тягарем нісенітниці, яка скаламутила їхній мозок.
— Вони, мабуть, думають, що або самі дурні, або наука дуже важка, — промовив я весело, дивлячись їм услід.
— Справедливо і те, і те, — поважно відповів Махмут.
Я розсміявся:
— Чув, як ти їх вчиш!
— А що в цьому смішного?
— Ти ж сам не знаєш арабської мови.
— Звичайно, не знаю. Звідки я її маю знати?