Між нами кажучи, ми не дістали б з цієї роботи ніякого зиску, якби були не поставили на планеті реставровані гори, не використали дві пустелі, які я дешево придбав у лахмітника Урії, і не позаповняли порожнини ріками та океанами. Але йому я пояснювати це не збирався.
“Причина! – вереснув він. – А що я скажу своєму народові? Адже я поселю на цій планеті цілу расу, або навіть дві-три. І це будуть люди, створені за моїм образом і подобою, а ні для кого не таємниця, що це люди перебірливі – достоту, як і я сам. Тож, питається, що я їм скажу?”
Я знав, на що він міг би послатися, але мені не хотілося затівати з ним скандал, тим-то я зробив вигляд, що розмірковую над цією проблемою. І, уявіть собі, я й справді трохи задумався. І в мене сяйнула чудова думка, перед якою померкли всі інші.
“Підкажіть їм одну просту істину, – мовив я. – Скажіть, що, з точки зору науки, коли щось існує, то воно повинне існувати”. – “Як? Як?” – стрепенувся він. “Це детермінізм, – пояснив я, відразу з ходу придумавши цей термін. – Його суть досить проста, хоча деякі нюанси доступні лише обраним. Почнімо з того, що форма випливає з функції; звідси сам тільки факт існування вашої планети говорить про те, що вона не може бути інакшою, ніж вона є. Далі – ми виходимо з того, що наука незмінна; отже все, що підлягає змінам, не є наука. І нарешті останнє: все підвладне певним законам. Щоправда, в цих законах не завжди можна розібратися, але можете не сумніватися, що вони існують. Тому замість питати “Чому саме це, а не те?”, кожен повинен цікавитись тільки тим, як це або те функціонує”.
Ну й питаннячка ж він мені потім задавав – тільки держись; стариган умів крутити мозком. Але він геть не шурупав у техніці – його фахом були етика, мораль, релігія і такі інші нематеріальні фіглі-міглі. Тож, природно, він не зумів як слід обгрунтувати свої заперечення. А як великий любитель усяких абстракцій, він знай вертався до одного: “Існуюче – це те, що повинне існувати. Гм, вельми цікава формула і не без певного нальоту стоїцизму. Я додам деякі з цих одкровень до повчань, які я збираюсь викласти своєму народові… Але дайте мені відповідь на таке запитання: як узгодити цей фаталізм науки із свободою волі, якою я хочу наділити людей?”
Ось тут старий хитрун був мало не спіймав мене. Я всміхнувся, кашлянув, щоб виграти час, а відтак вигукнув: “Так відповідь цілком ясна!”
Це завжди допомагає, коли вас приперто до стіни.
“Цілком можливо, – сказав він, – але мені вона невідома”. – “Послухайте, – сказав я, – а хіба оця свобода волі, яку ви збираєтесь дати своєму народові, – не різновид фаталізму?” – “Взагалі, її можна було б віднести до цієї категорії. Але ж відмінність…” – “До того ж, – поквапно урвав я його, – відколи це свобода волі і фаталізм стали несумісні?” – “На мою думку, вони, безумовно, несумісні”, – заявив він. – “Це тільки тому, що ви не розумієте сутності науки, – відрубав я, спритно проробивши під самісіньким його гачкуватим носом давній фокус із переміною теми. – Бачите, мій любий, один з основних законів науки полягає в тому, що все супроводить випадковість. А випадковість, як ви, безперечно, знаєте, – це математичний еквівалент свободи волі”. – “Ваші ідеї дуже суперечливі”, – зауважив він. – “А так і має бути, – сказав я. – Наявність суперечностей – теж один з основних законів Всесвіту. Суперечності породжують боротьбу, брак якої спричинився б до загальної ентропії. Тому не було б жодної планети, жодного Всесвіту, якби в кожній речі, в кожному явищі не крились нібито непримиренні суперечності”. “Нібито?” – швидко перепитав він. – “Саме так, – відповів я. – Річ у тім, що суперечностями, які ми умовно можемо визначити як властиву всім речам сукупність парних протилежностей, питання аж ніяк не вичерпується. Візьмімо, наприклад, яку-небудь одну ізольовану тенденцію. Що вийде, коли її розвинути до кінця?” – “Уявлення не маю. Недостатня теоретична підготовка до дискусій такого роду…” – “А вийде те, – урвав я його, – що ця тенденція перетвориться на свою протилежність”. – “Справді?” – вражено спитав він.
Ці специ з релігії незрівнянні, коли силкуються збагнути щось у наукових проблемах.
“Так, – сказав я. – У мене в лабораторії є докази. Проте їх демонстрація дещо стомлива…” – “Ні, ні, я вірю вам на слово, – сказав старий. – До того ж ми з вами уклали угоду”.
Він завжди, замість слова “контракт” вживав слово “угода”. Воно означало те саме, але було милозвучніше.
“Парні протилежності, – замислено проказав він. – Детермінізм. Речі, які перетворюються на свою протилежність. Боюсь, що все це досить складно”. – “Зате естетично, – зауважив я. – Однак я не розвинув до кінця тему про перетворення крайностей на свою протилежність”. – “Охоче вислухаю вас”, – сказав він. – “Дякую. Отже ми зупинились на ентропії, суть її полягає в тому, що всі речі постійно перебувають у русі, коли тільки цьому не перешкоджає яка-небудь дія ззовні. (А іноді, скільки я можу судити за власним досвідом, навіть при наявності такої зовнішньої дії.) Але цей рух предмета скеровано в бік перетворення останнього на свою протилежність. А якщо таке відбувається з одним предметом, отже те саме відбуватиметься й з усіма іншими, бо ж наука послідовна. Тепер вам ясна картина? Всі оці протилежності тільки те й роблять, що, ніби показившись, перетворються на свої протилежності. На більш високому рівні цим займаються протилежності, уже пооб’єднувані в групи. Що вищий рівень, то все складніше. Досі зрозуміло?” – “Та ніби так”, – відповів він.
“Пречудово. А тепер, ясна річ, виникає запитання: чи все на цьому кінчається? Я маю на увазі, чи вся програма вичерпується цією еквілібристикою протилежностей, що вивертаються навиворіт, а з вивороту знов на лице? В тім і заковика, що ні! Ні, шановний, ці протилежності, які перекидаються, мов дресировані тюлені, – тільки зовнішній вияв того, що відбувається насправді. Тому що… – Тут я зробив паузу й низьким трубним голосом промовив: – Тому що за всіма зіткненнями й невпорядкованістю світу, приступного розумовому сприйняттю, стоїть вищий розум. Цей розум, любий мій, проникає крізь ілюзорність реальних речей у більш глибокі процеси Всесвіту, які перебувають у стані невимовно прекрасної й величної гармонії”. – “Яким же це чином річ може бути реальна й ілюзорна водночас?” – метнув він у мене запитання. – “На жаль, не мені знати, як на це відповісти, – сказав я. – Адже я тільки скромний трудівник науки, і моя доля – спостерігати й діяти відповідне до того, що бачу. Однак можна припустити, що це пояснюється якою-небудь причиною етичного порядку”.
Старий глибоко замислився, і, судячи з його вигляду, він переживав сильну внутрішню боротьбу. Ясно, що йому, як і будь-кому іншому не коштувало б великої праці виявити логічні помилки, через які мої докази миттю стали б схожими на решето. Та поскільки він був великим інтелектуалом, його зачарували оці суперечності, і він відчував непереборну потребу ввести їх у свою філософську систему. Щодо моїх теорій загалом, то його здоровий глузд повставав проти таких хитромудрощів, а витончений розум схилявся до того, що хоча закони природи й справді можуть видаватися такими складними, однак не виключено, що в основі цього лежить який-небудь простий, гарний і єдиний для всього сущого принцип. А якщо й не єдиний принцип, то бодай солідна переконлива мораль. І врешті я спіймав його на гачок словом “етика”. Річ у тім, що цей старий джентльмен добряче набив руку на етиці, був просто перенасичений етикою; ви влучили б у саму ціль, назвавши його “Містером Етикою”. А тут я мимоволі наштовхнув його на думку про те, що весь наш окаянний Всесвіт – це нескінченні ряди проповідей і їх спростувань, законів і беззаконня, але це тільки зовнішній вияв найвишуканішої й рафінованої етичної гармонії.
“Це набагато серйозніше й глибше, ніж я гадав, – дещо згодом мовив він. – Я збирався викласти людям саму тільки етику і скерувати їхнє мислення не на вивчення сутності й структури матерії, а на вирішення таких основних моральних проблем, як мета й норми людського буття. Мені хотілось, щоб вони взялися за дослідження найпотаємніших глибин радості, страху, горя, надії, розпачу, а не вивчали зорі та дощові краплі, створюючи на основі своїх відкрить грандіозні й непрактичні гіпотези. Я здогадувався про складність законів Всесвіту, але визнав зайвим приділити цьому увагу. Тепер ви мене наставили на розум”. – “Постривайте, – сполошився я. – Я не мав наміру звалити вам на плечі такий клопіт. Проте я вирішив, що не завадить розтлумачити вам…”
Старий усміхнувся.
“Зваливши на мої плечі цей клопіт, – промовив він, – ви позбавили мене від куди серйозніших клопотів. Я створю людей за своїм образом і подобою, але створений мною світ не повинен бути населений мініатюрними варіантами моєї власної особистості. Я високо ціную свободу волі. І люди отримають її – на славу собі й собі на горе. Вони жадібно схоплять цю блискотливу некорисну іграшку, яку ви іменуєте наукою, і негласно піднімуть її на п’єдестал божества. їх зачарують суперечності предметного світу та абстракції космогонії; вони прагнутимуть пізнати це й забудуть пізнавати свої власні душі. Ваші докази переконали мене, і я вдячний вам за остереження”.
Не потаю від вас, що тоді мені зробилось трохи не по собі. Зрозумійте, адже він не мав ніякої ваги в суспільстві, ніяких впливових знайомств, однак тримався велично й з неабиякою гідністю. У мене виникло відчуття, що він міг би добре насолити мені – кількома словами, якою-небудь фразою, котра отруєною стрілою устромиться мені в мозок і застрягне там назавше. І, правду кажучи, я трохи злякався.
Не інакше, як цей старий шкарбун прочитав мої думки, бо нараз промовив:
“Заспокойтесь. Я безперечно приймаю планету, яку ви спорудили для мене; вона мене цілком влаштовує саме в такому вигляді. Що ж до її дефектів, котрі також справа ваших рук, то я приймаю їх навіть не без деякої вдячності і плачу за них окремо”. – “Але чим? – спитав я. – Чим ви заплатите за мої помилки?” – “А тим, що не стану з вами за них сперечатися, – відповів він. – І тим, що зараз залишу вас і займуся своїми справами та справами мого народу”.
З цими словами старий пішов геть.
Я міг би викласти йому цілу купу повноцінних аргументів, та останнє слово зосталось за старим. Я зрозумів: свої зобов’язання за контрактом він виконав і поставив на цьому крапку. Йдучи геть, не мовив жодного слова, зверненого до мене особисто. На його думку, це було своєрідною покарою.
А втім, усе це не варте дірки з бублика. Я зірвав непоганий куш за спорудження тієї планети, а коли й не зовсім точно виконав деякі умови контракту, то все ж не можна сказати, що я його порушив. Таке життя: хочеш мати зиск – покладайся на власну кмітливість. І не потерпай за наслідки.
Але я постарався винести з цієї історії добрий урок на майбутнє. Отепер, хлопчики, слухайте мене уважно. В науці повно-повнісінько всяких правил, бо винаходячи її, я так задумав. А чому, постає питання, я її винайшов саме такою? Та тому, що ці правила – велика підпомога для спритного ділка, така сама, як ряснота законів для адвоката. Правила, доктрини, аксіоми, закони науки існують для того, щоб допомогти вам, а не чинити перешкоди. Для того, щоб вам було чим обгрунтувати свої діяння. Значна їх частина більш або менш відповідає істинному стану речей, і це спрощує їх застосування.
Та закарбуйте собі на носі: призначення цих законів – допомогти вам пояснити замовникам, що саме ви створюєте, – але тільки після того, коли ви це створили. Діставши замовлення, виконуйте його так, як визнаєте за потрібне; потім підженіть закони під результат своєї роботи, але не навпаки.
І ще запам’ятайте: ці закони – словесний бар’єр, який захищає вас від тих, хто ставить вам запитання. Але вони не повинні стати перепоною для вас. Вам тепер зрозуміло, що неможливо пояснити, чому ми щось створюємо так, а щось отак. Ми просто створюємо – та й усе, іноді вдало, іноді – ні, раз на раз не виходить. І ніколи, навіть самим собі, не намагайтесь пояснити, чому стається одне, а не друге. Розпрощайтеся з ілюзією, що таке пояснення існує. Ви мене зрозуміли?
Обидва асистенти посилено закивали головами. Вигляд у них був просвітлений, як у людей, котрі щойно перейшли в нову віру. Кермоді ладен був битися об заклад, що обидва сумлінні молодики твердо запам’ятали кожне слово свого шефа й поступово зведуть його напучення… в закон.