У дідича було всеохопне жахливе відчуття, ніби повз нього проходить світ і все, що в ньому добре і зле: кохання, гроші, запал, далекі подорожі, красиві картини, мудрі книжки, чудові люди — все це рухається десь обіч. Час дідича минається. Тоді в раптовому розпачі в нього виникло бажання підхопитися й кудись бігти. Але куди і нащо? Він падав на подушку й давився невиплаканими слізьми.
Й знову весна принесла надію на порятунок. Коли він уже почав ходити, хоча й з ціпком, став над своїм улюбленим ставом і задав собі перше запитання: «Звідки я йду? — ворухнувся неспокійно. — Звідки я взявся, де мій початок?» Дідич Попельський повернувсь додому й присилував себе до читання. Про давні та доісторичні часи, про археологічні розкопки й критську культуру. Про антропологію й геральдику. Однак усі ці знання до нього не доходили, тож поставив собі друге запитання: «Що взагалі можна знати? Яка користь із здобутих знань? І чи можна пізнати щось до кінця?» Він думав і думав, а в суботу дискутував на цю тему з Пельським, який приїжджав на бридж. Нічого не висновувалося з цих дискусій та роздумів. З часом дідичеві вже не хотілося й розтуляти рота. Знав, що скаже Пельський і знав, що скаже він сам. Мав враження, що ввесь час вони говорять про одне й те саме, повторюють власні репліки, немов грають ролі й, наче нічні метелики, наближаються до якоїсь лампи, після чого втікають від реальности, яка могла б їх спалити. Отож він задумався нарешті над третім запитанням: «Як слід діяти, як жити, що робити, а чого — ні?» Перечитав Мак’явеллієвого «Монарха», книжки Торо, Кропоткіна, Котарбінського. Усе літо він читав так багато, що майже не виходив зі своєї кімнати. Занепокоєна всім цим пані Попельська підійшла якогось вечора до його письмового столу:
— Подейкують, ніби той старий рабин з Єшкотля — цілитель. Я була в нього й запросила, щоб він прийшов до нас. Він згодився.
Дідич посміхнувсь, роззброєний наївністю дружини.
Розмова з рабином була не такою, як він її собі уявляв. Разом зі старим прийшов молодий єврей, оскільки рабин не говорив польською. Дідич Попельський не мав бажання звіряти свої страждання цій чудернацькій парі, тож поставив свої три запитання, хоча, чесно кажучи, не розраховував на відповідь. Пейсатий молодик переклав плутану гортанну мову рабина чіткими польськими реченнями. Тоді рабин здивував дідича.
— Ти збираєш запитання. Це добре. Маю для твоєї збірки ще одне, останнє: «Куди прямуємо? Яка мета часу?»
Рабин підвівся. На прощання простяг руку дідичеві напрочуд ґалантним жестом. За мить невиразно відізвався від дверей:
— Час деяких племен настає. Тому дам тобі щось, воно відтак перейде в твою власність.
Дідича розвеселив цей таємничий тон і поважність єврея. Уперше за ввесь місяць він з апетитом попоїв, глузуючи з дружини.
— Хапаєшся за різну ворожбу, щоб вилікувати мене від запалення суглобів. Як видно, найліпшими ліками на мої хворі суглоби виявився старий жид, який на запитання відповідає запитанням.
На вечерю був заливний короп.
Наступного дня до дідича прийшов пейсатий хлопець і приніс чималу дерев’яну скриньку. Дідич одразу відкрив її. Всередині були перетинки, що утворювали комірки. В одній з них лежала стара книжка з латинською назвою: «Ignis fatuus, себто Повчальна гра на одного грача».
В іншій комірці, вистеленій оксамитом, лежав восьмигранник, зроблений з дерева карельської берези. На кожній стінці був інший рахунок очок, від одного до восьми. Дідич Попельський ніколи не бачив такого грального «кубика». В решті комірках лежали мідні мініатюрні фіґурки людей, тварин і предметів. Під ними він знайшов багаторазово складений і протертий на згинках шмат полотна. Дедалі більше дивуючись цьому химерному подарунку, дідич розстелив полотно на підлозі — воно зайняло майже все місце між письмовим столом і книжковими полицями. Це був якийсь різновид настільної гри, що мала форму великого колоподібного лабіринту.
Потопельник — то була душа селюка, званого Плющем. Плющ утонув у ставку в серпні, коли випита горілка занадто розвела його кров. Він вертався возом з Волі й раптово сполошені місячними тінями коні перекинули воза. Хлоп упав у неглибоку воду, а коні відійшли, засоромлені. Вода під берегом була тепла, нагріта літньою спекою, й Плющеві було приємно лежати в ній. Він не зауважив, що помирає. Коли літепло вдерлося в легені п’яного Плюща, він застогнав, але не витверезів.
Ув’язнена в п’яному тілі очманіла душа, душа з невідпущеними гріхами, без мали подальшої дороги до Бога, зосталася, наче пес, біля тіла, що хололо в очеретах.
Така душа сліпа й безпорадна. Вона вперто вертається до тіла, бо не знає іншого способу існування. Тужить, однак, за краєм, з якого походить, у якому була завжди і з якого випхнуто її в світ матерії. Вона пам’ятає його і згадує, голосить і сумує, та не знає, як туди повернутися. Її переймають хвилі розпачу. Тоді вона полишає вже тліюче тіло й на власний страх і ризик шукає дорогу. Вештається на роздоріжжях, дорогах, намагається скористатись випадком на шосе. Набирає різних форм. Уходить у предмети й тварин, часом навіть у напівпритомних людей, але вже ніде не здатна нагріти собі місця. В світі матерії вона — вигнанець, не сприймає її й світ духу, бо, щоб туди ввійти, потрібна мапа.
Після цих безнадійних мандрівок душа вертає до тіла або до місцини, де залишила його. Однак холодне мертве тіло є для неї тим, чим для живої людини — струхлявілий будинок. Душа намагається збудити мертве серце, мертву, позбавлену життя повіку, однак їй не вистачає сил або ж рішучости Мертве тіло, за божим порядком, каже: ні. Тіло людини, отож, стає ненависним домом для душі. А місце смерти тіла — ненависною в’язницею. Душа потопельника шарудить в очеретах, прикидається тінню, а часом позичає собі в туману якусь форму, завдяки якій прагне сконтактувати з людьми. Не розуміє: чому її уникають люди, чому вона викликає в них жах.
А ще збентежена Плющева душа також думала, ніби вона й надалі є Плющем.
З часом у Плющевій душі зродилось якесь розчарування і нехіть до всього людського. В ній перепліталися рештки старих людських чи навіть тваринних думок, якісь спогади та образи. Отож вона вірила, буцімто відбудеться ще якась катастрофа, момент смерти Плюща чи когось іншого, й це допоможе їй звільнитися. Тому так палко прагнула знову сполошити чиїхось коней, перекинути віз або втопити людину. Так з душі Плюща народився Потопельник.
Він обрав собі місцем перебування лісовий ставок з греблею й кладочкою, а також увесь ліс, названий Воденицею, а ще луки від Паперні аж до Видимача, де клубочився найгустіший туман. Потопельник тинявся своїми володіннями, бездумний і порожній. Лише вряди-годи, коли здибував людину чи тварину, оживало в ньому почуття люті. Тоді його існування набирало сенсу. Будь-якою ціною він намагався вчинити цій істоті якесь зло, менше чи більше, але зло.
Потопельник увесь час по-новому пізнавав власні можливості. Спочатку вважав, ніби він слабкий і безборонний, на кшталт повітряного вихору, легенької мряки, калюжі води. Перегодом завважив: може рухатися швидше, аніж будь-хто, швидше за саму думку. Хоч би про яке місце подумав, він одразу міг туди потрапити. Не моргнувши оком. Збагнув також, що слухається його імла, що може нею керувати, як захоче. Може забрати в неї силу або форму, може рухати всіма її хмарами, заступати ними сонце, розмивати крайнебо, продовжувати ніч. Потопельник визнав себе Повелителем Імли, й відтоді так і почав думати про себе: Повелитель Імли.
Повелитель Імли найкраще чувся під водою. Усе літо лежав у глибині на ложі з мулу та догниваючого сміття. Стежив з-під води за порами року, що змінювали одна одну, за мандрівками сонця та місяця. З-під води бачив дощ, барви осіннього падолисту, танок літніх метеликів, людей, що купаються, помаранчеві ніжки диких качок. Часом щось пробуджувало його з того сну-не-сну, часом — ні. Він не замислювався над цим. Тривав.
Він ціле своє життя просидів на даху терема дідича Попельського. Палац був великий, то й дах величезний — повен кроков, бантин та настилу й увесь покритий гарним дерев’яним ґонтом. Коли б розпростерти дах палацу і покласти на землю, він укрив би все поле, яким володів Боський.
Гарувати на цій землі старий Боський доручив дружині та дітям — мав три дівчини й хлопця, Павла, ставного та здібного. А сам щоранку вилазив на дах і замінював підгнилі чи пожолоблені ґонтини. Його праця не мала кінця. Вона не мала також і початку, бо ж Боський не починав од якогось конкретного місця і не просувався у певному напрямку. Він на колінах оглядав метр за метром дерев’яний дах, совгаючись то тут, то там.
Ополудні приходила до нього дружина з обідом у подвійному горщику. В одній посудині була затирка, в другій — картопля чи каша з вишкварками та кисляком або капуста чи картопля. Старий Боський не злазив на обід. Мотузком піднімав відро з горшиками, в цьому ж відрі виїжджали перед цим нагору нові ґонти.
Боський їв і, жуючи, споглядав навколишній світ. З даху терема він бачив луки, річку Чарну, дахи Правіка та постаті людей, такі маленькі й крихкі, що йому хотілося дмухнути на них і звіяти зі світу, наче сміття. З цією думкою Боський напихав рота й далі, а на його засмаглому обличчі з’являлася гримаса, що могла б нагадувати посмішку. Боський любив ці щоденні хвилини, це своє уявне роздмухування на всі боки людей. Часом уявляв собі все трохи по-іншому: нібито його подих перетворюється на буревій, зриває дахи, валить дерева, вкладає покотом садки. На поля вдирається вода, а люди поспіхом будують човни, щоб урятувати себе та своє майно. В землі утворюються вирви, з яких вибухає живий вогонь. У небо валує пара з боротьби вогню та води. Все тремтить аж до підмурків і нарешті западається, неначе дах старого будинку. Люди перестають бути важливими — Боський нищить увесь світ.
Він дожовував шматок і зітхав. Видіння розвіювалося. Тоді скручував циґарку й дивився на терем, на парк і рови довкола, на лебедів, на ставок. Приглядався до карет, що під’їжджали, пізніше — до автомобілів. З даху бачив жіночі капелюшки, панські лисини, бачив дідича, що повертався з кінної прогулянки, й дідичку, яка завжди дріботіла. Бачив панночку, витончену й тендітну, її псів, котрі наводили жах на село. Бачив вічний рух людей, їхні вітальні й прощальні жести, вирази облич тих, що входили й виходили, говорили між собою та слухали.
Але хіба вони його обходили? Він докурював самокрутку, а його погляд уперто вертався до дерев’яних ґонтів, щоб осісти на них, немов річкова беззубка, щоб ними насолоджуватись і живитися. Й уже думав про прирізки та шліфування — так закінчувалась його обідня перерва.
Дружина забирала спущені горщики й вертала луками до Правіка.
Син старого Боського, Павел, хотів стати «значним». Боявся, що коли не почне діяти, то стане таким «незначним», як його батько, й завжди кластиме якісь ґонти на чиємусь даху. Тож, коли йому минало шістнадцятий, він залишив дім, у якому заправляли його некрасиві сестри, й найнявся в Єшкотлі до жида. Жид звавсь Аба Козеницький і торгував лісом. Спочатку Павел працював як звичайний лісоруб і вантажник, однак десь-то сподобавсь Абі, бо той невдовзі доручив йому відповідальну справу: сортувати колоди.
Павел Боський, навіть сортуючи дерева, завжди дивився в майбутнє, минуле його не обходило. Сама думка, що можна формувати майбутнє, впливати на те, що діється, збуджувала його. Часом він задумувався, як це все буде. Чи був би він зараз таким самим, коли б народився в теремі, Попельським? Чи думав би так само? Чи подобалась би йому Міся Небеська? Чи й далі хотів би стати фельдшером, чи, може, брав би вище — лікарем, університетським професором?
В одному молодий Боський був певен — потрібні знання. Знання й освіта — це ключі, які відчиняють перед тобою всі двері. Зрозуміло, що іншим легше, всім отим Попельським і їм подібним. І це несправедливо. Але, з іншого боку, він теж міг учитись, хоча й з більшими зусиллями, оскільки мусив заробляти на себе й допомагати батькам.
Тож після роботи заходив до громадської бібліотеки й брав книжки. Бібліотека була погано впорядкована. Бракувало там енциклопедій, словників. Полиці були переповнені якимись «Дочками королів», «Без посагу» — книжками для бабів. Удома Павел позичені книжки ховав у постіль від сестер. Не любив, коли торкалися його речей.
Усі три сестри були великі й гладкі. Їхні голови здавалися для них замалими. Вони мали низькі лоби й густе, світле, як солома, волосся. Найкрасивішою з них була Стася. Коли вона усміхалася, на засмаглому обличчі блищали білі зуби, але її трохи спотворювали незграбні качині ноги. Середульша, Тося, була вже заручена з заможним господарем з Котушува, а Зося, велика й сильна, ось-ось мала поїхати на роботу до самих Кельц. Павел тішився, що вони підуть з дому, хоча рідну хату не любив так само, як і своїх сестер.
Він ненавидів бруд, який проникав у щілини старої дерев’яної халупи, в підлогу, під нігті. Ненавидів сморід коров’ячого гною, яким просякає одежа, коли заходиш до хліва. Ненавидів дух запареної для свиней картоплі — він пробирав увесь дім, кожну річ у хаті, волосся і шкіру. Ненавидів хамську говірку, якою спілкувалися батьки і яка пхалася часом на язик йому самому. Ненавидів полотно, необроблене дерево, дерев’яні ложки, відпустові святі ікони, товсті ноги сестер. Інколи йому вдавалося цю зненависть зібрати десь у щелепах, і тоді він відчував у собі велику силу. Знав, що матиме все, чого запрагне, що прямуватиме вперед і ніхто не зуміє його спинити.
Лабіринт, намальований на полотні, складався з восьми кіл чи сфер, званих Світами. Що ближче до середини, то густішим здавався лабіринт, більше було в ньому сліпих вуличок і глухих кутів. І навпаки — зовнішні сфери справляли враження світліших, просторіших, а стежки лабіринту здавалися тут ширшими і не такими хаотичними — немовби запрошували в мандри. Сфера в центрі лабіринту — найтемніша і найбільш заплутана — називалася Світом Першим. Чиясь невправна рука зробила біля цього світу стрілку хімічним олівцем і написала: «Правік». «Чому Правік? — дивувався дідич Попельський. — Чому не Котушув, Єшкотлє, Кельци, Краків, Париж чи Лондон?» Складна система доріжок, перехресть, розвилин і полів звивисто провадила до єдиного проходу у наступну сферу, звану Світом Другим. У порівнянні з гущавиною центру тут було трохи просторіше. Два виходи вели до Світу Третього, й дідич Попельський швидко збагнув: у кожному Світі вдвічі більше виходів, аніж у попередньому. Кінчиком вічного пера він ретельно порахував усі виходи з останньої сфери лабіринту. Було їх 128.
Книжечка «Ignis fatuus, себто Повчальна гра на одного грача» була простою інструкцією, написаною латиною й польською. Дідич гортав її сторінку за сторінкою, і все це здавалося надто складним. Інструкція почергово описувала кожен можливий результат кидання «кубика», кожен рух, кожного пішака-фіґурку й кожен з Восьми Світів. Опис видавався незв’язним і повним відхилень од теми, допоки дідич нарешті зробив висновок, що все це вигадка божевільного.
«Гра є різновидом дороги, на якій щоразу виникає якийсь вибір, — прочитав дідич Попельський перші слова. — Вибір здійснюється сам по собі, та інколи в грача виникає враження, що він робить його свідомо. Це може його налякати, бо тоді він відчує себе відповідальним за те, де перебуває й що з ним трапляється.
Грач бачить свою дорогу, як тріщину в кризі — лінію, яка в запаморочливому темпі раз по раз роздвоюється, в’ється й змінює напрям. Або бачить блискавку в небі, котра шукає собі дорогу крізь повітря в спосіб непередбачуваний. Грач, який вірить у Бога, мовить: «святе приречення», «перст божий» — то всесильна і могутня рука Творця. Якщо ж він у Бога не вірить, мовить: «випадок», «збіг обставин». Часом грач уживає словосполуку «мій вільний вибір», але, либонь, мовить це тихіше й невпевнено.
Гра є мапою втечі. Вона починається з центру лабіринту. Її мета — перехід усіх сфер і звільнення з тенет Восьми Світів».
Дідич Попельський гортав заплутаний опис пішаків і стратегії початку Гри, аж поки дійшов до характеристики Першого Світу. Прочитав:
«На початку не було ніякого Бога. Не було ані часу, ані простору. Були лише світло й темрява. І були вони досконалі».
Мав одчуття, ніби звідкись знає ці слова.
«Світло прийшло в рух саме в собі і спалахнуло. Його стовп ударив у темряву й віднайшов там матерію, споконвику нерухому. Вдарив у неї з усією силою, аж пробудив у ній Бога. Бог, ще непритомний, ще непевний, роздивлявся навколо, а позаяк нікого, окрім себе, не побачив, то визнав, що він — Бог. І сам для себе неназваний, сам дія себе незрозумілий, запраг пізнати себе. Коли вперше придивився до себе, впало Слово, — Богові видавалося, ниби пізнання — це називання.