Наступного дня він пообідав раніше й обходив Правік у пошуках місця під дім. Думав про Гірку. Думав про толоки над Бялкою. Усю дорогу підраховував, що будівництво такого дому триватиме щонайменше три роки, і на цей час він відтягне Місине заміжжя.
Великої Суботи вона вибралася з одним зі своїх псів до костьолу, щоб посвятити їжу. Поставила в кошик слоїк молока, котре живило її та псів, бо тільки це й мала вдома. Прикрила його свіжим листям хрону та барвінком.
В Єшкотлі кошики зі свяченим ставлять на бічному вівтарі Матері Божої Єшкотльовської. Бо то жінка мусить займатися їжею — як приготуванням, так і її освяченням. Бог — чоловік, у нього на думці важливіші справи: війни, катаклізми, завоювання, далекі виправи… Їжею займаються жінки.
Отож люди несли кошики до бічного вівтаря Матері Божої Єшкотльовської й чекали на ксьондза з кропилом. Кожен сидів мовчки на лавці, бо костьол у Велику Суботу темний і глухий, наче печера, мов бетонне бомбосховище або склеп замордованого Сина Божого.
Фльорентинка підійшла до бічного вівтаря зі своїм псом, що звався Козел. Поставила кошик поміж решти кошиків. У них була ковбаса, паска, хрін на свята, барвисті писанки та гарно випечений білий хліб. Ах, яка голодна була Фльорентинка, який голодний був її пес.
Фльорентинка подивилася на ікону Матері Божої Єшкотльовської й побачила на її гладенькому обличчі усмішку. Козел обнюхав чийсь кошик і витяг з нього шмат ковбаси.
— Так собі тут висиш, добра Пані, і усміхаєшся, а пси дари твої поїдають, — промовила Фльорентинка напівпошепки. — Часом важко людині зрозуміти пса. Ти, добра Пані, напевно, однаково розумієш і тварину, й людину. Либонь, знаєш навіть думки Місяця…
Фльорентинка зітхнула.
— Йду помолитися до твого чоловіка, а ти попантруй мені пса.
Вона прив’язала собаку до огорожки перед чудотворною іконою між кошиками, прикритими нитчастими серветками.
— Зараз повернусь.
Знайшла собі місце в першому ряді між вишикуваними жінками з Єшкотля. Вони трохи відсунулись од неї й перезирнулися, порозумівшись поміж собою поглядами.
Тим часом до бічного вівтаря Матері Божої Єшкотльовської підійшов церковний сторож, який мав слідкувати за порядком у костьолі. Найперше зауважив якийсь рух, однак його очі довго не могли зібрати докупи того, що побачили. Коли він зрозумів, що це отой великий гидкий і шолудивий пес щойно шурував по кошиках зі свяченим, то захитався від обурення, а в обличчя вдарила кров. Вражений цим святотатством, він кинувся, щоб вигнати нахабну тварину. Схопив шнурок і руками, що тремтіли від обурення, розплутував вузол. І тоді від ікони долинув до нього тихий жіночий голос:
— Не займай пса! Пантрую його Фльорентинці з Правіка.
Рови на фундамент було викопано чітким квадратом. Його сторони відповідали чотирьом сторонам світу.
Міхал, Павел Боський і робітники зводили стіни спочатку з каменю, — це був підмурівок, — а потім — з дерев’яних балок.
Коли зімкнули склепіння погреба, почали говорити про це місце «дім», однак лише як збудували дах і ввінчали його квітами, став він домом насправді. Бо ж дім починає своє буття тоді, коли його стіни замикають собою шмат простору. Цей замкнений простір є душею дому.
Будували дім два роки. Квіти на дах причепили влітку тридцять шостого року. Перед будинком зробили собі фото на згадку.
В домі збудували підвали. В одному з них було двоє вікон, він мав стати житловим приміщенням і літньою кухнею водночас. Другий мав одне вікно — призначили його під комірчину, пральню та зберігання картоплі. Третій не мав вікон узагалі — тут був сховок — про всяк випадок. Міхал під цим третім наказав викопати ще один, четвертий погріб, малий і зимний — на лід і на невідомо що.
Перший поверх був високий, на підмурівках з каменю. Йшли на цей поверх сходами з дерев’яною балюстрадою. Було два входи. Один вів з дороги, через ґанок просто до великого передпокою, з якого можна було перейти до кімнат. Другий вхід провадив через сіни до кухні. Кухня мала велике вікно, а навпроти стояла піч із блакитного кахлю, який у Ташуві вибирала Міся. Піч оздобили мідним окуттям і вішаком. Кухня мала троє дверей: до найбільшої кімнати, під сходи та до комірчини. Перший поверх був кругом приміщень. Якщо б повідчиняти усі двері, можна було б ходити колом.
З передпокою сходи вели на другий поверх, де ще чотири кімнати чекали свого закінчення.
Над усім цим був третій поверх — горище, на яке виходили дерев’яними вузькими сходами. Горище полонило малого Ізидора, бо вікна дивилися на всі чотири сторони світу.
Ззовні дім був обшитий дошкою, викладеною, мов риб’яча луска. Це був задум старого Боського. Старий Боський звів також дах, так само красивий, як і дах дідичевого терема. Перед будинком ріс бузок. Ріс тут тоді, коли будинку ще не було. Тепер відбивався в шибках вікон. Біля бузку поставили лавку. Під бузком зупинялися люди з Правіка й дивувалися дому. Ніхто в околиці не збудував такого палацу. Також приїхав кіньми дідич Попельський і поплескав Павла Боського по спині. Павел запросив його на весілля.
У неділю Міхал поїхав за парафіяльним ксьондзом, аби освятити дім. Ксьондз став на ґанку і роздивлявся схвально.
— Гарний дім ти збудував доньці, — сказав той Міхалу.
Павел стенув плечима.
Врешті почали завозити меблі. Більшість з них зробив старий Боський, але були й такі, які привезли кіньми з Кельц. Наприклад, великий дзиґар, що ставився на підлогу, шафу й округлий дубовий стіл з точеними ніжками.
У Місі смутнішали очі, коли вона дивилася на довкілля: пласка сіра земля, вкрита сухою травою, мов на цілині. Тому Міхал накупляв для Місі саджанців. І впродовж одного дня розбив навколо дому щось таке, що колись мало стати садом: яблуні, груші, сливи і волоські горіхи. В самій середині посадив напрочуд схожі одна на одну коштели, дерева, що родять плоди, котрі спокусили Єву.
Після смерти матері та після того, як сестри вийшли заміж, а Павел одружився з Місею, Стася Боська залишилася з батьком.
Тяжко жилося зі старим Боським. Він був вічно чимось незадоволений. Часом огрівав доньку чим попало, коли вона спізнювалася з обідом. Стася ховалась тоді в смородину, присідала поміж кущами й плакала. Намагалась плакати тихенько, аби ще більше не розлютити батька.
Коли Боський дізнався від сина, що Міхал Небеський купив ґрунт під будівництво дому для доньки, то не міг заснути. Потім кілька днів вигрібав усі свої збереження і також купив землю — там само, поруч Міхалової. Постановив збудувати там дім для Стасі. Довго над цим міркував, коли сидів на даху в дідича. «Чому Міхал Небеський може збудувати дім доньці, а я, Боський, не можу? — роздумував він. — Хіба я не годен збудувати дім?»
І Боський почав будувати дім.
Він розмітив палицею на землі прямокутник, а наступного дня почав копати рівчаки для підмурка. Дідич Попельський дав йому відпустку: то була перша відпустка в житті Боського. Згодом він зносив з околиці велике та мале каміння, білі шматки вапняку, які рівно вкладав у викопані ровики. Це тривало місяць. До Боського приходив син Павел, кричав над викопаними ямами.
— Тату, що ви робите? Звідки візьмете гроші? Тату, не робіть із себе посміховиська й не будуйте в мене під носом якогось курника.
— Ти що, вже зазнався? Я будую твоїй сестрі дім.
Павел знав, що не існує такого способу, в який можна було б переконати батька, і нарешті привіз йому хуру дощок.
Тепер будинки росли майже одночасно. Один був великий і стрункий, з окатими вікнами й просторими світлицями. Другий — малий, присадкуватий, згорблений та з підсліпуватими віконцями. Один стояв на відкритій місцині, на тлі лісу й Ріки. Другий — утиснений у клин між Гостинцем і Вольською дорогою, захований у смородині та дикому бузку.
Коли Боський був зайнятий будівництвом дому, Стася мала менше клопоту. До полудня порала худобу, а потім бралася за обід. Спершу йшла у поле й з піскуватої землі копала картоплю. Мріяла, що, може, знайде скарб під кубахами: замотані в ганчірку коштовності або скриньку з доларами. Коли пізніше чистила дрібну картоплю, то уявляла собі, що вона — знахарка, а картоплини — це хворі люди, які приходять до неї; вона відразу ж забирає від них усі хвороби і очищує їхні тіла від усіляких нечистот. Потім кидала обчищену картоплю в окріп і уявляла собі, що варить еліксир краси, а коли вип’є його сама, то життя зміниться раз і назавжди. Побачить її на Гостинці якийсь лікар або адвокат з Кельц, засипле подарунками і покохає, мов княжну.
Тому готування обіду тривало так довго.
Уява — це, власне кажучи, творення, це міст єднання між матерією й духом. Надто, коли робиться це часто й інтенсивно. Тоді образ перетворюється на краплю матерії і приєднується до течії життя. Інколи на цьому шляху щось у ньому деформується і змінюється. Отож усі людські прагнення, якщо вони достатньо сильні, здійснюються. Однак не завжди до кінця так, як того очікувалось.
Одного разу, виливаючи з порога помиї, Стася побачила незнайомого чоловіка. Й було це зовсім так, як у її мріях. Він підійшов до неї й запитав дорогу на Кельци, а вона відповіла. Пару годин потому він повертався назад і знову зустрів Стасю, цього разу з коромислом на плечах, допоміг їй, і вони розмовляли довше. Правда, він не був ні адвокатом, ні лікарем, а робітником пошти, який працював на прокладанні телефонної лінії з Кельц до Ташува. Стасі він видався веселим і впевненим у собі. Домовились прогулятися в середу й потанцювати в суботу. Й було подиву гідним те, що сподобався старому Боському. Прибульця звали Папуга.
З цього дня Стасине життя точилося по-іншому. Стася розцвіла. Бувала в Єшкотлі й робила закупи в Шенбертів, і всі бачили, як Папуга возить її бричкою. Восени тридцять сьомого року Стася завагітніла, а на Різдво Христове вони взяли шлюб. Стася стала Папужихою. Скромна весільна вечеря відбулася в єдиній кімнаті щойно закінченого будиночка. На другий день старий Боський поставив упоперек хати дерев’яну стіну і таким чином розділив дім пополовині.
Влітку Стася народила сина. Телефонна лінія потяглася вже далеко поза межі Правіка. Папуга з’являвся лише по неділях, був стомлений і вимогливий. Його дратувала ніжність дружини, й він сердився, що треба так довго чекати на обід. Пізніше приїжджав лише щодругої неділі, а на Всіх Святих не з’явився взагалі. Сказав, нібито мусить відвідати могили батьків, і Стася йому повірила.
Коли, чекаючи його на Святий Вечір, вона побачила своє відображення у шибі, яку ніч перетворила на дзеркало, то зрозуміла, що Папуга зник назавжди.