В її сновидіння вдарив грім, і раптом вона побачила, що й досі лежить у розваленому будинку на листі лопухів. Навколо стояли сутінки, Колоска не могла збагнути, чи це світанок, чи вечір. Знову десь дуже близько вдарив грім, і тут з неба ринула злива, що глушила удари грому. Дірявий дах протікав, і дощовиця змивала з Колоски кров та піт, холодила розпашіле тіло, поїла й годувала її. Колоска пила воду просто з неба.
Коли таки розвиднилось, вона виповзла з руїн і почала рити яму, витягаючи з землі переплетене коріння. Земля була м’яка й піддатлива, ніби прагнула допомогти людині. В нерівну яму Колоска поклала тіло немовляти.
Довго вигладжувала ту могилку, а коли підвела голову й розглянулась, — усе було іншим. Це вже не був світ, що складався з окремих предметів, речей і явищ навкруг тебе. Те, що побачила Колоска, стало єдиною брилою, єдиною великою твариною або єдиною великою людиною, яка прибирала різних образів, щоб множитись, помирати й відроджуватися. Все навкруги Колоски було єдиним тілом, і вона теж була частиною цього великого тіла — величезного, всесильного, неймовірно потужного. В кожному русі, в кожному звуці проявлялася його потуга, яка воліла сама творити щось з нічого і перетворювати щось у ніщо.
Колосці паморочилася голова, тож сперлася спиною на розвалений мур. Саме споглядання п’янило, немов горілка, каламутило думки й будило десь у животі сміх. Ніби все було таким, як завжди: за невеликою зеленою лукою, через яку вилась піщана дорога, темнів бір, порослий на узліссі ліщиною. Легкий вітерець ворушив травою та листям, грав десь коник-стрибунець і дзижчали мухи. Нічого більше. Однак Колоска тепер бачила, яким чином коник-стрибунець єднається з небом і що ховає ліщина при лісовій дорозі. Бачила й ще більше. Бачила силу, яка проникає в усе, розуміла її дію. Бачила обриси інших світів та інших часів, розпростертих над і під нашими. Бачила також речі, котрих не можна означити словами.
Ще перед війною в лісах навколо Правіка з’явився Лихий Чоловік, хоча хтось такий, як він, міг би жити в тому лісі здавна.
Спочатку навесні було знайдено на Водениці піврозкладене тіло Бронека Маляка, про якого всі думали, що він поїхав до Америки. З Ташува прибула поліція, оглянула місце й возом забрала тіло. Поліцаї приходили в Правік ще кілька разів, та нічого не виходили. Вбивцю не знайшли. Згодом хтось пригадував, ніби бачив у лісі чужого чоловіка. Він був голий, зарослий, як мавпа. Перебігав од дерева до дерева. Дехто знаходив у лісі дивні сліди: викопану в землі яму, відбиток стопи на піщаній стежці, вбитих тварин. Хтось чув у лісі виття, страшне, напівлюдське-напівзвірине скавуління.
Отже, пішли балачки, звідкіля взявся Лихий Чоловік. Тож перед тим як стати Лихим Чоловіком, він був звичайним дядьком, який учинив страшний злочин, хоча точно й не відомо який.
Байдуже, у чому полягав той злочин, але чоловіка гризло сумління й не дозволяло ні на хвилю заснути, тому, вимучений його голосом, він утікав сам від себе, аж поки заспокоївся в лісі. Вештався цим лісом, та нарешті заблукав. Йому здавалося, ніби сонце танцює на небі, — тому втратив напрямки. Думав, шлях на північ, певно, кудись його доведе, але перегодом засумнівався: може, на сході нарешті закінчиться ліс. А коли йшов на схід, його знову полонили сумніви. Зупинився розгублений. Отож змінив намір і вирішив іти на південь, та дорогою на південь його також узяли сумніви, й відтак він рушив на захід. Тоді виявилось, що повернувся на те ж саме місце, з якого вирушив, — у самісіньку середину великого лісу. На четвертий день геть утратив орієнтацію. П’ятого дня перестав довіряти своєму розумові. Шостого дня забув, звідки родом і задля чого прийшов у ліс, а сьомого дня — як його звати.
Й відтоді він повільно уподібнювався звірам. Живився ягодами та грибами, а потім почав полювати на малих звірят. Кожен наступний день витирав з його пам’яти щораз більші фрагменти — мозок Лихого Чоловіка робився гладеньким. Він забував слова, адже не вживав їх. Забув, що має щовечора молитися. Забув, як розпалювати вогонь і для чого він, як застібати ґудзики свити й шнурувати черевики. Забув усі знані з дитинства пісеньки й усе своє дитинство. Забув обличчя близьких людей, матері, дружини, діток, забув смак сиру, печеного м’яса, картоплі та юшки.
Це забування тривало багато років, і врешті Лихий Чоловік вже не був схожим на того дядька, який заблукав у лісі. Лихий Чоловік не був собою і забув, що це означає — бути собою. Його тіло почало заростати шерстю, а зуби від споживання сирого м’яса зробилися твердими і білими, мов зуби звірів. Його горло видавало тепер хрипкі звуки й рохкання.
Якогось дня Лихий Чоловік побачив у лісі старенького дідка, який збирав хмиз, і відчув, що людська істота йому чужа, навіть гидка, отож підбіг до старого і вбив його. Іншим разом він напав на селянина, що їхав возом. Забив і його, й коня. Коня зжер, однак людину не рушив — мертва людина була ще огиднішою, ніж жива. Згодом убив Бронека Маляка.
Колись Лихий Чоловік випадково забрів на узлісся й поглянув на Правік. Вигляд будинків збудив у ньому неясне почуття, в якому були жаль і несамовитість. У селі тоді почули страшні крики, схожі на вовче виття. Лихий Чоловік стояв якусь мить на узліссі, а потім повернувся й невпевнено став навкарачки. З подивом зауважив, що цей спосіб пересування більш вигідний і швидкий. Його очі, тепер ближчі до землі, бачили більше й краще. Його ще слабкий нюх краще хапав запахи землі. Один-єдиний ліс був кращим, аніж усі села, ніж усі дороги й мости, міста й вежі. Отож Лихий Чоловік повернувся до лісу назавжди.
Війна наробила шелесту в світі. Згорів ліс на Пшиймах, донські козаки застрелили сина Херубинів, бракувало чоловіків, не було кому косити поля, не було чого їсти.
Дідич Попельський з Єшкотля повантажив речі на воза й пропав на кілька місяців. Згодом повернувся. Дончаки понищили його дім і погреби. Випили столітні вина. Старий Боський, який це бачив, розповідав, що одне вино було таким старим — аж краяли його багнетом, наче желе.
Женовефа наглядала за млином, коли він ще працював. Уставала вдосвіта й слідкувала за всім. Перевіряла, чи хто не спізнюється на роботу. Згодом, коли все йшло своїм ритмічним гамірним ходом, Женовефа відчувала, як її огортає несподівана й тепла, мов молоко, хвиля полегші. Було безпечно. Вона поверталася додому і готувала сніданок Місі, яка ще спала.
Навесні сімнадцятого року млин став. Не було млива — люди поїли всі запаси зерна. Правікові бракувало звичного галасу, бо ж млин був мотором, що крутив світ, машинерією, котра приводила його в рух. Тепер було чути лише шелест Ріки, її сила марнувалася. Женовефа ходила порожнім млином і плакала. Вешталась, немов мара, наче біла, притрушена борошном панна. Вечорами сиділа на ґанку й дивилася на млин. Він снився їй ночами. В снах млин був кораблем з білими вітрилами, таким, яким бачила його в книжках. Мав у своєму дерев’яному тілі товстелезну, жирну від мастила вісь, що безупинно крутилася. Дихав і сопів. З його утроби виривався жар. Женовефа жадала його. Будилася з таких снів спітніла й неспокійна. Коли вже світало, вона вставала й мережала за столом свою серветку.
Під час епідемії холери у вісімнадцятому році, коли було заорано кордони села, до млина прийшла Колоска. Женовефа бачила, як вона кружляє навколо, дивиться на вікна. Вигляд мала виснажений. Була худа і здавалася дуже високою. Її світле волосся посіріло і вкривало спину брудною хусткою. Одяг подерся.
Женовефа спостерігала за нею з вікна, а коли Колоска зазирнула в нього, сахнулася назад. Боялась Колоски. Усі її боялись. Колоска була божевільна, а може, й хвора. Верзла казна-що, проклинала. Зараз, кружляючи навколо млина, мала вигляд голодної суки.
Женовефа глянула на ікону Матері Божої Єшкотльовської, перехрестилася й вийшла у двір.
Колоска обернулась до неї, й Женовефу побило морозом — такий страшний погляд був у цієї Колоски.
— Пусти мене до млина, — сказала вона.
Женовефа сходила до хати по ключ, мовчки відчинила двері.
Колоска ввійшла поперед неї в холодний темний млин і відразу ж упала на коліна — збирати розсипані одинокі зерна, купки пилу, котрий колись був борошном. Згрібала худими пальцями зерно, запихала його до рота.
Женовефа йшла за нею, мов тінь. Згори зігнута Колосчина постать нагадувала купку лахміття. Наковтавшись сирого зерна, Колоска сіла на долівку і почала плакати. Її брудним обличчям котилися рясні сльози. Очі були заплющені, але вона посміхалася. Женовефі щось стиснуло горло. Де вона мешкає? Чи має якихось родичів? Що робила на Різдво Христове? Що їла? Побачила, яке кощаве зараз її тіло, Женовефа пригадала собі Колоску передвоєнну. Тоді це була дебела, красива дівчина. Тепер дивилася на її голі, зранені ноги з твердими, як пазурі, нігтями. Простягла руку до сивого волосся. Колоска розплющила очі і глянула просто в Женовефині очі, навіть не в очі, а в саму душу, в саму середину. Женовефа сахнулася. Це не були очі людини. Вона вибігла у двір і побачила свій дім, мальви, Місину суконку, що промайнула між кущами аґрусу, фіранки, і їй відлягло. Вона взяла в хаті паляницю і повернулася до млина.
Колоска виринула з темряви відчинених дверей з вузликом, повним зерна. Дивилася на щось за Женовефиними плечима, її обличчя проясніло.
— Мазунко, — проказала Колоска до Місі, яка підійшла до паркану.
— А де твоя дитина? — спитала Женовефа.
— Померла.
Женовефа простягла їй паляницю, але Колоска підійшла надто близько і, забираючи паляницю, припала губами до її вуст. Женовефа шарпнулась, Колоска засміялася й поклала паляницю в свій клунок. Міся розплакалася.
— Не плач, мазунко, твій татусь уже йде до тебе, — пробубоніла Колоска й пішла в бік села.
Женовефа терла фартухом губи, так що вони аж спаленіли.
Цього вечора їй було важко заснути. Колоска не могла помилятися. Колоска відала майбутнє, це знали всі.
А з наступного дня Женовефа почала чекати. Але не так, як досі. Тепер вона чекала з години на годину. Ховала картоплю під перину, щоб була гарячою. Розстеляла ліжко. Наливала води у миску для гоління. Складала на крісло Міхалову одежу. Чекала так, наче Міхал пішов до Єшкотля по циґарки й зараз має повернутися.
Вона чекала так усе літо, осінь і зиму. Не віддалялася від будинку, не ходила до костьолу. В лютому повернувсь дідич Попельський і завдав роботу млинові. Звідки він узяв зерно — не відомо. І позичав селянам зерно на засів. У Серафинів народилася дитина, дівчинка, і всі визнали це за прикмету того, що настане війні кінець.
Женовефа мусила найняти нових людей до млина, бо більшість колишніх робітників не повернулася з війни. Дідич порекомендував їй на посаду економа і помічника Неджелю з Волі. Неджеля був беручкий і добросовісний. Крутився між горою і низом, покрикував на селян. Крейдою записував на стіні рахунок змелених мішків. А коли до млина приходила Женовефа, Неджеля рухався ще швидше і кричав ще голосніше. При цьому погладжував ріденькі вусики, які нічим не нагадували пишних Міхалових вусів.
Женовефа неохоче вилазила з хати. Тільки в справах найнеобхідніших — помилка в квитанціях на зерно, зупинка млина.
Якось, коли шукала Неджелю, побачила хлопців, що носили мішки. Вони були голі до пояса, а торси мали запорошені борошном, наче великі рогалики. Мішки заступали їхні голови, здавалися вони, отож, однаковими. Вона бачила в них не молодого Серафина чи Маляка, а — чоловіків. Голі торси брали в полон її погляд, будили неспокій. Мусила відвернутись і дивитися куди-інде.
Якогось дня Неджеля прийшов із єврейчуком. Хлопець був дуже молодий, не більше ніж сімнадцяти років. Мав темні очі та чорне кучеряве волосся. Женовефа побачила його губи — великі, красиво окреслені, темніші, аніж усі ті, які вона знала до цього.
— Прийняв ще одного, — сказав Неджеля й наказав хлопцеві долучитися до вантажників.
Женовефа розмовляла з Неджелею неуважно, а коли він підійшов, знайшла причину, аби лишитися. Бачила, як хлопець зняв полотняну сорочку, дбайливо згорнув її й повісив на бильця сходів. Захвилювалася, коли побачила його голі груди — сухі, хоч добре збудовані, смагляву шкіру, під якою пульсувала кров і билося серце. Повернулася додому, але відтоді часто знаходила привід для того, щоб зійти до млина, де приймали й видавали мішки з зерном чи борошном. Або приходила в обідню пору, коли чоловіки сходилися до страви. Дивилась на їхні спини, запорошені борошном, жилаві руки і вологе від поту полотно штанів. Мимоволі шукала поглядом серед них цього одного, а коли знаходила, вона відчувала, як в обличчя вдаряє кров, як робиться гаряче.
Той хлопець, той Елі — чула, як його звали, — будив у ній страх, неспокій, сором. Коли вона його бачила, серце починало гупати, а подих прискорювався. Намагалась дивитися байдуже й холодно. Чорне кучеряве волосся, великий ніс і дивні темні губи. Темна волосяниста тінь пахви, коли витирав з обличчя піт. Перевалювався з ноги на ногу, коли йшов. Кілька разів Елі зустрів її погляд і сполошився, наче звіря, котре підійшло занадто близько. Нарешті вони зіштовхнулись у вузьких дверях. Женовефа усміхнулася до нього.
— Принеси мені мішок борошна додому, — сказала вона.
Відтоді вона перестала виглядати чоловіка.
Елі поставив лантух на підлогу й зняв полотняну шапку. М’яв її в запорошених руках. Женовефа подякувала йому, але він не пішов: стояв і кусав губи.