Він бачив будинки, що розсипалися, струхнявілі паркани, стерте часом каміння, яким було викладено головну вулицю, й думав: «Я народився запізно, світ прямує до свого кінця. Вже по всьому!» Боліла голова, погіршився зір, — дідичеві здавалося, ніби він став темнішим, — мерзли ноги, а якийсь невиразний біль переймав його всього. Було порожньо й безнадійно. І не було звідки чекати допомоги. Дідич повертався до палацу і ховався в своєму кабінеті — це на певний час затримувало розпад світу.
Та світ все одно розпадався. Дідич усвідомив це, побачивши свій погріб, коли повернувся після поспішної втечі від росіян. Усе в ньому було знищене, побите, порубане, спалене, розтоптане й розлите. Він оглядав збитки, бродячи по кісточки у вині.
— Руїна й хаос, руїна й хаос, — шепотів він.
Потім ліг у своєму сплюндрованому будинку й розмірковував: «Звідки береться на світі зло? Чому Бог дозволяє зло, він-бо ж добрий? Чи, може, Бог недобрий?»
Ліками на меланхолію дідича стали зміни, що приходили в країну.
У вісімнадцятому році було багато роботи, а ніщо так не лікує смуток, як праця. Ввесь жовтень дідич набирав розгону для суспільного почину, аж поки в листопаді остаточно струсив із себе меланхолію. Тепер, навпаки, майже зовсім не спав і не мав часу попоїсти. Їздив по країні, відвідав Краків і побачив його як княжну, пробуджену зі сну. Організував вибори до першого Сейму, був засновником кількох товариств, двох партій і «Малопольської Спілки Власників Рибних Ставків». У лютому наступного року, коли було ухвалено Малу конституцію, дідич Попельський застудився й знову опинивсь у своїй кімнаті, в ліжку, головою до вікна — себто в тому місці, з якого вирушив.
Запалення легенів поволі проходило, й він вертався до звичних буднів, мов з далекої подорожі. Багато читав і почав вести щоденник. Хотів з кимось поговорити, але всі сусіди й знайомі видавалися йому банальними й нецікавими. Тож наказав принести до ліжка книжки з бібліотеки, а поштою замовляв нові.
На початку березня він вийшов на свою першу прогулянку парком і знову побачив світ гидким і сірим, повним розкладу та спустошення. Не допомогла незалежність, не допомогла конституція. На стежці у парку побачив, як з-під талого снігу показалася червона дитяча рукавичка, й невідомо чому це глибоко запало в його пам’ять. Сліпе вперте відновлення. Безлад життя й смерти. Нелюдська машина життя.
Торішні намагання почати все заново пішли намарно.
Що старшим ставав дідич Попельський, то страшнішим здавався йому світ. Коли людина молода, вона зайнята власним розквітом, рухом уперед і розширенням власних меж: від дитячого ліжка до стін кімнати, будинку, парку, міста, країни, світу, а згодом, у віці чоловіка, приходить час на марення про щось вище. Приблизно у сорок настає злам. Молодість зі своєю напругою, зі своєю силою втомлюється сама від себе. Якоїсь ночі або ранку людина переступає межу, досягає піку й робить перший крок униз, до смерти. Тоді постає питання: чи сходити гордо, звернувши обличчя до темряви, чи вертатися до того, що було, зберігати позірність і вдавати, ніби це не темрява, а просто в кімнаті погашене світло?
Тим часом червона рукавичка під брудним снігом переконала дідича, що найбільшим обманом молодости є оптимізм, уперта віра в те, начебто щось зміниться, направиться й у всьому є поступ. Тож його зараз пік вузол розпачу, наче віхоть цикути, який він завжди носив у собі. Дідич дивився навколо себе й бачив страждання, смерть, розклад, що були властиві всьому, як бруд. Пройшов усе Єшкотлє й побачив бійню, і несвіже м’ясо на гаках, і скоцюрбленого жебрака під крамницею Шенберта, й невелику скорботну похоронну процесію, котра йшла за дитячою труною, і низькі хмари над присадкуватими хатами, що облямовували ринок, і морок, який удирався звідусіль і вже запанував над усім. Нагадувало це повільне, невпинне самоспалення, в якому людські долі, цілі життя були віддані на поталу полум’ю часу.
Повертаючись до палацу, він проходив повз костьол, тож заглянув до нього, але нічого там не знайшов. Побачив ікону Матері Божої Єшкотльовської, однак не було в костьолі жодного бога, котрий би спромігся повернути дідичеві надію.
Матір Божа Єшкотльовська, замкнута в оздоблені рамці ікони, мала обмежене поле зору на костьол. Вона висіла в боковому нефі й через це не могла бачити ні вівтаря, ні виходу з кропильниці. Колона заступала їй амвон, і вона бачила лише тих поодиноких парафіян, які заходили до костьолу помолитись, або ж цілу їхню вервечку, коли сунули під вівтар після причастя. Під час служби споглядала десятки людських профілів — чоловічих і жіночих, старих і юних.
Матір Божа Єшкотльовська була чистою волею допомоги хворим і вбогим. Була силою, божим чудом. Коли люди звертали до неї свої обличчя, коли ворушили губами, стискали руки на животі чи складали їх ближче до серця, Матір Божа Єшкотльовська давала їм силу й волю до одужання. Давала всім без винятку, не з милосердя, а лише тому, що така була її природа — давати міць тим, хто її потребує. Що діялося далі — це вирішували люди. Одні дозволяли цій силі запрацювати в собі, й вони одужували. Поверталися з дарами — відлитими зі срібла, міді чи навіть золота мініатюрами вилікуваних частин тіла, з коралями, намистом, якими прикрашали ікону.
Інші дозволяли, аби міць витекла з них, немовби з дірявої посудини, й утанула в землю. А потім вони втрачали віру в диво.
Те ж саме було з дідичем Попельським, який з’явився перед іконою Матері Божої Єшкотльовської. Вона бачила, як він укляк і намагався молитись. Але не міг, отож підвівся зі злістю й дививсь на коштовні дарунки, на яскраві барви дивотворної ікони. Матір Божа Єшкотльовська бачила, що він дуже потребує доброї сили, сили, що допомагає тілові й душі. Й вона дала її, залила його нею, скупала в ній. Дідич Попельський був, однак, щільним, неначе скляна куля, тож добра сила спливла по ній на холодну підлогу й привела костьол у ніжне, ледь відчутне тремтіння.
Міхал повернувся додому влітку дев’ятнадцятого року. Це було дивом, та у світі, в якому війна порушила всі правила, часто трапляються дива.
Міхал добирався додому три місяці. Місто, з якого вирушив, лежало сливе по той бік земної кулі — місто над берегом чужого моря: Владивосток. Звільнився, отож, від повелителя сходу, короля хаосу, але оскільки все, що існує поза кордонами Правіка, невиразне й плинне, наче сон, то Міхал уже не думав про це, піднімаючись на міст.
Він був хворий, зморений і брудний. Його обличчя заросло чорною щетиною, а в волоссі чередами мандрували воші. Обірваний мундир переможеної армії висів на ньому, як на гачку, і не мав жодного ґудзика. Блискучі ґудзики з царським орлом Міхал виміняв на хліб. Мав також лихоманку, нетерплячку й страшне почуття, що не існує вже той світ, з якого п’ять років тому вирушив. Надія повернулась тоді, коли він зійшов на міст і побачив Чарну та Бялку, що єдналися в нескінченній радості. Річки залишились, міст лишився й лишилась також спека, що дрібнила каміння.
З мосту Міхал побачив білий млин і червоні пеларгонії у вікнах.
Перед млином гралася дитина. Мала дівчинка з грубими косами. Могла мати три-чотири роки. Навколо неї поважно проходжали білі кури. Жіночі руки відчинили вікно. «Сталося найгірше», — подумав Міхал. Віддзеркалене зрушеною шибкою сонце на мить засліпило його. Міхал подибав до млина.
Він спав увесь день і всю ніч, а уві сні рахував дні останніх п’яти років. Його вимучений, скаламучений розум збивався і блукав сонними лабіринтами, тому Міхал укотре мусив починати своє рахування спочатку. За цей час Женовефа уважно оглянула скам’янілий від куряви мундир, торкнулася просякнутого потом коміра, сягнула до кишень, що пахли тютюном. Погладила пряжки наплічника, та не наважилася його розстебнути. Згодом мундир повис на паркані, тому всі, хто проходив повз млин, мали змогу розгледіти його.
Міхал прокинувся наступного дня на світанку і розглядав сплячу дитину. Детально називав те, що бачив:
— Вона має темно-русяве густе волосся. Має темні брови, темну шкіру, невеликі вуха, маленький ніс, усі діти мають маленькі носи, руки… пухкі, дитячі, однак, нігті, здається, заокруглені.
Потім він підійшов до дзеркала і розглядав себе. Здавався сам собі чужою людиною.
Обійшов млин та погладив великий кам’яний круг, що обертався. Зібрав долонею борошняну пилюку, посмакував її кінчиком язика. Занурив руку у воду, проїхав пальцем по дошках паркану, понюхав квіти, крутнув колесом січкарні. Воно зарипіло і втягло жмут м’ятої кропиви.
За млином увійшов у високу траву і став до вітру.
Коли повернувся до хати, наважився глянути на Женовефу. Вона не спала. Дивилася на нього.
— Міхале, за ці роки не торкнувся мене жоден чоловік.
Міся, як і кожна людина, народилася розбитою на частини, нецілісною, шматками. Все в ній було осібно — зір, слух, розуміння, відчуття, передчуття і допитливість. Її малим тілом володіли рефлекси та інстинкти. Усе теперішнє Місине життя мало полягати в складанні всього цього в єдине ціле, а згодом — у його розпад.
Міся потребувала когось, хто б став перед нею і був би дзеркалом, у якому вона відіб’ється як цілісність.
Перший Місин спогад в’язався з виглядом обшарпаного чоловіка на дорозі до млина. Її батько заледве тримався на ногах, а потім часто плакав уночі, притулившись до маминих грудей. Тому Міся ставилася до нього як до собі рівного.
З цього часу вона відчула, що між дорослим і дитиною немає жодної різниці, яка була б насправді важливою. Дитина й доросла людина — це стани перехідні. Міся уважно спостерігала за тим, як змінюється вона сама і як навколо неї змінюються інші, але вона не знала, для чого ці зміни, яка їхня мета. У картонній коробці вона зберігала пам’ятки самої себе, малої, а згодом більшої: плетені немовлячі капчики, маленьку шапчину, ніби шиту на кулачок, а не на дитячу голівку, полотняну сорочечку, першу сукенку. Ставила потім свою шестилітню стопу обіч плетеного капчика і відчувала захопливі права часу.
З поверненням батька Міся почала бачити світ. Перед цим усе було нечітким і невиразним. Міся не пам’ятала себе до повернення батька так, мовби й взагалі не існувала. Пам’ятала поодинокі речі. Млин здавався їй тоді величезною монолітною брилою, без початку і кінця, без гори і низу. Згодом вона побачила млин інакше — розумом. Він мав сенс і форму. Подібно було з іншими речами. Колись, коли Міся думала «річка», це означало щось холодне й мокре. Тепер вона бачила, що річка тече звідкись і кудись і існує перед і за мостом, і що є інші річки… Ножиці — колись то було дивне, складне й важке для використання знаряддя, котрим магічно послуговувалася мама. Відколи за столом назавжди засів батько, Міся побачила, що ножиці — то звичайний пристрій з двох лез. Вона зробила щось подібне з двох дощечок. Потім довго намагалася знову побачити речі такими, якими вони були перед цим, та батько змінив світ назавжди.
Люди думають, ніби живуть інтенсивніше за тварин, за рослини, а тим паче — за речі. Тварини відчувають, що вони живуть більш інтенсивно, аніж рослини та речі. Рослини снять, начебто живуть інтенсивніше за речі. А речі існують, і це існування є більшим життям, аніж будь-що інше.
Місин млинок постав як виріб чиїхось рук, що поєднали дерево, порцеляну й мідь. Дерево, порцеляна та мідь зматеріалізували ідею мелення. Треба змолоти кавові зернята, аби залити їх потім окропом. Немає когось такого, про кого можна було б сказати, буцімто млинок придумав він, творіння ж бо — це лише нагадування собі того, що існує поза часом, себто завжди. Людина не вміє творити з нічого: це боже мистецтво.
Млинок має живіт з білої порцеляни, а в животі — отвір, у якому дерев’яна шухлядка збирає плоди праці. Живіт прикритий мідним капелюшком з ручкою, викінченою пиптиком з дерева. Капелюшок має ямку, що закривається, — до неї насипають шурхітливі зернятка кави.
Млинок народився десь на мануфактурах, а перегодом потрапив до якогось будинку, де щоденно, перед полуднем, молов каву. Тримали його руки теплі й живі. Притискали до грудей, де під ситцем чи фланеллю билося людське серце. Згодом війна перенесла його своєю силою з безпечної кухонної полиці в коробку з іншими предметами, у саквояжі та мішки, у вагони, в які люди в панічному страхові перед наглою смертю тиснулись один з-поперед одного. Млинок, як і кожна річ, убирав у себе ввесь безлад світу: картини обстрілюваних потягів, ліниві струмочки крови, покинуті будинки, вікнами яких грався щороку інший вітер. Він увібрав у себе тепло холонучих людських тіл та біль розлуки з тим, що знане. Торкалися його руки, й усі вони пестили його незліченною кількістю емоцій і думок. Млинок приймав їх, така-бо здатність усякої матерії — затримувати миттєве й минуще.
Далеко на сході знайшов його Міхал і заховав до наплічника як воєнну здобич. Вечорами на постоях він нюхав його шухлядку — пахла безпечністю, кавою, домом.
Міся виходила з млинком у двір на лавку й крутила ручку. Тоді млинок теж крутивсь легко, ніби грався з нею. Міся розглядала з лавки світ, а млинок крутивсь і молов повітря. Та якось Женовефа всипала в нього пригорщу чорних зернят і наказала змолоти. Тоді ручка оберталася вже не так легко. Млинок затнувся й почав поволі, систематично працювати та рипіти. Гра скінчилась. У праці млинка було стільки поважности, що ніхто не посмів би його зараз затримувати. Він увесь перетворився на мелення. А згодом до млинка, до Місі та цілого світу долучився дух допіру змеленої кави.
Якщо придивитися до речей уважно, з заплющеними очима, аби не ввів себе в оману зовнішній вигляд, що його випромінюють навколо себе речі, якщо дозволити собі недовіру, то можна, принаймні на якусь мить, побачити їхні справжні образи.
Речі — це існування, занурене в іншу дійсність, у якій немає ні часу, ні руху. Ми бачимо лише поверхню речей. Решта, заглиблена деінде, окреслює значення та сенс кожного матеріального предмета. Наприклад — кавомелку.
Кавовий млинок — це такий шмат матерії, в якому втілено ідею мелення.
Млинок меле й для цього існує. Але ніхто не знає, що млинок значить взагалі. Ніхто не знає, що все означає взагалі. Може, млинок є шматком якогось тотального фундаментального права перетворення, права, без якого цей світ не міг би обійтись або був би зовсім іншим. Може, кавові млинки є віссю дійсности, навколо якої все це обертається та розвивається, може, для світу вони важливіші, аніж люди. А може, навіть ця єдина Місина кавомелка — це стовп того, що називається Правіком.