— Ох, я, знаєте, мої пані, — казала вона з гордістю, — я завжди думаю про людей погано! Я повірю, що жінка справді заміжня, лише потому як мені покажуть метрику і посвідчення про шлюб. Не хвилюйтеся: я дуже доскіпливий допитувач!
І щодня ці дами, підсміюючись, прибігали до суддихи:
— Ми чекаємо новин.
Після появи принцеси Люксембурзької суддиха ввечері поклала палець на уста:
— Є новини!
— Ох! пані Понсен — це та, що й у двері не влізе! Зроду ще таких не бачила… Ну, то що сталося?
— А ось що: жінка з жовтим волоссям, наквацьована, в кареті, від якої паплюгою тхне на цілу милю, в таких каретах тільки відомого штабу дамулі й роз'їжджають, сьогодні провідувала так звану маркізу.
— Ой-ой-ой! Отакої! Ви тільки погляньте! Але ж ця дамуля, пригадуєте, старшино, нам аж ніяк не сподобалася, а тепер ми ще й дізнаємося, що вона приїжджала до маркізи. Жінка з мурином, га?
— Власне, власне.
— Чи ти ба! Ви не знаєте, як її прізвище?
— Знаю. Я ніби ненароком узяла її візитівку, її таємна кличка — принцеса Люксембурзька. Недарма я її запідозрила. Що й казати, гарне сусідство з цією новонасталою баронесою д'Анж!
Старшина згадав «Масетту» Матюрена Реньє.
Не треба зрештою думати, що це непорозуміння скоро з'ясувалося, як розплутуються в останній дії водевілю непорозуміння, виниклі в першій. Принцеса Люксембурзька, небога англійського короля й австріяцького цісаря, і маркіза де Вільпарізіс, коли принцеса заїжджала по маркізу у своїй кареті, щоб покататись удвох, щоразу справляли враження гультяйок з розряду тих, зустрічі з якими важко уникнути в курортних містах. Три чверті мешканців Сен-Жерменського передмістя в очах багатьох буржуа — це плюгаві марнотратці (зрештою деякі такі і є), ось чому ніхто з буржуазії їх не приймає. Буржуазія з цього погляду надто сувора, бо цих панків, попри всі їхні грішки, якнайгостинніше приймають у таких місцях, куди буржуазії зась. І великі пани глибоко переконані, що буржуазія це знає, тим-то вони й поводяться вкрай просто і картають своїх друзів, що «сіяли грішми, а тепер кукають», і це геть збиває з пантелику буржуа. Якщо великий пан зазнається з дрібною буржуазією тому, що завдяки своєму страшенному багатству, головує у великих акціонерних товариствах, буржуазія, побачивши нарешті аристократа, гідного стати великим буржуа, ладна присягтися, що він не водиться з маркізом, гравцем і банкрутом, про якого вона думає, що його безмежна чемність свідчить про його неділовитість. І вона з дива не може вийти, коли дук, голова правління величезного закладу, женить сина з донькою маркіза з тих оглядів, що маркіз хоч і гравець, зате рід його найдавніший у Франції, чинячи так само, як державець, що радше оженить сина з донькою скинутого царя, ніж з дочкою владущого президента республіки. Іншими словами, ці двоє світів мають один про одний таке саме химерне уявлення, як бережани на цьому березі бальбецького затону про той берег; з Рібвеля ледь видко Маркувіль Лоргеєз; саме це й омиляє, бо нам здається, що й нас бачать з Маркувіля, а насправді всієї пишноти Рібвеля звідти майже не видно.
Бальбецький лікар, викликаний додому, коли в мене була гарячка, визнав, що мені вадить пропадати цілий день на морі, на самому сонці; він виписав мені кілька рецептів; бабуся взяла їх із позірною пошаною, але з цієї пошани я зразу побачив, що вона твердо вирішила жодних ліків не замовляти; зате на його режимні приписи вона зважила і прийняла пропозицію маркізи де Вільпарізіс їздити з нею на прогулянку каретою. Аж до сніданку я снував туди-сюди зі своєї кімнати до бабусиної. Бабусині покої виходили просто на море, як і мої, але мали вікна на три різні сторони: на пляж, на подвір'я і на поле, і вмебльовані були інакше: тут стояли фотелі, оздоблені філігранню й гаптовані рожевими квітами, від яких, скоро ви входили, на вас ніби віяло свіжим ароматом. І о тій порі, коли сонячні паруси, промкнувшись у всі вікна, ніби вісники різних годин, зрізали кути стін, зводили на комоді, поряд із пляжним відблиском вівтар, строкатий, наче польові квіти, саджали на стіну зайчиків зі згорненими тріпотливими й теплими крильцями, завжди готовими спурхнути й полетіти назад, нагрівали, як купіль, квадратик провінційного килима перед вікном на подвір'я, яке сонце вбирало виноградними гронами, додавали чару й розмаїття меблям, ніби відлущуючи квітучий шовк фотелів і здираючи обшивку, бабусині покої, куди я вступав за хвилину до вбирання на прогулянку, скидалися на призму, що розкладала надворішнє світло, скидалися на вулик, де стеклися соки дня, що пишався переді мною, розбризкані, розщеплені, п'янкі й зримі, скидалися на сад надій, який розчинявся в роїнні сріблястих променів і трояндових пелюсток. Але насамперед я розсував фіранки, бо мені нетерпеливилося побачити, яке Море грає Нереїдою сьогодні біля берега. Бо кожне Море зоставалося тут не довше як один день. Назавтра виникало інше, часом подібне до вчорашнього. Але зроду я не бачив, щоб воно два дні поспіль було одним і тим самим.
Деякі моря були напродиво гарні, і коли я милувався на них, моя втіха зростала ще більше від несподіванки. Чому мені так пощастило, що саме того ранку, а не якогось іншого, розхилене вікно відслонило моїм захопленим очам німфу Главконому, чия пещена і млосна краса своєю прозорістю нагадувала димчастий смарагд, крізь який було видно струмування тяжких елементів, струмування барвників. Сонце розігрівало море — усмішкою, млосною від невидимого марева, цієї пустки, утвореної поблизу прозорої поверхні, щоб стягти її й увиразнити, — так скульптор, обтесавши брилу, злегка значить на її залишку форми богині. Безподібна у своїй покрасі, вона кликала нас на прогулянку грубими земними шляхами, і вже на прогулянці, сидячи в повозі маркізи де Вільпарізіс, ми весь час відчуватимемо, хоч і звіддалік, свіжість її вогкого вигравання.
Маркіза де Вільпарізіс веліла запрягати раніше, щоб устигнути з'їздити до Сен-Марс-ле-Ветю, до Кеттгольмських скель чи куди-небудь ще: світ неблизький, їхали ми повільно і тратили цілий день. Радий майбутній тривалій поїздці, я, поки маркіза де Вільпарізіс збиралася в дорогу, никав перед готелем і наспівував якийсь почутий недавно мотив. У неділю коляска маркізи де Вільпарізіс стояла перед готелем не одна, кілька найнятих фіакрів чекало не лише тих, кого запрошено в замок Фетерн до маркізи де Камбремер, а й тих, хто, відмовившись сидіти вдома, як покарані діти, і заявивши, що в неділю в Бальбеці нуд нападає, зараз по сніданку їхали на сусідні пляжі, їхали оглядати якісь мальовничі околиці, а як хтось питав пані Бланде, чи не була вона у Камбремерів, вона кидала гостро: «Ні, ми їздили на Бекські водоспади», наче тільки через це не збавила дня у Фетерні. А старшина милосердно докидав:
— Мене аж завидки беруть, я залюбки з вами помінявся б — це куди цікавіше.
Перед брамою, де я чекав, біля колясок стовбичив, наче екзотичне деревце, молодий гонець і брав на себе очі, з одного боку, на диво гармонійним кольором волосся, а з другого — шкіряним покривом, як у рослин. Усередині, в холі, цьому нартексі романських святинь, або ж «церкві оглашених», бо туди мали доступ і не пожильці, колеги надвірного Грума працювали не набагато більше, ніж він, але бодай рухалися. Очевидно, вранці вони допомагали прибирати. Але пополудні були там ніби хористи, які, навіть коли їм нема чого робити, не покидають хорів, щоб поповнювати лави статистів. Генеральний директор, той, хто мене так лякав, сподівався на той рік значно збільшити їхню кількість, він усе бачив «масштабно». Ця його постанова тяжко засмутила директора готелю, бо директор вважав, що ці хлопці тут «для меблів», цим він хотів сказати, що вони тільки плутаються під ногами, а пуття від них ніякого. Принаймні між сніданком і обідом, між виходом і поверненням клієнтів вони виконували відсутність дії, як оті вихованки пані де Ментенон, які у строях юних ізраїльтянок розігрували інтермедії, тільки-но йшли Естер або Йодай. Але в безрухові надвірного гінця, ставного і тендітного, екзотично розмальованого, біля якого я чекав на маркізу, була якась нудьга, бо його старші брати проміняли службу в готелі на кращу долю, і він почувався самотнім на цій чужій землі. Нарешті з'являлася маркіза де Вільпарізіс. Подбати про екіпаж і посадити її, мабуть, чи не належало до обов'язків гінця. Але він знав, що ті, хто прибуває зі своїми людьми, тільки їхніми послугами й користується і мало дає на чай у готелі, а ще він знав, що вельможне панство зі старовинного Сен-Жерменського передмістя робить так само. Маркіза де Вільпарізіс належала одночасно до обох категорій. Деревуватий гонець звідси висновував, що від маркізи йому чекати нема чого і, даючи метрдотелеві та її покоївці садовити її саму і вкладати її речі, сумно думав про щасливу долю братів і підтримував той самий рослинний безрух.
Ми торкали повіддям коней; незабаром, об'їхавши залізничну станцію, звертали на путівець, і цей шляшок, від закруту, за яким обаполи тяглися гарні плоти, і аж до того місця, де ми звертали з нього і котили серед ріллі, скоро зробився для мене таким самим рідним, як комбрейські дороги. У полях траплялися яблуні, щоправда, уже обсипані, усіяні замість квіточок китицями маточок і все ж чарівні, бо я пізнавав незрівнянне це листя, по цілих гонах якого, ніби по килиму на нині вже закінченій весільній учті, зовсім недавно волікся білий атласний шлейф рожевистих квітів.
Скільки разів у Парижі в маю наступного року я купував яблуневу гілку і цілу ніч просиджував біля її квітів, де розпускалося якесь молочко і потім своєю піною оббризкувало бруньки! Можна було подумати, що торгівець із добрих почуттів до мене, а також завдяки винахідливості та з любови до химерних контрастів умістив між їхніми білими пелюстками, з кожної сторони гарний рожевий пуп'янок; я милувався на них, я тримав їх під лампою — довго тримав і нерідко все ще милувався, коли світова зоря заливала їх рум'янцем, яким вона о цій порі заливала їх, мабуть, у Бальбеку. І я силкувався перенести їх уявою на бальбецьку дорогу, розмножити, вставити в готову раму, на вже ґрунтованому полотні плотів, чий малюнок я знав напам'ять і які мені так кортіло — а якось і довелося — побачити знову о тій порі, коли з чарівним надпоривом генія весна кладе на їхню основу барви!
Перш ніж сісти до повозу, я малював у голові картину моря, яке я мріяв, яке я сподівався побачити «під сонячним промінням» і в яке ворювалося стільки вульгарних заорів у Бальбеку, не сумісних із моєю мрією: літників, кабін, яхт для розваги. Та ось повіз маркізи де Вільпарізіс брався вгору, море леліло в листі дерев, і тоді — що то відстань! — зникали біжучі його прикмети, які наче виривали його з природи та з історії, і, дивлячись на хвилі, я вже не міг собі уявити, що це ті самі, про які у Леконта де Ліля мовиться в «Орестеї», коли він зображує патлате воїнство геройської Еллади, яке
Зате до моря було тепер від мене як рукою кинути, і воно вже здавалося мені не живим, а застиглим, я вже не відчував потуги під цими фарбами, покладеними, ніби на картині; між листям воно світило моїм очам таким самим легесеньким, як небеса, але тільки темнішим.
Маркіза де Вільпарізіс, побачивши, як я кохаюся в церквах, обіцяла мені, що ми поїдемо оглядати їх одну по одній і неодмінно побачимо Карквільську, «сховану під старим плющем», — сказала маркіза, повівши рукою так, ніби обережно сповивала уявний фасад невидимим і ніжним листям. Маркіза де Вільпарізіс часто знаходила, разом з цим легким описовим жестом, слово, яке точно визначало звабу і своєрідність якоїсь пам'ятки, уникаючи технічних виразів, хоча й не могла приховати, як вона добре розуміється на тому, про що говорить. Цей свій «гріх» вона немовби намагалася виправдати тим, що один із батькових замків, де вона виховувалася, був недалеко від церков такого самого стилю, що й під Бальбеком, і казала, що їй було б соромно не полюбити архітектури, тим паче що сам замок становив собою чудовий зразок ренесансного будівництва. А що замок був, до того ж, правдивим музеєм — там фали Шопен і Ліст, читав вірші Ламартін і всі славетні митці доби записували там у родинному альбомі думки, мелодії, робили шкіци, — то маркіза де Вільпарізіс завдяки такту, вихованню, істотній скромності чи властивому їй нефілософському підходові пояснювала свою ерудицію в тому чи в тому мистецтві саме цією причиною, чисто матеріального характеру, і, зрештою, схильна була вважати малярство, музику, письменство та філософію за віно молодої панни, вихованої в найаристократичнішому дусі у славетному історичному забутку. Сказати б, для неї не існувало інших картин, окрім тих, що успадковуються. Вона раділа, що бабуся уподобала її намисто, яке звисало трохи не до пояса. Портрет пензля Тіціана, який намалював її прабабусю з цим намистом на шиї, так і зостався родинною реліквією. Автентичність його була поза сумнівом. Хазяйка не хотіла чути про полотна, куплені невідомо де на гроші теперішніх Крезів; вона наперед була переконана, що вони фальшиві, і не мала жодної охоти оглядати їх. Ми знали, що сама маркіза малює квіти аквареллю, бабусі хвалили її роботи, і в на якось нагадала їй про них. Зі скромности маркіза де Вільпарізіс змінила розмову, але залишилася здивована і підлещена не більше, ніж відома малярка, розбещена компліментами. Вона сказала лише, що це чудова розвага, мовляв, хай квіти, насіяні пензлем, не такі гожі, але, малюючи їх, вона живе в товаристві природних квітів, красою яких, надто як дивишся на них зблизька, аби відтворити їх, не перестаєш милуватися. Але в Бальбеку маркіза де Вільпарізіс дозволила собі дати перепочити очам.
На мій з бабусею подив, вона була більшою «лібералкою», ніж навіть переважна частина буржуазії. Вона дивувалася, чому вигнання єзуїтів викликало таке обурення, і доводила, що це практикувалося завжди, навіть за монархії, навіть в Еспанії. Вона боронила республіку, і як і витикала їй антиклерикальство, то робила це дуже лагідно: «Заказувати мені ходити на месу так само зле, як змушувати ходити примусово», — а іноді вона дозволяла собі кидати такі репліки: «Лихо, та й годі, з цим теперішнім вельможеством!», «Для мене той, хто не працює, нічого не вартий», — дозволяла, може, тому лише, що відчувала, як пікантно, як смачно, як хвацько вони лунають з її уст.
Слухаючи сповідальницю цих поступових поглядів, ще не соціалістичних, бо соціалізму маркіза де Вільпарізіс сахалася, одну з тих осіб, з пошани до розуму якої наша сором'язлива і боязка безсторонність не посміла б ганити навіть консервативні гасла, ми ладні були з бабусею вірити, що поміркованість і смак нашої приємної супутниці непохибні. На віру брали ми й судження маркізи про її Тіціанів, про колонаду її замку, про дотепність Луї-Філіппа. Проте маркіза нагадувала тих ерудитів, які засліплюють нас, коли знімаєш з ними розмову про єгипетське малярство чи про етруські написи, зате про сучасні твори висловлюються так банально, що ми несамохіть запитуємо себе: чи не переоцінили ми ваги опанованих ними наук, коли в цих науках не дається взнаки їхня очевидна тупість, засвідчена в їхніх безкрилих розвідках про Бодлера, — бо коли я розпитував маркізу про Шатобріана, Бальзака, Віктора Гюґо, — а всі вони бували в її батьків, і всіх їх маркіза бачила, — вона сміялася з моїх охів та ахів, згадувала кумедні епізоди з їхнього життя, подібно до того, як хвилину тому оповідала про вельмож та державних мужів, і суворо картала цих письменників, власне, за те, що ті не грішили скромністю, сидінням у тіні, тією поміркованістю, що вдовольняється одним влучним виразом, радіє вчасно поставленій крапці, цурається смішної пишномовности, за те, що їм бракує здорового глузду, виважености, простоти, всього, що виробляє в собі (як її навчено) справжня величина. Видно було, що маркіза без вагання предкладає над них людей, які, може, й справді завдяки цим прикметам переважали Бальзака, Гюґо, Віньї, переважали в салоні, в Академії, в раді міністрів, таких людей, як Моле, Фонтан, Вітроль, Берсо, Паск'є, Лебрен, Сальванді чи Дарю.
— Це та сама історія, що й з романами Стендаля, від якого ви, здається, в захваті. Він би дуже здивувався, якби ви заговорили з ним таким тоном. Мій батько бачив його у Меріме, — Меріме принаймні був з іскрою таланту, — і він часто казав мені, що Бейль (так його було звати) був грубіян яких мало, але дотепний за столом і не дуже високої думки про свої книги. Ви ж знаєте, як він у відповідь на Бальзакову пересадну хвалу тільки плечима знизав. У цьому принаймні він показав себе людиною з доброго товариства.
Маркіза мала автографи всіх цих великих людей; пишаючись тим, що їх приймали в її домі, вона, мабуть, вірила, що її суд про них слушніший, ніж суд молодиків, таких, як я, які не могли їх знати.
— Я, здається, можу про них судити, бо вони бували в мого батька, і, як сказав пан Сент-Бев, людина дуже розумна, треба вірити тим, хто бачив їх зблизька і може правильно оцінити, чого вони варті.
Вряди-годи, як повіз спинався нагору між ріллями, полохливі, схожі на комбрейські, блаватки спиналися поряд з нами, надаючи полям більшої реальности, стаючи знаком їхньої автентичности, ніби ті многоцінні квіточки, якими старовинні майстри заміняли на своїх полотнах підпис. Наші коні випереджали їх, а трохи згодом ми помічали, як на нас чигає ще одна волошка, засвічуючи у траві свою синеньку зірочку; деякі осмілювалися підступати аж до узбіччя шляху, і тоді мої далекі спогади і ці ручні квітки утворювали цілі зоряні рої.
Ми з'їжджали в діл, з нами розминалися зустрічні, хто пішки, хто на ровері, хто бідкою, хто повозом, живі істоти — квіти погідного дня, не схожі, одначе, на польові квіти, бо кожна з них крила в собі щось таке, чого не було в іншої і що завадило б угамувати з іншими її посестрами жадання, яке вона в нас збудила, — чи то була дівчина-чередничка з коровою, чи то крамарівна, яка виїхала на прогулянку і напівлежала на візку, чи гожа панна, яка сиділа на передку ландо напроти батьків. Звичайно, Блок відкрив мені нову еру, підніс у моїх очах смак життя тоді, як повчав, що мрії, які я снував, ідучи сам-один на мезеґлізьку сторону і прагнучи зустрічі з селючкою, аби її обняти, що ці мрії не пуста химера, зовсім далека від дійсности, адже перша зустрічна дівчина, селючка чи панна, завжди готова вгонобити таке бажання. І хай нині через те, що я зле почувався і не міг гуляти сам, мені не можна було з ними зійтися, а проте я був щасливий, як дитя, народжене у в'язниці чи в шпиталі, яке довго вірило, що організм людський перетравлює лише сухий хліб чи ліки, аж це дізнається, що персики, абрикоси, виноград — не лише пишнота природи, а й смаковита й добре засвоювана пожива. Навіть якщо темничник чи посиділка не дозволяють рвати дивовижні ці плоди, все-таки тепер малому здається, ніби світ облаштовано краще, а життя стерпніше. Наша мрія уявляється нам привабливішою, і ми ставимося до неї з більшою довірою, як знаємо, що в тому зовнішньому світі, який існує поза нами, вона може спевнитися, хоча для нас вона недосяжна. І думати про життя нам веселіше, коли, вигнавши з нашої думки жалюгідну, випадкову, особливу перешкоду, поставлену лише перед нами, ми уявимо собі, що мрія збувається. Коли ж я дізнався, що зустрінутих дівчат можна поцілувати в щічки, мені закортіло зазирнути в їхні душі. І Всесвіт відтоді видався мені цікавішим.
Повіз маркізи де Вільпарізіс котився шибко. Я ледве встигав глянути на дівчину, яка йшла назустріч; а проте, оскільки врода живих істот не подібна до краси речей і ми відчуваємо, що це врода творіння неповторного, свідомого й обдарованого волею, — як тільки її індивідуальність, її невловна душа, її незнана мені воля знаходили в її неуважному погляді крихітний, дивовижним чином зменшений, одначе зуповний відсвіт, тієї самої миті (таємний відгук пилку, готового запліднити маточку) я відчував у собі такий самий невиразний, такий самий малюсінький зародок бажання встигнути заронити у свідомість дівчини думку про мене, перешкодити її жаданню рватися ще до когось, встигнути розгоститися в її мріях, скорити її серце. А повіз усе даленів, гарненька дівчина була вже позад нас, а що вона не знала про мене нічого такого, що створює уявлення про особу, то її очі, ледве ковзнувши по мені, одразу ж мене забували. Може, тому, що я бачив її мимобіж, вона й здавалася мені такою вродливою? Либонь, що так. Незмога зупинитися біля жінки, страх на думку, що ти з нею ніколи не побачишся, ось що, насамперед, надає їй раптом того самого чару, якого надає тому чи тому краю ваша хвороба чи бідність, що заважає вам туди поїхати, а сірим дням, які ще нам залишилося дожити, — бойовище, де ми неминуче поляжемо. Отож, якби не було звички, життя мало б видаватися чарівним тим істотам, яким повсякчас загрожує загибель, — себто всім людям. А головне, якщо нашу уяву пориває охочість до того, що неможливе, то її розгін при зустрічах, коли принади жінки, що проходить мимо, звичайно прямо пропорційні швидкості їзди, цей розгін не сковується повнотою сприймання дійсности. Як смеркає, а повіз іде швидко, в селі чи в місті, кожен жіночий торс, спотворений, подібно до античного мармуру, тією швидкістю, що нас несе, сутінками, що його заливають, прошиває нам серце на кожному повороті, з глибини кожної крамнички, стрілами Краси, тієї Краси, побачивши яку хочеться іноді спитати себе так: чи не є краса в цьому світі всього лишень набавкою, доточеною нашою розбурханою уявою до образу тієї жінки, яка промайнула і безслідно зникла?
А що, якби я вийшов з коляски й озвався до зустрічної дівчини, чи не зазнав би я розчарування, помітивши якийсь ґандж її шкіри, не видний мені з екіпажа? (Тоді всяке зусилля проникнути в її життя видалося б мені марним. Бо краса — це низка гіпотез, яку обриває бридота, заступаючи уже відкриту нам путь у невідоме.) Може, одне дівчинине слово, усмішка дали б мені несподіваного ключа, шифр, і я прочитав би вираз її обличчя, ходу, після чого вони одразу б утратили своєрідність. Таке цілком можливе, бо найпривабливіших дівчат я зустрічав у ті дні, коли був з якоюсь важливою особою, якої, попри всі мої намагання, я скараскатися не міг; через кілька років після моєї першої бальбецької поїздки, їдучи в Парижі в екіпажі з батьковим приятелем, я угледів, як у вечірній пітьмі прудко йде жінка, і, подумавши, що нерозумно лише з ввічливости марнувати свою частку щастя в житті — а життя в нас, десь-найпевніш, одне, — я, не перепросивши, вискочив з коляски, побіг за незнайомкою, утратив її на першому роздоріжжі, наздогнав на другому і нарешті, засапавшись, зіткнувся під ліхтарем зі старою Вердюрен, — я завжди обходив її десятою вулицею, а вона з радісним подивом гукнула: «Ох, який ви душка, бігти так, щоб привітатися зі мною!»
Того року в Бальбеку при таких зустрічах я переконував бабусю й маркізу де Вільпарізіс, що мені дуже болить головонька і що краще мені піти назад пішки. Вони не дозволяли мені покидати екіпаж. І я прилучав гарну дівчину (а знайти її було важче, ніж якийсь закуток старовини, бо вона була безіменна й рухома) до колекції всіх тих, на кого мені кортіло подивитися зблизька. А проте одна з них ще раз з'явилася моїм очам і за таких умов, які здалися мені сприятливими на те, щоб познайомитися з нею. То була молочарка з ферми, вона приносила до готелю вершки. Я помислив, що й вона мене впізнала, вона й справді дивилася на мене пильно, очевидно, її здивувала моя увага. А другого дня Франсуаза, зайшовши до мене в кімнату, десь ополудні, аби розсунути фіранки, бо я ще й досі не вставав, оддала мені листа, залишеного для мене в готелі. У Бальбеку я не був знайомий ні з ким. Я не сумнівався, що лист від молочарки. На жаль, його написав Берґотт, він був тут переїздом, і йому захотілося зустрітися зі мною, але, довідавшись, що я ще сплю, він залишив мені люб'язну цидулку, а ліфтер поклав її до конверта, і ось я уявив, що його надписала молочарка. Я відчув страшенне розчарування, і навіть думка, що одержати листа від молочарки не так важко і не так почесно, як від Берґотта, не втішила мене. І цієї дівчини я більше уже не бачив, як і тих, кого бачив лише з маркізиної коляски. Те, що я бачив і втратив їх усіх, посилювало моє збудження, і я мимоволі згадував, що, мабуть, мудрі ті філософи, які радять нам обмежувати наші бажання. (Звісно, якщо йдеться про бажання близькости з людьми, адже тільки таке бажання і зроджує неспокій, бо пов'язане з очевидною невідомістю. Припускати, що філософи мають тут на увазі бажання забагатіти, було б надто безглуздо.) А проте я був схильний вважати, що ця мудрість куца, я казав собі, що від таких зустрічей світ кращає, бо світ на всіх путівцях вирощує особливі й водночас невибагливі квітки, зникомі скарби дня, гостинці прогулянки, здатні надати життю нового смаку, — тих гостинців я не зажив лише через випадкові обставини, які, може, не повторюватимуться завжди.
Але, може, сподіваючись, що колись, як я стану вільніший, спіткаю подібних дівчат на інших шляхах, я вже почав сумніватися в неповторності нашого бажання жити біля жінки, якою ми милуємося; я допускав можливість викликати це бажання штучно, отож у душі я визнавав, що воно примарне.
Одного дня маркіза де Вільпарізіс завезла нас до Карквіля, де стоїть заклечана плющем церква, про яку вона розповідала нам. Збудована на пагорбі, вона горує над селом і над річкою, що тече через село, з уцілілим середньовічним місточком. Бабуся, думаючи, що мені краще самому оглянути храм, запропонувала приятельці підвечеряти в цукерні на ринковій площі, яку звідси було добре видно і яка завдяки своїй золотистій патині здавалася зворотним боком якогось старожитнього предмета. Ми домовилися, що я зайду до цукерні. Аби знайти церкву в тих хащах, перед якими я зупинився, я скупчив свою увагу, і вона допомогла мені зрозуміти ідею церкви; справді, як учень, для якого повніше розкривається значення фрази, коли йому велять перекласти її рідною мовою або з рідної — чужою, вилущуючи її зі звичних форм, так я мусив держати в голові ідею церкви, чого я не потребував, розглядаючи шпилі, бо вони самі мені відкривалися, і в чому відчував конечність тут, аби затямити, що он те плюшеве склепіння — то склепіння стрілчастого вікна, що листяний виступ завдячує своє виникнення рельєфові капітелі. Аж це зірвався вітрець, рухома паперть гойднулася, і по ній пробігло розлоге й іскристе, наче промені, кипіння; листя товклося між собою; мерзлякувато щулячись, рослинний фасад поривав за собою свої хвилясті слупи, гладив їх, прикривав.
Покинувши церкву, я побачив біля старого мосту сільських дівчат; вичепурені по-недільному, вони нагукували хлопців мимоходнів. Одна, рослява, вбрана гірше за інших, але, очевидно, заводіяка, бо ледве рачила їм відповідати, поважніша і незалежніша на вигляд, сиділа, звісивши ноги, на містку, а біля неї стояло цеберко, куди вона клала полов. Личко вона мала смагляве, очі лагідні, але погляд світився погордою до всього, що її оточувало, носик тонкий, гарненький. Мої очі нишпорили по її шкірі, а губи, здавалося, вступали їм у сліди. Але мені хотілося відчувати не лише її тіло, а й істоту, яка в ній жила, і діткнутися до якої, заглянути в яку можна було, лише привернувши до себе її увагу, лише змусивши її подумати про мене.
Ця внутрішня сутність гарної рибалки, здавалося, була для мене закрита, і я сумнівався, чи ввійшов у неї, навіть як побачив, що в люстерку її погляду непомітно для інших відбивається мій образ, відбивається згідно з коефіцієнтом заломлення, таким самим для мене незбагненним, як коли б я раптом опинився в полі зору лані. Але мені було мало, щоб мої губи вп'ялися в її губи, мені хотілося, щоб її губи відповіли на поцілунок, так само я поривався до того, щоб думка про мене ввійшла в її тяму і там розгостилася, не тільки привернула її увагу до мене, а й викликала її захват, заронила у неї жадання і нагадувала їй про мене аж до того дня, коли ми зійдемося знову. Тим часом площа, де мене очікував екіпаж маркізи де Вільпарізіс, була за кілька кроків звідси. У мене залишалася тільки одна мить, а дівчата, побачивши, як я на них вирячився, почали хихотіти. У кишені в мене був п'ятифранковик. Я дістав монету і, перш ніж дати красуні доручення, потримав гроші (так вона, мабуть, мене послухає) перед її очима.
— Ви, очевидно, тутешня, — сказав я рибалці, — то чи не зробили б ви мені одну ласку? Треба піти до цукерні, здається, це на площі чи що, я не знаю, там на мене чекає повіз. Стривайте!.. Щоб не вклепатися, спитайте, чи це екіпаж маркізи де Вільпарізіс. Зрештою ви впізнаєте самі, він парокінний.
Саме це мені хотілося довести до її відома, аби вирости в її очах. Вимовивши слова «маркіза» і «парокінний», я відчув велику полегкість. Я відчув, що рибалка пам'ятатиме про мене, і разом з побоюванням, що я ніколи більше її не спіткаю, змаліло і моє бажання з нею зустрітися. У мене було таке враження, що я невидимими устами торкнувся до її сутности і що я їй сподобався. І це займання її душі в полон, це уявне посідання її позбавило її таємничосте, як позбавляє таємничости посідання фізичне.
Ми котили в діл до Юдіменіля; нараз мене огорнуло глибоке блаженство, таку благодать я не часто відчував поза Комбре, таким щасливим я був, коли споглядав, наприклад, мартенвільські дзвіниці. Але нині раювання було неповне. Я укмітив неподалік на вибоїстій дорозі, якою ми їхали, троє дерев, посаджених колись при в'їзді до тінявої алеї, обриси цієї деревної купи я десь уже бачив; я не міг згадати того місця, звідки було вирвано дерева, але відчував, що це місце я добре знаю; отож-бо моя тяма захрясла між якимось давнім роком і теперішньою хвилиною, бальбецькі околиці пішли обертом, і я спитав себе, чи не химера вся наша сьогоднішня прогулянка, чи не перелинав я тільки уявою до Бальбека, чи не є маркіза де Вільпарізіс романною героїнею і чи ці троє дерев не повертають нас до дійсности, як повертаєшся, коли відриваєшся від книги з описами зовсім інших країв, описами такими яскравими, аж нам починає ввижатися, ніби ми справді перенеслися туди?
Я дивився на троє дерев, я бачив їх чітко, але моя свідомість відчувала, що за ними криється щось неприступне для неї — щось подібне буває, коли речі лежать від нас надто далеко; ми сягаємо по них рукою, але наші пучки хіба торкнуться їхньої загортки, а вхопити нам їх зась. Ми збираємося на силі й посилаємо руку енергійніше, аби таки дотягтися. Але для того, щоб мій розум міг отак зосередитися, взяти розгін, я мав би зостатися на самоті з собою. Мені хотілося звернути на манівці, як я робив це на прогулянках на ґермантську сторону, коли відлучався від рідні! Мені навіть здавалося, що я повинен звернути. Я знав цю особливу втіху, яка, щоправда, вимагає праці думки, але проти якої любість неробства, що позбавляє нас цієї уподоби, здається мізерною. Цю втіху, джерело якої я поки що лише передчував, яке мені треба було створити самому, я спізнавав рідко, але щоразу мені здавалося, що все те, що діється у проміжку, незначне і що я міг би почати жити справжнім життям, якби ухопився за цю єдину реальність. Я наставив долоню дашком на очі, щоб закрити їх непомітно для маркізи де Вільпарізіс. Я ні про що не думав, потім, знов зібравши думки і міцніше приострожуючи їх, я ще далі погнався шляхом до дерев, чи, точніше, внутрішньою путею, край якої я бачив їх у собі самому. Я знову відчув за ними той самий знайомий, але невиразний предмет, але доскочити до нього так і не доскочив. З бігом коліс уся ця купа наближалася. Де ж це я її бачив? У комбрейських околицях такого алеєвого в'їзду не було. Не нагадував цей куточок і німецьких сторін, куди ми з бабусею їздили колись на води. Чи не походили ці дерева з далеких літ мого дитинства, таких далеких, що в пам'яті нічого не вціліло від довкілля, і, подібно до сторінок, які знагла знаходиш із хвилюванням у нібито не читаному творі, вони самі зринули з забутої книги мого раннього дитинства? А може, вони, навпаки, належали до краєвидів зі сновидінь, краєвидів завжди однакових, принаймні для мене, бо їхня химерність була лише об'єктивізацією уві сні того зусилля, яке я робив, поки не спав, робив, аби зглибити таємницю місця, яку я вгадував за її зовнішнім виглядом, що так часто зі мною траплялося, коли я йшов на ґермантську сторону, або, щоб повернути таємницю тій місцевості, яку мені хотілося пізнати і яка відтоді, як я її пізнав, переставала мене цікавити, як, скажімо, Бальбек? Може, вони становили собою цілком новий образ, вирваний зі сну вчорашньої ночі, і вже такий бляклий, що здавалося, ніби він явився здалеку? А може, я зроду їх не бачив, може, вони крили в собі, як деякі дерева і трави, які я бачив на ґермантській стороні, сенс однаково темний, як невловний, який має далека минувшина, і коли вони наганяли на мене думи, мені здавалося, що зараз оживе переді мною і спогад? А що, як вони ніяких думок у собі не крили і двоїлися в часі, як іноді двояться предмети у просторі через мій утомлений зір? Пояснити п'є було годі. Тим часом вони йшли мені назустріч, якась міфічна проява, танок відьом чи норен, які частують мене своєю ворожбою. Мені хотілося вірити, що це примари минулого, любі друзі мого дитинства, загублені приятелі, з якими мене пов'язують спільні спогади. Ніби тіні, вони благали мене взяти їх із собою, воскресити. В їхній наївній і палкій жестикуляції проглядав безсилий жаль коханої істоти, яка втратила дар мови, усвідомлює, що нам не вгадно, чого вона домагається, а сказати сама цього не може. Та ось ми вже минули розтоку, і дерева зосталися позаду. Екіпаж ніс мене геть від того, що здавалося мені єдино правдивим, від того, що могло б мене справді ощасливити, а я думав, що він нагадує мені моє життя.
Дерева даленіли і розпачливо махали руками, ніби кажучи: «Того, чого ти не почув від нас сьогодні, тобі не почути ніколи. Якщо ти не допоможеш нам виборсатися з тої драговини, звідки ми тяглися до тебе, то ціла частина твого «я», яку ми несли тобі в дар, назавжди порине в небуття». Так воно й сталося: згодом мені довелося пережити ту особливу насолоду і неспокій, які я знов оце відчув, і одного вечора — запізно, але вже назавше — я до них пригорнувся, але що несли мені дерева і де я їх бачив — цього я так і не дізнався. І коли повіз повернув на інший путівець і я вже їх не бачив, бо сидів до них плечима, а маркіза де Вільпарізіс запитала, чому це я такий задуманий, мені стало так сумно, ніби я втратив друга, або сам помер, або забув померлого, або зрікся якогось бога.
Пора було повертатися до готелю. Хоч і не так палко, як бабуся, маркіза де Вільпарізіс усе ж кохалася у природі і просту й величаву красу старосвіччини вміла шанувати не лише в музеях та в аристократичних домах — ось чому вона звеліла машталірові їхати старим бальбецьким шляхом, не вельми людним, зате обсадженим старими берестами, і цими берестами ми замилувалися.
Ознайомившися з цим старим шляхом, ми потім для одміни поверталися іншим (якщо тільки не їздили тудою з дому) через Шантренський і Кантлупський ліси. Невидимість численного птаства, що перегукувалося над нашою головою, створювала те саме враження спочинку, який відчуваєш заплющившись. Прикутий до передньої лави, як Прометей до скелі, я слухав моїх Океанід. Бачачи, як перепурхує з листка на листок пташка, я майже не вловлював зв'язку між нею і цим щебетом, і мені не вірилось, що це стрибуче, здивоване й позбавлене погляду тільце ще й щебетливе.