Я загадувався, чи дівчата, яких я оце бачив, бальбецькі і хто вони такі. Коли нас тягне до якоїсь громадки, то все, що з нею пов'язано, спершу нас хвилює, а потім пориває у країну мрій. Я чув, як на пляжі одна дама сказала: «Це приятелька малої Сімоне», і при цьому вона мала таку міну, ніби давала хвальний відгук, скажімо, такий: «Він і малий Ларошфуко — нерозлийвода». Й одразу обличчя особи, яка про це довідалася, засвітилося цікавістю до тієї щасливиці, яка була «приятелькою малої Сімоне». Такої чести, мабуть, сподобилися не всі. Адже велике панство — поняття відносне. В якомусь там Богом забутому закуті син торгівця меблями — законодавець мод і панує над своїм двором, наче юний принц Валійський. Я часто силкувався згодом пригадати, як пролунало для мене на узмор'ї прізвище Сімоне; форма його тоді ще була для мене неясна, воно лише ледь-ледь окреслилося, так само як і його зміст, так само як і те, що воно могло для когось означати; словом, воно мало ту непевність і ту новинечу, які так хвилюють згодом, коли це прізвище, літери якого з кожною миттю усе глибше врізає у нас непослабна наша увага, стане (у моєму житті прізвище малої Сімоне відіграватиме таку ролю лише через кілька років) першим словом, яке нам спадає на пам'ять після сну чи після зомління, ще перш ніж ми усвідомимо, котра година і де ми, майже раніше за слово «я», ніби прізвище цієї істоти — більшою мірою ми, ніж ми самі, наче після кількох секунд безтямного стану раніше, ніж якийсь інший спочинок, завершується спочинок від думок про цю істоту. Чомусь я зразу здогадався, що Сімоне — прізвище однієї з дівчат, а потім усе сушив собі голову, як би мені познайомитися з родиною Сімоне: і то за посередництва людей, на яких сама ця родина дивилася б знизу вгору, аби не могла дивитися звисока на мене, а це, мабуть, буде нелегко, якщо ці дівулі — звичайнісінькі потіпахи. Бо не можна до кінця узнати того, хто нас зневажає, не можна увібрати його в себе доти, доки ти не перебореш його зневаги. А проте, коли в нас увійде образ таких різнорідних жінок, тоді, хіба його витіснить забуття або ж рій інших образів, ми не вгамуємося, поки не обернемо тих захожанок у щось подібне до нас; наша-бо душа тут так само реагує і так само чинить, як і наш організм, який не зносить присутности стороннього тіла й одразу намагається перетравити або ж засвоїти влазня; мала Сімоне мусила бути найгожішою з усіх, утім, мені здавалося, що саме вона могла стати моєю любаскою, бо тільки вона разів з кілька глянула на мене скоса і нібито помітила, що я пряду на неї очима. Я спитав у ліфтера, чи не знає він бальбецьких Сімоне. Не люблячи признаватися, що він чогось не знає, ліфтер відповів, що нібито чув це прізвище. Тільки-но ми піднялися на верхотуру, я попросив його надіслати мені списки останніх прибульців.
Я вийшов з ліфта, але, замість іти до своєї кімнати, рушив далі по коридору; о цій порі коридорний на нашому поверсі, хоча й боявся протягів, відчиняв крайнє вікно, обернуте не на море, а на згір'я й долину, але в це вікно не було нічого видно, воно майже ніколи не відчинялося, а шибки його були тьмяві. Я пристав біля вікна на хвильку, на той короткий час, аби помилуватися краєвидом, що розгортався тепер за згір'ям: біля цього згір'я стояв наш готель, перспектива і вечорове світло не скрадали розмірів будинку, вони оздоблювали його карбівкою, обертали у скриньку з оксамитовим підбоєм, у щось на зразок будівничих мініатюр, храмиків або капличок із золота та емалі, які правлять за ковчежок і виносяться лише в великі дні, щоб до них познаменувалися богомольці. Проте моє замилування, мабуть, затяглося, бо коридорний, який тримав у одній руці в'язку ключів, а другу вітально прикладав до свого підкапка, але не скидав його з побоювання вечорового холодку і свіжости, зачинив, наче дверцята раки, обидві половинки вікна, умкнувши у мого екстазу мініатюрну пам'ятку й золоту реліквію.
Я ввійшов до своєї кімнати. З плином доби року змінювалася завіконна картина. Попервах вікно було яскраво освітлене і лише в негоду ставало темним; тоді в темно-зеленому шклі, яке ніби надимали круглі хвилі, море, оправлене в залізні лутки мого вікна, наче в оливо вітража, мережило весь широкий скелястий бордюр затоки пернатими триріжжями нерухомого шумовиння, вималюваного так тонко, як Пізанелло малював перо чи пух, і закріпленого міцною та густою білою емаллю, з допомогою якої де Ґалле передає на шклі снігове покривало.
Незабаром дні покоротшали, і коли я входив до себе в кімнату, то здавалося, ніби бузкове небо, штамповане гостро викроєною, геометрично чіткою, плинною, пломінкою фігурою сонця (подібною до чудородної ознаки, якоїсь містичної з'яви), нахиленого до моря на завісах обрію, наче запрестольний образ над великим вівтарем, тоді як окремі частини вечірньої заграви, відбиті в шибочках низьких магоневих книжкових шаф, поставлених уздовж стін і подумки сполучуваних мною з чудовою картиною, від якої вони відокремлювалися, скидалися на різні сцени, виконані старим майстром для якогось братства на раці, а нині демонстровані на окремих ракових стулках у музеї, де лише уява відвідувача здатна повернути їх на свої місця.
А через кілька тижнів я вже входив до себе в кімнату після заходу сонця. Червона перепаска неба — подібна до тої, яку я бачив у Комбре над Кальварієм, повертаючись із прогулянки і думаючи перед обідом заглянути до кухні, — світила над морем, дебелим і густим, наче холодець, а трохи згодом над морем, уже холодним і синім, мов риба лобань-кефаля, вся ж решта неба рожевіла, мов лососина, яку ми замовимо у рівбельському ресторані, і все це загострювало ще більше ту втіху, яку мені робило одягання, перш як їхати вечеряти. Над морем, близесенько від берега, насилу здіймалася, мостячись одна на одну все ширшими ярусами, чорна, як сажа, і воднораз блискуча, щільна, мов агат, пара, важка навіть на око, — аж здавалося, буцім ще мить, і верхні яруси, навислі над скривленим драглистим відростком і майже збиті набакир від центру ваги тих, що досі їх підтримували, потягнуть за собою всю цю озію, яка вже вигналася майже попід небеса, і скинуть її в море. Стежачи за тим, як даленіє, немов нічний мандрівник, корабель, я переживав те саме враження, якого зазнав колись у вагоні, враження звільнення від примусу спати і від ув'язнення в чотирьох стінах. Зрештою в цьому номері я себе в'язнем не вважав: адже за годину я звідси піду і сяду до карети! Я кидався на ліжко; і, ніби я лежав на ліжнику одного з тих суден, які стояли нині зовсім близесенько від мене і на які з таким подивом дивишся вночі, дивишся, як поволі сунуть вони в пітьмі, наче похмурі, мовчазні, але й безсонні лебеді, — мене обступали образи моря.
Та дуже часто то були й справді чистої води образи; я забував, що за їхньою строкатістю чаїться смутна пустка пляжу, яку підмітає неспокійний вечоровий вітер (цей вітер так знудив мене в перший день приїзду сюди!), та й у себе в кімнаті, збуджений зустріччю з дівчатами, я ніяк не міг заспокоїтися, стати незворушним, а отже, втратив здатність справді глибоко сприймати красу. Чекання на рівбельську вечерю настановлювало мене ще грайливіше, моя думка, скупчена в цю мить на поверхні мого тіла, яке я намагався зодягти так, щоб воно брало на себе очі жінок, які почнуть розглядати мене в осяйній залі ресторану, була нездольна відчути глибину речей за їхньою барвистістю. І якби не тихий і невтомний лет берегівок та ластівок, які шугали під моїм вікном, наче водограй, наче феєрверк життя, що обсновував простір між верхньою межею високих сторчових злинань угору й нерухомою білою пряжею довгих поземних цівок, якби не це уроче диво, яким обернулося для мене природне місцеве явище, диво, що прив'язувало до дійсности краєвиди, які були в мене перед очима, я міг би подумати, що це всього-на-всього щоденно оновлюваний добір полотен, які хтось на свою вподобу виставляє у тому краю, де я нині, хоча нічого спільного вони з ним не мають. Одного разу відкрилася виставка японських естампів: поряд із тонким витинком сонця, червоного й округлого, наче місяць, жовта хмара скидалася на озеро, а на ньому впадали в очі чорні мечі, схожі на бережняк; стяга ніжно-рожевого кольору, якого я не бачив із часів мого першого пуделка з фарбами, здималася, як річка, на берегах якої човни тільки й чекали, аби їх було спущено на воду. Пускаючи по всьому цьому погордливий, знуджений, легковажний погляд — погляд аматора чи дами, забіглої між двома візитами до картинної галереї, я казав собі: «Оцей захід сонця цікавий, у ньому є щось своєрідне, але ці напрочуд ніжні барви я вже бачив». Більшу втіху давав мені вечорами корабель, поглинутий і розчинений овидом, такого однакового з ним кольору, наче на якійсь імпресіоністичній картині, аж здавалося, ніби корабель і овид зроблені з одного матеріялу, буцім усе зводилось лише до того, аби вирізати прову та снасті, в яких цей матеріял гуснув і прозорився з млистого небесного блакиту. Іноді океан заповнював собою майже все вікно, яке ще вищало від пасма неба, обмеженого тільки вгорі лінією тої самої синьої барви, що й море, ось чому мені здавалося, що там теж море; якщо й була помітна якась різниця в забарвленні, то я приписував її грі світла. Іншого дня море бувало намальоване лише в нижній частині вікна, а всю решту заповнювало стільки хмар, які клубочилися між собою поземними смугами, що шибки виглядали «хмарними етюдами», виконаними художником, який виношував такий задум або мав таку спеціальність; а в шклі книжкових шаф теж відбивалися хмари, але скупчені в іншій частині обрію й забарвлені інакше; і ось ці хмари давали немов повторення, яке так смакує декотрим теперішнім майстрам, одного й того самого ефекту; і хоча цей ефект треба неодмінно уловлювати в різну пору, одначе завдяки закріплювальній моці мистецтва їх можна побачити водночас намальованими пастеллю і заправленими під шкло. Іноді на сірому небі й морі світила легенька, незвичайної тонкости, рожевість, а крила якогось дрібного метелика, заснулого внизу на вікні, нагадували під цією «гармонією сірих і рожевих тонів» у дусі Вістлера підпис майстра з Челсі. Рожевість танула, дивитися було ні на що. Я вставав, запинав важкі портьєри і знов лягав у постелю. Звідси мені було видно смугу світла над ними, вона згасала, звужувалася, але в мене не викликала ні суму, ні жалю смерть за портьєрами тієї години, яку я звичайно проводив за столом, бо я знав, що цей день не такий, як інші, що він довший, що він уподіб полярних днів, днів, які ніч уриває лише на кілька хвилин; я знав, що станеться промінна метаморфоза і з лялечки смерку виведеться сліпуче світло рівбельського ресторану. Я приказував собі: «Пора», потягався, вставав, завершував туалет; і я радів цим марним, вільним від усякого матеріального тягаря хвилинам, коли інші обідали внизу; я витрачав снагу, нагромаджену за час передвечірнього байдикування, на те, щоб витертися, надіти смокінг, вив'язати краватку, виконати всі ці жести, уже натхнеш сподіваною втіхою, думати про те, що я знову побачу ту жінку, яка впала мені в око в Рівбелі, яка, здається, на мене дивилася, навіть устала з-за столу, може, маючи надію, що я піду за нею; мені подобалося наводити на себе марафет, адже я робив це з тим, щоб потім весело віддатися новому, вільному, безтурботному життю, з тим, щоб мої сумніви розбивалися об Роберів спокій, з тим, щоб вибрати з плодів природи та чужоземних товарів з усіх кінців світу такі, які становлять найбільші делікатеси, негайно замовлювані моїм приятелем, і спокушають моє лакомство або уяву.
А останніми днями перед поверненням додому я вже не міг прямо з надбережжя зайти до їдальні, її вікна вже не відчинялися, бо надворі була ніч, і хмара роззяв та бідарів, приваблена недосяжним для них палахкотінням, батоженими вітром чорними гронами нависала біля світних і гладеньких стін шкляного вулика.
У двері постукали, то був Еме, він сам узяв на себе клопіт принести мені списки прибульців.
Перед відходом Еме не стримався, щоб не сказати, що Дрейфус, безперечно, винуватець. «Шила в мішку не втаїти, — сказав Еме, — але все з'ясується не цього року, а в майбутньому, я це чув від одного добродія, у якого зв'язки в генеральному штабі. Я його запитав, чи не збираються відкрити все нині, ще перед Новим роком. Він відклав цигарку, — вів далі Еме, розігруючи сцену в особах, і покивав головою та вказівним пальцем, як його знайомий, мовляв, не все зразу. — «В цьому році ні, Еме, — ось що він сказав і поклав мені руку на плече, — це неможливо. А на Великдень — так!»» І Еме плеснув мене по плечу, кажучи: «Бачите, я вам його виявляю точнісінько», — а виявляв він його чи то тим, що його підлещала ласка значної особи, чи то для того, щоб я міг із повним знанням справи судити про те, наскільки переконливі її аргументи і чи можна нам надіятися.
На першій сторінці списку прибульців я прочитав: «Сімоне з родиною», і серце моє тенькнуло. У мені ще жили давні мрії, мрії мого дитинства, і в цих мріях ніжність, яка невгасимо жевріла в моєму серці, викликала у мені істота, зовсім від мене відмінна. Тепер я творив її знову, послуговуючись для цього іменем Сімоне і спогадом про зграйність молодих тіл, які проходили повз мене по пляжу, як на спортивних змаганнях, гідних пензля давнього маляра або Джотто. Я не відав, котра з цих дівчат панна Сімоне і чи взагалі хто з них носить таке прізвище, але я знав, що кохаю панну Сімоне, і поклав собі через Робера запізнатися з нею. На жаль, Сен-Лу доводилося щодня їздити до Донсьєра, тільки на цій підставі йому продовжили відпустку, але я сподівався, що як не дружні почуття, то саме цікавість змусить його знехтувати офіцерські обов'язки; я розраховував на допитливість дослідника людської душі, яка так часто (навіть якщо я не бачив тієї, про кого йшлося, а тільки чув, що в овочівника ладна касирка) підохочувала мене на знайомство з новою породою жіночої вроди. Але я даремно намагався пробудити цікавість у Робера, оповідаючи про моїх дівчат. Ця цікавість була надовго спаралізована його коханням до акторки. А якби ця цікавість трохи ожила в ньому, він одразу ж притлумив би її через якусь забобонну віру, ніби від його власної вірности залежить вірність його коханки. Отож він так і не пообіцяв узятися за моїх дівчат по-справжньому, коли ми поїхали обідати до Рівбеля.
Попервах, коли ми прибували на місце, сонце саме заходило, але було ще ясно; в ресторанному саду світла ще не запалювали, денна спека спадала, осідаючи ніби на денце посудини, довкола стінок якої прозорі й темні драглі повітря здавалися надзвичайно тужавими, і в цій тужавості розарій, вибуялий під темним муром, який він оздоблював рожевими прожилками, нагадував рослину, що її можна бачити у глибині онікса. Незабаром ми висідали з коляски вже потемки, темрява часто огортала Бальбек, коли ми звідти виїжджали, якщо занегоджувалося і якщо ми перечікували, сподіваючись кращої погоди. Але в ці дні завивання вітру не завгорювало мене, я знав, що мої передчування справдяться, що я не сидітиму сидьма у номері, знав, що у великій ресторанній залі, куди ми ввійдемо під звуки циганської музики, незліченні лампи одразу проженуть пітьму і стужу, припікаючи їх своїми широкими золотими каутерами, і я весело сідав біля Робера в двоособовий повіз, який чекав на дощі. Од якогось часу слова Берґотта про те, що я створений, хай би що я там думав, передусім для втіх духовних, знову привели мене до гадки, що колись я справджу надії, але ці надії щодня розбивала нуда, тільки-но я сідав до столу й брався до статті чи роману. «Зрештою, — умовляв я себе, — може, втіха, яку ти відчуваєш від писання, не така вже надійна мірка визначення художньої вартости; може, це лише супутнє відчуття, якесь доповнення до творчого стану, а не протипоказання таланту. Може, деякі письменники, пишучи шедеври, позіхали». Бабуся мої сумніви відмітала, вона переконувала мене, що при здоров'ї мені працюватиметься й добре і охочіше. Наш лікар вважав за краще застерегти, що здоров'я у мене підірване, приписав мені, щоб уникнути загострення, суворий режим, і я жертвував усіма втіхами, добиваючись куди важливішої, як на мене, мети: подужчати настільки, щоб написати твір, задум якого, може, виношував у собі; отож відколи я приїхав до Бальбека, я почав як ніколи шануватися. Я не пив на ніч кави, боючись нічниць, сон був мені конче потрібний, щоб не почувати себе млявим назавтра. Але в Рівбелі я розпалювався, передчуваючи нову втіху; я попадав у ту зону, куди незвичайне вводить нас, перерізаючи нитку, яку ми стільки днів терпляче пряли і яка вела нас до розсудливосте, і тепер, позбавлений завтрашнього дня та високих помислів, я одразу ламав і точний механізм запобіжного режиму, запущений для підтримання цих помислів. Лакей пропонував мені скинути пальто.
— А вам холодно не буде? — питав Сен-Лу. — Краще бути вдягнутим, тут не так-то вже й гаряче!
Я відповідав: «Ні, ні, не буде», — і, може, мені й справді було не холодно; принаймні захворіти я вже не боявся, я вже не думав, що мені треба будь-що жити, аби працювати. Я звільнявся від пальта; ми входили до ресторанної зали під марш, який витинали цигани, посувалися між рядами накритих столиків, наче легкою дорогою слави, і, підбадьорювані, наснажувані, натхнені громом оркестру, який віддавав нам військову честь-хвалу, який незаслужено звеличував нас, ми прикривали цю бадьорість урочистим і холодним виразом на обличчі, втомленою ходою, тільки щоб не нагадувати кафешантанних дівуль, котрі, проспівавши на войовничий лад пікантний куплетик, вибігають на біс із хвацьким виглядом звитяжного генерала.
Від цієї хвилини я ставав новою людиною, я вже більше не був онуком моєї бабусі, я згадував про неї вже виходячи з ресторану, я ходив у братах тих Гарсонів, які обслуговували нас.
Стільки пива, тим паче шампану, я б і за тиждень не випив у Бальбеку; коли тяма у мене залишалася погідна і ясна, вона точно визначала міру насолоди, яку давали мені ці трунки, й мені легко було втримуватись від надуживань; нині ж свою дозу я випивав за годину, та ще й робив кілька ковтків портвейну, хоча з неуважности забував ним посмакувати, а скрипалеві за його цигикання давав два «луї», що їх я громадив цілий місяць на якусь обнову (яку саме, я тут уже не міг згадати). Гарсони, носячи на витягнутих долонях полумиски, гоном ганяли між столиками, складалося враження, ніби єдина мета їхнього бігу якраз і полягала в тім, щоб не випустити посуду. І справді, шоколадні суфле доходили, куди їх націлено, не перекидаючись, повикладувана довкола ягняти «польяк» картопелька по-англійському, попри те що галоп мав би перетрусити її, не порушувала ладу. Я помітив одного зі служників: височенний, оперений чудовим чорним чубом, рябий на виду, що робило його схожим на рідкісного птаха, цей хлопець гасав без перерви і нібито навіть знічев'я з кінця в кінець зали і скидався на якогось ару, які наповнюють великі вольєри в зоологічних садах жовтожарою своєю закраскою і незбагненним хвилюванням. Незабаром видовисько ставало, принаймні в моїх очах, погіднішим і тихішим. Усе це шастання, від якого аж світ макітрився, влягалось. Я дивився на округлі столики, тьма-тьменна їх захаращувала ресторан, як планети захаращують небеса на старовинних алегоричних картинах. Причому всі ці світила були наділені нездоланною силою тяжіння, обідники дивилися лише на столики, за якими сиділи не вони; всі, окрім якогось багатого амфітріону, якому пощастило затягти до ресторану маститого письменника і який тепер зі шкури пнувся, аби з допомогою магічної сили верткого столу витягти щось із письменника, а письменник говорив про якісь дрібнички і, все-таки, чарував дам. Гармонії цих астральних столиків не порушувало ненастанне кружляння незліченних служебників, саме тому, що вони не сиділи, як обідники, а знай собі снували, їхнє порання відбувалося в іншій сфері і то сфері вищій. Звичайно, один біг по салати, інший по вино або по склянки. Але хоча кожен виконував своє замовлення, з їхнього безупинного гону між круглими столиками можна було вивести закон цього метушливого і планового вештання. Сидячи за купами квітів, двоє страшил-касирок, заклопотаних безконечними підрахунками, нагадували собою ворожок, які силкувалися з допомогою астрологічних обчислень передбачити збурення, які вряди-годи траплялися на цьому небесному склепінні, вибудуваному згідно з середньовічною наукою.
І мені було трохи шкода всіх цих общників, бо я відчував, що для них круглі столики — не планети і що вони не захоплюються розтином речей, завдяки якому речі втрачають для нас свою звичну подобу і який дає нам змогу проводити аналогії. Вони думали, що вони обідають з тим-то і тим-то, що обід вийде їм десь на таку-то суму і що завтра все вернеться на круги свої. І, мабуть, їх зовсім не цікавило сновигання цих хлопців, які пильних справ, очевидно, зараз не мали і врочисто обносили хлібом у кошиках. Деякі з них, зовсім молодесенькі, отупівши від штурханів, які їм роздавали дорогою старші кельнери, меланхолійно втуплювали очі в далеку мрію і веселішали лише, коли якийсь клієнт із тих, хто мешкав у бальбецькому готелі, де вони служили раніше, озивався до них і просив саме їх забрати нездале шампанське, і таким дорученням вони дуже пишалися.
Я дослухався до своїх нервів і відчув у їхньому бринінні блаженство, не залежне від явищ зовнішнього світу, наділених здатністю викликати райський стан, у який я і сам навчився впроваджувати себе через невелике переміщення мого тіла чи моєї уваги, подібно до того, як легеньке натискування на заплющене око дає враження барви. Я випивав багато портвейну, і як замовляв ще, то не так у передчутті втіхи, яку міг дістати від кількох зайвих келишків, як тому, що дуже сильно смакували випиті чарки. Я давав музиці вести за нотами мою осолоду, і вона слухняно мостилася на кожній ноті. Подібно до хімічної фабрики, яка постачає масово речовини, що трапляються у природі принагідно й рідко, рівбельський ресторан зараз збирав під своїм дахом більше жінок, які спокушали таємною надією щастя, ніж випадок зводив мене з ними протягом року на прогулянках; тим паче, музика, яку ми слухали: аранжування вальсів, німецьких опереток, кафешантанних пісеньок, — усе це було для мене нове, — теж являла собою якийсь ефемерний світ насолод, що наклався на той, іще хмільніший. Бо кожен мотив, своєрідний, як жінка, на відміну від неї не ховав таємниці розкошів для когось одного; він пропонував повідати її і мені, він дивився на мене у живі очі, підходив до мене то капризною, то грайливою ходою, озивався до мене, підсипався до мене, ніби я нараз став повабливішим, потужнішим чи багатшим; мені ввижалося все-таки в цих мелодіях щось жорстоке, бо безкорисливе почуття краси, проблиск розуму — все це їм чуже; для них існує тільки тілесна усолода. І вони найбезжальніше і найбезнадійніше пекло для побіденного ревнивця, якому вони малюють цю втіху, втіху, зажиту коханою жінкою з іншим, як єдину річ, яка існує на світі для тієї, що заполонює ревнивця цілком. Але поки я стиха курникав цю мелодію і повертав їй її поцілунок, властива лише їй, черпана з неї насолода ставала для мене все дорожчою, і я ладен був покинути рідню і піти за цим мотивом у той дивний світ, який він будував у невидимому, віддаючись то знемогою, то ярістю. Хоча така втіха не підносить цінности людини, яка її переживає, бо зазнає її лише вона сама, і хоча в жінці, яка нас помітила і якій ми знемилилися, було б байдуже, чи сповнена наша душа в цю мить суб'єктивного блаженства, — судження про нас у неї, однак, не змінилося б на краще; попри все це я відчував приплив у собі сил, упевнености. Мені здавалося, що моє кохання не може викликати відразу чи усмішку, що в ньому криються хвильна краса, чари музики, і що музика — це сприятливе середовище, де я і моя кохана, раптово зійшовшись, могли б зустрічатися.
Ресторан одвідували не лише жінки напівсвіту, а й світські люди, вони приходили сюди на підвечірок о п'ятій або влаштовували великі обіди. Чаювання відбувалося в довгій і вузькій заскленій галереї, подібній до коридору; цей коридор сполучав хол із садом і вів до саду, від якого галерею відокремлювала, окрім кам'яних слупів, скляна стіна з кількома відчиненими у різних місцях віконцями. Через це тут не тільки гуляли протяги, а й блукали раптові, швидкі, сліпучі сполохи сонця, ось чому жінок-чаювальниць погано було видно, і коли вони, скупчившись між столиками, розставленими по два обабіч на всю довж цього плящаного джерельця, пригублювали чашку або вклонялися, то за кожним рухом усе так і грало, від чого галерея здавалася водоймою, вершею, куди рибалка понапускав упійманої осяйної риби, — ця риба наполовину вистромилася з води, купається в промінні й мигоче в очах того, хто за нею спостерігає, своїм веселчатим іскрінням.
Через кілька годин у їдальні, куди, звичайно, подавано обід, запалювали світло, хоча надворі було ще ясно, настільки, що в саду поруч з альтанками, такими примарними — якась бліда потороча — у вечірніх сутінках, було видно підстрижені дерева, зелень, аж синь яких пронизувало останнє проміння і які з освітленої лампами їдальні поставали перед нашим зором уже не як жінки, які вздовж синювато-золотавого коридору чаювали вдень ув огнистій вогкій сітці, а як рослинність блідо-зеленого величезного акваріума, підсвіченого неприродним світлом. Нарешті вставано од столу; за трапезою гості весь час переглядалися між собою, узнавали один одного, запитували, хто там за сусідніми столиками, а проте тісно гуртувалися між собою за власним столиком; але сила тяжіння, яка прив'язувала їх до амфітріону, одразу слабла, коли вони переходили пити каву в коридор, де удень чайовано; часто при такому переході від рухливих чаркувальників відвихалася одна чи кілька частинок: їм було несила подолати тяжіння, що йшло від столу суперника, і вони надовго відривалися від свого, а їх заступали пани чи панії, які підходили привітатися з приятелями і, перш ніж відійти від них, казали: «Тікаю до пана X. — сьогодні я його гість». І в цей час можна було сказати: перед тобою два букети, які помінялися квітами. Потім і коридор безлюднів. Після обіду ще бувало ясно, тому не запалювано в довгому коридорі світла, за скляною коридорною стіною схилене гілля дерев можна було взяти за алею в тінявому, темному саду. Іноді у сутіні ще трапезувала якась дама. Одного вечора, простуючи крізь сутінь до виходу, я вгледів гожу принцесу Люксембурзьку, вона сиділа в незнайомому мені товаристві. Я вклонився на ході. Упізнавши мене, вона кивнула з усмішкою: високо-високо над уклоном, випущені цим самим рухом, зграйно злинули звернені до мене слова трохи задовгого вітання, вимовленого не на те, щоб зупинити мене, а тільки щоб доповнити уклін, озвучити його. Але слова були невиразні, а голос лунав солодко й музично, наче в гаю тьохкав соловейко. Якщо Сен-Лу хотілося завершити вечір у гурті здибаних приятелів і він вирушав з ними в казино на сусідній пляж, а мене усаджував до повоза самого, я наказував візникові поганяти, аби скоротити час, який я мав провести сам, без товариства, щоб позбавити себе турботи постачати своїй вражливості — даючи машині хід назад і вириваючись із тієї апатії, в яку мене втягло, наче у триби, — відчуття мінливости, якими в Рівбелі мене забезпечували інші. Можливість поцілуватися у кромішній пітьмі з зустрічним повозом на дорозі, де двом каретам не роз'їхатися, грузькість грунту частих завалів надморського бескеття, близькість крутого спуску до моря — ніщо не могло змусити мене здобутися на зусилля, аби усвідомити небезпеку і страх перед лицем такої небезпеки. Подібно до того як свій творчий доробок ми завдячуємо не стільки жадобі слави, скільки посидючості, так само не радісне теперішнє, а мудрий погляд на минуле допомагає нам охороняти свою прийдешність. Отож коли, ледь прибуваючи до Рівбеля, я відкидав костури тями та самоконтролю, які підсобляють не знепутити нашій немочі, і занедужував на якусь моральну атаксію, то вино, напинаючи мої нерви до краю, надавало хвилинам, проведеним там, особливої вартости, надавало їм чару, не посилюючи, проте, моєї здольности чи бодай горливости оберігати їх; моя екзальтація, вбиваючись у таку силу, що я ладен був пожертвувати за неї всім своїм майбутнім життям, виривала ті хвилини з нього; я був замкнений у теперішності, як герой, як п'яничка; моє минуле, одразу потьмарившись, уже не відкидало переді мною тіні, яку ми називаємо потомністю; бачачи мету життя вже не в справдженні марень минулого, а в блаженстві теперішньої миті, я не зазирав уперед. То була позірна суперечність, а проте тієї миті, коли я спізнав найбільшої втіхи, коли я відчував, що моє життя може бути щасливим, коли його ціна в моїх очах мала зрости, тієї самої миті, позбувшись усіх клопотів, якими воно досі обтяжувало мене, я без вагання віддав його на волю випадку. Власне, я лише для вечорів збирав усю свою безпечність, а інші розтягують її на все життя і щодня наражаються без потреби на ризик морської подорожі, польоту на аероплані, поїздки на авті, тоді як удома їх очікує істота, чиє життя розбила б вістка про їхню загибель, або тимчасом як від цілости їхнього крихкого мозку залежить вихід книжки, з якою в них пов'язується весь сенс буття. Отож-бо, якби одного з вечорів, які ми проводили у рівбельському ресторані, хтось прийшов мене вбити, я, бачачи лише в обмарній далечині мою бабусю, моє прийдешнє життя, книги, які були ще в чорнильниці, розімлілий від аромату жінки, яка сиділа за сусіднім столиком, від ґречности кельнерів, від обводу вальсу, прип'ятий до відчуття миті, весь у ньому, ставлячи перед собою одну-однісіньку мету — не розлучатися з нею, я б сконав, учепившись у неї, я віддав би себе на поталу, не боронячись, не рухаючись, — так бджола, одурманена тютюновим димом, не думає про повні щільники свого вулика.
Мушу, зрештою, сказати, що, на противагу несамовитій моїй екзальтації, нікчемність, у яку западали найважливіші для мене речі, не милувала і панни Сімоне вкупі з її приятельками. Знайомство з ними уявлялося мені тепер справою легкою, але геть байдужою, мене обходило тільки відчуття миті, бо це відчуття було дуже сильне, бо мене радували ледве вловні його переливи, навіть його безперервність; усе інше — родичі, робота, розваги, бальбецькі дівчата — важило не більше, ніж бризки шумовиння на вітрюгані, який не дає йому осісти, залежало тільки від сили цього внутрішнього відчуття; у хміль вкидає на кілька годин суб'єктивний ідеалізм, чистий феноменалізм; усе лише позірність і цілком підкорене нашому всемогутньому «я». Зрештою, це не означає, що в такому стані щире кохання, якщо тільки ми справді кохаємо, неможливе. Але ми ясно відчуваємо — так ніби попали в інше середовище, — що ще не знаний нам вплив змінив межі цього почуття, що ми оцінюємо його інакше. Звісно, ми відшукуємо наше кохання, але воно перемістилося, воно вже не тисне на нас, воно здобріло відчуттям, яке дістає від теперішности і яке нас удовольняє, бо нам байдуже до того, що не животрепетне. На жаль, коефіцієнт, який змінює в такий спосіб вартості, змінює їх тільки під час сп'яніння. Люди, які вже втратили для нас будь-яку вагу, на яких ми дмухали як на миляні баньки, завтра знову її набудуть; доведеться знову братися до справи, яка здавалася нам безнадійною. І це ще не найважливіше. Математика завтрашня, така сама, як і вчорашня, математика, з задачами якої нам неминуче доведеться змагатися, керує нами і в ті години, непомітно для нас самих. Якщо поблизу присутня жінка чеснотлива чи недоброзичлива, — те, що так важко було напередодні, а саме, подобатися їй, видається нам нині у мільйон разів легшим, хоча легшим наше завдання не стало анітрохи — насправді ми змінилися тільки в наших очах, наших духовних очах. І ця жінка так само сердиться на нас за ті вільнощі, яких ми допустилися щодо неї, як завтра сердитимемося ми самі на себе, за те, що дали сто франків посильному, а причина роздратування одна й та сама, тільки ми її усвідомлюємо пізніше: тверезість.
Я не був знайомий з жодною жінкою, які були в Рівбелі, але вони були складником мого сп'яніння, подібно до того як відбитки є складником дзеркала, тим-то вони видавалися мені в тисячу разів пожаданішими, ніж панна Сімоне, яка робилася все безплотнішою. Молода блондинка в солом'яному капелюшку, прибраному польовими квітами, журлива і самотня, поглянула на мене невидючим поглядом і справила на мене приємне враження. Потім ще одна, потім ще; нарешті, брюнетка з яскравою церою. Майже всі вони були знайомі з Сен-Лу, але не зі мною.
До зустрічі з теперішньою своєю коханкою Сен-Лу довго розважався в тісному гурті з гультяями, та в ресторані, де вечеряло стільки жінок, багато з яких були в Рівбелі випадково, бо приїхали на море, одні, сподіваючись побачитися з колишнім коханцем, інші, щоб завести собі любаса, Сен-Лу був майже з усіма знайомий через те, що серед них не було майже жодної, з ким він сам або хтось із його друзів не провів би хоча б одну ніч. Робер їм не кланявся, як вони були з чоловіком, вони ж дивилися на нього пильніше, ніж на будь-кого іншого, бо знали, що він байдужий до всіх жінок, окрім своєї акторки (саме цим він і чарував їх), але вдавали, ніби з ним незнайомі. А одна з них шептала: «Це бідолаха Сен-Лу. Здається, він досі кохає свою хльорку. Оце-то кохання! А який же він хорошун! З розуму може звести! А що вже шиковний. Випадає деяким бабам щастя! У нього шик у всьому. Я добре його знала, коли жила з Орлеанським. їх, бувало, водою не розлити. І з ким він тільки тоді не тягався! А ниці — Боже борони! Він за нею ходить хвостом. їй, можна сказати, поталанило. Не розумію, що він у ній знайшов. Квач — ось він хто. Адже вона ходить, як крячка, вусиська, як у таргана, білизна брудна. Найубогіша робітниця, і та б від її штанців відмовилася. Подивіться, які в нього очі, за такого хлопця можна кинутися в огонь. Тс, він мене впізнав, сміється, ще б пак, колись ми з ним зналися. Йому треба тільки нагадати». Робер перезирався з цими жінками тямущим поглядом. Мені хотілося, щоб Робер їм мене відрекомендував, хотілося домовитися з ними про зустріч, хай навіть я й не зможу потім прийти на побачення. Бо інакше личко кожної з них зосталося б у моїй пам'яті без чогось тільки йому властивого, — ніби запнутого заслоною, без того, що відрізняє його від інших жіночих облич, чого ми не можемо собі уявити, доки не побачимо, і що прозирає лише в погляді, який ладен зглянутися на нашу жагу й обіцяє удобрухати її. А проте, навіть отак збіднені, їхні личка були для мене чимось збільшим, ніж обличчя жінок, відомих високою мораллю, обличчя, які, на противагу рівбельським, здавалися мені пласкими, без глибини, зробленими з одного кавалка. Певна річ, для мене вони були не тим, чим мали бути для Робера: за прозорою для нього байдужістю мертвих рис, які лише вдають, ніби його не знають, чи за банальністю уклону, яким ці жінки могли відповісти на чиє завгодно вітання, йому пам'ять воскрешала, малювала серед розпущеного волосся млосні губи і приплющені очі, одну з тих німих картин, які художник, замазуючи очі посполитому глядачеві, прикриває якимось скромненьким полотном. А я відчував, що нічого від моєї істоти не проникло ні в одну з цих жінок і що вони нічого від мене не візьмуть і не понесуть незнаними дорогами свого життя, і для мене, на противагу Роберові, їхні обличчя були, звичайно, закриті. Але для мене було важливо знати, що вони розкриваються, і це надавало їм у моїх очах вартосте, якої я б у них не виявив, якби вони були тільки гарними медалями, а не медальйонами, які берегли любовні спогади. А Сен-Лу не сиділося, він приховував під усмішкою дворака завзяття воїна, і, дивлячись на нього, я думав про те, що такий самий енергійний обрис трикутного обличчя, як він, природніший для бойовитого лучника, ніж для витонченого ерудита, мали, мабуть, його предки. Під тонкою шкірою вгадувалося зухвальство будови, феодальна архітектура. Його голова нагадувала вежу старовинного дон-жону, зубці якої хоч і занедбані, але цілі, а в вежі тепер — книгозбірня.
Повертаючись до Бальбека, я весь час і майже несвідомо, як приспів, приказував про незнайомку, якій рекомендував мене Робер: «Яка розкішна жінка!» Звісно, ці слова я твердив не після тривалого розмислу, а в піднесеному гуморі. А проте, якби я мав при собі тисячу франків і якби ювелірні крамниці були ще відчинені, я купив би незнайомці перстеника. Коли наше життя точиться в різних площинах, доводиться щедро віддавати себе людям, які завтра тебе зовсім не обходитимуть. Але ти повинен відповідати за вчорашні свої слова.
У такі вечори я повертався пізніше і в номері, вже не ворожому мені, залюбки лягав у постіль, а тим часом, коли я тільки приїхав, то переконував себе, що мені в цій постелі буде незручно; нині ж, кажу, моє втомлене тіло шукало в ній підпори; спершу стегна, потім крижі, потім плечі намагалися в кожній своїй точці так щільно обіпнутися простирадлами, ніби моя змора — скульптор і їй хотілося зняти зліпок з усього тіла. Але заснути я не міг, я відчував, що вже світає; спокій, здоров'я де тепер і дівалися. Мене огортало розпачливе почуття, що я їх уже ніколи не віднайду. Щоб вони до мене вернулися, мені потрібен довгий сон. А як я і здрімну, через дві години мене все одно збудить симфонічний концерт. Нараз я засинав, провалювався в той важкий сон, який відкриває нам повернення молодосте, відродження минулих років, утрачених почуттів, розутілення, переселення душ, змертвихвстання, відступ до нижчих царств природи (кажуть, що ми часто бачимо вві сні звірів, але майже завше забувають, що вві сні ми самі — звірі, позбавлені розуму, який кидає на речі світло достеменности; уві сні видовисько життя постає перед нами якимсь маревом, маревом хвилинним та ще й приреченим одразу на забуття; попередня картина поглинається наступною, як у чарівному ліхтарі при зміні шибочки одне зображення напливає на інше), — усі тайни, які нам нібито незнані і в які насправді нас утаємничувано майже щоночі, так само як і в іншу велику тайну, тайну знищення і воскресіння. Оскільки я ставав ще неуважнішим через те, що рівбельська вечеря погано перетравлювалася, послідовне і перебіжне освітлення темних закамарків моєї минувшини робило з мене істоту, для якої найвищим щастям було б спіткати Леграндена, з яким я оце вві сні розмовляв.
Потім навіть власне життя сховалося від мене за новою декорацією, поставленою нібито на авансцені, декорацією, перед якою, поки за нею перелаштовують сцену, дається інтермедія. Та інтермедія, в якій я грав, була у стилі східної казки, я нічогісінько не міг пригадати ні про своє минуле, ні про самого себе відтятий від сцени надто близько поставленою декорацією, я виступав у ролі того, кого вибивають палицею і кого карають за провину, невідому мені самому: за те, що я перебрав портвейну. Потім я раптом прокидався і виявляв, що проспав симфонічний концерт. Полудень минувсь, у цьому я переконався, глянувши на годинника після кількох спроб підвестися, спроб спершу марних, уриваних відкиданням на подушку, але відкиданням на хвильку-дві, як буває після сну і після всякого сп'яніння, хоч би чим воно спричинялося: перепоєм чи одужанням; а втім, ще не глянувши на годинника, я знав, що вже по дванадцятій. Учора ввечері я був усього лише спустошеним, невагомим створінням і (адже для того, щоб сидіти, треба спершу полежати, а щоб мовчати, треба виспатися) весь час рухався і без угаву балакав, був позбавлений стійкости, центру ваги, був запущений у простір, і мені ввижалося, що цей похмурий політ може тривати, поки мене занесе аж десь на місяць. Та якщо уві сні мої очі не бачили, котра година, то моє тіло вміло визначити час; воно вираховувало його не з циферблату, позначеного на поверхні, а з дедалі сильнішого напливу моїх зміцнілих сил, що їх немов могутній дзиґар ліком своїх хвилин, поділка за поділкою, переливає вниз від мозку до тіла, де нині купчилися вони всі, аж до колін непочатий надмір їхніх запасів. Якщо правда, що море було колись нашою рідною стихією і що для того, аби зміцніти, треба знов занурити в нього кров, то з не меншою підставою те саме можна сказати і про забуття, про духове небуття; поринувши в нього, тобі здається, ніби ти кілька годин перебував поза часом; але сили, нагромаджені за цей час і ще не зужиті, так само відмірюють його своєю кількістю, як ходики або сипучий пісок у клепсидрі. Зрештою урвати такий сон не легше, ніж тривале чування, бо все на світі поривається до продовження, і якщо правда, що деякі наркотики присипляють, то довгий сон — це ще дужчий наркотик, пробудження в такому разі дається важко. Як моряк, що вже добре бачить пірс, куди причалить його судно, все ще кидане хвилями, я думав про те, що треба глянути на годинника і встати, але моє тіло щосекунди відкидало в сон; пристати було непросто, і, перш ніж звестися на рівні, дійти до годинника і зіставити його годину з тією, яку показувало багатство тілесних сил, якими тепер повнилися мої натомлені ноги, я ще разів зо два, зо три відкидався на подушку.
Нарешті я узрів ясно: «Друга година дня!»; я дзвонив, але одразу ж знов западав у сон, цього разу, мабуть, куди довший, якщо судити з повноти відпочинку і з виниклого в мене, тільки-но я прокидався, враження, що минула довга-предовга ніч. Франсуаза, будячи мене, говорила, що вона прийшла на мій дзвінок. Цей другий сон, який здавався мені довшим за перший і якому я завдячував таким чудовим гумором і таким повним забуттям, тривав, можливо, не більше як півхвилини.
Бабуся відчиняла двері до мого номера, я питав її про сімейство Леґранденів.
Сказати, що я повертався до спокою та здоров'я, було б сказати надто мало: бо вчора мене від них відмежовувало щось більше, ніж просто відстань, бо цілу ніч я мусив змагатися з супротивною хвилею — і що ж? — так і не наблизився до них, натомість спокій та здоров'я вернулися до мене самі.
У деяких, хоча й болючих точках поки що порожньої голови, яка колись таки трісне і вже назавше випустить їх, мої думки знову відзискували своє місце, щоб зажити життям, яким вони досі, на жаль, не вміли скористатися.
Я ще раз уникнув нічниць, потоку, цілої лавини нервових нападів. Я вже анітрохи не боявся всього, що загрожувало мені попереднього дня, коли я втратив спокій. Нове життя відкривалося переді мною, ще не зробивши жодного руху, бо я й досі відчував себе розбитим, але бадьорим, я раював блаженством утоми; вона відокремила одну від одної і попереламувала кістки моїх ніг, моїх рук, і тепер мені здавалося, ніби вони переді мною складені і їм хочеться зростися, повправляти їх на місце залежить від мене, треба тільки заспівати, як будівничому в байці.
Нараз переді мною постав образ молодої блондинки з сумним виразом на личку, тієї, що я бачив у Рівбелі, тієї, що тільки глянула на мене. Протягом вечора мені подобалися й інші, тепер вона одна вилонювалася з глибин моєї пам'яти. Мені здавалося, ніби я їй запам'ятався, я ждав, що вона пришле до мене когось із рівбельських служників. Сен-Лу не знав її, але думав, що вона жінка порядна. Було б важко бачитися з нею, бачитися постійно. Але задля цього я був готовий на все, я думав тільки про неї. Філософія любить міркувати про волю і необхідність. Мабуть, ні в чому так повно не виявляє себе необхідність, як в епізоді, коли з допомогою підіймальної сили, загнаної, поки ми діємо, всередину, вона, тільки-но думка втихомирюється, підхоплює один з наших спогадів, досі пригнічений безладом на рівні решти всіх, і виштовхує його вгору, бо, хоча ми про це і не здогадувалися, чарів у ньому було більше, ніж у будь-якому іншому, та ба, ми звертаємо на це увагу через двадцять чотири години. А воднораз, може, це і найвільніший акт, бо він ще не залежить від звички, цієї своєрідної розумової манії, яка в коханні сприяє відновленню однієї-однісінької людської подоби.
Було це, власне, другого дня потому, як переді мною так чарівно продефілювали дівчата. Я спробував про них розпитатися в тих, хто щороку навідувався до Бальбека й зупинявсь у нашому готелі. Жодними даними я так і не розжився. Чому — це мені потім розтлумачила одна світлина. Хто б міг тепер розпізнати в них, вирослих — віднедавна — з того віку, коли люди так разюче змінюються, аморфну і все-таки гожу, ще зовсім дитинну бурсу дівчаток, які заледве кілька років тому сиділи на піску довкола намету, утворюючи якесь білясте сузір'я, де можна було розрізнити пару очей, що блищали яскравіше, ніж інші, лукаве личко, біляве волосся, розрізнити й одразу ж утратити з очей, миттю злити їх водне всередині розпливчастої молошно-білої туманности?
Безперечно, за тих іще недавніх часів невиразне було не враження від гурту, як у мене вчора, коли він появився переді мною вперше, а сам цей гурт. Тоді ці маленькі дівчиська були на нижчому щаблі розвитку, коли індивідуальність ще не кладе відбитку на кожне обличчя. Подібно до первісних організмів, у яких особні майже не існує, у якої вона створюється не так кожним поліпом зокрема, як зліпленою з них колонією поліпів, вони горнулися одна до одної. Вряди-годи одна з них звалювала додолу свою сусідку, і тоді дикий регіт, — а сміх був, здається, єдиним об'явом їхнього внутрішнього життя, — стрясав ними всіма одночасно, затираючи, зливаючи ці нечіткі перекривлені личка в драглі єдиного кетяга, іскристого і тремтливого. На старій фотографії, яку вони мені потім подарували і яку я зберіг, їхня дитяча громадка налічує рівно стільки само статисток, скільки згодом брало участь у дефіле жінок; відчувається, що на пляжі вони мали вже вирізнятися незвичайною плямою, що брала на себе очі; але особистість кожної можна зрозуміти лише умоглядно, беручи в рахубу всі можливі замолоду перетворення аж до тієї межі, коли нові форми заявлять про свої права на іншу особистість, яку теж доведеться розпізнати за високим зростом і витким волоссям, гожі риси якої, мабуть, викривляла зморшкувата гримаса, видима на знімку; а що відстань, пройдена за короткий час тілесною подобою кожної з цих дівчат, давала про цю зміну вельми невиразне уявлення і що, з другого боку, те, що мали вони спільного, тобто гуртового, і тоді вже випиналося різко, то навіть найкращі приятельки плутали їх іноді на фотографіях, аж поки сумніви розбивалися завдяки якійсь оздобі, що її, як було точно відомо, носила лиш одна з них. Та доба, така відмінна від теперішнього дня, коли я їх побачив на узмор'ї, така відмінна і водночас така недавня, минула, а вони так і не розучилися сміятися, як я переконався вчора; але цей сміх був уже не дзвінкий сміх, майже дурний сміх дитинства, спазматичне відпруження, від якого їхні голови щохвилини пірнали, — мов табуни пліток у Вівонні, що зненацька пропадали у глибові, аби через мить з'явитися знову; обличчя дівчат тепер були самобутні; очі їхні скеровані до певної мети; і тільки непевність, розпливчастість мого первісного, вчорашнього, сприйняття могла поєднати без розбору — як це робив їхній давній сміх та старі світлини, споради, які нині набули своєрідности і відірвалися від блідої мадрепори.
Звісно, коли мене поминали гарні дівчата, я обіцяв собі ще раз зустрітися з ними. Зазвичай такі дівчата більше не появляються, зрештою пам'ять, яка швидко забувала про їхнє існування, на превелику силу відшукала б їхні риси; наші очі не впізнали б їх, мабуть, а тим часом перед нами вже сунуть інші дівчата, яких ми теж більше не побачимо. Але часом — і так саме й сталося з зухвалим роєм — випадок уперто спроваджує їх до нас. Випадок цей здається нам щасливим, бо ми пізнаємо в ньому якийсь організаційний почин, силу, скеровану на упорядкування нашого життя; завдяки йому стає міцною, невідворотною, а іноді — після перерви, яка подає надію, що ми перестанемо згадувати, — і жорстокою постійність образів, які ми будемо вважати за нашу долю і які, аби не цей випадок, ми невдовзі забули б так само легко, як забули багато інших.
Роберова відпустка добігала кінця. Своїх дівчат я вже не здибав на пляжі. Удень Сен-Лу бував мало в Бальбеку і не мав змоги взятися за дівчат і спробувати ради мене познайомитися з ними. Зате ввечері він був вільніший і, як і раніше, часто забирав мене до Рівбеля. У таких ресторанах, як рівбельський, або ж у міських парках, у потягах зустрічаються люди, прикриті банальною зовнішністю, але з таким прізвищем, яке вражає нас, коли ми, поцікавившись випадково, дізнаємося, що це не простий, як ми гадали, смертний, а не хто інший, як міністр або герцог, про якого ми багато чули. Кілька вже разів у рівбельському ресторані ми з Робером бачили, як сідав за і столик незадовго до закриття високий чоловік міцної статури, з правильними рисами, зі шпакуватою бородою, з задуманими і втупленими кудись у простір очима. Одного вечора ми спитали в ресторатора, хто цей незнаний, самотній і спізнілий гість. «Як? Ви не знаєте славного маляра Ельстіра?» — вигукнув власник ресторану. Сванн якось згадав про нього при мені, а з якої оказії — вже забулося. Але проочення спогаду, так само як при читанні проочення члена речення, іноді породжує не непевність, а передчасну певність. «Це Сваннів приятель, дуже відомий художник, великий славута», — сказав я Роберові. Тієї ж миті по нас обох пробігли дрожі на думку, що Ельстір — великий митець, знаменитість, а потім на думку, що він не розрізняє нас від інших трапезників і гадки не має, як умліваємо ми, коли думаємо про його талант. Звичайно, те, що він не підозрює про наше захоплення і про наше знайомство зі Сванном, було б для нас не таке прикре не на курорті. Але ми були ще в тому віці, коли ентузіазм не може залишатися безмовним, до того ж ми попали в середовище, де інкогніто давить, і ось ми за двома підписами послали Ельстірові листа, де призналися, що за кілька кроків від нього обідають двоє палких шанувальників його таланту, двоє приятелів його великого друга Сванна, і просили дозволити висловити йому свою пошану. Гарсон зголосився передати наше послання цій великій людині.
Таким славетним, як правив господар локалю (ним він стане за яких кілька років), Ельстір, мабуть, тоді ще не був. Але Ельстір був один з перших ресторанних клієнтів, як це ще було щось подібне до ферми, і привів з собою цілу колонію художників (зрештою всі вони перебралися десь-інде, коли ферма, де їли на свіжому повітрі, під накриттям, перетворилася на шиковний ресторан; сам Ельстір знов з'явився у Рівбелі лише тому, що його дружина, з якою він жив неподалік, кудись поїхала). Великий талант, хай ще й не визнаний, завжди викликає захоплення, і господаря ферми могли в цьому переконати розпити заїжджих англійок, жаждивих знати, який спосіб життя веде Ельстір, або море листів, які той одержує з-за кордону. Тоді принципал зауважив ще, що Ельстір не любить, щоб його відривали від роботи, що він устає вночі, іде з молодим натурником до моря, і той, голий, позує йому при місячному світлі; і він, хазяїн, сказав собі, що художник так багато працює не марно і що туристи захоплюються ним не даремне, коли він упізнав на Ельстіровому полотні дерев'яний хрест, поставлений при в'їзді до Рівбеля.
— Наш хрест! — приказував він вражено. — Усі чотири частини! Ба, це великий труд!
І він уже не знав що й думати: а що як маленький «Схід сонця над морем», який Ельстір подарував йому, це цілий маєток?
Ми побачили, як Ельстір прочитав нашого листа, як поклав його до кишені, дообідав, попросив подати речі, потім підвівся з-за столу, і ми, певні, що образили його нашим зверненням до нього, і хотіли і боялися непомітно зникнути. Ми ні на мить не задумувалися над, здавалося б, найважливішим, над тим, що наше умлівання перед Ельстіром, у щирості якого ми нікому не дозволили б засумніватися, яке могло нас порвати на якийсь сміливий крок, на який завгодно подвиг, якщо це буде треба великій людині, наше умлівання не було таким, як ми його собі уявляли, — схилянням шанувальників: адже жодної Ельстірової картини ми не бачили. Захоплене почуття викликало у нас абстрактне поняття — великий художник, а не його, невідомий нам, пензель. Власне, то було схиляння порожнє, якесь паспарту із збуджених нервів, сентиментальна оправа для безпредметового умлівання, себто щось нерозривно пов'язане з дитинством, мов ті органи, які відумирають у дорослого; ми ж були ще діти. Тим часом Ельстір підійшов до дверей, потім раптом повернувся і рушив до нас. Мене пойняв блаженний страх, який через кілька років уже ніщо не могло б на мене нагнати, бо звичка до товариства не допускає навіть думки, що можуть виникнути приводи для таких хвилювань, до яких у нас ще й з віком слабне здатність.
Ельстір сів до нашого столика, але, хоч би скільки я згадував у розмові Сванна, він пропускав мої слова повз вуха. Я подумав, що він його не знає. А все ж до своєї бальбецької робітні він мене запросив, чого не можна було сказати про Робера, і доступ туди мені, мабуть, відкрила не Сваннова рекомендація, якщо Ельстір і справді з ним дружив (у житті безкорисливі почуття відіграють куди більшу ролю, ніж ми собі гадаємо), а кілька сказаних мною слів, з яких Ельстір переконався, що я кохаюся в мистецтві. Він був настільки ж ласкавіший зі мною, ніж Сен-Лу, наскільки ґречність Сен-Лу була ґречніша за люб'язність дрібного буржуа. Проти ввічливости великого художника ввічливість того, хто панського ложа, хоч би який ввічливий він був, здається лицедійством, фальшуванням. Сен-Лу любив подобатися, Ельстір любив роздавати, любив віддавати себе іншим. Усе, що він мав — думки, твори та решту, — все, куди безвартісніше в його очах, він залюбки віддав би тому, хто його зрозумів. Але за браком стерпного товариства він жив самотньо, відлюдно, і світські люди вважали це позою і невихованістю, влада — неблагонадійністю, сусіди — бзиком, а його близькі — егоїзмом та пихою.
І, мабуть, попервах йому навіть на самоті була відрадна думка, що він через свої полотна на відстані звертається до тих, хто не визнавав чи скривдив його, що він підносить себе в їхній думці. Можливо, він цурався тоді всіх не з байдужосте, а з любови до людей, і, як я колись зрікся Жільберти, щоб коли-небудь постати перед нею знов, але уже в привабливішому вигляді, так і він дивився на своє малярство як на повернення до людей, з тим, щоб ті, не зустрічаючися з ним самим, його полюбили, його подивляли, говорили про нього; хто б від чого не відмовлявся — хворий, чернець, митець, герой, — він не завжди відмовляється остаточно того самого дня, коли разом зі своєю колишньою душею на це йде, не відмовляється перед тим, як відмова покаже свою протидію. Але якщо він хотів творити для кількох чоловік, то, творячи, він жив для самого себе далеко від байдужого йому тепер суспільства; самітне життя прищепило йому любов до самітносте, як буває щоразу, коли займаєшся великою справою, яка спершу нас лякає, бо нам відомо, що вона несумісна з важливими для нас меншими, не так позбавляючи їх нас, як віддаляючи нас від них. Поки ми ще не пізнали такої самотносте, ми заклопотані однією думкою: якою мірою вона сумісна з певними втіхами, які ними перестають бути, як тільки ми зазнаємо самоти.
Розмовляв Ельстір з нами недовго. Я обіцяв собі побувати у нього в робітні найближчими днями, але назавтра ми з бабусею, дійшовши аж до кінця надбережжя з боку канапвільського бескеття, поворітьма, на розі однієї вулички, яка виходила на пляж, спіткали дівчину. Упершись головою в груди, як тварина, яку заганяють до обори, з ключкою для гольфа в руці вона йшла попереду якоїсь владної особи, очевидно, своєї «англійки» або добре знайомої, яка нагадувала портрет «Джефрі» Гоґарта, особи з таким червоним обличчям, ніби улюбленим її напоєм був не чай, джин, із сивуватими, але густими вусами, до яких рештки табаки причепилися у вигляді чорних лапок. Панянка, що йшла попереду, нагадувала ту зі зграйки, в якої з-під чорного поло дивилися розсміяні очі на нерухомому пухкенькому личку. Ця дівчина теж мала чорне поло, але дівчина здалася мені гарнішою за тамту: перенісся було у неї рівніше, а ніздрі ширші й м'ясистіші. До того ж та постала переді мною гордою блідолицьою дівчиною, а ця — утихомиреною рожевою дитиною. Але вона вела такий самий ровер і рукавички носила, як і та, з оленячої шкіри, звідси я виснував, що різниця, може, залежить від того, що я дивлюся тепер з іншого кута зору, та від різних околичностей, а щоб у Бальбеку жила інша дівчина, у якої все-таки так багато подібного з нею і в обличчі, і в манері одягатися, це вже малоймовірно. Вона стрельнула на мене оком. У наступні дні, коли я здибав зграйку на узмор'ї, та й згодом, коли я познайомився з усіма її дівчатами, я не мав цілковитої певносте, що якась із них, навіть та, що на неї схожа найбільше, дівчина з ровером і є та, яку я спіткав наприкінці пляжу, на розі, і яка попри майже цілковиту схожість усе ж чимось і різниться від учасниці параду.
Досі я більше думав про високу, а потім знову почав цікавитися дівчиною з ключками, тобто, за моїми гадками, панною Сімоне. Йдучи вкупі з усіма, вона часто приставала, і її приятельки, які, мабуть, дуже її шанували, теж зупинялися. Саме такою, завмерлою нерухомо, в поло, з-під якого блищать її очі, я й тепер ще бачу її — як вона вимальовується на екрані, за який править їй море, відокремлена від мене прозорим лазуровим простором, часом, який збіг відтоді, бачу первісний цей образ, стончений у моїй пам'яті, бажаний, манливий, потім забутий, потім віднайдений, подобу, яку я згодом часто проектував на минувшину, щоб мати змогу сказати про дівчину, яка була в моєму номері: «Це вона!»
Але, либонь, найбільше мені хотілося познайомитися з дівчиною, яка мала гераневий колір обличчя і зелені очі. Зрештою, з якою з них я б не мріяв зійтися того чи того дня, інші могли б схвилювати мене, навіть якби її не було з ними; моє бажання, пориваючись то до тієї, то до тієї, все-таки і далі — так само, як моє невиразне враження при першій зустрічі — об'єднувало їх, утворювало з них відрубний світик, який вони справді хотіли створити; як витонченому поганинові або правовірному християнинові хочеться пробратися до варварів, так хотілося мені, заприязнившися з якоюсь із дівчат, пробратись у відмолодне товариство, де панують здоров'я, бездумність, любашність, жорстокість, безглуздя і радощі.