— Ще б пак! Були тільки невеличкі побоювання, як такий молодий монарх виборсається з клопоту, та ще за лихих обставин. Сам я нітрохи не сумнівався в політичній мудрості володаря. Але визнаю, що він перевершив усі мої сподівання. За даними з надійних джерел виходить, що тост, який він виголосив у Єлисеях, від першого й до останнього слова був складений ним самим і заслужено збудив великий інтерес. То був направду майстерний удар, зухвалий, треба сказати, але в цьому разі зухвалість цілком виправдана. Дипломатичні традиції мають свої переваги, але нині через них і його, і наша держави жили в затхлості, просто дихати було нічим. Отож один зі способів освіжити повітря, спосіб, загалом, неприйнятний, але цареві Теодосію цілком доступний, це побити шибки. І цар побив шибки так невимушено, що всі роти пороззявляли, і з такою влучністю виразів, яка одразу виявляє расу освічених самодержців, а він належить до неї по матері. Звичайно, коли він говорив про «покревенство», що єднало його край із Францією, то цей вираз, не частий на язиці урядовців, був напрочуд вдалий. Як бачите, красне письменство не зайве навіть у дипломатії, навіть на престолі, — додав маркіз де Норпуа, звертаючись до мене. — Істина ця, безперечно, була відома всім, стосунки між двома державами стали чудовими. Але треба було про це заявити привселюдно. Цього слова ждали, і його вибрано було напрочуд вдало, ви бачили, який пішов від нього розголос. Я підтримую його обома руками.
— Ваш приятель, пан де Воґубер, цілі роки працював на зближення обох країн, тепер він радіє.
— Тим паче, що його величність, як завжди, не втаємничував його. Зрештою, він не втаємничив нікого, навіть міністра закордонних справ, міністрові, як я знаю, це не припало до шмиги. Комусь, хто його запитав про це, міністр відповів відверто і так голосно, щоб його почули всі: «Мене не спитали і не попередили», показуючи недвозначно, що всяку відповідальність він із себе знімає. Треба признатися, що цей інцидент наробив багато галасу, і я не ручусь, — додав посол з лукавим усміхом, — що деяких моїх службових колег, звиклих пливти за течією, він не збентежив. Що ж до Воґубера, то вам відомо, що його ганили на всі заставки за його політику зближення з Францією, і він важко це переживав, це натура вражлива, щиросерда. Я можу це засвідчити краще, ніж будь-хто, хоча він молодший за мене, значно молодший, я добре його знаю, ми з ним давні приятелі. Зрештою, хто його не знає? Якась кришталева душа. І це його єдина вада: щоб серце дипломата було таке прозоре, це вже парадокс. А проте подейкують, що його посилають до Рима, це підвищення чином, але розгризати доведеться міцний горішок. Хай це лишиться між нами, по-моєму, хоча Воґубер людина неамбітна, а проте він був би дуже радий і зовсім не вимагав би, щоб його минула цяя чаша. Там йому, очевидно, буде незле; його висувають у Консульту, і з його артистичною натурою, я гадаю, він виглядатиме ефектно в рамцях палацу Фарнезе й Галереї Карраччі. Принаймні навряд щоб його хтось зненавидів; проте круг царя Теодосія тісниться ціла камарилья, віддана в лен Вільґельмштрасе, бувши її слухняним знаряддям, вона щосили намагається взути Воґубера. Воґубер зіткнувся не лише з кулуарними інтригами, його заходилися паплюжити наймані скоробрехи, а потім вони, як усі продажні пера, перші запросили «аман», але довго, без усякого сорому, вішали на нашого представника усіх собак — словом, діяли як негідники. Понад місяць Воґуберові воріженьки танцювали довкола нього танець скальпа (останнє слово маркіз де Норпуа сказав із притиском). Але стриженого Пан Біг стриже; Воґубер розбив ці обвинувачення дощенту, — випалив посол так твердо і глипнув так люто, що ми мало не подавилися. — Як мовить гарне арабське прислів'я: «Собаки брешуть, караван іде». — Згадавши це прислів'я, маркіз де Норпуа перебіг по нас очима, щоб помилуватися справленим враженням. Враження було сильне, прислів'я ми знали. Цього року воно замінило значним людям інше: «Хто сіє вітер, пожне бурю», яке вимагало перепочинку, не бувши таким невтомним і живучим, як «Працювати на арапа». Бо уявлення великих діячів про вишуканість були мінливі, зазвичай вони змінювалися років через три. Зрештою статті маркіза де Норпуа в «Ревю» не потребували оздоб, на які він був такий щедрий, — на статтях і без цитат лежала печать солідности і доброї поінформованосте. Це було передавання куті меду, стало б і тих фраз, що їх маркіз ніколи не забував принагідно ввернути, як-от: «Сент-Джеймський кабінет чи не перший учув біду», або: «На Співочому мості вкрай стурбовано стежили недремним оком за егоїстичною, але спритною політикою двоголової монархії», або «Монтечіторіо вдарив на ґвалт», або, нарешті: «Ця подвійна гра вічно на озброєнні Бельплацу». По цих висловах навіть необізнаний читач одразу впізнавав і оцінював щирого дипломата. Але ще більше його підносило в очах читача і змушувало вірити в освіченість автора якраз уміле цитування, що було тоді в неабиякій шані: «Відрегулюйте мені політику, а я вам відрегулюю фінанси», як любив висловлюватися барон Луї. (У ту пору ще не вивезли зі Сходу: «Гору візьме той, хто витримає на чверть години довше, ніж його супротивник», — як кажуть японці.) Завдяки славі великого ерудита, та ще й правдивого генія інтриги, прикритого машкарою байдужости, маркіз де Норпуа пройшов до Академії моральних наук. А дехто навіть вирішив, що його місце у Французькій академії, коли, доводячи, що ми зуміємо через зміцнення спілки з Росією порозумітися з Англією, він розгонисто написав: «Хай цей вислів знають на Ке д'Орсе, хай його негайно внесуть як поправку до всіх підручників з географії, хай безжально провалять кожного, хто кандидує на бакалавра, якщо він його, цей вислів, не повторить: «Усі шляхи ведуть до Рима, але хто їде з Парижа до Лондона, тому не об'їхати Петербурга»». «Словом, — вів далі маркіз де Норпуа, звертаючись до батька, — успіх Воґубер здобув запаморочливий, несподіваний для нього самого. Все, чого він сподівався, це чемного тоста, та й край (після хмар над головою в останні роки, і це вже було б добре). Багато хто з присутніх запевняв мене, що, читаючи тост, годі уявити, яке враження він справив, його треба було чути: неабиякий оратор, цар так блискуче побудував і виголосив свій тост, із таким гожим натиском підкреслював усі його тонкощі! При цьому я чув цікаву подробицю, ще одне свідчення того, скільки у царя Теодосія юнацької гожости і як вона прихиляє до нього душі. Мені переказували, що саме при слові «покревенство», власне кажучи, окрасі промови і на довгий час теми (ось ви самі побачите) дипломатичних коментарів, його величність, передбачаючи радість нашого посла, який сприйме це слово як заслужений вінець своїх зусиль, можна сказати, своїх марень, словом, як маршальську булаву, обернувся до Вогубера і, вліпивши в нього виразистий еттинґенівський погляд, чітко вирізнив цей такий влучний термін «покревенство», це одкровення, і вимовив його тоном, який показував усім, що цар ужив його цілком свідомо і з цілковитою відповідальністю. Оскільки мені відомо, Воґуберові стримати хвилювання було нелегко, і я, сказати по щирості, його розумію. Особа, гідна всілякої довіри, шепнула мені по секрету, що по обіді, в тісному колі, цар зволив підійти до Вогубера і стиха запитав: «Ви задоволені своїм учнем, любий маркізе?»»
— Певна річ, — завершив маркіз де Норпуа, — цей тост зробив для зміцнення спілки між двома краями, для «покревенства», за дотепним висловом Теодосія Другого, більше, ніж двадцятирічні перемовини. Це всього лиш, якщо хочете, слово, але ви бачите, як воно прижилося, як його підхопила вся європейська преса, яке зацікавлення воно збудило, як воно наповнилося новим змістом. Зрештою, воно цілком у стилі цього царя. Звісно, я не ручуся, що цар щодня знаходить діаманти такої чистої води. Але в кожній написаній промові, в кожному імпровізованому виступі завдяки знайденому ним влучному слівцю видно ознаку, — я мало не сказав — підпис, — його особи. Мене важко запідозрити в упередженості, хоча я й ворог усяких таких новацій. У дев'ятнадцяти випадках із двадцяти подібні викрутаси небезпечні.
— Авжеж, мені здалося, ніби недавня телеграма німецького цісаря була вам не до вподоби, — озвався мій батько.
Маркіз де Норпуа звів очі до неба, ніби кажучи: «А, ця!»
— По-перше, — промовив він, — це вияв невдячносте. Це більше ніж злочин, — це хиба, це, я сказав би, Еверест глупоти! Зрештою, якщо його не держати за поли, той, хто прогнав Бісмарка, цілком здатний зректися й бісмарківської політики, а це — стрибок у незнане.
— Муж мовив мені, пане посол, що цього чи наступного літа ви заберете його до Іспанії, і я за нього рада.
— Атож, цей спокусливий план неабияк мене надить. Залюбки з вами пустився б у цю мандрівку, любі друзі. А чи ви, ласкава пані, вже думали, як проводитимете вакації?
— Можливо, махнемо з сином до Бальбека — точно ще не знаю.
— О, Бальбек! Бальбек — миле містечко, я там був кілька років тому. Тепер там зводять ловкенькі вілли. Я певен, місце вам сподобається. А скажіть-но, чому ви обрали саме Бальбек?
— Синові кортить оглянути тамтешні церкви, надто церкву бальбецьку. Я боялася, як би здоров'я його не надвередили стомлива подорож і особливо життя в цьому містечку. Але я довідалася, що в Бальбеку збудовано гарний готель, і він житиме чисто й вигідно, як вимагає приписаний йому режим.
— О, треба буде про цей готель сказати одній особі, та даремно ґав не ловитиме.
— Бальбецька церква прегарна, еге ж? — спитав я, перемагаючи в собі смуток, породжений новиною, що Бальбек привабливий своїми ловкенькими віллами.
— Так, церква незлецька, але куди їй там проти таких обшліхтованих клейнодів, як Реймський, як Шартрський собори, або найчарівнішої, як на мене, паризької Сент-Шапелі.
— Але ж церква у Бальбеку частково романська?
— Справді, стилю вона романського, а романський стиль украй холодний — нічим не заповідає елеґантности й фантазії готичних будівничих, у чиїх руках камінь стає мереживом. У бальбецькій церкві варто побувати, якщо вже ви туди завітаєте, вона дуже цікава. Знічев'я, дощового дня зайдіть туди, огляньте надгробок Турвіля.
— Ви вчора були на бенкеті в міністерстві закордонних справ? — спитав гостя батько. — Я туди піти не міг.
— Ні, не був, — відповів маркіз де Норпуа з усмішечкою. — Мушу признатися, я знехтував його для вечора зовсім іншого роду. Я обідав у жінки, про яку ви, може, чули, у гарненької пані Сванн.
Мати так і скинулась, але опанувала себе; наділена загостреною вражливістю, вона загодя потерпала за батька, бо той бував мудрий по шкоді. Завдані йому прикрощі відбивалися спершу на ній — так кепські новини для Франції раніше стають відомі за кордоном. Але їй було цікаво, яких людей приймають у себе Сванни, і вона спитала у маркіза, хто йому там зустрівся.
— Бачте… мені здається, цей дім одвідують переважно… чоловіки. Там були одружені чоловіки, але їхні дружини того вечора нездужали і не прийшли, — відповів посол з нібито добродушним лукавством і дивився на нас, святий та божий, причому під личиною невинности видно було, що він єхидствував.
— Ради справедливости слід сказати, — додав гість, — що там бувають і жінки, але… належні радше… так би мовити… до республіканського світу, ніж до кола Сванна. (Посол вимовляв: «Суанна».) Хто зна? Колись, може, це буде політичний чи літературний салон. Зрештою своїм становищем вони вдоволені. Як на мене, Сванн навіть хизується цим. Він узявся перелічувати тих, до кого вони з дружиною запрошені наступного тижня, хоча пишатися знайомством із такими людьми нема ніяких підстав; і робив він це нестримано, вульгарно, нетактовно, я був просто вражений, знаючи його як людину дуже тонку. І все знай товк: «Ми не маємо жодного вільного вечора», — ніби це для нього гонорово і ніби він якийсь там влазень, а його ж влазнем ніяк не назвеш! Сванн мав багато приятелів, ба навіть приятельок, і не бажаючи тут надто про це розводитися, лізти в чужу душу, я дозволю собі все ж зауважити, що коли й не всі вони і навіть не більшість із них, то принаймні одна гранд-дама, може, не пручалася б і зійшлася з пані Сванн, а вже тоді слідком за нею потюпала б не одна вівця з Панурґової отари. Але, по-моєму, Сванн не зробив жодної спроби в цьому напрямку. А потім ще цей пудинг Нессельроде! Після такого Лукуллового бенкету мені вже не зарадить і курс лікування в Карлс-баді. Мабуть, Сванн відчув, що йому довелося б долати забагато перешкод. Його шлюб, безперечно, зустрінуто в багнети. Подейкували, що Сванн узяв багачку, але це несусвітня брехня. Коротко кажучи, все це зробило своє чорне діло. А потім Сванн має дуже багату і високопоставлену тітку, а в її чоловіченька стільки тих грошей, хоч лопатою горни. Так ось, ця тітка не тільки закрила двері для пані Сванн, а ще й повела справжнісіньку кампанію, щоб її друзі та знайомі пішли за її прикладом. Я цим не хочу сказати, що всі добропорядні парижани цураються пані Сванн… Ні! Сто разів ні! Та й чоловік її не дасть собі в кашу наплювати. Ось тільки в голові не вкладається, з якого дива Сванн, мавши стільки знайомих серед вершків суспільства, низько стелеться перед таким перістим, м'яко кажучи, людом. Мені, хто знає Сванна віддавна, чудно й кумедно бачити, як людина добре вихована, що має вступ до найкращих домів, палко дякує діловодові міністерства пошт за те, що той прийшов до них, і питає, чи вільно пані Сванн одвідати його дружину! Мені здається, ніби Сванн почуває себе там чужим: це аж ніяк не його світ. А все ж мені не віриться, щоб Сванн був нещасливий. Щоправда, перед тим як вони побралися, вона поводилась негідно, була шантажисткою; як тільки Сванн у чомусь їй відмовляв, ховала кудись від нього його доньку, не допускаючи її до батька. Горопашний Сванн, людина така сама рафінована, як і простодушна, щоразу казав собі, що пропажа доньки — річ випадкова, і не хотів дивитися правді в очі. До того ж вона робила йому сцену за сценою, і всі гадали, що коли вона діпнеться свого й одружиться з ним, то вже зовсім пуститься берега, і їхнє спільне життя стане пеклом. І от маєш! вийшло все навпаки! Люди сміються з того, як Сванн мовить про свою жіночку, гострять на ньому свої язики. Звісно, ніхто не вимагав, щоби Сванн, либонь, свідомий того, що він… (знаєте мольєрівське слівце?) заявляв про це urbi et orbi; але коли він переконував, що його половина — вірна подруга, всі вважали, що це вже занадто. А насправді, уявіть собі, це не так-то вже й далеко від правди. Так, вона була вірна, хоча вірна по-своєму, і не всі чоловіки таке вітали б, але, між нами кажучи, навряд щоб Сванн, який знав її віддавна і якому квітки не пришиєш, не відав, чим вона дихає; вона йому віддана, — це річ безперечна. Звісно, вона шалапутка, але ж Сванн, як пащекують, з-під живого підошву випоре, тож можете собі уявити, як їх обох обмовляють. Але з почуття вдячности Сваннові за те, що він для неї зробив, і всупереч побоюванням усіх вона стала, мабуть, сумирна, як ангелиця.
Зміна ця була не така-то вже й незвичайна, як це собі уявляв маркіз де Норпуа. Одетта не вірила, що Сванн зрештою одружиться з нею; щоразу, як вона заявляла дипломатично про те, що хтось із достойних людей побрався зі своєю коханкою, Сванн зберігав крижану мовчанку. У кращому разі, коли вона питала його навпростець: «То ти не вважаєш, що він учинив гарно, що він учинив чудово щодо жінки, яка віддала йому свою молодість?» — Сванн сухо відповідав: «Але ж я не кажу, що це погано, кожен живе своїм розумом». Одетта була навіть готова до того, що (як він сам спересердя їй казав) Сванн покине її, бо недавно одна скульпторка похвалилася їй: «Від чоловіків можна сподіватися всього, це такі хамлюги», і Одетта, вражена цим песимістичним трюїзмом, запозичила його собі й принагідно повторювала трагічним голосом, наче хотіла сказати: «Очевидно, треба сподіватися найгіршого, така вже нещаслива моя доля». Отож утратила глузд оптимістична сентенція, взята на озброєння Одеттою раніше: «Чоловіками, якщо ті закохані, можна крутити як завгодно, вони ж ідіоти». Цю думку вона виражала ще й підморгуванням, яким зазвичай супроводжуються слова: «Не бійся, він нічого не розіб'є». Поки що Одетті дуже боліло, що могли думати про поводження Сванна її подруги, одружені зі своїми коханцями, з якими жили менше, ніж Одетта зі Сванном, і зосталися бездітні, подруги, шановані тепер, запрошувані на бали до президента Республіки. Якийсь психолог, проникливіший, ніж маркіз де Норпуа, звичайно, відкрив би, що то саме почуття приниження і сорому роз'ятрювало Одетту, що її пекельний характер не вроджений, що її лихо не безнадійне, і він легко передбачив би те, що потім і сталося, а саме, що новий життєвий уклад, шлюбний уклад, із майже чарівною швидкістю покладе край цим її вибрикам, щоденним, але для неї аж ніяк не природним. Найдивніший був той подив, який викликав їхній шлюб. Безперечно, мало хто розуміє наскрізь суб'єктивний характер феномена кохання, який є своєрідним витворенням додаткової особи, відмінної від тої, що носить те саме прізвище, хоч і складеної в основному з нас самих. Тим-то, дуже небагатьом уявляються природними ті велетенські розміри, яких зрештою набирає для нас істота, не схожа вже на ту, яку бачать вони. Що ж до Одетти, то хоч оцінити належно інтелект Сванна вона не могла, зате пам'ятала бодай назви його праць, вникала в те, що він робив, так що ймення Вермеєр стало для неї не менш звичним, як імення її кравця; вона до п’яти вивчила риси Сваннового характеру, звичайно не зауважувані чи брані на глум чужими, але дорогі і сестрі, і коханій, бо ті мають про них правильне уявлення; не дивно, що ми тримаємося за ці риси, тримаємося навіть за такі, які нам найбільше хотілося б виправити, і якраз тому, що в жінки зрештою виробляється до них поблажливе і панібратське призвичаєння, схоже на призвичаєння наше власне та призвичаєння наших родичів, давні любовні зв'язки набувають чогось від ніжности і сили родинних почуттів. Узи, що єднають нас із кимось, освячуються, коли ця людина, витикаючи нам якусь ваду, стає на нашу-таки позицію. Особливими були не лише риси Сваннового характеру, але і його інтелект, одначе своєрідність його інтелекту Одетта легко осягнула, оскільки коренилася вона як-не-як у його характері. Вона шкодувала, що у Сванні-письменникові, у його друкованих розвідках цих відмітних рис куди менше, ніж у його листах чи в розмовах, позначених ними дуже щедро. Вона радила йому давати їм волю у своїх писаннях. їй так хотілося, бо саме ці риси вона любила в ньому найбільше, а що любила їх через те, що вони були глибоко індивідуальні, то, мабуть, мала слушність, прагнучи, аби вони виражалися в тім, що він пише. Може, вона також гадала, ніби вони зроблять його твори жвавішими, здобудуть йому нарешті успіх, і тоді вона зуміє створити собі те, що Вердюрени її навчили ставити понад усе: салон.
Серед тих, хто вважав такий шлюб кумедним, хто питав себе: «Що подумає герцог Ґермантський, що скаже Бреоте, якщо я одружуся з панною Монморансі?», серед тих, хто міряв такими мірками, двадцять років тому був би і Сванн, Сванн, який пнувся зі шкури, щоб потрапити до Жокей-клубу, і шукав собі блискучої пари для зміцнення свого становища та виходу в паризькі знаменитості. Але мрії, що пов'язуються з такою партією в очах зацікавленої особи, вимагають, як і всякі мрії, поживи ззовні; інакше вони поблякнуть і розпливуться. Ваша найпалкіша мрія — це принизити вашого кривдника. Та як ви кудись переберетеся і про нього більше нічого не почуєте, то ворог, зрештою, втратить для вас будь-який інтерес. Якщо ви за двадцять років згубили з очей тих, задля кого рвалися до Жокей-клубу чи до Академії, то перспектива стати членом якогось із цих об'єднань вас уже не спокушатиме. Отож достоту як усамітнення, як хвороба, як навернення до віри, тривалий зв'язок із якоюсь жінкою проганяє давні мрії. Коли Сванн зашлюбив Одетту, це не було з його боку зреченням світського марнославства, оскільки Одетта, в духовному розумінні, вже давно відірвала його від вищого світу. Якби це було не так, то Сваннова заслуга була б більша. Саме тому, що ганебні, зі світського погляду, шлюби передбачають відмову, ради душевного спокою, від якогось достойного становища, вони викликають загальну глибоку пошану. (За такі ганебні шлюби не можна, звичайно, вважати шлюби задля грошей, бо не було ще такого прикладу, коли подружжя, одне з яких продалося, не було прийняте у світі — бодай за традицією, засвідченою стількома прикладами, і бодай для того, щоб не мати двох ваг і двох мір.) З другого боку, Сванн, поет, а не збоченець, зазнав би, може, якоїсь утіхи, паруючись, як при схрещенні порід, яке практикують менделісти і про яке оповідає міфологія, з істотою іншої раси, з ерцгерцогинею чи з кокоткою, беручи шлюб з особою царської крови або йдучи на мезальянс. На думку про одруження з Одеттою Сванна бентежила, і зовсім не через снобізм, лише одна людина на крузі земнім: дукиня Ґермантська. Одетту ж вона хвилювала найменше — Одетта думала радше про тих, хто стояв лише трохи вище за неї, а не витала в емпіреях. Натомість, коли Сванн думав про Одетту як про свою людину, він завжди уявляв собі ту мить, коли приведе її, а головне — свою дочку, до принцеси де Лом, яка невдовзі по смерті свого свекра стала дукинею Ґермантською. Він любив уявляти собі дружину і доньку не десь, а саме в дукині, і розчулювався, гадаючи, що дукиня скаже про нього Одетті, що скаже Одетта дукині Ґермантській, уявляючи, яку прихильність виявить дукиня до Жільберти, як панькатиметься з нею і як це підхлібить його батьківському гонорові. Він розігрував сам із собою сцену знайомства з такою достеменністю вигаданих подробиць, яку показують люди, що розважають, як би вони потратили виграні гроші, суму яких наперед загадали. Якщо супутні нашій постанові мрії також її й мотивують, то можна сказати, що Сванн узяв за себе Одетту, аби познайомити її й Жільберту, причому без свідків і по змозі таємно, з дукинею Ґермантською. Ми ще побачимо, як саме це єдине світське бажання, пов'язане з його дружиною та донькою, залишиться нездійснене, на нього буде накладено сувору заборону, і Сванн помре, не сподіваючись, що дукиня колись із ними познайомиться. Ми побачимо також, що дукиня Ґермантська зблизиться з Одеттою та Жільбертою уже по смерті Сванна. І, може, для нього було б мудріше, — якщо для нього щось важили такі дрібниці, — не бачити прийдешности з цього боку такою похмурою і вірити, що сподівана зустріч станеться тоді, коли він уже не зможе їй радіти. Дія причинности, що зрештою веде до всіх можливих наслідків, а отже, й до на позір майже неможливих, виявляється іноді повільно (а ми ще уповільнюємо її своєю нетерплячкою, здатною, замість прискорювати, гальмувати її, а також самим фактом свого існування) і дає плоди аж тоді, коли ми перестаємо бажати, ба іноді й жити. Невже Сванн не знав цього з досвіду і хіба в його житті — ніби прообраз того, що мало статися по його смерті — не було вже одного посмертного щастя: одруження з Одеттою, яку він так палко кохав — хоча вона не сподобалася йому з першого погляду — і яку пошлюбив, коли вже розлюбив її, коли істота, що жила у Сванні й так розпачливо жадала звікувати вік з Одеттою, коли ця істота вже вмерла?
Я заговорив про графа Паризького і поспитав, чи він не Сваннів приятель: я боявся, щоб розмова не звернула на інше.
— Авжеж, вони приятелі, — відповів маркіз де Норпуа, обертаючись до мене і втеплюючи в мою скромну особу блакитний погляд, де грали-шумували, настояні у власному соку, його велика працьовитість і його пристосовність. — Ага, — додав він, знову звертаючись до мого батька, — гадаю, в цьому не побачать неповаги моєї до королівської крови (щоправда, особисто я з його високістю не пов'язаний, підтримувати в моєму, хай і неофіційному, статусі особисті стосунки з ним якось не випада), якщо я розповім вам про один препікантний випадок. Так ось, не давніше, ніж чотири роки тому, в одній із центральноєвропейських країн, на залізничній станційці сталася несподівана зустріч Принца з пані Сванн. Звичайно, ніхто з його почту не насмів спитати в його високости, чи сподобалась вона йому. Це була б нетактовність. Проте коли в розмові випадково згадувалось її ім'я, то з певних ознак — невловних, але непомильних — було видно: його високість досить охоче давав зрозуміти, що вона справила на нього все-таки сприятливе враження.
— А хіба не можна було відрекомендувати її графові Паризькому? — спитав батько.
— Ба! хтозна! З цими короленками ніколи не вгадаєш, — відповів маркіз де Норпуа. — Іноді найдумніші з них, ті, що люблять величатися, зовсім не зважають на громадську думку, навіть найслушнішу, коли виникає потреба нагородити когось за відданість. А проте факт безперечний, що граф Паризький завжди дуже цінував Сваннову вірність, вірність того, у кого на додаток до всього ще й розуму стане на трьох.
— А яке враження склалося у вас, пане посол? — спитала моя мати чи то з увічливости, чи то з цікавости.
Завзяття старого знавця, яким був маркіз де Норпуа, перемогло звичайну його стриманість.
— Якнайвідрадніше! — почулося у відповідь.
І, знаючи, що зізнання в тому, що хтось зачарований жінкою, коли воно робиться грайливо, вважається ознакою дуже дотепного співрозмовника, маркіз де Норпуа пирхнув — від цього смішка блакитні очі старого дипломата стали масними, а крила його носа, поцятковані червоними жилками, затріпотіли.
— Вона прегарна!
— А чи не був на тій вечері письменник Берґотт? — несміливо запитав я, щоб підтримати розмову про Сванна.
— Так, Берґотт там був, — відповів маркіз де Норпуа, ґречно схиляючи голову в мій бік, мовляв, він завжди готовий примилятися до мого батька і тому з поваги до нього потурає навіть цікавості його сина, хоча старші люди не звикли так панькати хлопців моїх літ.
— А ви хіба з ним знайомі? — додав він, утеплюючи в мене ясний погляд, проникливість якого дивувала Бісмарка.
— Мій син з ним не знайомий, але дуже захоплюється ним, — сказала мати.
— Бачте, — знов озвався маркіз де Норпуа (і його речі заронили в мене більші сумніви в моєму інтелекті, ніж ті, що шарпали мене зазвичай, бо я побачив, що те, що я підносив до сьомих небес, те, що мені уявлялося вищим за все на світі, для нього на найнижчому щаблі), — я цього захоплення не поділяю. Берґотт для мене такий собі флейтист; до речі, слід віддати йому належне, грає він приємно, але надто манірно, штучно. Оце і всі його козирі, козирі не бозна-які. Його твори позбавлені м'язів і, сказати б, без кістяка.
Ніякої дії чи майже ніякої, а головне, нема розмаху. Його книги не стоять на власних ногах, точніше, вони безногі. У таку добу, як наша, коли життя дедалі ускладнюється і не дає нам часу на читання, коли мапа Європи перекроюється на очах, а завтра перекроюватиметься ще безжальніше, коли скрізь доводиться латати дірки, а воно все рветься, ми маємо право вимагати від письменника чогось більшого, ніж дотепність, женучись за якою ми забуваємо в довгих і марних суперечках щодо формальної стійности про те, що нас от-от можуть залити дві хвилі варварства — зокола і знутра. Знаю, що я блюзню проти святої школи, яку ці панове величають Штукою для Штуки, але в наші дні є завдання нагальніші, ніж тулити слова гармонійно. Сам Берґотт гармонійний, не перечу, але назагал усе це кучеряво, дуже дрібно і дуже мляво. Нині, коли я довідався, як ви перехвалюєте Берґотта, я розумію краще ті кілька рядків, які ви мені допіру показали і які мені було б негоже коментувати, бо ви самі цілком щиро сказали, що це дитяча базгранина. (Я й справді так висловився, але не вірив цьому ні на макове зерня.) Усякий гріх прощенний, а надто гріх молодости. Зрештою гріхи на совісті не лише у вас, багато хто у ваші літа мав себе за поета. Але в тому, що ви мені показали, знати лихий вплив Берґотта. Думаю, ви не здивуєтесь, коли я скажу, що там не знайдеш жодної з його високих прикмет, Берґотт — метр штуки; хай вона зрештою й геть поверхова, але він стиліст, а ви з його стилю в ваші літа навряд чи могли опанувати бодай зернинку. Тим часом хиба у вас однакова, як і він, ви нижете дзвінкі слова, а до змісту вам байдуже. Це все одно що ставити плуг перед волами. Навіть під пером Берґотта всі ці китайські карлючки, всі ці цяцянки спорохнілого мандарина, як на мене, ні до чого. Автор пустив приємний для очей феєрверк, і всі кричать, що це архітвір. Архітвори трапляються не так часто! В активі у Берґотта, в його, так би мовити, багажі нема жодного роману, позначеного іскоркою натхнення, жодної книжки,' яку ставлять на покуті у своїй книгозбірні. Я не бачу нічого подібного в усьому його доробку. Це, одначе, не заважає його творчості незмірно вивищуватися над автором. О, мав рацію, мав один розумник, коли запевняв, що письменників не пізнати за їхніми книгами. Годі уявити собі автора, який би так розминався зі своїми творами, як Берґотт, автора бундючнішого, надутішого, невихованішого за нього. З одними він вульгарний, з іншими говорить, мов з книги вичитує, не зі своєї, а з занудливої, що-що, а його книжки не занудливі, — ось який Берґотт! У голові цієї людини якась каша, завороть, таких, як він, наші предки узивали балакліями; його судження стають ще несмачніші через те, як він їх подає. Забув хто: чи то Ломені, чи то Сент-Бев зауважує, що й Віньї мав таку саму прикру ваду. Але Берґоттові зроду не написати ні «Сен-Марса», ні «Червоної печаті», де подибуєш справді хрестоматійні сторінки.
Пригнічений тим, що сказав маркіз де Норпуа про мою пробу пера, згадавши, як важко мені було щось написати чи бодай серйозно обміркувати, я ще раз відчув, який я нікчема і який нездара. Колись скромні мої комбрейські враження та читання Берґотта розвинули в мені мрійливість, і я почав на щось надіятися. Саме цю тодішню мрійливість і віддзеркалювала в собі моя поемка у прозі; безперечно, маркіз де Норпуа це відчув і миттю зрозумів, що я — жертва марева, адамових овечок, а от сам посол не обмарився. Він показав мені моє місце: не літай, вороно, в чужії хороми (поглянувши на мене збоку, об'єктивно, оком доброзичливого і премудрого знавця). Я почувався прибитим, знищеним; моя тяма, як рідина, обсяг якої визначає посудина, колись розливалася так, що заповнювала собою весь огром здібностей генія, а нині, убувши, вміщалася цілком у тісному закамарку пересічности, куди її нагло загнав і взяв на замок маркіз де Норпуа.
— Наше знайомство з Берґоттом, — додав гість, звертаючись до батька, — відбувалося за дражливих, щоб не сказати пікантних, обставин. Кілька років тому Берґотт прибув до Відня, де я був за посла, мені його відрекомендувала княгиня Меттерніх, він розписався і висловив бажання побувати на прийнятті. Його твори якоюсь мірою, точніше, мірою досить невеликою, — це слава Франції, а я був за кордоном французьким заступником, — тож я подивився б крізь пучки на його особисте життя, дарма що воно мені й не подобається. Проте подорожував він не сам і сподівався, що я запрошу ще і його супутницю. Сам я, сказати по щирості, не святенник і як кавалер цілком міг би трохи ширше відчиняти двері посольства, ніж коли б я був жонатим і батьком родини. Одначе мушу сказати, що є така межа, за якою лайдацтво стає для мене нестерпним і виглядає ще огиднішим через той повчальний, ба навіть моралізаторський тон, до якого Берґотт вдається у своїх книгах, де йде якийсь довжелецький психологічний аналіз, щиро кажучи, кволенький: болісні роздуми, докори хворого сумління через сущі дрібниці й справжнє патякання (гріш йому ціна в базарний день), і все це попри те, що у своєму особистому житті він виказує цілковиту безвідповідальність і цинізм. Словом, од відповіді я ухилився, принцеса як не наполягала, все марно. Отож, я не думаю, щоб цей добродій мав мене на повазі й почував удячність до Сванна за те, що той запросив нас разом на той самий вечір. А може, про це попросив його і сам Берґотт. Від нього чекати можна всього, бо, власне, він хвора людина. У цьому єдине його виправдання.
— А чи донька пані Сванн на тій вечері була? — спитав я маркіза де Норпуа, вибравши хвилю, коли ми переходили до вітальні і мені було легше приховати хвилювання, ніж тоді як я чапів за столом у яскравому світлі.
Маркіз де Норпуа підніс руку до лоба, намагаючись згадати.
— Піддівок років чотирнадцяти-п'ятнадцяти? Ага, пригадую, перед вечерею мені її відрекомендовано як доньку нашого амфітріону. Признаюся панові, що я її майже не бачив, вона пішла спати рано. Або пішла десь до приятельок, точно не пригадую. Але я бачу, що ви добре ознайомлені зі Сванновим домом.