Отож та сама таємниця, яка постійно приховує від очей причину катастроф, так само часто оповиває і раптовість щасливого розв'язку в коханні (наприклад, такого, який мені приніс Жільбертин лист). Розв'язку щасливого або принаймні нібито щасливого, оскільки по-справжньому щасливого розв'язку не буває, коли ти під владою такого почуття, що, як йому не годи, все одно тобі болить, хіба що біль з'являється в іншому місці. Проте інколи нам випадає перепочинок, і тоді якийсь час здається, ніби ми зцілилися.
Що ж до листа, підпис під яким Франсуаза відмовлялася визнати за ім'я Жільберти («Жі» радше скидалося на «А», а останній склад із хвостатим розчерком розтягувався на півсторінки), всякому, хто шукав би розумного пояснення зробленого ним перевороту, такого радісного для мене, могло б спасти на думку, що цей переворот я завдячував почасти випадковості, про яку я, навпаки, спершу гадав, що вона може занапастити мене у Сваннових очах. Незадовго до одержання листа мене навідав Блок, у ту хвилину, як у моєму покої був професор Коттар, — мої батьки почали його знову запрошувати, одколи я дотримувався приписаного мені режиму. По завершенні консультації батьки залишили Коттара обідати, а Блока впустили до хати. Встрявши в загальну розмову, Блок розповів, що до мене дуже прихильна пані Сванн, він чув це вчора на проханому обіді від одної особи, яка на короткій нозі з пані Сванн. На це я ладнався відповісти, що він, мабуть, помиляється, і на доказ своїх слів — із совісливости, що штовхнула мене признатися до цього маркізові де Норпуа, та з обави, як би пані Сванн не завдала мені брехні, — нагадати, що я з пані Сванн незнайомий і що ми з нею ніколи не розмовляли. Але я не зважився розкрити очі Блокові, я зрозумів, що то він зумисне, що він вигадав те, чого пані Сванн сказати не могла, аби похвалитися, що він обідав у її подруги; хай це і брехня, але ця брехня йому лестила. Так от, якщо маркіз де Норпуа, довідавшись, що я незнайомий з пані Сванн, але мрію з нею запізнатися, вважав за краще не згадувати при ній про мене, то Коттар (її домовий лікар), запалений Блоковими словами про те, що вона добре знає мене й шанує, надумав при зустрічі сказати їй, що я славний хлопчина і що він зі мною приятелює: хай це мені нічого не дасть, зате для нього велика честь. Саме з цих двох міркувань він і вирішив принагідно побалакати про мене з Одеттою.
Отак я потрапив до цього дому, звідки аж на сходи долітав запах парфумів, якими напахувалася пані Сванн, на сходи, де ще дужче пахтіло тим особливим і болісним шармом, яким віяло від Жільбертиного життя. Невблаганний консьєрж обернувся доброзичливою Евменідою, і коли я питав, чи можна зайти, привітно піднімав кашкета, зглянувшись на моє прохання. Ще недавно між мною і не призначеними для мене скарбами скалилися блискучі, далекі й байдужі вікна, достоту як очі самих Сваннів, зате нині, погідного дня, коли я проводив усе пообіддя в покої з Жільбертою, я сам відчиняв вікна, щоб упустити свіжого повітря, і навіть визирав у них вкупі з Жільбертою, коли мати вітала гостей, і бачив, як вони вилазять з карет і, зводячи голову, махають мені — очевидно, я здавався їм хазяйчиним небожем. У такі хвилини Жільбертині коси торкалися до моїх щік. Мене вражала ніжність їхніх волокон, природна і водночас неприродна, пишнота сплетеного з них орнаменту — якась унікальна художня робота, створена з трави Райського саду. Кілька волосин з її голівки могли б стати найсвятішою моєю реліквією. Але я не надіявся розстаратись на живе пасемце з тих кісок, тож був би щасливий бодай мати її світлину — я дорожився б нею куди більше, ніж фотографією квіточок, які понамальовував Леонардо да Вінчі! Ради світлини я запобігав перед Сванновими друзями, запобігав перед фотографами, але так нічого й не домігся, крім знайомства на все життя зі страшенними занудами.
Тепер, коли заборони бачитися для нас не існувало, я входив у похмурі сіни, де вічно витала, ще грізніша й пожаданіша, ніж колись у Версалі зустріч з королем, можливість здибатися з подружжям Сваннів і де зазвичай, напоровшись на величезного вішака, подібного до біблійного Семисвічника, я загарливо бив чолом лакеєві, який сидів у довгій сірій лівреї на дерев'яній скрині і якого я брав у темряві за пані Сванн, — Жільбертині батьки, як я з кимось із них стикався, не виявляли жодного невдоволення, навпаки, усміхнено ручкалися зі мною і казали:
— Як шя маєте? (Зрозуміло, що вдома я захоплено і невтомно наслідував їхню вимову, говорячи «шя» замість «ся».) Жільберта знає, що ви маєте прийти? Ну, тоді я вас покидаю.
Ба більше: підвечірки, на які Жільберта запрошувала подружок і які так довго уявлялись мені найнездоланнішою з усіх перепон між нами, нині були приводом для наших зустрічей; про ці сходини Жільберта повідомляла мене цидулками (адже я почав учащати до них недавно) на завжди іншому поштовому папері. На одному аркушикові красувався опуклий блакитний песик із гумористичним написом по-англійському, наприкінці якого стояв окличник; інший був із печаткою у вигляді котвиці, ще один з вензелем Ж. С, розтягнутим здоровецьким, на весь аркуш, прямокутником, а ще були аркушики з іменем «Жільберта», то надрукованим навкіс у ріжку золотими літерами — вони відтворювали підпис моєї приятельки і завершувалися розчерком під тисненим зображенням напнутого чорного парасоля, — то схованим у монограму на кшталт хінського капелюха, куди входили всі літери її імені, ось тільки розрізнити бодай котрусь із цих літер, суціль великих, було годі. Нарешті, оскільки запас поштового паперу, яким розпоряджалася Жільберта, попри все своє багатство, не був безкраїй, через кілька тижнів я знову побачив, як і на першому листі, гасло «Рег viam rektam» над лицарем у шоломі, в медальйоні з потемнілого срібла. Тоді я думав, що папір міняється, бо це вимога якогось світського обряду, а тепер мені гадається, що десь-найпевніш Жільберта, згадуючи, на якому папері вона вже писала, намагалася, щоб її кореспонденти одержували листи на однаковому папері через якнайдовші часові проміжки (звісно ті, на кого варто було витрачатися). Оскільки внаслідок різниці в розкладі уроків деякі подруги, запрошені від Жільберти на підвечірки, мусили покидати їх, коли інші допіру приходили, то я вже на сходах чув сінешній гомін, і цей гомін задовго перед тим, як я добирався до останнього приступця, уривав мої зв'язки (так хвилювала мене думка про участь у величній церемонії) з повсякденним життям, уривав так різко, що потім я вже забував скинути шарф, коли мені ставало жарко, чи поглянути на годинник, аби вчасно вернутися додому. Навіть сходи, суціль дерев'яні (як у тогочасних чиншових будинках, збудованих у стилі Генріха II, яким довго захоплювалась Одетта, але який незабаром переросла), з табличкою, що її не було на наших сходах: «Спускатися ліфтом заборонено», здавалися мені чудовими, і, описуючи їх моїм батькам, я відзначив, що це старосвітські сходи і що Сванн привіз їх звідкись іздалеку. Любов до істини була в мене така глибока, що я не вагаючись дав би їм це пояснення, навіть якби був певен, що воно фальшиве, бо тільки таке пояснення могло навіяти моїм батькам пошану, яку я відчував до Сваннових сходів. Так при невігласі, нездольному оцінити геніальність лікаря, краще не казати, що той не вміє вилікувати нежить. Але я не вирізнявся спостережливістю, здебільшого не знав, як називаються і якого Гатунку речі, що були в мене перед очима, — для мене безперечне було одне: коли вони у розпорядженні Сваннів, то це щось надзвичайне, — тож-бо я не знав, що, розповідаючи батькам про їхню мистецьку вартість і про те, що сходи привезено, я брешу. До мене це не доходило, але, напевно, жевріло десь на споді душі, бо я відчув, що паленію, коли мене перепинив батько: «Ці будинки я знаю, — мовив він, — я був у одному з них, усі вони на один копил; вся штука в тім, що Сванн займає кілька поверхів; будував ці кам'яниці Берльє». Батько додав, що збирався навіть найняти помешкання в такому домі, але передумав: планування незручне і під'їзд темнуватий. Так сказав батько, а я інстинктивно відчув, що мій здоровий глузд має задля престижу Сваннів і задля мого щастя піти на жертви; вольовим зусиллям, попри те, що я почув від батька, я раз і на все відкинув від себе, як богомолець відкидає від себе Ренанове «Ісусове життя», плюгаву думку, що в такому помешканні, як у Сваннів, могли б жити й ми.
Отож у дні підвечірків я брався сходами, марш по маршу, вже бездумний, безпам'ятний, не що інше, як іграшка найниціших рефлексів, і досягав зони, де вже віяло пахощами пані Сванн. Мені здавалося, ніби я вже бачу препишний шоколадний торт, оточений кружечками тарілочок із птіфурами і сіренькими дамастовими серветочками, цією даниною етикету Сваннового дому і його неодмінною належністю. Але ця незмінна, обміркована цілість, ніби впорядкований кантівський Усесвіт, передбачала цілковиту свободу волевияву. Побачивши, що гості зійшлися у вітальні, Жільберта позирала на годинника й мовила:
— Послухайте, панове! Снідала я давно, обідатимемо ми о восьмій. Я вже зголодніла. А ви?
І вона вела нас до їдальні, темної, як нутро азійської святині пензля Рембрандта, де архітектурна брила торта, зручна й затишна, попри всю свою велич панувала немовби тимчасово: а що як Жільберті раптом заманеться зробити з неї шоколадні зубці й обвалити руді стрімчасті замкові мури, випечені на зразок бастіонів палацу Дарія? Та й те сказати: починаючи нищення цього нінейського печива, Жільберта зважала не тільки на вимоги власного апетиту; вона питала ще й про мій, дістаючи для мене з-під румовища поваленої будівлі цілу стіну, у східному Густі, облиту поливою і поперетикувану густо-червоними плодами. Вона навіть питала, о котрій годині обідають мої батько-матір, ніби я це ще пам'ятав, ніби я панував над своїми почуттями і міг ще знати, втратив я апетит чи голодний, ніби в моїй спустошеній пам'яті і в змертвілому шлунку ще зберігалися образи моєї рідні та уявлення про обід. На жаль, це змертвіння було хвилеве. Я несамохіть брав шматок за шматком, а їх же треба було перетравлювати. Але це потім. Наразі Жільберта підливала мені «мій чай». Я пив його і пив, хоча досить було однієї філіжанки, щоб гарантувати мені безсонну ніч. Отож мати завжди нарікала: «Мені вже це увірилося, дитина завжди приходить від Сваннів хворою». Але хіба я усвідомлював, як був у Сваннів, що п'ю чай? А якби й усвідомлював, то все одно пив би, бо якби я навіть одзискав на мить здатність сприймати теперішність, це б не воскресило в мені спогаду про те, що вже було, ані здатности передбачати те, що жде мене попереду. Моя уява була нездольна сягнути тієї далекої миті, коли мені доведеться лягти до ліжка і запрагнути сну.
Не всі Жільбертині приятельки перебували в такому стані сп'яніння, коли тобі несила на щось зважитися. Деякі від чаю відмовлялися! Тоді Жільберта вдавалася до дуже модного в ту пору вислову: «На чай мій попиту ніякого!» І щоб зруйнувати враження якоїсь церемонії, переставляла стільці зі словами: «У нас весілля чи що. Господи, яка дурна в нас челядь!»
Вона хрупала тістечка, сидячи осторонь на складаному стільчику у вигляді літери X, поставленому поперек. Виглядала вона так, ніби у неї цих птіфурів хура і вона може їх нищити без материного дозволу, навіть коли пані Сванн (чиї «дні» збігалися звичайно з підвечірками Жільбертиними), спровадивши гостя, вбігала сюди, іноді в сукні з синього оксамиту, частіше — з чорної саєти, отороченої білим мереживом, і здивовано гукала:
— О, мабуть, вам смакує! Ви так апетитно трощите кекси, аж слинка тече.
— Гаразд, мамо, ми вас запрошуємо, — озивалася Жільберта.
— Ба ні, мій маєточку, а що скажуть гості? У мене ще сидять пані Тромбер, пані Коттар і пані Бонтан, ти ж знаєш, що кохана пані Бонтан не любить коротких візит, а вона тільки щойно прийшла. Що скажуть про мене ці славні люди, бачачи, що я їх покинула? А ось як ніхто вже більш не прийде, то я одразу вернусь погомоніти з вами (це для мене куди цікавіше) — хай-но тільки роз'їдуться гості. Гадаю, що я заслужила на короткий перепочинок, мене одвідало сорок п'ять душ і сорок дві з них говорили про полотно Жерома! Приходьте-но цими днями, — мовила вона, звертаючись до мене, — почаювати з Жільбертою своїм чаєм, вона вам наливатиме, який вам смакує, який ви п'єте у вашій маленькій «студії», — тікаючи до гостей, додавала пані Сванн, немовби мої звички не були тут ні для кого таємницею (наприклад, звичка пити чай, якщо я взагалі мав таку звичку; що ж до «студії», то я не був певен, чи маю я щось такого, чи ні) і то саме вони привели мене до цього таємничого світу. — Ну то коли панич прийде? Взавтра? У нас роблять тости не гірше ніж у Коломбена. Не прийдете? От ледащо! — гримала вона: відтоді, як у неї завівся салон, вона перебрала всі вихвати пані Вердюрен і її тон деспотки-манірниці. Зрештою я не мав уявлення, що таке тости і хто такий Коломбен, ось чому я так і не піддався останній спокусі пані Сванн, коли та заходилася вихваляти нашу стару nurse. (Адже тепер усі так говорять і комбрейці, можливо, теж.) Пояснення просте: я не знав англійської мови. А все ж незабаром я здогадався, що це слово стосується Франсуази. На Єлисейських Полях я так потерпав, як би Франсуаза не справила прикрого враження, і ось я дізнався від пані Сванн, що саме Жільбертині розповіді про мою nurse викликали у неї та її чоловіка симпатію до мене: «Відчувається, яка вона вам віддана, яка вона мила». (Я відразу ж змінив думку про Франсуазу, а гувернантка у плащі та капелюшку з перами здалася мені не такою вже й необхідною.) Нарешті з кількох слів про пані Блатен, чиїх візитів вона боялася, хоча й не відмовляла їй у ґречності, слів, які вихопилися у пані Сванн, я зрозумів, що знайомитися з пані Блатен мені ні до чого і що це знайомство анітрохи не поліпшило б моїх взаємин зі Сваннами.
Я вже почав, тремтячи з побожности й радощів, досліджувати казковий край, куди всупереч усяким сподіванням мені раптом відкрилися досі замкнені брами, проте лиш як Жільбертиному другові. Царство, куди мене допущено, було тільки частиною ще таємничішого царства, де жили надприродним життям Сванн та його дружина і куди вони рушали, поручкавшись зі мною в сінях. Одначе невдовзі я почав проникати у Святу Святих. Скажімо, коли я не заставав Жільберта, а Сванни були вдома. Вони цікавилися, хто то прийшов, і, дізнавшись, що то я, кликали мене до себе на хвильку і просили, щоб я в певному сенсі вплинув де в чому на їхню доньку. Я згадував мій докладний і переконливий лист, написаний до Сванна, на якого він навіть не відповів. Усе-таки дивно, які безпорадні наш розум, наша тяма, наше серце, коли нам треба здійснити якусь маленьку переміну, розв'язати якийсь вузол, що його потім саме життя розплутує неймовірно легко. Мій новий статус, статус Жільбертиного друга, наділеного найдоброскутечнішим впливом на неї, з'єднав мені ласки, якими я був би ущедрений, коли б мав славу першого учня у школі й був товаришем однокласника-короленка і коли б цьому фактові завдячував право мати вступ до королівського палацу та аудієнції в тронній залі; Сванн дуже гостинно, ніби й не був заклопотаний по зав'язку достохвальними справами, пускав мене до своєї книгозбірні й цілу годину терпів моє белькотання або несміливу мовчанку, уривану короткими і безладними вибухами одваги у відповідь на його міркування, які я вислуховував, не тямлячи від хвилювання нічогісінько; він показував мені твори мистецтва та книжки, спроможні, на його думку, зацікавити мене. Що ж до мене, то я загодя був переконаний, що вони незмірно прекрасніші за всі зібрані в Луврі та в Національній бібліотеці, але їх було мені несила розглядати. У такі хвилини я був би потішений проханням Сваннового камердинера подарувати йому годинника, шпильку до краватки, черевики й підписати духівницю на його ім'я; за гарним народним висловом, автор якого — як і творці найславетніших епопей — невідомий, але, всупереч теорії Вольфа, як і в епопей, звісно, один (якась скромна творча душа, з тих, що трапляються часто, з тих, що роблять відкриття, які могли б «дати ім'я» абикому, лише не їм, бо вони живуть інкогніто), я був сам не при собі. Що мене найбільше дивувало, коли моя візита затягувалася, то це нікчемність здобутку, те, що години, перебуті в зачарованій оселі, закінчувалися для мене пшиком. Проте моє розчарування пояснювалось не тим, що показані шедеври були вбогі чи що я не був здатний скупчити на них свій неуважний погляд. Адже дивом моє перебування у Сванновому кабінеті робила не краса самих речей, — вони могли бути й препоганими! — а пов'язане з тими речами особливе, смутне й розкішне почуття, яке я стільки літ у них укладав і яке ще їх насичувало; достоту так само сила-силенна дзеркал, щітки зі срібними ручками, вівтарці святого Антонія Падуанського, різьблені й мальовані славетними митцями, Одеттиними приятелями, не відігравали ніякої ролі в усвідомленні того, що я не заслуговую на королівську ласку господині дому. Бо саме такого почуття я спізнавав, коли пані Сванн запрошувала мене на хвильку до свого покою, де троє прегарних і величних істот, перша, друга і третя покоївки, з усмішкою готували чудові туалети і куди на розказ, проголошений лакеєм у коротких штанцях («Ясна пані хоче сказати дві слові»), я йшов крученою стежкою коридору, пропахченого на всю довжину коштовними есенціями, які безперервно розточували з туалетної кімнати свої добровонні потоки.
Коли пані Сванн поверталася до гостей, ми ще чули її голос і сміх, бо навіть як у неї сиділо дві душі, вона, ніби всі її «вірні» були у зборі, говорила голосно, вирубувала кожне слово, — саме до таких методів удавалася при Одетті у «кланчику» її «принципалка», коли «спрямовувала розмову». Запозиченими в когось виразами ми користуємося, — принаймні протягом якогось часу, — надто охоче; ось чому пані Сванн добирала зворотів, які були в обігу у вищому світі, куди її все-таки мусив був увести чоловік (звідси і її манера цідити слова крізь зуби), або підхоплювала щось вульгарне (наприклад «курзу-верзу» — улюблене слівце однієї її знайомої) і намагалася присмачувати ними всі історійки, які за винесеною ще з «кланчика» звичкою полюбляла розповідати. Насамкінець вона завжди мовила: «Ну як вам ця історійка?» — «Гарнесенька історійка, еге ж?» — це передалося їй через чоловіка від Ґермантів, з якими вона була незнайома.
Щойно пані Сванн опускала їдальню, як натомість з'являвся її чоловік. «Не знаєш, Жільберто, мама сама?» — «Де там, тату, у неї ще гості». — «Як, ще сидять? о сьомій! Жахливо! Бідолашка! її, мабуть, засмикали. Ґвалт! (Моя рідня вимовляла це слово коротко: Ґвалт, а у Сваннів його розтягували: ґва-а-алт.) Подумайте, з другої години! — вів далі він, звертаючись до мене. — Каміл казав мені, що між четвертою і п'ятою прийшло дванадцятеро душ. Ба ні, не дванадцятеро, він сказав, чотирнадцятеро. Ні, дванадцятеро, словом, уже не пам'ятаю. Коли я вертався додому, я геть забув, що сьогодні у нас прийняття, аж це зирк: сила-силенна карет перед брамою, і я подумав, чи в будинку часом не весілля. І ті кілька хвилин, поки я сидів у книгозбірні, дзвінки теж не вгавали, далебі, у мене в голові вже дзвенить. Багато їх там іще?» — «Ні, лише двоє». — «А хто саме, не знаєш?» — «Пані Коттар і пані Бонтан». — «А, дружина діловода міністра громадських робіт!» — «Я знаю, що її чоловік служить у міністерстві, а сцьо він там робе — хто-зна», — дитинячись, говорила Жільберта.
— От дурнесенька! Тобі що — два рочки? Таке скажеш: служить у міністерстві! Він діловод, голова всієї цієї канцелярії, ось хто він такий, чи то пак, що це я кажу, в мене теж щось із головою, далебі, він не голова канцелярії, він голова кабінету.
— Не знаю, сцьо воно таке; він якесь велике цабе? — спитала Жільберта, рада нагоді показати, що їй байдуже до всього, чим хваляться її батько-матір. (А втім, вона, може, відчувала, що, вдаючи, ніби легковажить блискучими знайомствами, тільки додає їм блиску.)
— Ще б пак, не велике цабе! — вигукнув Сванн, ладний виголосити цілу промову зі страху, що заронить мені в душу сумнів, коли почне прибіднюватися. Та він же після міністра перший! Він навіть більший, ніж міністр, — він робить усе. Це світла голова, орел, видатна особистість. Він кавалер ордена Почесного легіону. Премила людина і взагалі хлопець хоч куди козак. Дружина пана Бонтана також пошлюбила його всупереч усім і всьому лише тому, що він її «вчарував». Він мав усе для створення цілісного образу винятково привабливого чоловіка: русу шовковисту борідку, правильні риси обличчя, носовий прононс, потужний подих і шкляне око.
— Мушу сказати, — додав Сванн, звертаючись до мене, — мене розважає, що нині урядують такі люди: адже це Бонтани коліна Бонтан-Шню, типові представники реакційно-клерикальної буржуазії, відомі своїми куцими поглядами. Ваш блаженної пам'яти дід знав, принаймні з чуток та з обличчя, старого Шню, старий давав на чай тільки одне су візничому, хоча на той час вважався багатієм, і був то барон Брео-Шню. Увесь його маєток ляснув під час краху «Юньйон женераль». Ви ще зовсім молодесенький і не можете цього знати. І що ж, вони якось виборсалися, зуміли.
— Це вуйко дівчинки, яка ходила до нашої школи, але була на клас молодша за мене, — славетної Альбертини. Колись вона, певно, буде fast, а поки що якась кумедна.
— Моя донька — просто диво-дивне, вона знає всеньких.
— Я її не знаю. Я бачила її тільки мельки, вона йшла, а звідусіль чулося: «Альбертина! Альбертина!» Зате пані Бонтан я знаю, вона теж мені не подобається.
— Глибоко помиляєшся: вона чарівна, гожа, розумна. І навіть гоструха. Піду з нею привітаюся, спитаю, що думає її чоловік, чи буде в нас війна і чи можна покладатися на Теодосія. Хто-хто, а він це знає, його ж утаємничено в секрети богів, га?
Колись Сванн говорив інакше; але хто не бачив принцес королівської крови, які опростилися і які через десять років, утікши з лакеями, ще намагаються виходити у світ, одначе, побачивши, що їх цураються, несамохіть переходять на мову старих запеклих пліткарок і коли при них згадують якусь модну дукиню, кажуть квапливо: «Вона вчора в мене була, — і додають: — Я живу самотою». Отож, зайве студіювати звичаї, оскільки їх можна виводити із психологічних законів.
Крім того, Сванни відзначалися дикуватістю людей, у яких мало хто буває; візита, запросини, навіть ґречне слівце з уст якоїсь впливової особи були для них подією, якій вони радо давали розголос. Якщо недоля хотіла, щоб Вердюрени були в Лондоні саме тоді, як Одетта вряджала трохи розкішніший, ніж звичайно, обід, депеша про це, заходами якогось знайомого, летіла на той бік Ла-Маншу. Жодного листа, жодної телеграми, приємної для Одетти, Сванни утаїти не змогли. їх обговорювано з приятелями, їх пускалося по руках. Сваннів салон скидався на готелі на водах, де депеші вивішуються на щиті.
Зрештою ті, хто знав Сванна ще великосвітського, яким я його завжди пам'ятав, ще вхожого у вищий світ, у товариство Ґермантів, де невисокості та несвітлості мусили виявляти неабиякий розум і шарм і звідки видатних людей за їхню занудливість чи вульгарність банітувалося, — ті особи, на превеликий свій подив, переконалися б, що Сванн став не тільки нескромним у своїх розповідях про знайомих, а й неперебірливим у їхньому виборі. Як так могло статися, що він уживався з такою безецною, такою лихою жінкою, як пані Бонтан? Як він міг називати її милою? Здавалося б, спогад про Ґермантів мав утримати його від цього; насправді ж, він його тільки заохочував. На відміну від трьох чвертей великопанських кіл, Ґерманти, звичайно, мали смак і навіть витончений смак, але були вони й сноби, а снобізм часто-густо обертається несмаком. Якщо хтось був зайвий у їхньому гурті: республіканський міністр закордонних справ з надто вже величною поставою або язикатий академік, тоді згадувалося про смак; Сванн співчував дукині Германській, що та мусила трапезувати з такими особами в посольстві, і обоє залюбки віддавали перевагу якомусь світському бувальцеві, бо той був людиною їхнього стану, цілковитий нуль, але германського духу, з їхньої каплички. Проте якусь велику княгиню чи принцесу крови, якщо вона часто обідала в дукині Германської, теж зараховувано до цієї каплички, хоч та не мала на те жодних прав, начисто позбавлена її духу. Та вже як її приймали (а пояснити це тим, що вона мила, було годі), то з усією наївністю світських людей переконували себе, що вона й справді мила. Тільки-но велика княгиня йшла геть, Сванн підпрягався до дукині Ґермантської і зауважував: «По суті вона славна жіночка, навіть наділена почуттям гумору. Звичайно, «Критику чистого розуму» вона навряд щоб студіювала, але є в ній щось приємне». — «Я цілковито вашої думки, — погоджувалася з ним дукиня. — Сьогодні вона ще ніяковіла, але побачите — вона може бути чарівна». — «Пані К. Ж. (дружина язикатого академіка, жінка справді непересічна) куди більша зануда, хоча вона вам процитує два десятки книг». — «Хіба їх можна порівнювати!» Виголошувати такі речі, та ще й щиро, Сванн навчився у дукині, і ця навичка у нього збереглася й досі. Тепер він пускав її в хід, оцінюючи тих, кого гостив у себе. Він намагався добачити і полюбити в них такі прикмети, які помічаються за кожною людиною, якщо глянути на неї доброзичливо, а не з гримасою вередунів; Сванн підкреслював переваги пані Бонтан так само, як колись шанував прикмети принцеси Пармської, яку, звичайно, вигнали б із ґермантського гуртка, якби Ґерманти не садовили на покуті високостей і якби вони не приписували їм дотепности і якогось шарму. Зрештою бачили й давніше, що Сванн любив іноді міняти свої світські зв'язки на інші, які в цих околичностях важили для нього більше (просто нині він робив це регулярніше). Єдино люди, нездольні розкласти подумки те, що на перший погляд здається їм неподільним, думають, що становище й особистість — це єдине тіло. Людина, якщо за нею спостерігати в чергові періоди життя, занурюється — на різних щаблях суспільної драбини — у нове середовище, але це середовище не конечно вище за колишнє, і щоразу, в той чи той період нашого буття, нав'язуючи чи відновлюючи узи, що єднають нас із якимось середовищем, ми відчуваємо себе приголубленими ним; цілком природно, що ми прихиляємося до нього і дуже охоче в нього укорінюємося.
Що ж до пані Бонтан, то я такої думки: Сванн тому з таким притиском говорив про неї, що він був не від того, аби про її стосунки з його дружиною довідалися мої батько-матір. По щирості сказати, в нас удома імена тих, із ким пані Сванн водилася, будили більше цікавосте, ніж захоплення. Почувши ймення пані Тромбер, мати сказала:
— О, ще один рекрут, слідом запишуться інші.
І, немов хотівши порівняти те, як неперебірливо, швидко і нецеремонно пані Сванн здобувала знайомства, з колоніальною війною, додала:
— Тепер, коли підбито Тромберів, сусідні племена скоро викинуть білий прапор.
Здибавшись якось із пані Сванн на вулиці, вона прийшла додому і сказала:
— Бачила пані Сванн у бойовому обладунку, вона рушає війною на массачусетсів, сингалезців чи тромберів: скоро їм капут!
А коли я розповів матері, що я бачив нову особу в цьому різношерстому і стуленому з усіх верств збіговиську, вона зразу ж угадала, звідки ця особа вирискалася, і вже говорила про неї як про військовий трофей, висловившись так:
— Захоплений експедицією, надісланою туди-то й туди.
Щодо пані Коттар, то батько дивувався, нащо здалася пані Сванн така нешеретована міщанка. «Хай її чоловік і вчений, це до мене не доходить». Зате мати розуміла; вона знала, що майже вся утіха для жінки, що потрапила до середовища, одмінного від звичного їй, пропала б, якби вона не могла розповісти своїм давнім знайомим, як їх заступили нові, блискучіші знайомства. Для цього треба свідка, і його впускають до цього розкішного світу, і він у нього вступає: так у квітку залазить гудюча легкокрила комаха, аби потім, під час подальших своїх візит кудись-інде, рознести — принаймні на це сподіваються — цю небуденну новину, невидиме зерно заздрощів та зачудування. Пані Коттар, ніби створена для такої ролі, належала до тієї особливої категорії гостей, про яких мама, почуттям гумору подібна до свого батька, казала: «Чужинцю, іди-но й перекажи спартанцям!» Зрештою, якщо поминути ще й іншу рацію, про яку дізналися через багато років, пані Сванн, запрошуючи до себе цю свою подругу, доброзичливу, стриману й скромну, не боялася, що вона пускає на свої пречудові «дні» здрайцю або суперницю. Пані Сванн знала, яку тьму-тьменну чашечок буржуазних квіток облетить, озброївшись егреткою і торбинкою, за один день ця невтомна трудяща бджілка. Вона була в курсі її хисту запилення і, спираючись на теорію ймовірносте, цілком могла сподіватися, що позавтрьому той чи інший завсідник Вердюренів довідається про залишену в пані Сванн візитівку паризького генерал-губернатора або що сам Вердюрен почує, як пан Ле-О-де-Пресанья, президент товариства Гонів, возив їх, її та Сванна, на галавиставу на честь царя Теодосія. Пані Сванн гадала, що Вердюрени знатимуть лише про ці дві приємні для неї події, бо ті образи, в яких матеріалізується наше уявлення про славу та наша жадоба її, нечисленні, і ця їхня нечисленність породжується немічністю нашого розуму, нездольного уявити воднораз усі шати, що в них, як ми зрештою палко сподіваємося, вона колись неодмінно для нас убереться.
А втім, пані Сванн добилася успіхів лише в так званих «офіційних колах». Ясні пані в неї не бували. І то не тому, що боялися наткнутись у неї на славетних республіканців. За часів мого дитинства все, що належало до консервативних сил суспільства, становило собою вищий світ, тим-то в салонах республіканців не приймали. Ті, хто жив у такому середовищі, уявляли, що незмога запросити «опортуніста», а тим паче страшного «радикала» існуватиме завжди, як олійні лампи чи конки. Але, подібно до калейдоскопів, суспільство вряди-годи перетрушує частинки досі нібито нерухомі й витворює якийсь новий візерунок. Я ще не доріс до першого причастя, аж це добромисні дами почали торопіти, здибаючись на рауті з елегантною жидівкою. Ці нові перетрушування у калейдоскопі виникають із того, що філософ назвав би зміною мірила. Уже потому як я почав бувати у пані Сванн, справа Дрейфуса принесла нове мірило, і калейдоскоп пересипав ще раз свої барвисті ромбики. Все жидівство скотилося вниз — навіть елегантна дама, натомість угору злетіли запеклі націоналісти. Найпишнішим паризьким салоном став салон одного австріяцького князя, ультракатолика. Аби замість справи Дрейфуса вибухла війна з Німеччиною, калейдоскоп повернувся б інакше. Аби жиди, на подив усіх, показали себе патріотами, вони утрималися б на тому місці, де були, і дорогу до австріяцького князя було б забуто, ніхто б навіть не хотів признатися, що взагалі там будь-коли бував. Це не заважає щоразу людям, коли в суспільстві панує хвилинний застій, думати, ніби змін сподіватися годі, достоту так, як, уперше побачивши телефон, люди відмовляються вірити в можливість появи літака. А фейлетонні мудрагелі спокійнісінько шельмують недавнє минуле й ганять не лише тодішні розваги, які їм здаються дном зледащіння, а й навіть твори митців і мислителів, позбавлені в їхніх очах усякої вартости, ніби ці твори пов'язані нерозривними путами з усякою модною світською марнотою. Єдине, що зостається незмінним, це відчуття, що «дещо у Франції змінилося». Коли я почав бувати у пані Сванн, справа Дрейфуса ще не вибухла, і деякі видатні жиди забирали велику силу. Проте ніхто з них не був потужніший за сера Руфуса Ізраельса, чия дружина, леді Ізраельс, доводилася тіткою Сваннові. Сама леді не мала таких елегантних приятелів, як її небіж, який, до речі, не любив її і не дуже-то з нею знався, хоча, десь-найпевніш, саме він мав бути її спадкоємцем. Але тільки вона, єдина з усіх Сваннових кревних, усвідомлювала те, яке місце посідає він у вищому світі, тоді як інші залишалися щодо цього в такому самому блаженному невіданні, в якому довго були ми. Коли в родині один з її членів вибивається у вищий світ, — спершу йому видається, ніби це явище поодиноке, і лише через десять років він відкриває, що іншим робом і в силу інших обставин того самого добився і дехто з його друзів молодости, — він опиняється в темному просторі, на тера інкоґніта, землі, що геть уся, до найменшої западинки, видна її мешканцям, але для тих, кому туди не ступити ногою і хто кружляє навколо неї поблизу, навіть не підозрюючи про її існування, непроникна, як чорна діра. Гавасова агенція не довела до відома Сваннових кузин, де Сванн буває, і декотрі з них (звісно, ще перед його неподобним одруженням) розповідали з поблажливою усмішечкою на родинному обіді, як «цнотливо» провели вони неділю, а саме, одвідали «кузена Шарля», якого вважали за дещо заздрісного бідного родича, і взивали, не дуже дотепно натякаючи на Бальзакові романи, «Кузен Поц». А ось леді Руфус Ізраельс добре знала, чиєї дружби, їй на заздрість, сподобився Сванн. Родина її мужа, яка стояла майже на рівній нозі з Ротшильдами, здавна вела справи принців Орлеанських. Леді Ізраельс, тяжко багата, впливова, робила все для того, щоб ніхто з її знайомих не приймав у себе Одетти. Тільки одна знайома не послухалася леді Ізраельс, але нищечком від неї. То була графиня де Мерсант. Та як на те, — і треба ж було статися такому нещастю! — коли Одетта візитувала графиню де Мерсант, явилась леді Ізраельс. Графиня де Мерсант сиділа мов на шпильках. І більше ця мізерна душиця, яка, зрештою, могла б дозволити собі все, ані разу не озвалася до Одетти, отож тій перехотілося виходити у світ, куди її не надто й поривало. У своїй цілковитій байдужості до Сен-Жерменського передмістя Одетта все ще залишалася темною кокоткою, зовсім не такою, як буржуа, які вивчали свій родовід у найменших подробицях і тамували спрагу спілкування з аристократією читанням мемуарів, оскільки життя такого спілкування їм не давало. З другого боку, Сванн теж як був, так і зостався тим самим коханцем, якому вподобання давньої його полюбовниці здаються милими чи невинними; Одетта часто молола при мені справжнісіньку світську єресь, а він (чи то він її не зовсім розлюбив, чи то її не шанував, чи то переробляти її було ліньки) не зупиняв її. Можливо, то було своєріднепростосердя, яке тривалий час ошукувало нас у Комбре і через яке Сванн, підтримуючи сам світські стосунки, не дбав про те, щоб у салоні його дружини мовилося шанобливо про вищий світ. Сванн і справді менше ніж будь-коли дорожився світськими стосунками, адже змінився центр ваги його життя. Хоч би що там було, у світських питаннях Одетта видавалася зовсім темна: якщо десь у розмові ім'я принцеси Ґермантської лунало відразу після імені її кузини, дукині, Одетта казала: «Ці принци, мабуть, на чин вищі». Якщо хтось називав дука Шартрського принцом, вона поправляла: «Дук, він — дук Шартрський, а не принц». Коли при ній згадували дука Орлеанського, сина графа Паризького, вона дивом дивувалася: «Як же це так: син вищий за батька!», а бувши англоманкою, додавала: — Ногу зломиш у цих royalties; на чиєсь запитання: звідки родом Германти, вона відповідала: «З Ени».
Стосовно Одетти Сванн виявляв сліпоту, він не тільки не помічав прогалин у її освіті, але не бачив того, що вона дурненька. Ба більше: щоразу як Одетта оповідала якусь нерозумну історію, Сванн слухав свою дружину поблажливо, весело, майже з захватом, живленим чи не рештками колишньої жаги. Зате як йому траплялося у цій же таки розмові ввернути якийсь дотеп, навіть глибоку думку, Одетта зазвичай слухала його без цікавосте, побіжно, нетерпляче, а часом гостро йому заперечувала. Напрошується висновок, що уярмлення кращих із кращих усілякими паскудниками — закон багатьох сімейств, якщо згадати випадки протилежні, якщо згадати, як багато видатних жінок захоплюються хамами, безжальними критиками їхніх найтонших думок, і як у пориві поблажливого до всього кохання вони захоплюються їхніми утертими жартами. Думаючи над тим, що заступило тоді Одетті шлях до Сен-Жерменського передмістя, треба відзначити, що останній оберт світського калейдоскопа був викликаний цілою низкою скандалів. Випливло на поверхню, що жінки, до яких приходили з цілковитою довірою, не хто інший, як повії або англійські шпигунки. Невдовзі по тому від людей уже вимагалося (або про це, принаймні, ходили балачки) солідности, міцности в житті… Одетта була саме тим, із чим малося порвати зв'язки, зрештою аби одразу ж їх поновити (бо люди не міняються на другий день і від нового режиму сподіваються лише продовження старого), але під іншими гаслами, які дозволяли б людям ошукуватися і вірити, що це суспільство не таке, яким було до розвалу.
Власне, Одетта аж надто скидалася на тогочасних дам із «щербатою славою». Світські люди вельми короткозорі; порвавши всякі стосунки з ізраїльськими дамами, вони шукають, чим би заповнити пустку, аж це глядь, до них у цю горобину ніч прибивається якась незнайомка, теж ізраїльтянка; у їхніх думках як новачок вона не пов'язується, як пов'язувалися її попередниці, з тим, що може викликати в них почуття огиди. Вона не вимагає поклоніння своєму Богові. І їхнє коло пригортає до себе цю даму. Під ту пору, коли я почав бувати в Одетти, про антисемітизм не йшлося. Але вона нагадувала те, чого воліли якийсь час уникати. А Сванн, той часто одвідував деяких давніх знайомих, тобто тих, хто належав до верхів громадянства. Одначе, коли він балакав з нами про те, де бував, я помічав, що Сванн робив вибір серед давніх друзів, керуючись уподобаннями чи то митця, чи то історика, завдяки яким він став колекціонером. Часто його могла цікавити якась вельможна, хай і здекласована пані, бо вона була коханкою Ліста або Бальзак присвятив якийсь роман її бабусі (так само купував він і деякі малюнки, бо їх описував Шатобріан). Помітивши це, я почав здогадуватися, що в Комбре ми помилялись як тоді, коли вважали Сванна за міщуха зовсім не великосвітського, так і тоді, коли вважали його натомість за одного з паризьких левів. Бути приятелем графа Паризького — це ще нічогісінько не важить. Скількох «друзів принців крови» нізащо не приймуть у салоні, приступному вузькому колу людей! Принци крови знають, що вони принци крови, вони не сноби, вони вважають, що незмірно вивищуються над усіма, хто не блакитної крови, ось чому вельможі та буржуа для них стоять десь унизу, майже на тому самому рівні, що й інші смертні.
Зрештою Сванн утішався, як утішається літератор чи художник, відшукуючи в суспільстві, такому, як воно є, імена, вписані в нього минулим і ще читабельні. Але цього було йому мало, він ще й уподобав вульгарну розвагу: складати своєрідні соціальні букети, групуючи розмаїті первні, вихоплюючи людей звідусіль. Ті досліди з цікавої соціології (чи того, що він вважав за таку) не викликали у всіх жінчиних подруг — принаймні не викликали постійно — однакової реакції. «Я маю охоту запросити Коттарів разом з дукинею Вандомською», — казав він зі сміхом пані Бонтан, смакуючи наперед, що з того вийде, як гурман, що лаштується замість гвоздики кинути у соус кайєнського перцю. Така витівка Коттарам і справді видалася б кумедною у старосвітському значенні цього слова, зате пані Бонтан мала угнівити. Недавно Сванни відрекомендували її дукині Вандомській; і вона вважала це настільки ж приємним, як і природним. Похвалитися Коттарам своїм новим знайомством становило для неї далеко не останню втіху. Достоту як свіжоспечені орденоносці хотіли б, щоб потік нагород був одразу перекритий, пані Бонтан прагнула, щоб після неї з дукинею більш не знайомили нікого. Подумки вона уявляла Сваннів несмак, його жалюгідні художні витребеньки, що зведуть нанівець усе те, чим вона хотіла б допекти Коттарам, розказавши їм про дукиню Вандомську. Як вона тепер насміє ознаймити чоловікові, що професор та його дружина так само уривають шмат ласого пирога, хоч вона хвалилася, що доступилася його єдина? Аби ж то Коттари могли принаймні знати, що їх запрошено не серйозно, а на грище! Щоправда, на грище запрошувалося й Бонтанів, але Сванн, заразившись від аристократів отим одвічним донжуанством, яке доводить кожній із двох погануль-жінок, що тільки її він кохає щирою любов'ю, все ж переконував пані Бонтан, що їй на роду написано пообідати разом з дукинею Вандомською. «Так, ми збираємося запросити її достойність разом із Коттарами, — заявила через кілька тижнів пані Сванн. — Мій чоловік вважає, що в такій кон'юкції має бути щось утішне». Перебравши від «кланчика» деякі звички, властиві пані Вердюрен, скажімо, гукати так, щоб її чули всі вірні, Одетта воднораз уживала таких словечок, як «кон'юкція», заведених у Ґермантів, до яких вона, як море до місяця, відчувала потяг на відстані, сама до них не наближаючись. «Так, Коттари і дукиня Вандомська — сміхота, кумедія, еге ж?» — питався Сванн. «Я гадаю, що з цього нічого доброго не вийде, воно вам потім вилізе боком, не треба гратися з вогнем!» — вигукнула люто пані Бонтан. Зрештою — її і її чоловіка, так само, як і принца Аґрігентського, запрошено на обід, про який пані Бонтан і Коттар розповідали по-різному, залежно від того, хто їх слухав. Одним пані Бонтан і Коттар на запитання, хто ще обідав того дня, відповідали недбало: «Принц Аґріґентський, зібралася тісна компанія». Та декотрі воліли бути краще поінформованими (одного разу хтось навіть поцікавився: «А Бонтани, хіба їх там не було?» — «Та я про них і забув», — зашарівшись, відповів Коттар нескромникові, якого відтоді зараховував до категорії «злоязиких»). Для таких людей Бонтани та Коттари, не змовляючись, вигадали однакову версію — обрамлення те саме, лише імена попереставлювані. Коттар казав так: «Ну що ж, були тільки господарі дому, дуцтво Вандомське (тут він усміхався самовдоволено), професорство Коттар і, далебі, чортзна-навіщо, як волосина в супі, панство Бонтан». Пані Бонтан оповідала достеменно так само, як Коттар, хіба що панство Бонтан згадувалося між дукинею Вандомською та принцом Агріґентським із підкресленою втіхою; а от, мовляв, хто сам напросився і муляв усім очі за столом, то це, звичайно, Коттари.
Після своїх візит Сванн часто повертався перед самою вечерею. Під ту пору, близько шостої вечора, пору, в яку він раніше почував себе таким нещасним, він уже не питав себе, що там поробляє Одетта, і його вже не обходило, чи є в неї гості і чи вдома вона сама. Вряди-годи він згадував, як багато років тому він пробував якось прочитати крізь конверт Одеттиного листа до Форшвіля. Цей спомин був йому неприємний, і він постарався збутися почуття сорому, скрививши куточок рота і на додачу до всього ще й мотаючи головою, мовляв: «Чи ж мене це обходить?» Нині Сванн, звісно, розумів, що втішна гіпотеза, яка йому часто спадала і за якою Одетта жила невинним життям, а паплюжила те життя лише його ревнива уява, що ця гіпотеза (загалом доброчинна, бо поки тривала його любовна хвороба, вона зменшувала його муки, нашіптуючи йому, що він їх вигадав) помилкова, що його ревнощі були зіркі і що хоч Одетта кохала його дужче, ніж йому здавалося, зате й зраджувала його хитріше. У той тяжкий для себе час Сванн заприсягався, що як розлюбить Одетту, як йому вже не буде лячно розсердити її чи дати відчути, як палко він її кохає, він справить собі втіху і з'ясує з нею (з простої любови до істини, як історичний факт), чи ночував з нею Форшвіль того дня, коли він, Сванн, дзвонив і стукав у шибку, а йому не відчиняли, після чого вона писала Форшвілеві, що до неї приходив дядько. Але таке важливе питання, з'ясування якого Сванн відкладав лише до того часу, коли минуть його ревнощі, втратило всяке значення у Сваннових очах, скоро він перестав ревнувати. Утратило, до речі, не зразу. Він уже не ревнував Одетти, але той день, коли він дурно стукав у двері особнячка на вулиці Лаперуза, ще й досі будив у ньому ревнощі. Через те, що ревнощі, мабуть, трохи скидаються на пошесть, чиїм вогнищем, джерелом більше є місцевість, будинки, ніж люди; предметом Сваннових ревнощів була не так сама Одетта, як той день, та година втраченої минувшини, коли Сванн тарабанив у всі двері її вілли. З певним застереженням можна сказати, що лише той день, та година заховали останні прослідки закоханої людини, якою Саванн колись був і якою він віднаходив себе тільки там. Його вже давно перестало обходити, чи зраджувала його Одетта і чи зраджує ще й досі. А проте кілька років він розшукував давню Одеттину челядь — так уперто не пропадала його хвороблива цікавість до того, чи спала Одетта з Форшвілем о шостій, тамтого вже далекого дня. Відтак зникла вже й цікавість, а Сваннове слідство тривало. Він усе ще намагався осягнути те, що його більше не обходило, бо його давнє «я», уже зовсім благеньке, занепаде, все ще діяло машинально, знічев'я. Сванн уже ніяк не міг уявити собі оту свою тугу, колись, одначе, таку сильну, що, здавалося, вона ніколи не минеться і тільки смерть тої, кого він кохав (хоча насправді смерть, як з'ясується далі, це жорстоке нове випробування, анітрохи не втишить мук ревнощів), може розрівняти перекритий його життєвий шлях.
Проте з'ясувати колись факти з Одеттиного життя, через які він так потерпав, було не єдине його бажання, він дав собі слово помститися за ті страждання, помститися, тільки-но, розлюбивши Одетту, він перестане її боятися. І ось йому випала нагода уволити те друге бажання: Сванн покохав іншу жінку. Ця жінка не давала йому приводу для ревнощів, а все ж він ревнував її, оскільки не міг кохати інакше: так само, як кохав він Одетту, кохав він і другу жінку. Щоб відродити Сваннові ревнощі, цій жінці не треба було його зраджувати, досить було, щоб з якоїсь причини вона опинилася десь далеко від нього, скажімо, на якомусь рауті, і щоб там їй було весело. Цього вистачило, щоб у його душі ожила туга, цей жалюгідний і неоковирний наростень на його коханні, туга, що віддаляла Сванна від того, що йому треба було пізнати (справжнє почуття цієї молодої жінки до нього, таємну жагу її днів, таємниці її серця), бо між Сванном і тією, кого він кохав, ця туга нагромаджувала грузи колишніх підозр, пов'язаних з Одеттою чи навіть із якоюсь її попередницею, підозр, які дозволяли вже підтоптаному коханцеві пізнати теперішню коханку не інакше як крізь колишню й збірну примару «жінки, що будить ревнощі», в яку, цю примару, він мимоволі втілив своє нове кохання. Хоча Сванн не раз винуватив свою ревнивість, що вона змушує його вірити лише в думкою мальовану зраду; він зараз же згадував, що й Одетту розгрішував тими самими резонами, і не мав слушности. Ось чому все те, що робила без нього кохана жінка, більше не здавалося йому безневинним. Та якщо Сванн колись заприсягнувся, розлюбивши ту, хто, як він підозрював, одного чудового дня стане його дружиною, нещадно виказувати до неї байдужість, нарешті щиру, й помститися за свою вражену гордість, то нині в цій помсті, яку можна було здійснити без ризику (хай би навіть Одетта про все в нього випитала і позбавила колись таких необхідних для нього хвилин, які він проводив із нею на самоті), у цій помсті відпала потреба: разом з любов'ю пропало й бажання показати, що його почуття охололо. Коли він страждав через Одетту, йому так хотілося дати їй відчути, що він кохає іншу, а нині у нього така змога з'явилась, проте він зі шкури ліз і всіляко викручувався, щоб дружина не здогадалась про його нове захоплення.
Тепер я ходив до них не лише на підвечірки, колись такі небажані для мене, бо через них Жільберта полишала мене, поспішаючи додому, тепер я вибирався з нею та з її матір'ю на прогулянки або на ранішники, через які Жільберта колись не приходила на Єлисейські Поля і я стовбичив самотою на моріжку чи біля каруселі; Сванни брали тепер мене на прогулянки на ранішники, я мав місце в їхньому ландо, мене навіть питано, куди я волію: до театру, на урок танців до Жільбертиної колежанки, на світське зібрання до Сваннових друзів (пані Сванн називала їх маленькими meetings) чи на оглядини усипальниці Сен-Дені.