Ця думка вже не пекла його. Питання про брехню відступило в тінь. На душі стало спокійніше. На передній план виступило інше: чи й справді зробив він Гудсонові якусь послугу? Власне, ось свідчення самого Гудсона, повідомлено в листі Стефенсона. Кращого свідчення й не потрібно — це навіть доказ того, що саме він зробив ту послугу. Певна річ. Отже, з цим питанням теж покінчено. Ні, не зовсім. Він поморщився, згадавши, що цей невідомий містер Стефенсон був не зовсім певен, чи цю послугу зробив Річардс, чи хтось інший… А до того ж — о господи! — він покладається на його порядність! Йому, Річардсові, доведеться самому вирішувати, хто має одержати гроші. І містер Стефенсон не сумнівається, що в разі помилки він, Річардс, вчинить чесно й знайде справжнього благодійника. Яка гидота — ставити людину в таке положення. Невже Стефенсон не міг обійтися без цих сумнівів? Навіщо було приплутувати їх до справи?
І ще одне. Чому Стефенсонові запало в пам’ять прізвище Річардс, а не якесь інше? Непогана думка. Навіть дуже непогана. Вона все більше подобалась йому і врешті переросла в незаперечний доказ. І тоді Річардс викинув це питання з голови, бо чуття підказало йому, що, коли доказ знайдено, до нього краще не повертатися.
Тепер він трохи заспокоївся, хоч одна маленька подробиця все ж не входила йому з думки. Він зробив Гудсонові послугу, це факт, але яку саме? Треба пригадати — він не засне, доки не пригадає,— а тоді можна буде зовсім заспокоїтись. І Річардс усе сушив собі голову. Подумки він перебрав з десяток всяких послуг — більш чи менш імовірних, але жодна з них не годилася, жодна не була досить цінною, жодна не здавалася вартою грошей — того спадку, який Гудсон хотів заповісти йому. До того ж він взагалі не міг пригадати, щоб Гудсон будь-коли користувався з його послуг. Ні, справді,— чи можна прислужитися людині так, щоб вона раптом відчула таку надзвичайну вдячність? Ага, врятувати її душу! А таки-так. Авжеж, тепер він пригадав, як одного разу вирішив навернути Гудсона на праведну стежку і трудився над цим… Річардс хотів сказати: три місяці, але після більш уважного перегляду спогадів три місяці всохли спершу до місяця, потім до тижня, потім — до одного дня, і зрештою від них зовсім нічого не лишилось. Так, тепер він пригадав з небажаною виразністю, як Гудсон послав його під три чорти й порадив не пхати носа до чужого проса. Він, Гудсон, не дуже квапився в царство небесне услід за іншими громадянами Гедліберга!
Отже, цей варіант провалився — Річардс не рятував Гудсонової душі. Він зажурився. Потім його осяяла інша думка: може, він урятував Гудсонове майно? Ні, не підходить. У Гудсона не було ніякого майна. Врятував йому життя? От що! Авжеж-бо! Як це йому раніше не спало на думку! Тепер він на правильному шляху. І Річардсова уява запрацювала на повний хід.
Протягом двох нестерпних годин він тільки й робив, що рятував Гудсонові життя. Він визволяв його із скрутних, а іноді й небезпечних ситуацій. І щоразу все миналося гладенько… до певної межі. Тільки-но він остаточно переконував себе, що воно так було насправді, як раптом не знати звідки вихоплювалась якась прикра дрібниця й руйнувала все. Скажімо, рятування потопаючого. Він кинувся у воду на очах у величезної юрби, що плескала йому, витяг непритомного Гудсона на берег. Все йшло чудово, та ось Річардс почав відтворювати цю пригоду в усіх її подробицях, і на нього наплинув цілий рій зовсім убивчих суперечностей: у місті знали б про таку подію, і Мері знала б, та й у його власній пам’яті вона б сяяла, наче маяк, а не крилася десь у закутку непевним натяком на якусь незначну послугу, що її він зробив, може, навіть «не усвідомлюючи її справжньої ціни». І тут Річардс пригадав, що він все одно не вміє плавати.
Ага, ось чого він не врахував із самого початку: це повинна бути така послуга, яку він зробив, «можливо, навіть не усвідомлюючи її справжньої ціни». Ну що ж, це значно полегшує справу — тепер буде не так важко копатися в пам’яті. І справді, незабаром він таки докопався. Чимало років тому Гудсон мав одружитися з славною, гарненькою дівчиною на ім’я Ненсі Гюїт, але в останню хвилину шлюб чомусь розладнався, дівчина померла, а Гудсон так і зостався парубком і з часом перетворився на старого буркотуна й відвертого ненависника всього роду людського. Незабаром після смерті дівчини у місті встановили цілком певно — принаймні так здавалося громадянам,— що в жилах її була незначна домішка негритянської крові. Річардс довго міркував над цими подробицями і нарешті ніби згадав усі обставини, які, очевидно, випали з його пам’яті за давністю літ. Якісь невиразні спогади підказали йому, що про негритянську домішку довідався не хто інший, як він, і що саме він оповістив місто про своє відкриття, і що Гудсонові так і було сказано. Отже, він урятував Гудсона від одруження на дівчині з нечистою кров’ю — і це й є та сама послуга, яку він зробив, «не усвідомлюючи її справжньої ціни», тобто не усвідомлюючи, що це можна назвати послугою. Але Гудсон знав їй ціну, знав, яка йому загрожувала небезпека, і зійшов у могилу, відчуваючи вдячність до свого рятівника й шкодуючи, що не може лишити йому спадщини.
Тепер усе стало ясно і просто, і що більше роздумував Річардс, то виразніше й певніше вимальовувалася перед ним та давня історія. Нарешті, коли він, заспокоєний і щасливий, скрутився калачиком, збираючись заснути, все постало перед очима так яскраво, мовби сталося тільки напередодні. Він навіть пригадав, що Гудсон колись дякував йому за цю послугу. Тим часом Мері встигла витратити шість тисяч доларів на новий будинок і на виступці для пастора й спокійно заснула.
Того самого суботнього вечора поштар вручив листи й іншим поважним громадянам міста Гедліберга — всього дев’ятнадцять листів. Серед них не було й двох однакових конвертів. Адреси теж були написані різною рукою. Що ж до змісту, то він збігався слово в слово, за винятком однієї деталі: всі вони були точною копією листа, надісланого Річардсові, аж до почерку та підпису «Стефенсон», тільки замість прізвища Річардс у кожному з них стояло прізвище одного з вісімнадцяти інших адресатів.
І цілу ніч вісімнадцять найповажніших громадян міста Гедліберга робили те саме, що й їхній привілейований брат Річардс: напружували всі свої розумові здібності, щоб пригадати, яку видатну послугу зробили вони, самі того не підозрюючи, Берклі Гудсонові. Робота була не з легких, проте вони впорались.
І поки вони відгадували цю загадку, що було таки важкувато, їхні дружини протягом ночі розтринькували гроші, що було аж ніяк не важко. З сорока тисяч, що лежали в мішку, дев’ятнадцять дружин витратили за одну ніч в середньому по сім тисяч кожна, що становило разом сто тридцять три тисячі доларів.
Наступний день приніс Джекові Голідею велику несподіванку. Він помітив, що на обличчях дев’ятнадцяти найперших громадян Гедліберга та їхніх дружин знову з’явився вираз мирного, безтурботного щастя. Голідей нічого не розумів і не міг винайти нічого такого, що зіпсувало б чи хоча б порушило це загальне блаженство. Настала і його черга зазнати неласки долі. Перевірка не підтвердила жоден з його здогадів. Зустрівши місіс Вілкокс і побачивши її осяяне німим захватом обличчя, Голідей мовив про себе: «Не інакше як у них кішка окотилася!» — і пішов довідатись у кухарки, чи так воно й справді. Аж воно зовсім ні. Кухарка теж помітила, що її господиня чомусь радіє, але причин не знала. Коли Голідей прочитав такий самий захват на фізіономії сухореброго Білсона (так його прозвали в місті), він вирішив, що хтось із сусідів Білсона зламав ногу, але проведене розслідування спростувало цей здогад. Стриманий захват на фізіономії Грегорі Йєйтса міг означати тільки одне — смерть його тещі. Знову помилка! А Пінкертон… Пінкертон, певно, несподівано для самого себе одержав від когось десять центів боргу, яких він уже не сподівався побачити. І так далі, і таке інше. В деяких випадках здогади Голідея так і лишилися здогадами, в інших — помилковість їхня була цілком безперечна. Зрештою Джек дійшов такого висновку: «Як там не крути, а підрахунок такий: дев’ятнадцять гедліберзьких родин тимчасово опинилися на сьомому небі. Не знаю, як це сталося, зате знаю, що у Провидіння сьогодні вихідний».
Якийсь архітектор і будівничий із сусіднього штату ризикнув відкрити невеличку контору в цьому безнадійному місті. Його вивіска висіла вже цілий тиждень — і хоч би тобі один клієнт! Він занепав духом і вже починав жалкувати, що приїхав сюди. І враз погода різко змінилася. Дружини двох поважних громадян Гедліберга — спершу одна, тоді друга — шепнули йому:
— Зайдіть до нас наступного понеділка, а поки що нікому ні слова. Ми хочемо будуватися.
Протягом дня архітектор одержав одинадцять запрошень. Того ж вечора він написав доньці, щоб вона порвала зі своїм нареченим-студентом; тепер, мовляв, можна підшукати набагато вигіднішу партію.
Банкір Пінкертон та ще кілька найзаможніших громадян подумували про вілли за містом, але не квапилися. Люди такого гатунку звикли рахувати своїх курчат восени.
Вілсони задумали щось грандіозніше — костюмований бал. Не зв’язуючи себе обіцянками, вони повідомляли по секрету всіх знайомих про свої наміри й додавали: «Якщо бал відбудеться, ви, звісно, одержите запрошення». Знайомі дивувалися й говорили між собою: «Ця злиденна голота, Вілсони, збожеволіли! Хіба їхня кишеня таке витримає?» Деякі жінки з числа дев’ятнадцяти поділилися з чоловіками такою думкою: «Це навіть на краще. Ми почекаємо, доки вони проваляться із своїм убогим балом, а потім влаштуємо такий, що вони луснуть од заздрощів!»
Дні минали, а шалені витрати в рахунок майбутнього багатства все росли й росли, ставали дедалі безглуздішими й нестримнішими. Схоже було на те, що кожна з дев’ятнадцяти родин прихитриться не тільки розтринькати свої сорок тисяч доларів ще до того, як їх одержить, а й влізе в борги. Декотрі шаленці не обмежуватися намірами — вони купували… в кредит. Купували акції, закладні, землю, ферми, вишукані туалети, коней і багато чого іншого. Вносили завдаток, а на решту суми видавали векселі з оплатою на десятий день. Але незабаром настало протверезіння, і Голідей помітив, що на багатьох обличчях з’явився вираз гарячкової тривоги. Його зовсім збили з пантелику. Кошенята у Вілкоксів не могли виздихати з тієї простої причини, що вони ще не народилися, ніхто не зламав собі ноги, тещ начебто теж не поменшало. Одне слово, нічого не трапилося, і таємниця лишалася таємницею.
Дивувався не тільки Голідей, а й преподобний Берджес. Останні дні за ним невідступно стежили й усюди його підстерігали. Тільки-но він залишався сам, до нього підходив хтось із дев’ятнадцяти, потай всовував у руку конверт, шепотів: «Розпечатайте в ратуші у п’ятницю ввечері»,— і з винуватим виглядом зникав. Берджес гадав, що претендентів на мішок виявиться не більше одного — та й то навряд, оскільки Гудсон помер. Але йому не приходило в голову, що їх так багато. Коли довгождана п’ятниця настала, в руках у нього було дев’ятнадцять конвертів.
Міська ратуша ніколи ще не вражала такою пишністю. Поміст у кінці зали було ефектно задраповано прапорами; прапори звисали з хорів; прапори прикрашали стіни; прапорами були повиті колони. І все це для того, щоб вразити уяву приїжджих, а їх сподівалися дуже багато, і серед них — чимало представників преси. Зала була переповнена. До постійних чотирьохсот дванадцяти крісел довелося додати шістдесят вісім приставних. На сходинках до помосту теж сиділи люди. Найпочеснішим гостям відвели місця на самому помості. Спереду й з боків його підковою охоплювали столи, за якими засідав численний загін спеціальних кореспондентів з усіх кінців країни. Міська ратуша ніколи ще не заповнювалася такою ошатною публікою. Тут і там видніли в міру дорогі вбрання, хоч могло здатися, що кілька дам почуваються в них досить незручно. Принаймні така була думка городян, нехай навіть певною мірою упереджена, бо місто знало, що ці пишні сукні сьогодні вперше прикрасили своїх власниць.
Золотий мішок поставили на маленький столик на краю помосту — так, що усі могли бачити його. Більшість присутніх роздивлялася мішок, згораючи від цікавості, пускаючи слину від цікавості, сумуючи від цікавості. Меншість, що складалася з дев’ятнадцяти подружжів, поглядала на нього ніжно, любовно, по-хазяйському, а чоловіча половина цієї меншості повторювала подумки зворушливі слова подяки, що їх вона мала незабаром виголосити експромтом у відповідь на оплески та поздоровлення всього залу. То один, то другий виймав із жилетної кишені папірця й непомітно заглядав у нього, щоб освіжити свою пам’ять.
Присутні, як то водиться, перемовлялися між собою,— адже без цього не обійдешся. Однак тільки-но преподобний Берджес підвівся з місця й поклав руку на мішок, у залі запала така тиша, що він почув, як на його тілі шарудять мікроби. Містер Берджес ознайомив збори з цікавою історією мішка, потім дуже тепло заговорив про цілком заслужену репутацію бездоганно чесного міста, якою Гедліберг справедливо пишається.
— Ця репутація,— вів далі містер Берджес,— наш безцінний скарб, а тепер волею провидіння його ціна незмірно виросла, бо недавні події принесли Гедлібергу широку славу, прикували до нього погляди всієї Америки і, сподіваймося, увічнять його ім’я як синонім непідкупності. (Оплески). Хто ж буде охоронцем цього благородного скарбу? Вся наша громада? Ні! Відповідальність має бути особиста, а не загальна. Віднині кожен з нас берегтиме наш скарб і нестиме особисту відповідальність за його цілісність. Чи виправдаєте ви — нехай кожен скаже за себе — це високе довір’я? (Бурхливе: «Виправдаємо!») Тоді все гаразд. Заповідайте ж цей обов’язок своїм дітям і дітям дітей ваших. Досі чистота ваша була бездоганною — подбайте ж про те, щоб вона лишилася такою і надалі. Досі не було серед вас людини, яка, піддавшись злій намові, простягла б руку до чужого цента. Хай ця чистота ніколи нас не покидає! («Ні! Ні!») Тут недоречно порівнювати наше місто з іншими містами; не всі вони ставляться до нас приязно. У них — одні звичаї, у нас — інші. Тож задовольнімося своєю долею. (Оплески). Я закінчую. Ось тут, під моєю рукою, ви бачите красномовне визнання ваших заслуг. Воно походить від чужинця, і завдяки йому про нас віднині знатиме увесь світ. Ми не знаємо, хто він, але від вашого імені, друзі мої, я висловлюю йому подяку і прошу підтримати мене.
Весь зал підвівся, як один чоловік, і стіни здригнулися від грому вітальних вигуків. Потім усі знову посідали на свої місця, а містер Берджес витяг із кишені сюртука конверт. Присутні, затамувавши подих, стежили, як він розпечатав його і витяг звідти аркуш паперу. Поволі й урочисто містер Берджес прочитав те, що там було написано, а зал зачудовано вслухався в цей чарівний документ, кожне слово якого було на вагу золота:
— «Я сказав бідолашному чужинцеві: «Ви не така вже погана людина. Ідіть і спробуйте виправитись».— І, прочитавши це, Берджес повів далі: — Зараз ми дізнаємось, чи збігається зміст оголошеної мною записки з тією, що знаходиться в мішку. А коли це так — в тому я не маю ніякого сумніву,— то мішок з золотом перейде у власність нашого співгромадянина, який віднині стане для всієї країни символом чесності, що прославила наше місто на всю Америку… містера Білсона!
Публіка вже приготувалася вибухнути громом оплесків, але натомість заціпеніла, ніби паралізована. Мить-другу в залі стояла глибока тиша, потім по лавах прокотилася хвиля шепоту, з якої можна було зрозуміти приблизно таке.
— Білсон? Ну, це вже занадто! Двадцять доларів чужинцеві чи будь-кому, і щоб таке зробив Білсон? Розкажіть про це своєму батькові!
Але тут у зборів знову забило дух від несподіванки: диякон Білсон стояв, смиренно схиливши голову, в одному кінці залу, а в другому в такій самій позі стояв адвокат Вілсон. Якусь мить зал розгублено мовчав. Спантеличені у були всі, а дев’ятнадцятеро подружніх пар, крім того, ще й обурювалися.
Білсон і Вілсон обернулися й витріщилися один на одного. Білсон ущипливо запитав:
— Чому, власне, встали ви, містере Вілсон?
— Тому, що маю на це право. А може, ви зробите таку ласку й поясните, чому встали ви?
— Охоче. Тому, що то була моя записка.
— Зухвала брехня! Її написав я!
Тут уже заціпенів сам преподобний Берджес. Він переводив невидющий погляд з одного на другого і, очевидно, не знав, як повестися. Присутні очманіли. Раптом адвокат
Вілсон сказав:
— Я прошу голову оголосити підпис під цією запискою.
Голова опам’ятався й прочитав:
— Джон Уортон Білсон.
— То як?! — звереснув Білсон.— Що ви на це скажете? Як поясните ви своє самозванство перед цими зборами, що їх ви так образили?
— Пояснень не діждетеся, сер! Я привселюдно звинувачую вас у тому, що ви викрали мою записку в містера Берджеса, зняли з неї копію й приклали свого підписа. Інакше вам не пощастило б дізнатися про ці слова. Крім мене, їх ніхто не знає — жодна людина!
У залі запахло скандалом. Усі з жалем побачили, що стенографи черкають, мов навіжені. Звідусіль чулися вигуки: «До порядку! До порядку!» Містер Берджес постукав молоточком по столу й сказав:
— Додержуймо правил пристойності! Виникло явне непорозуміння, та й годі. Якщо містер Вілсон давав мені листа — а тепер я пригадую, що так воно й було,— значить, лист у мене.
Він вийняв з кишені ще одного конверта, розпечатав його, перечитав записку й кілька хвилин мовчав, не приховуючи свого подиву й занепокоєння. Тоді мимоволі змахнув рукою, силкуючись щось сказати, й затнувся на півслові. Кілька голосів гукнули:
— Читайте вголос, вголос! Що там написано?
І тоді Берджес приглушеним голосом лунатика почав: