— Ні, ви мені скажіть, — напосідала Помидора, — чому це пацаненя вважає, що може керувати всім селом? Не чула. Він, бачте, вирішує, що нам робити з яйцями власних курочок.
— А я так непокоюся за неї… - тихо почала Манюня, та Помидора не дозволила їй розвинути думку.
— Ні, ви мені скажіть, чому він вважає, що може всіма нами керувати? Що попередив про вовкулаків? Так якби не мій Миша, його попередження нічим би не допомогло. Ви ж знаєте, що всі вовкулаки, з усього села — і до нас із Мишею! Тільки що мій Миша з луком нагодився, то й село тепер існує.
— Це правда, тільки ж зараз Каченя… — Манюня знову спробувала звернути Помидору зі шляху.
— Ще б пак не правда! А то ти не знаєш, що саме Миша врятував село!
— Та хіба ж я могла те бачити? — Манюня ніколи ні з ким не сперечалася, тож розмовляти з Помидорою їй було непросто. — Де я живу, а де ви!
Справді, думала вона, всі знають, що Миша перестріляв чимало вовкулаків під час того нічного нападу. Звісно, не так багацько, як каже Помидора, та все одно молодець, хто б подумав. Але ж і з тим погодитися, що саме він зробив вирішальну справу й урятував ціле село, вона не могла. Тільки от Помидору ж однаково не переконаєш. Марні спроби.
— Так, ви не могли бачити, а я не просто бачила, я все те пережила! А той малий тепер почав усіма керувати!.. А вигодувати курчат! Це вам що? Чим, я вас питаю? А він мене спитав, чи я маю чим їх вигодувати? І сама яєць не їж, і ще й курчат вигодуй! І я вас питаю, навіщо? Чим я потім цих курей годуватиму? Ні, Манюню, я вам так скажу: не діло, що Лисий у моєму курнику почав командувати. Не діло.
На щастя Манюні до криниці підійшов Борода, височенний, уже не такий чорний, як після пожежі, і майже такий само волохатий, як раніше. Побачивши його, Помидора підхопила свої давно наповнені водою відра й швидко пішла додому. З Бородою не посперечаєшся. Він тільки слово скаже, й від Помидори мокре місце залишиться.
— Доброго дня, Бородо, — привіталася Манюня. — Як там Каченя?
Коваль тільки рукою махнув.
— Коли ж чекаєте?
— Як не вчора, то сьогодні, — цього разу відповів Борода. — Та хто ж у таких справах щось напевне скаже!
— Ой, ваша правда, Бородо! Ви ж їй вітання переказуйте. Хай як що, то гукає…
Манюня також пішла додому, переживаючи й дивуючись, чому це Помидорі так сильно не хочеться, щоб у її квочок було більше курчат.
Василько цілу зиму місця собі не знаходив. Він не знав, що його так мучило, але якась гризота точила зсередини, мов черва. Навіть серед ночі прокидався часом і відчував потребу щось негайно робити. От тільки що робити вночі? Світла не запалиш, бо всі сплять. Надвір також не дуже вийдеш — мороз, вітер, замети…
Зима й справді видалася шалено сніжна — огорнула важкою ковдрою все, що могла. Селом можна було ходити тільки вузенькими проходами між високими — вище Василькового зросту — білими стінами відкинутого з доріжок снігу. В цих коридорах, що чимось нагадували підземні переходи в Орлиному лісі, навіть вітру не було — скаженів десь над головою, намагаючись увірватися туди, вниз; вривався, нудився й знову вилітав на простір.
Мало не щоранку вичищали з коридорів новий сніг, збільшуючи висоту стін обабіч. Але роботи все одно не було. Мисливці й ті вешталися без діла. Довкола села блукали зграї голодних вовків, які поїли всю мислиму живність у лісі. Хіба що час від часу доводилося ставати на лижі й іти відганяти тих же вовків. Та й те — зграї не перестріляєш. Одному чи вдвох проти неї виходити безглуздо, а від великої ватаги мисливців вовки враз тікали.
Івась якось спробував зробити засідку на зрізаному дубі. Пішли вп’ятьох, заліз він, узяв із собою їжі, запас стріл, мотузкою підняв знизу важкого кожуха… А через годину після того, як його залишили самого, набігла зграя вовків. Двох він підстрелив, а решта сиділи на безпечній відстані довкола дуба й чекали, поки злізе. Івась задубів, захрип, намагаючись догукатися до села… Та де — далеко! Вже й стріляти не міг — пальці закоцюбли й не слухалися. Вітер угорі був такий, що й самого його мало не зносив. А що вже все тепло з кожуха видував — то тільки свистіло.
Лиш під вечір повернулися по нього. Побачивши чотири темні постаті на білому снігу, що рухалися від села, Івась спробував крикнути, щоб були обережні: зграя вовків на чотирьох людей кинеться, й ніякі стріли її не зупинять. Та жодного звуку, крім хрипіння, з горла його не вилітало. Він звівся на ноги, почав махати арбалетом над головою. Тут же налетів порив вітру, Івась втратив рівновагу й ледве не зірвався, мов сухий лист. Одна втіха, що його вимахування побачили й зрозуміли. Повернулися до села й за півгодини знову прийшли — тепер уже великою ватагою.
Вітер був від села, тож зграя, ще й не побачивши мисливців, залишила ретельно обгризені кістки двох убитих Івасем вовків і високими стрибками, загрузаючи в снігу, але все одно досить швидко помчала до лісу. А там уже переслідувати її було дуже важко й небезпечно.
Та ніхто й не намагався. Треба було визволяти Івася. Про те, щоб злізти самому, не могло бути й мови. Він сидів на вершечку дуба, намагався дихати на скоцюрблені сині пальці, колотило його так, аж віковічне дерево тряслося. Стрибати звідти — певне самогубство. Залишатися там довше — ще певніше.
Довелося Лисому лізти на дерево. Воно було таке холодне, що пальці мало не примерзали до кори. Але доліз. А там почалося. Івась сидів нерухомо й змусити його посунутися на край Лисий не зміг. Якось та влаштувався поруч на самому краєчку зрізу, однією ногою ледь спираючись на далеку гілку. Обв’язав Івася навколо пояса мотузкою, перекинув мотузку через гілляку, щоб хоч трохи легше було втримувати його.
— Спускайся.
Де там. Наче й не чує. Почав Лисий помалу зіштовхувати його. Аж тут Івась ніби прокинувся, завовтузився, та користі з того було небагато. Ледве- ледве вдалося підштовхнути його до краю зрізу, на якому сидів.
І раптом хлопчик нахилився вперед і просто впав. Мотузка смикнулася в руках Лисого, роздираючи смушкові рукавиці, здираючи шкіру з долонь. Але втримав. Почав повільно, долаючи біль, попускати мотузку…
Одне слово, те ще полювання вийшло.
Коли сніг почав сходити, вовки, мабуть, знайшли собі іншу поживу й до села вже не наближались. Але вартові й досі щоночі пильно охороняли всі підступи. От у кого завжди була робота — у дорослих чоловіків, які по черзі ходили на варту. А Василькові зимові вечори давалися важко.
Його, щоправда, постійно гукали то до однієї, то до іншої хати, щоб посидів у колі сусідів, щось розповів. Якщо ніхто не гукав, набивалися до їхньої оселі.
Цілу зиму Василько розповідав. І розповідаючи, відчував, що його історії стають дедалі вільнішими, довільнішими. Вони вже не передають тієї історії, яку він бачив. Вони її роблять іншою, цікавішою для нього (а може, й для тих, хто його слухав), але вже не такою правдивою. Василькові завжди було цікаво розповідати, він це любив. А люди любили його слухати. Так і казали:
— Ходім на Василька.
Ніби на вовка, на зайця, ніби на полювання. Однак зараз, коли настала весна, він уже почувався кимось таким… Ну, Помидорою, чоловік якої перестріляв усіх вовкулаків. Люди й знають, що не такий уже Миша стрілець, але раз вона так упевнено каже, то, певно, щось та було. От і ходить Миша такий бундючний, поради всім роздає.
А якщо я загину, думав Василько, люди ж пам’ятатимуть мене не таким, яким я був насправді, а таким, як хтось про мене розповідатиме. Наприклад, хто? Лисий? Ох, із нього такий розповідач!.. Та й немає в нього часу на розмови. Навіть узимку. Все село ходить до нього — по розпорядження, поради. А ще коні. Відколи стало ясно, що у Ворони в череві зародилося лоша, Лисий і ночувати ладен був у конюшні, щоб, не приведи лихо, не застудилася, щоб не голодна була… Це зрозуміло. Якщо вдасться розвести коней… Зовсім інше життя настане. Ні, Лисому не до розповідей.
Леля? Та в неї й поготів клопотів вище голови. Ніхто й не знав про казанок — приховували як могли, та все село з болячками своїми почало ходити до Лелі. А й куди ж їм ходити — Люби нема…
От і про Любу треба розповісти.
І про Каченю. Вона тепер у всіх на вустах. Ясна річ: стільки років не народжувалися діти в селі, а тут — вагітна жінка. Мимоволі згадували, як Те- ревенька померла пологами разом з плодом, як Губонька народила мертве немовля…
Василько цілий день блукав лісом навколо села, ніким не помічений, пильно обдивлявся дерева. Він, звичайно, ризикував — ліс є ліс, а весна — не літо, небезпек тут повно, проте він знав чого шукає.
Що вже там казати, зима — це зима. Нічого доброго в ній немає. Це тільки дітлахи можуть радіти сніговикам, ковзанкам, санчатам… Однак і їхня радість обмежена, адже дорослі майже весь час удома. У полі, на городі робити нічого. Вони, звісно, свої дорослі, але що ж за життя, як вони без кінця сидять у тебе на голові! А з іншого боку, як холодно й голодно, не дуже потішать ковзанка й лижі.
І все ж село знало одну перевагу зими: чисту воду. Збирали сніг, топили й мали те, чого влітку не бувало. А з появою Лисої криниці й ця радість потроху зблякла, зіщулилася й зникла. Сніг збирати майже перестали. Навіщо? Ще першого місяця зими за звичкою згрібали верхній чистий шар, носили кошиками до хати, зсипали в баняк, що стояв біля плити… А потім припинили. По-перше, вода в криниці смачніша, по-друге, де ще побалакаєш із людьми, як не там. До сусідів, звісно, ближче, але за зиму ті сусіди гірше редьки набридають.
Тож Лиса криниця заслужено перетворилася на центр села. Сюди сходилися всі. Похід до криниці — це вам не збігати по воду. Це ціла подія. Жінки чепурилися, вдягали найкраще вбрання.
— Для кого то ти пиндришся? — гримав на дружину Борода.
— Чому «для кого»? — знічувалася Каченя. — Просто так.
— Та яке ж «просто так», як там самі баби, та ще й у кожухах. Хто її, твою запаску, там побачить?.. А відра?
— Таж мені, любий, не можна такого піднімати. Важке ж!..