— Як і всі інші — Анастасом.
— Гей, нема чого скромничати. Мама казали, що Анастаса кличуть Наско.
— Так, дехто звав мене Наско.
— Дехто? Хтозна, скількох дівчат ти окрутив. Ще з першого дня я помітила, якими очима ти дивишся на дівчат.
Я мовчав, а вона допитувалася:
— Ну, скажи, скількох із розуму звів?
Багато чи мало, думав я, то моя справа, а от Цени серед них не буде.
— Дівчино, не чіпляйся, бо хазяйці скажу!
— Ха, мама — хазяйка! Вона ніколи не тримається як господиня.
— А батько?
— Татко суворий, але тільки з тими, хто ледарює. І не любить, коли його називають «хазяїн». Воліє, щоб болгари звали його «бай Спиро».
Привезли лікаря — дрібного, косоокого й кривобокого старого, чий дід років сто тому переселився з Враци до Цареграда.
На зворотній дорозі Цена була слухняною пансіонеркою, до того ж — пихатою дочкою багатія, і шофер мусив її везти, куди вона накаже.
Наступного ранку я знову повіз городину на базар і продав її по найвищій ціні, а ще через два дні бай Спиро повів мене до своїх клієнтів й усім приказував:
— Ось, дивися добре на цього парубка. Завжди, коли прийде до тебе, поводься з ним, як зі мною.
Якось, коли я вже розвантажив на базарі машину й збирався додому, до мене підійшов якийсь жебрак.
— Слухай, а ти не болгарин? — запитав він.
— Болгарин.
— Ти диви — земляк! А я ось тиняюсь, мов пес, і ні з ким словом перемовитись.
Він розповідав про свої злигодні, а я дивився на нього і ніяк не міг пригадати, де бачив його. В його профілі, приплюснутому носі, випнутій верхній щелепі й опуклому лобі було щось дуже знайоме.
Наступного дня він знову перестрів мене так само радісно і знову став жалітися на життя, лякливо озираючись.
— Брате, тут розплодилося стільки підслуховувачів — страшна річ! Коли б я міг сісти на якийсь корабель і дістатися до Бургаса або Варни!.. Хай на довічне ув'язнення мене засудять, аби тільки потрапити до Болгарії!
І на третій день він скаржився. Я байдуже слухав, а тоді сказав:
— Не мороч мені голови. Я втік звідти, і, доки комуністи триматимуться при владі, я й не подумаю повертатись.
— Ти говориш так, бо ще не звідав тут усіх страждань.
— Якими б не були ці страждання, тут вони менші, ніж у Болгарії.
Він пхнув руки у свої драні кишені й пішов, звичним рухом відкинувши голову назад. А я мало не скрикнув.
Це був один із тих, кого бородаті матроси зв'язали й кинули в море.
Так, усе те було трюком. Майстерним трюком!
У ці ж дні я одержав пакунок з першокласною білизною і грошовий переказ, що дорівнював моїй місячній зарплаті. У записці значилося: «Від тих, хто бажає добра болгарським емігрантам». Відправник: «Болгарське консульство в Стамбулі».
Відверта й проста провокація, але не з боку болгарського консульства.
І пакунок, і гроші я віддав баю Спиро.
— Це не для мене.
— Як не для тебе, коли тут написано твоє ім'я?
— Не хочу я допомоги від комуністичної Болгарії. Хліб мені смакує, коли я заробляю його оцими руками.
— Гей, пришелепуватий, бери гроші і не клей із себе дурня.
— Кажу тобі, візьми їх, візьми й пакунок, а коли хочеш, викинь або віднеси назад до консульства, а я до них не доторкнусь.
В кінці місяця бай Спиро запитав:
— Ну, Танасе, яку платню тобі визначити?
— Хазяїне…
— Кінчай з тим «хазяїном»! Для тебе я тільки бай Спиро!
— Ти мені вже платиш, і нічого більше я не хочу.
— Чим же я тобі плачу?
— Довір'ям, тим, що узяв на роботу, дав притулок, їжу.