Молодий служитель божий заспокоював мене, мовляв, нема чого боятися. Розпитував, чи не болить що, чи не поранений.
Мене тільки потовкли. Тяжких ран не було, і я переконував його, що не завдам зайвого клопоту монастиреві, тільки б переховали мене до завтрашнього вечора, а там я легко знайду шлях за кордон.
Він запитав, чи я не голодний. Я злякано відсахнувся, а потім зіщулився:
— Ти… ти перевдягнений старшина міліції! Ви хочете мене отруїти! Не візьму жодної крихти!
Затулив обличчя руками й розплакався.
Потім почув кроки. Хтось підслухував під дверима і, певно, підглядав.
Бородатий чернець вийшов по вечерю. Я лежав і схлипував ще сильніше. Мій зцілитель забарився довше, ніж треба було, щоб дійти до кухні. Явно комусь пояснював, що я за один.
Він подав мені глиняну миску з якимсь картопляним наїдком, та я відмовився.
Попросив води і, вже трохи заспокоєний, знову почав благати переховати мене до вечора. Чернець запевнив, що міліція не може ввійти до божого храму. Я ж християнин, що потрапив у біду, і вони зобов'язані дати мені хліб і воду, а що я робитиму далі, то моя справа..
Це мене заспокоїло, я подякував йому. Він побажав мені доброї ночі й вийшов.
Я перевертався з боку на бік і стогнав. Старі дошки в коридорі заскрипіли. Кроки наближалися до келії. Двері обережно прочинились. Увійшов інший чернець, з посивілою бородою.
І одяг, і розумне обличчя свідчили, що це монастирське начальство. З одержаної попередньо характеристики начальства цього божого дому я зробив висновок, що переді мною ігумен, — ніс з горбинкою, на тонких чуттєвих губах якась наче постійна службова посмішка.
З ним прийшов і вже знайомий бородатий чернець.
— Як ся маєте, юначе? Ви наче гукали на поміч? — запитав ігумен.
Я, звісно, не гукав, але йому потрібен був привід, щоб увійти.
— Погано, отче. Може, й гукав. Мене так потовкли, що не можу отямитися. Нічого страшного, але все тіло болить. До завтрашнього дня мені полегшає, і тоді…
— Не поспішайте. Одужуйте, а вже тоді вирішуйте, як вам заманеться.
— А що мені вирішувати, і так усе ясно.
— Юначе, ви надто збуджені, щоб зараз розумно щось вирішувати. Хоч ви й согрішили, але влада часто виявляла поблажливість до молодих людей.
— Ох, отче, поблажливість, та не до всіх. Я шість місяців просидів у софійській в'язниці тільки за те, що дав ляпаса одному сільському діячеві, який забув, звідки вийшов. Цього разу зчепився з якимось лейтенантом, бо не терплю їхнє офіцерство. Як тільки мене спіймають, зразу посадять. А з мене досить, інакше збожеволію!
І розповів йому про свої поневіряння.
Закінчив військове училище 1945 року. Слава богові, після Дев'ятого вересня мене не виключили. Присвоїли звання лейтенанта, чи в ті часи підпоручика, й направили в Єлхово. Там служив близько двох років, і мене звільнили, бо якось на зборах я посперечався із заступником командира по політичній роботі. Хотів створити серед солдатів земсівський осередок, а той не дозволив, назвав мене небезпечним елементом. Я в боргу не лишився.
Вступив до університету на електроінженерний факультет. З четвертого курсу мене вигнали за виступ на передвиборних зборах. Повернувся до села й став шофером. Потім — тюрма. Мій батько має середню освіту, але йому не дають роботи через те, що він очолював опозиційну групу.
— Та-ак, — протягнув ігумен. — Цієї ночі краще було б ні про що не говорити. Відпочиньте два-три дні, а тоді вирішуйте, що вам на краще.
— Дякую за доброту, отче. Тільки до завтрашнього вечора, більше я не набридатиму вам.
— Чому ж тільки до завтрашнього вечора? Ви потребуєте допомоги, а божа воля велить нам опікуватися такими. Поки ви під цим дахом, будьте спокійні, а коли вийдете — робіть, як вам сумління скаже.
Я залишився наодинці, але мене весь час не полишало відчуття, що я не сам. Мені здавалося, що я вловлюю чиєсь дихання під дверима.
Прокинувся на світанку. Увійшов той, з кучерявою бородою.
— А, вам уже краще!
— Так, отче. Чи не можна вийти в туалет?
— Ходіть зі мною.
Мені необхідно було обдивитися цей найскромніший закуток у божому храмі…
Потім добре умився холодною водою з глиняного глека й повернувся до келії. Мені вже принесли хліб і бринзу. Раціон христових слуг, здається, незавидний…
Чернець дивився на мене, наче батько, який радіє одужанню свого сина, і говорив:
— Видно, вам здорово перепало. В мене були родичі біля військового училища, я часто ходив до них і там зустрічався з кадетами і юнкерами. Хтозна, може, і вас десь бачив. Я навіть знав деяких офіцерів.
Він назвав одного майора. Я підвів голову й сказав, що він був моїм батальйонним командиром. Той назвав двох капітанів. Я пояснив, що це мої викладачі.
— Ти диви, може вийти, що й ми знайомі.
— Нічого дивного, — відказав я.
— А в тюрмі важко було?
— Для багатьох так, але я відбувся легко, бо дістав невеликий строк і працював на городі й у столярні.
— Родич одних моїх знайомих у тюрмі. Його звуть, здається, Валентин Александров.
— Полковник Александров. Я бачив його, тільки він у сьомому відділенні з особливим режимом.
— А ще родич друзів мого брата також сидить. Єзекієв звуть його.
— Так, мені здається, він був підполковником.