За нашим столиком більше нікого не було. За сусідніми трьома столами голосно говорили про якусь автомобільну катастрофу, риба шкварчала на решітці, продавці галасували, моторні човни й шаланди гуркотіли. Навряд чи хто міг нас почути. Та коли б і почув — це був найзвичайнісінький флірт, після якого двоє молодих людей — як це водиться — можуть трохи й погуляти, та ще й обійнявшись.
Так ми й зробили. Я обійняв її за плечі, ми притулилися головами. Я майже зарився обличчям у її волосся. Воно пахло лавандою і якимись дешевими парфумами. Подумав про аромат Дейвіс і вилаяв себе за те, що такої миті вона спливає перед моїми очима.
Ось нарешті своя людина! Своя! Значення таких обіймів може зрозуміти лише той, хто зазнав таких випробувань, як я.
Я обіймав її, не відчуваючи ніякого збудження, хоча це була красива молода жінка, і за інших обставин я навряд чи залишався б такою холодною рибою. Опинившись у вовчому лігві, обіймав свою людину.
Запитав болгарською мовою:
— Ви не помітили за собою хвоста?
— Нічого особливого не помітила.
Вона говорила з македонським акцентом.
— Ми познайомились щойно у корчмі, — зашепотів я, — і після того пішли погуляти. Чи маєте ви щось передати мені?
— Дуже непокояться, що трапилося з вами.
Я розповів їй докладно те, що знав і що могло зацікавити Софію.
Помітив, що вона слухає дуже зосереджено. Напевне, намагалась запам'ятати все так, як я розповідаю. Я запитав:
— Чи нема небезпеки, що вас тут запеленгують?
— Поки що нічого не помічали.
— Хто ще знає про…
— Тільки ми з чоловіком. Власне, я зв'язкова, а все інше він.
— Де він працює?
— Тримає невелику радіомайстерню.
Пізніше ніколи не влаштовував таких зустрічей. Певно, вона пройшла вдало, бо я був новачком у цих справах і надто самовпевненим. Розумів, що наша прогулянка суперечила правилам роботи, якою я займався, але мені здавалося, що іншого виходу не було.
Ми домовились, де я залишатиму спішні повідомлення, й розійшлись.
Як згодом довідався, того ж вечора до Софії пішла радіограма, яка починалася словами: «Джаліль» обіймає всіх і повідомляє…»
А сам «Джаліль» у цей час обіймав Дейвіс. Обіймав її і подумки тріумфував:
«Виконано й другий етап «Варіанта № 1»! Виконано і другий етап!»
У неділю ввечері, коли ми з Дейвіс повернулися з міста, я запитав:
— А завтра куди підемо?
— Завтра увечері я зайнята.
— Святий Петро не простить нас за прогаяний час.
— Зайнята.
Черговий понеділок — чергові справи… Мушу розкрити цю таємницю.
Близько третьої години я попросив у Кемпбела дозволу поїхати до міста. Сів в автобус, по дорозі зійшов, пересів на інший. Хвоста за собою не помітив.
О пів на восьму неподалік від «Американського курорту» найняв таксі. Попросив шофера заїхати в бічну вуличку й зачекати на мого приятеля. Приятель не прийшов, і, коли повз нас промчав спортивний «опель» з блондинкою за кермом, я звелів шоферові рушити. Ми поїхали, і я командував: «праворуч», «ліворуч», «уперед».
Дівчина зупинилася на привокзальній площі. Я вийшов з таксі й прослизнув у якісь двері.
Дейвіс увійшла до магазину, над входом якого висіла вивіска «Обслуговування міжнародних спальних вагонів і вагонів-ресторанів». Була в своєму звичному вбранні: светрі й брюках. Тримала в руці велику сумку, з якою годиться ходити хіба що на базар. А навіщо саме Дейвіс ходити по продуктових магазинах, коли вона не знає жодних господарських клопотів?
Вона вийшла з магазину без видимих змін у зовнішньому вигляді. В її ході теж не було нічого особливого: вона йшла неначе звичайна жінка, що купила якийсь туалетний дріб'язок і задоволена повертається додому — усе, що їй потрібно, уже в сумці і до того ж витрачено небагато грошей.
Так само спокійно вона повела машину — без метушні й поспіху, неначе на цій вулиці знає найменший камінець. Показові дрібниці…
Я увійшов у магазин — великий продовольчий магазин, у якому можна купити що завгодно. Будь я навіть Шерлоком Холмсом, і то навряд чи відгадав би, що саме вона купила. А розпитуючи касирку про те, що купила така й така дама, можна самому втрапити в пастку.
У таксі я доїхав до вілли й знайшов привід зайти до секретарки полковника Кларка. Дейвіс сиділа за столом.
Наступного понеділка я вже не пропонував прогулянку. Після обіду ми були в її спальні. Вона почастувала мене — як висловилась — найбезалкогольнішим питвом, яке тільки мала — чінзано. Але пила його не тільки з льодом, а й з ромом. А крім того, вона випила — не знаючи цього — і кілька крапель безбарвної рідини, що її я не хотів би відчути у своїй горлянці.
Увечері міс Дейвіс занедужала. Охоронець ходив по лікаря. У домі відчувалася знервованість. Цього дня, у той самий час, коли звичайно виїздила Дейвіс, до міста поїхав сам Кемпбел і повернувся тоді ж, коли звичайно поверталася вона.
Я ввійшов до її кімнати, співчутливо запитав, що трапилось. Вона відповіла мені запитанням:
— А як ви? Чи добре себе почуваєте?
— Я здивовано знизав плечима — здоровий, на ногах. Що може зі мною статись?
— Але, ради бога, що все-таки з вами? Чув, що викликали лікаря, могли ж і мене покликати відразу, може, чимось допоміг би.
— Нічого особливого. Просто неприємний розлад шлунка.