Вони не забрали, і я примружився, неначе ховаючи очі від світла. Один із них обшукав мене. Вийняв з моїх кишень два пістолети й сказав:
— Ти диви! А тримається як!..
Як зраділи ці ретельні службовці, що вхопили злочинця з американською зброєю! І як розсердяться на мене, коли зрозуміють, що, власне, скоїлось!
Стримуючи сміх, я майже весело сказав:
— Ви не все вийняли з кишень. Там ще портсигар.
— Мовчи, гад! — просичав той, з буйною чуприною.
Добре, що касирка і продавщиця були поряд. Інакше мою нахабну пику міг би деформувати чийсь кулак. І, зрозуміло, з повним правом.
Випорожнили мої кишені. Подзвонили комусь, щоб вислали машину. Поки сідали в «Победу», усі мовчали. Добре, що я був у новому костюмі. Якщо поблизу є хтось, хто стежить за мною за наказом Кларка, навряд чи впізнає в мені того, кого шукає.
Мене привели у звичайну канцелярію з голими стінами й голими дошками, що рипіли від кожного кроку. Розклали на столі все, що вийняли з моїх кишень. Дивлячись на моє «майно», чорноволосий запитав:
— Хто ви?
— Прошу вас, — сказав я байдужим голосом, — подзвоніть до Софії полковнику Н. або, найкраще, капітанові X. Скажіть, що у вас тут Наско Розвідник. Наскільки я знаю, ваші пошарпані «Победи» ідуть до Софії дві години і десять-п'ятнадцять хвилин. А капітан буде тут за годину тридцять. А тим часом, коли ваша ласка, дайте мені можливість відпочити, хоч і на дошках, але було б краще, коли б запропонували мені ліжко. Надіньте на мене ще одні наручники, зв'яжіть мені ноги, поставте наді мною вартових, тільки дайте мені ліжко, бо я смертельно зморений. А через півтори години приготуйте мені, будь ласка, дві чашки кави. Бо, як приїдуть капітан чи полковник, я не скоро матиму перепочинок.
Отой з чорною чуприною був явно збентежений. Я бачив сумнів у його очах. Він пильно подивився на мене й підняв телефонну трубку.
… Спросоння почув якесь рипіння. Підвів голову. Наче в тумані побачив знайоме обличчя й трусонув головою, щоб прогнати сон. Я не помилився. Це був Наско, мій тезко Наско Розвідник номер перший. Старший лейтенант з пивниці, спортсмен з поїзда, що обіймав співачку.
Насо молодший од мене, але ми з одного села й дружимо з дитинства. Стали друзями у військовому училищі, коли він вступив туди, повернувшись з фронту. Знає усі мої скандальні історії. Якби не він, напевно, моє життя потекло б іншим річищем.
І ще одне зближувало нас — був у нас спільний кумир, бреговський партизан Райко Моряк.
Я підскочив з ліжка. Наско зустрів мене з розкритими обіймами. А я не міг його обійняти — усе ще був у наручниках. За його спиною виник чубатий, ніяково переступаючи з ноги на ногу. Чекав, поки ми покінчимо з обіймами, щоб зняти наручники.
Дві чашки кави були готові. Потрібна була ще одна — не для третьої особи, а для мене. Господарі, які не були присутні при нашій розмові, не здогадалися про це.
Насо не поспішав відвезти мене до Софії. І я не поспішав.
Досить мені було й того, що ми разом, що я можу поласувати болгарськими стравами, випити нашого натурального вина й найголовніше — розповісти про свої поневіряння від початку й до кінця.
Зайшла мова і про те, що на «Американському курорті» довір'ям користуються лише ті, хто вчинив убивство.
— Ну, так ми можемо зразу щось таке організувати для тебе! — заявив Насо.
— Що організувати?
— Земляче, ти недооцінюєш нас. Полиш це на мене. Усе станеться ще до вечора. Адже ти знаєш, що за таких обставин я маю великі повноваження.
— А хіба нас не чекають у Софії?
— Полковник у Варні й повернеться завтра. Навіщо нам поспішати, коли ми ще цього вечора можемо влаштувати тут один гарний номер.
До вечора я залишався один у цій кімнаті окружного управління МВС. Насо пішов, як він висловився, дещо підготувати.
І підготував. Пізно ввечері, коли люди порозходились по домівках, мій земляк одвів мене на одну з околичних вулиць. Не дуже добре знаю Пловдив і тому не збагнув, куди саме ми прийшли. Я причаївся на одному розі, насунувши капелюх на очі і піднявши комір піджака — точно так, як описують убивць із засідки. За хвилину-дві вулицею пройшов чоловік — добре вдягнутий, із солідною поставою, видно, не останнього щабля суспільної драбини. Не побачивши навколо інших людей, я тричі вистрілив у нього і побіг по перпендикулярній вулиці.
Почув крики: «На поміч!», «Тримай його!» Загрюкали двері, десь завалував собака. Добіг до самотнього «мерседеса» й пірнув у його відчинені дверцята.
Потім у тій же канцелярії грали в белот. Я, Насо й оті двоє, що арештували мене у взуттєвому магазині. Ми випили, і я почав умовляти Насо вирушити до Софії і знайти оту співачку з пивниці. Він відповів з багатозначною усмішкою:
— Хлопче, Захід розкладницьки вплинув на тебе. Не вдирайся у чужі володіння.
Розпитував про друзів. Нічого й казати, найперше мене цікавив наш земляк Райко Моряк. Шкода, що він на навчанні за кордоном. Інакше ми напевно побачилися б, Дуже мені хотілося почути думку Моряка про все, що я зробив і що мені ще належить зробити в американському центрі. А ще кортіло довідатися, чи зрозумів він, що я намагався робити все так, як робив би він на моєму місці.
Ранком прочитав у пловдивській газеті таке повідомлення:
«Учора о 23 годині 30 хвилин невідомий злочинець стріляв у секретаря міського комітету партії тов. Караєнева і поранив його. Товариш Караєнев повертався із зборів на заводі «Метал». Його одразу відвезено до лікарні, рана виявилась легка, без серйозної загрози для здоров'я. Громадяни, що прибігли на місце замаху, помітили молодого чоловіка, кинулися навздогін, але злочинцеві вдалося втекти. Один робітник зумів підставити йому ногу, і той впустив свій пістолет — системи браунінг № 23645.
Громадян, які знають, де переховується злочинець, просять сприяти органам влади у його затриманні».
Нічого не скажеш, «номер», влаштований Насо, закривавив мене.
Ми сиділи в одній квартирі на вулиці Патріарха Євтимія. На вхідних дверях висіла табличка з прізвищем якоїсь родини, але я не дуже певен, чи тут хтось живе. Сиділи навколо голого столу — я, Насо і ще один довговидий з рівним, пригладженим волоссям. Не знаю чому, але я завжди з недовір'ям ставлюся до людей з рівним волоссям. Кучеряві виказують інший характер, у них бачу щось своє, самобутнє. Чи я прихильний до них тому, що сам належу до такого ж типу?
Довговидий — мій керівник. Полковник. Насо — його перший помічник. І, так би мовити, мій захисник і гарант моєї благонадійності перед начальством.
Увесь час Насо дивився на мене так, як діти дивляться на льотчиків. І навіть не приховував своєї заздрості.
Полковник був стриманою і, я навіть сказав би, холодною людиною, хоча й знаю, що за такі слова на адресу працівників Державної безпеки можуть звинуватити у песимізмі. Мені здається, що він математик. А якщо й не має математичної освіти, то принаймні в нього нечула душа математика, а для мене це однаково.
На все, що я говорив йому, він відповідав кивком і висловом, добре мені відомим: «Я передав товаришеві генералу вашу доповідь».
— Ну, можемо сказати, що й другий етап «Варіанта № 1» виконано успішно. Залишається ще одне — розкрити зв'язки американського центру з його резидентами у Болгарії. Одначе тут ми досі не виявили нічого особливого в поведінці персоналу міжнародних залізничних вагонів. Може, вам слід звідти розплутувати клубок.
— Спробую.
— Те, що ви обоє влаштували у Пловдиві, зроблено чисто.
Насо встиг мені підморгнути, похилив голову й усміхнувся, неначе говорячи: «Слухай далі».