Руде тіло майнуло в повітрі й збило його з ніг. Пролунав короткий зойк.
– Назад, Лео! Я тобі наказав…
– Він урятував тобі життя, твій лев, – мовив Жюль. – Голландець ледь не встромив тобі ножа в спину!
Тераї схопив за гриву лева й щосили потяг його назад. Лео заревів, обернув голову із закривавленими іклами, але побачивши, що це Лапрад, заспокоївся, сумирно всівся в кутку й заходився облизуватись, як кішка.
– Лікаря! – крикнув хтось.
– Якого лікаря? Він своє отримав!
Голова Ван Донгана була дивно деформована, скальп зірваний, права рука все ще стискала ніж. Розвідувачі зблідши, перезирнулись.
– Знаєш що, голубе, – мовив один з них, – ти й твій лев… Краще вже бути вашими друзями!
– Я займусь Мак-Грегором. Якщо поліція шукатиме мене…
– Поліція? – в натовпі почулося іронічне хихикання. – Ти хочеш сказати директор? Він сам тут і суд, і поліція. Звісно, Старжон розгнівається. Голландець – його найближчий підручний. Але ти не хвилюйся. За тебе свідчитимуть стільки людей, скільки треба буде, навіть ті, хто нічого не бачив!
Тераї схилився й підняв Мак-Грегора.
– Де його хижка?
– Ходімо, я тебе відведу, – озвався Жюль. – А ти, Лоуренсе, біжи по лікаря.
Від кав’ярні до хижки Мак-Грегора було метрів з двісті. Вже настала ніч, перша ніч Тераї на цій планеті. Все здавалося йому незвичним: повітря, що трохи відрізнялось від земного, запахи, крики нічних тварин. У незнайомому небі переслідували один одного два місяці. Лео, що біг за господарем, раз у раз зупинявся, принюхуючись до вітру. Раптом відкілясь зліва долинув пронизливий несамовитий свист, лев відповів погрозливим риком і присів для стрибка.
– Заспокойся, друже! – посміхнувся Жюль. – Ніякої небезпеки! Звір, що так гучно свистить, – це лише жаба завбільшки з кулак. Тут нема небезпечних тварин. Ну ось ми й прийшли.
Лапрад зайшов до кімнати й поклав Мак-Грегора на незастелене ліжко. В будиночку з колод була тільки одна кімната з великим почорнілим каміном – очевидно, взимку тут холодно. Стіл, криві табуретки й сила-силенна обшарпаних книжок – от і вся обстановка. Поки Жюль змивав кров з обличчя шотландця, Тераї переглянув кілька томів – твори з практичної геології та рудної справи, романи – і все це п’ятьма чи шістьма мовами.
– Мак розмовляє цими мовами?
– Так, і ще мовою стеків. Він тут єдиний добре володіє їхньою мовою. Я можу зв’язати лише кілька слів. Надзвичайно важка мова!
Мак-Грегор, безперечно, був освіченою людиною.
– Ти сказав, що він інженер?
– Еге ж, і він був першим директором, до Старжона, перед тим, як запив.
– Як він себе почуває?
– Скоро опритомніє. У Ван Донгана вкрай підлі удари… Були, на щастя! Як чудово, що про нього можна говорити в минулому часі!
– Невже ви його так ненавиділи?
– Він був негідником. Мерзенним негідником на службі в людини, яка не знає жалю й думає лише про прибутки. Ти сам переконаєшся. Навіщо ти прилетів сюди, Лапраде?
– На Землі надто багато божевільних. Я ситий ними по самісіньке горло.
– Божевільних ти знайдеш і тут. На скільки в тебе контракт?
– На рік, з правом продовження.
– Лише на рік? Мабуть, їм конче потрібен добрий геолог, якщо вони згодились на такий короткий строк. Працювати на ММБ – не мед. Усе, що вони друкують у своїх рекламних проспектах, – брехня! Девіз ММБ: “Іди або здохни”, а точніше: “Іди й здохни”.
– Що ж, побачимо!
– Бачу, ти вмієш за себе постояти, олімпійцю, одначе… Ага! Мак опритомнів і знову з нами.
Старий спробував підвестись на ліжку, але Жюль стримав його.
– Де я? Що зі мною? О, моя голова!..
– Ти випадково штовхнув голландця, і він тобі всипав, розбив довбешку. Коли Лапрад хотів заступитися, він намагався і йому всипати. Але трохи прорахувався й сам ураз опинився на підлозі! Тоді йому забаглося погратися з ножем, і Лапрадів лев його порішив.
– Порішив? О так, Лапрад. Олімпієць. Людина долі! Я знав, що ти маєш прийти, але не знав коли. В житті всього не запам’ятаєш. А тепер мені лишилося півроку життя і заплатити один борг… Гори Долі! Пухі, або стеки, як ви їх називаєте, знають Про це. І від цього помирають. Голос мені все пояснив…
Він знову впав на постіль і замовк. До хижки квапливо зайшов лікар.
– Що скоїлося? Знову жартики Ван Донгана? Коли це скінчиться?
– Вже скінчилось, лікарю. Вам більше не доведеться лікувати жертв цього мерзотника. Познайомтесь, Лапраде, це лікар Вертес, друг бідних розвідувачів.
Лікар Вертес був високий і худий, клинцювата борідка й пронизливий погляд надавали йому майже мефістофельського вигляду. Він утупився в Тераї.
– Хм, чудовий зразок! Метис, чи не так?
– Еге ж, і цим пишаюсь.
– Тут нема чим пишатися й чого соромитись. Нумо подивимось краще нашого потерпілого. Коли б він не пив, як свиня, прожив би до ста років без жодних геріатрів! Можете йти собі, я сам ним займусь.
Коли вони повернулись до бару, хвилювання ще не вщухло. Труп голландця прибрали, але на підлозі ще видно було темно-коричневі плями. Тераї зустріли криками “ура”, дружними попліскуваннями по плечу, запрошеннями випити. Викликана на підмогу Анна стояла за стойкою, не зводячи з Тераї захопливих очей. Від усього цього він ніяковів.
– Послухайте, друзі! Я хотів би пообідати спокійно. Я голодний і стомлений. Отож будьте добрі, облиште мене. Ми ще побачимось.