Лео “оповідав”, тихенько порикуючи в певному ритмі.
– Отже, ти їх побачив і пішов слідом, – мовив Тераї. – Той, хто стріляв у мене, був надто далеко, й ти почав з другого. Правильно? Ти добре зробив, Лео. Вони вбили Мака, але їм потрібен був я. Я й ти!
Звідусюди на постріли збігалися люди. Тераї подивився на годинник: була восьма година двадцять сім хвилин.
Старий Мак помер приблизно дві хвилини тому.
– Віднесіть трупи на площу й покладіть перед конторою директора, – сказав він розвідувачам, що надбігли. – Вони цілились у мене, а влучили в Мака.
Юрба загомоніла: в Джонвілі всі любили старого Мак-Грегора.
– Ходіть зі мною, треба поговорити з паном директором!
Старжон, якого вже хтось попередив, чекав їх на порозі своєї контори.
– Отже, Лапраде, ви вбили ще двох… Ви ж просто вбивця! Ей, люди, чого ви дивитесь, хапайте його!
– Даруйте, пане директор! – заперечив йому Жюль Тібо, який тільки-но прибіг. – Вас завели в оману. Це вони – вбивці! Вони вбили Мак-Грегора, а Лапрад лише захищався.
– І це ще не все, – втрутився Тераї. – Один з них мав лазер…
– Тільки один?
– Що ви цим хочете сказати, пане директор? – іронічно спитав Тераї. – Хіба недосить того, що вони мали хоч один лазер? Мабуть, у них дуже високі покровителі або ж вони належали до вельми небезпечної ватаги. А втім, можливо, ваша правда. Може, в того, кого порішив Лео, теж був лазер. Цілком імовірно, що він відлетів у кущі. Пошліть когось, хай пошукає.
– Якщо тільки ви самі його не підібрали!
– Я? – вигукнув Тераї, набравши виразу ображеної невинності. – А навіщо він мені? Хіба я не довів сьогодні, що справжній спортсмен може обійтись і без лазера?
В юрбі почувся сміх. Та Старжон не відступав.
– Я бачу, ви спорядилися до походу. Куди ви зібрались?
– На розвідку. Ви сказали, що я можу вести розвідку на власний розсуд,
– Розвідку? Сам?
– Зовсім не сам. З Лео. Це вірний друг.
– Іде?
– У Горах Долі.
– Я вам забороняю!
– Чому б це? А втім, мені й не треба вашого дозволу.
– Ви не отримаєте вертольота!
– Він мені не потрібен. Якщо я потребуватиму допомоги, то викличу по радіо Жюля Тібо або ще когось, кому довіряю. А зараз хай ніхто не наважується йти за мною! Після цієї історії Лео нервує. І я теж. Але спершу поховаємо Мак-Грегора. Вашого попередника, пане директор!
Уже другий день Тераї з Лео вивчали Гори Долі. Жюль Тібо довіз їх на своєму всюдиході до краю плато Віра. Попрощавшись з ним, вони подолали передгір’я й опинилися перед Бар’єром. Це було гірське пасмо не вище трьох тисяч метрів, але стрімке, складене з блискучих сланців і граніту. Тераї довго розшукував у бінокль прохід.
– Розгадка таємниці по той бік Бар’єру, Лео. Саме там побував старий Мак, саме туди ходять юні пухі. Але де ж, хай їм біс, вони пробиваються? Навряд чи через верхів’я Берое; ми знаємо, що там долина впирається в безвихідь. І вже, звісно, не на півночі: там стрімкі скелі. Лишається південь. Що ж, підемо попід Бар’єром на південь, поки не знайдемо прохід!
У високих передгір’ях, де вони опинилися, рослиності майже не було, лише хирлява трава між безформними валунами, залишками стародавнього льодовика. З півночі на південь тяглась безводна долина. Очевидно, старе русло Берое, подумав Лапрад. Нижче вона прорізувала пагорби й повертала прямо на схід. Вони спустились у долину. Там подекуди росли типові для цих висот деревця з перистим листям. Траплялося ще досить багато тварин: травоїдних – своєрідних земних гірських баранів та сарн – і хижих – на зразок “гірських вовків”. Зустрічались і інші звірі, яких Тераї досі ніколи не бачив, але всі вони не являли небезпеки ні для нього, ні для Лео. М’ясо травоїдних виявилося смачним і цілком їстівним, його треба було тільки добре виварити й додати вітамінізованих пілюль. А втім, довго ним харчуватись не слід було – в ньому надто багато важких елементів. Але поки що свіжина приємно врізноманітнювала їжу із обезводнених продуктів.
Вони простували на південь уже кілька днів, коли Лео, що завжди біг попереду, враз зупинився й заклично ревнув. Тераї кинувся до нього й побачив добре втоптану стежку, яка бігла зі сходу і впиралася прямо в скелю. Вони пішли нею й незабаром опинились перед входом до печери. Тут у вапняковому стрімчаку було безліч гротів. Вхід до печери прикривав величезний виступ, на майданчику перед печерою виднілися сліди численних багать.
– От ми й знайшли місце перепочинку молодих пухі. Тут вони зупинялися під час свого таємничого паломництва. Лишається тільки йти по їхніх слідах, і вони приведуть нас до розгадки таємниці. Що скажеш, друже Лео?
Лев коротко рикнув.
– Цебто як? Що ти хочеш сказати?
Але він і сам швидко зрозумів: тільки одна стежка вела до печери, другої, яка б виходила з неї, не було.
– Що ж, мабуть, десь неподалік стежка розгалужується. А сюди вони заходять лише для того, щоб зручніше переночувати… Знову не те?
Лео принюхався і, не відповідаючи, рушив у глибину печери. Тераї пішов за ним, і невдовзі побачив у темній ніші цілу купу смолоскипів та товстих свічок з рослинного воску, якими пухі в селі освітлювали свої халупи.
– Все ясно! Зовнішньої дороги через Бар’єр нема, отже, має бути прохід крізь гору. Сподіваюсь, ми ним проберемось. Ці пухі з тонкими кістками – вроджені спелеологи. На жаль, на відміну від нас з тобою!
Тераї дістав з мішка атомний ліхтар, і вони рушили вглиб гори. Спершу йти було легко: перед ними відкривалась довга суха галерея з мертвими білуватими сталактитами. Потім почались труднощі, й Тераї двічі довелося вдаватись до молекулярного щупа-зонда, аби розширити прохід. Нарешті вони опинились у великій залі зі спокійним підземним озером, де й заночували.
І тут вони не були першими: сміття й згорілі смолоскипи говорили про те, що паломники-пухі теж зупинялися тут.
Далі їм уже більш не траплялись по-справжньому важкі проходи: вузькі щілини були розширені, мабуть, у далекі часи металевими кирками, сліди ударів інструментів ще проступали у вапнякові, про особливо небезпечні місця заздалегідь, за десять метрів попереджали червоні знаки на стінах, а там, де зяяли глибокі щілини, тяглись примітивні бар’єри. В одному місці через безодню був перекинутий місточок, зовсім недавно укріплений колодами. Усе свідчило про те, що пухі регулярно ходили цією дорогого й намагались утримувати її в порядку.
Надвечір наступного дня вони знову вибрались на світло. Сонце схилялось над болотистою й лісистою долиною. На тому березі лінивої річки бовваніли заліснені схили третього гірського пасма, куди нижчого за Бар’єр.
Печера, з якої вони вийшли, була менша за першу й виходила прямо на захід. Тут вони й улаштувались на ніч.
При світлі догоряючого дня Тераї оглянув найближчі підступи до печери. Він трохи зійшов униз стежкою, що поросла травою й проступала не так виразно. Виявилося, що за п’ятсот метрів нижче вона зливається з іншою, ширшою стежкою, яка йде з півдня. Він повернувся до печери, певен, що мета близька.
Ніч видалася жахлива. Незабаром після заходу сонця здійнявся вітер, він завивав у деревах і зі свистом гнув до землі кущі. Потім хлинула злива, й вони мусили ховатися в глибині печери, бо біля входу хлюпало на них наче з відра. Сон Тераї часто уривався, хоча він і загорнувся в ковдру і його зігрівав своїм тілом Лео. Лев теж хвилювався й час від часу глухо ревів уві сні. Перед світанком Тераї охопило дивне почуття: мовби щось квапило його мерщій розвести багаття й приготувати вбогий сніданок до сходу сонця. Йому здавалось, хоч сам не знав чому, що має розгадати таємницю пухі якнайшвидше, неодмінно сьогодні ж. Якась незбагненна сила примушувала його поспішати, штовхала вперед, і це відчуття наростало з кожною хвилиною. Лео, либонь, відчував те саме, бо, тільки-но проковтнувши свій шматок сирого м’яса, одразу ж рушив до виходу з печери, заклично ревучи.