Ни вогня, ни грани
Та за вами гори-вершки
Сердейко ми в'яне.
Не вважаючи на популяризацію Бойківщини й бойківського племени в українському письменстві 19. ст. Миколою Устіяновичем («Месть верховинця», «Страсний четвер»), Іваном Франком («Захар Беркут» і ін.) та ін. і не вважаючи на діяльність бойківських регіональних письменників в українській літературі, як Ізидора Пасічинського, Олександра Борковського та (найбільш і відомого між ними) Юрія Кміта, цей прекрасний закуток нашої Батьківщини досі належно не оцінений у мистецькій творчості. Більш притягальної сили виявила Гуцульщина, чи — в останніх часах — Лемківщина. Висловом цього недоцінювання може бути й саме окреслення «бойко», що його відчувається ще й до сьогодні тут і там як насмішливий синонім чогось нижчого, малокультурного, меншевартого…
А тимчасом населення бойківських Карпат, пройшовши разом із Українськими Січовими Стрільцями шлях вогневого хрищення в першій світовій війні та закріпивши за собою такі символи геройських подвигів, як Ключ, Маківка й ін., за короткий розмірно час, бо за рр. 1918–1038, духово переродилося до непізнання. З темної гірської маси перед 1. світовою війною витворилася національно-свідома спільнота, виросло нове покоління, що видало з себе кадри заслужених боєвиків українського резистансу за Польщі, допомагало й брало активну участь у будуванні Карпатської України й в останній час стає разом із іншими в ряди Української Повстанчої Армії. Немає сумніву, що ця еволюція — одна з сторінок загально-українського національно-державницького відродження в 20. ст. А проте на Бойківщині вона замітна тим, що обхопила собою терен, здавалося б, найменш для того підготований, найбільш відсталий від рвучких струмів загально-національного життя. Це не еволюція, а революційний духовий перелім, світоґлядовий скік, що йому годі знайти рівню на інших теренах України.
Паралельно до цього суб’єктивного, внутрішнього розвитку Бойківщини йшло об’єктивне, теоретичне збагання бойківської дійсности. Науково-дослідчі осередки, що повстали після 1. війни: самбірське Т-во й Музей «Бойківщина» й стрийська «Верховина» ведуть перед у дослідчій роботі. Широкому загалові маловідомі напр. річники «Літопису Бойківщини» (11 томів!) з цінними розвідками наших спеціялістів із поля етнографії, археології, історії культури, осадництва, говорознавства, тощо. Низка наукових монографій про Бойківщину своїх і чужих учених появилася між обома світовими війнами. Постав і частково видрукуваний «Словник бойківського говору» Юрія Кміта (букви А — І). В 1939. р. вийшла у Львові перша в українському назвознавстві синтетична праця про «Географічні назви Бойківщини». І т. ін. і т. ін. Ймена таких меценатів української регіональної науки, як Кобільника, Гуркевича, Филипчака й ін. золотими літерами вписані в історії української культури й науки.
Тільки мистецьке збагання бойківської дійсности в час цього духового перелому не виправдало сподівань. Бойківщина на історичному закруті, її цікаве духове обличчя в конфронтації з до-й післявоєнною дійсністю, різниці в побуті, в світовідчуванні колись і тепер, все те залишилося поза увагою наших поетів, прозаїків, малярів, скульпторів, тощо. А можливості великі, матеріял обширний, тематика, цікава!
І ось перед нами збірка оповідань Софії Парфанович про Бойківщину на переломі н. з. «Загоріла полонина». Авторка відзеркалює тут накреслену вгорі революцію в національній свідомості галицьких бойків та короткими картинами ілюструє їх відношення до різних режимів, які панують на їхній землі. Вони, це жилаве плем'я, виросле на пісній землі-лепчиці, бороняться перед напасниками, які б вони не були та залишаються завжди собою, навіть у далекій чужині. Оповідання з такою тематикою переплітаються з погідними, описовими, що нагадують давні, спокійні часи. Вникливий підхід і розуміння атмосфери сучасного й минулого на Бойківщині, органічне відчуття бойківської дійсности в 20. ст, велика спостережливість і реалістична живість образів — основні прикмети цієї збірки А при цьому легке, дискретне кольоритування постатей і терену місцевими словами й формами, не видуманими, а взяТИМИ просто з народніх уст. Нічого дивного: оця «загоріла полонина», зелена Бойківщина — вужча батьківщина письменниці. Там вона проводила свої дитячі літа, туди їздила завжди з гамірного великого міста, де звання й громадська праця змушували її проживати. Й тепер вона повертається думкою до рідних сторін: загоріла в воєнній хуртовині бойківська полонина притягає її увагу, нагадується живіш, як усе інше.
Дорога, втрачена — вона не забута на скитальщині. Її живлона сила й природна відпорність сповняє надією й вірою в краще майбутнє.
І тому — треба думати — всякий, в кого серце ще зовсім не полонила зелена синявінь альпійських озер чи узберіжні пальми заморських країн, всякий, хто ще не загубив себе в погоні щоденного життя на чужині, з приємністю повернеться думкою разом із авторкою до отого дорогого клаптика Рідної Землі, що й тепер горить-незгарає в горнилі історичних дій.
Вересень 1948.
Ярослав Рудницький.
Та як я си здогадаю
За давну давнину,
То не можу скоротати
До полудня днину.
Та як я си здогадаю
За давнії літа,
Голова мене заболить
Що не виджу світа.
— Та ци дома Андрій, Настуню? — Настуня, низька, присадкувата, чорнява бойканя не зараз відказує. Звичаєм свого племени стоїть, дивиться й міркує. Розглядає пильно гостя і хоч знає його віддавна — мабуть таки находить щось нове й цікаве в нього.
— Ба, ви коли виїхали? Та ци на довго? Анужто, Яцьку, скоч на город та заклич вітця — відказує разом і гостеві і поладнує справу. І далі стоїть, розглядає, а потім, зідхнувши, поправляє червоний у ружі чепець, з-під якого висмикуються мички чорного волосся, та склавши на череві руки, говорить поволі. Говорить дуже і зовсім по-бойківськи, а це тому, що вона недочуває і не сприймає нових слів, якими вже тепер говорить молодь на Бойківщині. У її пам'яті залишилась первісна мова батьків, так як її чула у дитячих літах. І потім: Настуня цілий час у полі й у хаті при дітях, коли їй набирати нових звичаїв?
— Слава Ісусу Христу, та добрий день вам! — здоровить Андрій, переступаючи перелаз. Він чорнявий, під вусом, на обличчі рум'яний, завжди дбайливо поголений. У його очах є щось, чим бачить не лиш дітей і поле та будні. Тож і швидко мова з звичайних справ і новин світу сходить на його писання.
— Та дещо написавім, але не много. Зима довга, що правда, но тілько що нахти нема защо купити. То вже Настуня гойкат, аби по вечерах нє висвічувати, ай скоро лягати спати. І папір дорогий… — Все ж видістає з полички на миснику синій зшиток, один і другий та з радісним усміхом показує добутки зими.
— Та ходім за хату, увидите мої щепи. Там си сядемо та й вам дащо прочитаю.
Хата маленька, присліпувата, крита соломою. Її Андрій переніс з села у поле над потічок, над тоту Жолобину. Там виміняв у сусідів декілька стайок поля та й зажив. Біда була в селі, але й тут не добро. Але ж уже й від свекора подальше, а то лихий він та нелюдський. Та й усе поле в одному куску. Там того поля в Андрія! Вісім міхів картоплі і два мішки вівса родить, от і все. Настуня на городі, на червоній лепчиці капусти трохи виховає та такої твердої, зеленої, що в бочці потім чорна і чути її здалеку. А ще як наквасять її без соли. Бо й відки взяти гроші на сіль?
Дичок декілька посадив Андрій на городі та пощепив їх. Тепер тішаться, що будуть дітям яблука.
Голодний Брисько на припоні виє і коровиця порикує у стайні, якраз тільки такій великій, як на одну коровину.
Бідує Андрій Киселичин, розлуцький письменник.
— Та бо єнчий газда вартує заробити ци на тартаку, ци в лісі, ци в другого газди. А з Андрія який робітник?
— Та чей він вродився на пана, а не на ґазду — кажуть сусіди цвиркаючи крізь зуби й покурюючи файку. Єму би папир'я та файно із’їсти і бив би з нього писар. Такий челядин нидочого, бо він ни пан ни Іван.
Може й правда ваша ґаздове! Проте, хоч ви їсте скоромне, а Андрій бульбиці недоїдає, таки про вас нихто не знає, а Андрійову п’єсу (так він тото називає) ставили в читальні, в театрі. І то не тільки в Розлучи, але й в Яворі, на Волосянках і у Вовчім і ще гет далі, де тілько зачули про нашого Андрія. І так «Три співники» показували вам як то ґазда зібрався ґаздувати з жидом і циганом і яка тото була співка. Та тото байка!
Андрій читає тихим, м'яким голосом. Читає нову п'єсу про панщину, про брата й сестру, як утікали з панського двора та в самбірські ліси і там приставали до розбійників. Таких, що за людську кривду суд чинили на панах, панське майно людям роздавали.
— Та бо знаєте старі люди вмирают і ніхто не ме знати, як то било́ колись. А я одно чув від діда, а друге від людий, то бим списав, коби Біг дав здоровля, та й коби било́ защо купити папір та й нахту. — Такі ліси били́, чуєте, в наших горах в давнину, що кар-карезний! Гет від Самбора, а може ще відки інди тягнулися. Звір’я ружного било́ по лісах много, а народу мало. Тото десь ще дуже давно мусіло бити́, певно ще нім Христос родився, як ружні народи тягнули через наші гори на Венґри. Бо то в горах, як у горах: ліс та й каміння. І студінь. А на Венґрах ровінь, добра земля та й тепло. Там і міста, віди́ш, скорше побудували, як у нас. То тягнули долі ріками, як би нашим Дністром та й Стрийом та через вершки, де глибокі сідла йшли на Венґри. Але ми ся видит, що вже такой з них дахто сподобав си наші гори та й ліси, бо мусіли такі бити́, що лишалися тут. То тоті, що ту ся лишали і мали свої ґаздівства мусіли ся боронити від тих, що йшли. Десь по вершках городища такі били́. Ніби замки, ци фортеці, що в них ся зачиняли та й ся боронили. Та ви певно в книжках про то читаєте? Таже било́ таке коло Старого Міста, що гет боронило цілу Дністрову долину. І било́ таке на Маґурі, ба то така гора, що з неї всюда видко та й на всі боки бити годен. То на тих вершках, як люди під вівси зачали орати, виорювали камінні сокири, стріли та й ножі. А пак з’їхали пани зі Львова та стали копати, то кажут, що скарби повикопували з землі.
— Пак вже світ став більше людський і долини рік нарід замешкав. Та десь били́ князі і царі тому народови, але ту в горах не много, віди́ш, про них знали, бо тут ліси били́ великі. Хіба дахто з них войну чинив з братом, а сильно мали бути незгідливі, то втікав у гори, раз єден, то знов другий. Або як йшли войнов на Венґри, то сюда долинами рік войсько йшло. Отже тут, де наші вершки, дуже великий і славний путь вів у венґерську землю. Через той високий, що над селом.
Андрій показує круглявий вершок, один з тих, що над селом лягли подовгувастим пасмом. Це водний діл Дністра, що потягся разом від Явори й Турки аж у Дністрову долину, туди, де Дністер проривається під Магурою і вливається з Турчанщини в Старосамбірщину. З гірського потока стається молодою, веселою річкою. Оце ліворуч від вершка, що на ньому випливає з Дністрової криниці маленька смужечка води, і є Мадарашів. Через нього в’ється стежечка, гадючкою повзе полями, а потім лісом і перекидається через плаский, заораний вершок на другий бік пасма. Праворуч від неї дерев’яна вежа, що позначує найвищу точку пасма. То по цей бік пасма у поперечній долині потока потягся Розлуч двома рядами хат. А вже по той бік світу божого видно, світу! Оце гори лягли поздовжними пасмами, рівнобіжними до нашого ділу, а за кожним пасмом подовгуваста простора долина. Там і села, там і містечка, Сянки й Соколіки ліворуч, а потім селами, полями аж у Лімну і в Устріки. Станьте на вершку та й дивіться на полуднє, то то світа ввидите, світа! А ще якби шкла мав — до Турки на ринок видно, та й до Лімної на торговицю. А до одного міста і до другого добрий день би йти треба. Авже що гір, що вершків! Аж там до полонин, що ними біжить границя нашої Галичини, вже чи з Венґрами, чи як тепер з Чехами — хоч то всьо наш бойківський світок, чи він перед горами чи за ними.
— І такой має бити́ єден край, бо єден нарід на нім жиє. Ті з-за полонин носят такі самі сіраки і ходаки, як ми, і мову мают таку саму. Іно що слова мают дащо інакші. Але і в нас що село, то інакших слів має кілька. Ви дивітся: таке малейке слівце як бити́. У нас кажут бити́, у Вовчому бути, а попід границі, то майже виходить бо́ти, хоч не цівком. У Пецареві кажуть полика, в нас: нич, а ще в Волосянці: никус. Що село, то звичай, то мова.
— Отже за горами нарід богатіший, хоч бідаків між нами нигди не бракує. Але що до дороги, то била то файна й широка дорога, не така, як тепер. То, било, восько нев йде, в золоті роги трубит, упряж на конях уся золота. З лісів звір втікат та людське іміння на полонині ся пудит. Бо вже дуже в давну давнину маржина в полонинах ся пасла. Файна, велика, тлуста. Тими дорогами гнали маргу на вершки, тими дорогами й на великі ярмарки гнали та й ішли. Отже вона ся називала Руський Путь. Нині тілько вершок зістався по ній, такой називатся Руський Путь. Там де Пикуй і Старостина, право меджи ними. Гордий бив нарід і смілий, але що з того: як го пани в панщину взяли, гет змиршавів. То єден був ратунок у лісах. Било́ куда втікати, а лісами й на Венґри й аж до самого моря. З тих часів аж до нас дійшло много співанок:
По лісах розбійники сіділи, такі, що людий боронили, а панів рабували і палили. То вже за нашої, ніби наших дідів, пам'яти Довбуш бив. Іван, ци як, му на м'я. Отже, як мете йти в Смеречку, то вам каждий дітвак вкаже Довбушеву криницю, таку, що серед млаки з-під корча б'є.
А в Бринівці є такий яр, глибокий і дивно стрімкий. То понад него Довбуш свіжо обкоровану ялицю клав і казав нев переходити. Який парубок перейшов, бив му товариш, а той що ніт, то або сам завернув, або впав у яр та й там такой зістався, певно мертвий, бо яр дуже глубокий.
Але як панщину скасували то ся нарід тішив, то ся радував! Ци чулисте тоті співанки:
Стало народу прибувати і стали ліси рубати та й села класти. Як наш Розлуч. Кажут, що перше була Ясениця, бо там долина ширша і поля, ровені більше. А потім троха ясеничан з села вийшло і ту під нашими вершками стали ся ставити. Розлучилися з Ясеничанами та й так їх стали називати, що вони з Розлуча. Певно долина потока їм ся подобала, бо про неї навіть співают:
Але бо не самі ґазди жиють у Розлучи. Сами знаєте, що під Вінцем жиют Цигани, тих кілька хат, що такі чорні, малі, напівзавалені. Голих циганят ввидите і в літі й навіть у зимі. З чого жиют? Альо, з жебранини та й з крадежи. Хоч за крадіж сильно ґазди 6’ют. Дахто має поля стайку-дьві, дахто корову. Є й коваль меджи ними. І шваби. То вже самі знаєте що швабів стягнув до нас австрійський цар Йосиф певно, що другий, такой. Отже він прислав сюда швабів, таких, що никус не звали нашої мови, ай шварґотіли по-свому. Їм надав щонайліпше поле, файну худобу з собов привезли. Поставили си файні хати, не такі малі та й курні, що наші газди, та й си ґаздуют.
Справді: на самій середині села малий костел дерев'яною гострою вежицею вгору пнеться. Біля нього декілька кращих, побілених домів, під ґонтами, а то й бляхою. Там живуть оці Вальтери та Генґери чи Кохи, що відкілясь примандрували на наші землі. Хіба вже й тоді було їм тісно на власній?