— Навіщо ти спиляв вербу? Вона тобі заважала?
— На ній сиділа ти з іншим хлопцем. Коли я дізнався про це, то скипів від ревнощів та не стримався. Вибач мені, — сказав Стас, але Соня добре бачила, що всі його слова не що інше, як гра.
— Ти винен у тому, що у діда стався напад, — сказала вона. — Але Бог тобі суддя. А зараз йди геть.
— А як же моя пропозиція?
— Не підходить.
— Але чому?! Ти тепер вільна пташка.
— У мене є хлопець, — Соню вже почав дратувати цей нахаба, але вона стримала себе й продовжила: — Те, що його нема зараз поруч — нічого не значить. Він був, є і буде у моєму житті. Затям собі: завжди!
— А якщо не приїде? Якщо він тебе покинув?
— Це не важливо. Якщо навіть він мене розлюбив, то я все одно буду кохати до скону лише його одного. Але тобі це не зрозуміти.
— Звичайно, куди мені зрозуміти? — скептично мовив Стас. — Я ж тупий неук.
— Я цього не сказала, але щирі почуття не для тебе. До речі, навіщо ти на все село осоромив Олесю? Ти ж її не кохаєш.
— Ну то й що? Ми добре розважаємося, от і все. Що в цьому поганого?
— Вона ж вірить тобі, покладає великі сподівання.
— Ха-ха-ха! — Стас голосно розсміявся. — Невже ця товста корова й справді вирішила, що потрібна мені? Не сміши мене! Вона бридка потвора.
— Це ти огидний, бридкий, фальшивий! — скипіла Соня. — Йди звідси геть! Я не хочу тебе бачити.
— Обміркуй добре мою пропозицію, — сказав він. — Я зачекаю два дні. Сама прийдеш за допомогою, коли зрозумієш, що вихід у тебе один — ніч шаленого кохання.
— Я не хочу про це навіть говорити, — кинула Соня та зачинила вікно, за яким залишився стояти Стас. Вона так сіпнула фіранки, що один гачок не витримав і обірвався. Коли вона його почепила на місце, то хлопця за вікном вже не було.
Вранці Соня пішла до сільради просити матеріальної допомоги. Спітнілий Олексій Павлович наказав секретарці оформити всі належні папери.
— Сто гривень, — сказав він, не дивлячись дівчині в очі. — Більше не можемо.
— Сто?! — Соня аж піднялася зі стільця. — Що я зможу на них купити?
— Дівчино моя люба, — Олексій Павлович поліз до кишені за хусточкою. — Це все, що ми можемо. Та якби у мене була змога дати більше, то чи не дав би?
— Дідусь все життя працював у колгоспі…, — почала вона.
— Колгоспів немає, то чи я винен у цьому? Не треба звалювати на мене всі гріхи нашої держави.
— У вас же є кошти, повинні бути.
— Немає, рідненька, нічого немає.
— Бо розкрали все! — не стрималася Соня. — Будинок собі збудували на три поверхи такий, що заблудитися в ньому можна! А для хворої людини, яка все життя прожила у цьому селі, працювала за копійки на всіх роботах, яка у війну нашу землю поливала своєю кров’ю, нема нічого?! Де ж тоді справедливість?
— І справедливості у світі теж немає, — роздратовано сказав Олексій Павлович.
— Справедливість десь є, але не тут. Колись на Майдані я мерзла за справедливість, але, бачу, марно. Що ж, тоді я поїду до району, піду до самого мера міста!
— То їдь. Хто тримає? Так береш гроші чи ні?
— Беру! Вам не залишу! Бо вам лише цієї сотні до мільйону не вистачає!
Дівчина забрала гроші, розписалася за них в паперах.
— Невдячні, ох і невдячні пішли люди, — зітхнув голова.
— Це у вас немає совісті! — кинула Соня та вискочила з приміщення, бо сльози застилали їй очі.
… Земля хиталася у Соні під ногами, коли поверталася з міста. Там їй пообіцяли матеріальну допомогу в п’ятдесят гривень, якщо збере належні папери. Та й ті віддадуть не одразу, а після рішення комісії, яка буде засідати лише за місяць.
До цього часу Софійка ще могла тримати себе в руках, але зараз почувалася нікчемною, нічого не вартою комахою. У «Білому домі» вона не стримала себе, в запалі щось говорила про свої сподівання у дні Помаранчевої революції, але її ніхто не чув, бо не хотів почути. Останні надії достукатися до чиновницьких сердець були розбиті. Дівчина плакала від безпорадності, кусаючи губи, не маючи сили стримати сльози.
Повертаючись додому потягом, вона трохи заспокоїлась, бо, прикривши очі, згадувала свого коханого. Якби ж то він був поруч! Тоді все було б інакше, набагато легше. «Де б ти не був, — Соня подумки звернулася до Сашка, — я відчуваю твою підтримку. Я все знесу, все переживу заради нашого кохання та майбутньої зустрічі».
В тому, що вони знову зустрінуться та будуть разом, дівчина не сумнівалася ані на йоту.
Догледівши дідуся, вона одразу ж побігла до хрещеного. Той наразі викидав з хліва гній.
— О! — зрадів дядько Василь. — Добридень, мала! Заходь до хати, а то у мене руки брудні. Бачиш, у свиней треба все вичистити. Здавалося, тільки-но вигріб все до пилинки, постелив сухої соломки, а вже знову мокро. Ну, на те вона й свиня, щоб свинячити, — посміхнувся він до хрещениці.
— Я лише на хвилинку, — пояснила Софійка. — Мені потрібен номер телефону вашої Галі. До речі, як вона там?
— Здається, добре. А що це ти вирішила їй зателефонувати? — поцікавився він.
— Просто так, — збрехала Соня. — Дізнаюсь, як вона там, потеревеню трохи. Сумно вдома самій.
— Дід ще не одужав?
— Поки ще ні, але, сподіваюся, все буде добре. Коли він ходив, то можна було його слухати — не переслухати, а зараз тихо у хаті, як у труні. То ж подумала: подзвоню Галі, попліткуємо трохи, може хоч розвіюся.