— Як вона живе? Чи є сім’я?
— Звичайно! Чоловік у неї гарний, працьовитий, непитущий. Лише на свято може випити сто грамів і то лише не міцного вина. Він любить «Кагор», каже, що церковне вино не зашкодить здоров’ю.
— Так, так, — задоволено сказав старий. — А яка у них хата?
— Невеличка, але така охайна, чистенька. Затишно у них, як у раю!
Софійка помітила задоволення дідуся. Напевне, розлучення з донькою на довгі роки каменем давило йому груди. Тепер він почув добрі новини. Соня розповідала дідові те, що він хотів почути за довгі часи очікування. Заради цього блаженного задоволення на дідусевому обличчі дівчина зараз ладна була плести, що завгодно! Але коли мова пішла про Сашка, збрехати не могла. Довелося зізнатися, що до цього часу від нього не було жодної звістки.
— Ти впевнена, що він тебе не покинув? — обережно запитав дідусь.
— Так. Серцем відчуваю, — відповіла Соня.
— Тобі треба поїхати до нього та про все дізнатися.
— Обов’язково поїду, але не зараз. На кого ж я тебе покину?
— Обіцяй мені одну річ.
— Обіцяю, — посміхнулася Софійка. — Проси, що завгодно. Сьогодні такий день, що я ні в чому тобі не відмовлю.
— Того дня, коли я самостійно вийду на ганок, ти поїдеш до нього.
— Добре, — Соня ствердно закивала головою.
— Тоді доведеться мені постаратися, — дід посміхнувся. — А то так належався, що всі боки аж тріщать, а сил зовсім немає.
— Будуть, будуть сили, — Соня погладила руку старого. — Тепер у нас з тобою на все знайдуться сили.
«Добре, що дідусь приліг відпочити», — подумала Софійка, побачивши, як біля їхнього двору різко загальмував, здійнявши стовп дорожнього пилу, чорний «Джип» Стаса.
Вона нишком вийшла з двору, причинивши за собою хвіртку.
— Чого тобі? — невдоволено запитала дівчина Стаса, який поважно вийшов з салону автівки.
— Гарна у мене тачка? — Стас примружив очі, з неприхованою цікавістю розглядаючи Соню.
— Гарна. Що з того?
— У тебе ніколи такої не буде.
— Не велика біда.
— Мені жаль таких, як ти.
— Пожалів вовк кобилу — залишив хвіст та гриву.
— Я не вовк. Хочеш, я подарую тобі свій «Джипик»?
— Не хочу.
— А якщо просто так?
— Ніяк не хочу.
— Чому?!
— Бо від тебе нічого не хочу, — Софійка зробила притиск на словах «від тебе».
— Ось, — Стас покрутив на пальці ключі від автівки. — Я залишаю їх тобі. Документи на «Джип» давати?
— Подавися ти своїми документами й ключами разом! — кинула Соня.
— Якщо не приймеш мій дарунок, то я його спалю.
— Не спалиш, бо жаба задавить.
— Ти так гадаєш?
— І до ворожки ходити не треба.
— Так ти береш подарунок чи мені його спалити зараз же?
Софійка помітила, що у Стаса з’явився якийсь злий, несамовитий вираз на обличчі. Дівчина перелякалася та продумала, що, напевне, перегнула палку.
— Послухай, Стасе, — спокійно сказала Соня. — Ти або п’яний, або навіжений. Не говори дурниць, а їдь своєю дорогою. Поплескали язиками та й досить.
— Я ніколи, запам’ятай, ніколи не плещу язиком. Якщо я щось сказав, то так і буде. Я пропоную тобі без усяких домовленостей прийняти від мене подарунок. Ти береш його?
— Ні, — Софійка похитала головою. — Я піду. Дідусь може прокинутися.
— Стій! — наказав Стас.
Він швидко витяг звідкілясь каністру та швидко почав обливати автівку бензином.
— Отямся, Стасе! — скрикнула не на жах сполохана Соня. — Не роби цього!