— Хто його знає? Чи правду казала, чи то була п'яна маячня.
— А коли? Не казала, коли вона народжувала? — запитав Андрій Андрійович та відчув, що стілець під ним чомусь заколихався й знову загуло у вухах.
— Плела, що десь за три роки після мене.
Сумніву не було. Софійка була сестрою Стаса. Андрій Андрійович відчув задуху. Щось здавило, запекло в грудях так, що неможливо було вдихнути повітря. Ще хвилина й він знепритомніє. Чоловік важко піднявся та, похитуючись, підійшов до відкритого вікна. Ковток свіжого повітря дав змогу йому дихати, але в голові шуміло ще дужче.
— Вам зле? — звідкілясь до нього долинув стурбований голос дівчини.
Від цього в Андрія Андрійовича защеміло в очах так, ніби в них зненацька сипнули жменю піску. Він стояв біля вікна, вдихаючи повітря на повні груди та намагався пригадати, коли та хто в останнє цікавився чи йому добре, чи погано. Намагався, але так і не згадав.
— Ні, — нарешті відповів він. — Бувало й гірше.
— Ви мені допоможете? — Софійка з надією подивилася на чоловіка, який викликав у неї довіру. — Мені обов’язково потрібно бути вдома. Нехай мене потім засудять за злочин, який я не скоювала, але зараз я потрібна дідусеві, як ніколи.
— Не хвилюйся, — відповів він, опанувавши себе. — Все буде добре.
Андрій Андрійович пройшов повз чергового відділку. У кімнаті очікування побачив літню жінку та якогось чоловіка. Бабця одразу ж хутко підхопилася з місця та потягла за рукав чоловіка. Вона підбігла до Андрія Андрійовича й одразу ж заторохтіла:
— Любий чоловіче, я бачу, ви — порядна людина. Розумієте, ми приїхали здалеку, з села, а нас ніхто не хоче слухати. Якщо ми досидимо тут до сутінків, то не зможемо повернутися додому. Не йти ж нам пішки? Та й чи дійду я, чи розвалюся, як трухлява деревина десь по дорозі? Чи не зможете ви нас вислухати?
— Взагалі-то…
— Я вас надовго не затримаю, — зраділа стара тому, що хоча б когось зачепила. — Тут сидить невинна людина. Розумієте, у нас у селі відпочивали мажори, гадаю, що ви знаєте, хто це такі. Так ось, один з них, якого звати Стас, спалив свою автівку, а всю провину переклав на бідолашну, ні в чому не винну дівчину. А Микола, йди сюди, боягузе, — старенька знову сіпнула за рукава чоловіка. — Сусід дівчини, все бачив. Він — головний свідок! І він знає, що то не Соня, а сам Стас підпалив своє авто. Сам, своїми очима Микола все бачив і готовий заприсягатися хоч перед самим Ісусом!
— Чому ж він одразу не розповів всю правду? — стомлено запитав Андрій Андрійович.
— Взагалі-то, Микола — порядний чоловік, — швидко заговорила бабця. — В Афганістані воював, нагороди має, поранення, але іноді, знаєте, як часто буває, зривається та п’є по кілька днів. Побачивши, як заарештували Соню, він злякався, що мажори його вб’ють. Зірвався, як завжди, то й пиячив сам собі у хаті, а потім не витримав, все мені розповів. Може б, мовчав ще й досі, так дякувати Богові, з’їхали з села ті нелюди. Я йому сказала прямо у вічі: «Боягуз ти, Миколо!». І це істина правда. Першого разу він злякався тих іродів, коли була його черга пасти корів. Воно й не дивно: сполохана ворона куща боїться…
— Добре, — відповів прокурор, зрозумівши, що стару й за день не переслухаєш. — Вас приймуть.
— Ви тут найстарший? — поцікавилася стара.
— Ні, але вас обов’язково зараз же вислухають, — пообіцяв Андрій Андрійович.
Андрій Андрійович цього дня не повернувся на роботу. Він зателефонував секретарці та сказав, що в нього невідкладні справи. Додому не поїхав, а кружляв автівкою по місту, доки зрозумів, що треба десь зупинитися. Різні думки лізли в голову. Їх було так багато, що він на деякий час втратив пильність на дорозі та мало не потрапив в аварію. Чоловік припаркував машину біля невеличкого тихого скверику, стомлено сів на лаву.
Не давали спокою гнітючі думки. Двоє дітей однієї матері були протилежні, як два полюси. Соня така щира, добра, м’яка, роботяща, а Стас… Він любив його, як свою дитину, та від цього було ще болісніше. Як він міг виплекати такого егоїста? Можливо, Стас сам по собі був таким, але Андрій Андрійович не помічав цього? Чи, навпаки, дозволив йому одного разу сісти собі на плечі, а той ніжки звісив? Чи дитина відчула, що між ним та дружиною залізобетонна стіна непорозуміння та таким чином проявила свій протест?
Андрій Андрійович любив у всьому порядок. На його столі папери ніколи не лежали у безладі, ручка завжди мала своє місце, степлер — своє, книжки на полиці були виставлені в ідеальному порядку. Він міг із закритими очима безпомилково знайти будь-яку книгу. Його можна було б сміливо назвати педантом. Але зараз він зовсім заплутався. Чим далі він намагався привести свої думки в такий ідеальний порядок, як книжки в шафі, тим важче було це зробити. Було дуже багато питань і жодної відповіді. Хотілося з кимось поговорити, вилити все, що накопичувалося в душі роками, але, як виявилося, нікому. І тоді він зателефонував Анжелі.
…Сьогодні він перебрав. Андрій Андрійович відчував, що хильнув зайвого, але це дало змогу хоча б на мить забутися, відволіктися від гнітючих думок. Він говорив Анжелі все, що було на душі. Вона розуміюче кивала на згоду головою та з чарівною посмішкою пила мартіні маленькими ковточками.
— Задля нього я брав і беру хабарі, — Андрій Андрійович варнякав, не помічаючи, як сильно заплітається язик. — І мене не мучать докори сумління. Розумієш?
Анжела кивнула головою та від репетируваним красивим граціозним жестом відправила до ротика шматочок шоколадки.
— Якщо дають гроші, то значить, що їх мають вдосталь і з ними не шкода розлучитися. Хоча, грошей багато не буває. Правильно я міркую? І все для Стаса, все для нього. Я хотів, щоб він мав те, чого не мають його друзі. Але навіщо це було мені? І що тепер я маю? Сина егоїста? Брехуна, я маю брехуна.
Анжела посміхнулася, знизала плечима та грайливо закотила очі.
— Я не маю нічого. Я — жебрак.
— Ні-і-і, — проспівала дівчина та знову потяглася до келиха з мартіні. — У тебе багато грошей. Твій гаманець тріщить від «зелених». Я знаю, — Анжела грайливо посварилася пальчиком з нарощеними нігтями.
— Тепер я не маю друзів, не маю дружини, не маю сина, — не слухаючи дівчину, продовжив Андрій Андрійович.
— А я? — Анжела обвила його шию. — У тебе є я.
— Так. У мене є ти, — гірко посміхнувся він. — Я маю дівку-шльондру та радію з того. Дурень, я — набитий дурень!
— Ну-у! — Анжела легенько сіпнула його за вухо та удала на своєму обличчі невдоволення та образу.
— Геть! — Андрій Андрійович відштовхнув від себе руки дівчини. — Пішла геть! Ти мені набридла! Тобі теж потрібні лише мої гроші. Бери та згинь з моїх очей.
Він пожбурив гаманець в бік Анжели.
— Залиште мене всі! Я хочу побути наодинці, — закричав він та, похитуючись, пішов геть. Анжела підняла гаманець, невдоволено хмикнула.
— Козел! Старий козел! — кинула вона навздогін чоловікові, але той вже не чув її слів.
…Знайомий таксист доставив його додому, допоміг відкрити замок. Андрій Андрійович зайшов до вітальні, відкрив холодильник, дістав пляшку горілки та почав пити з горла. Як дістався свого ліжка — він не пам’ятав. І то було на краще. Йому хотілося забуття…
— Стасе, — сказав Андрій Андрійович, зайшовши вранці в кімнату сина. — Нам треба серйозно поговорити.
Стас вимкнув телевізора.
— Я слухаю тебе.
— Ти можеш бути цього разу зі мною відвертим?
— Так, — кивнув головою син на знак згоди.
— Я тебе зрозумію та чим зможу допоможу. Іноді люди заплутуються в житті і їм ні до кого звернутися за порадою. Але у тебе є я, твій батько. Я тебе дуже люблю та завжди намагаюся зрозуміти. Лише не треба мені брехати. Добре, сину?
— Гаразд.