Генерал помовчав. Він знову і знову картав себе, що послав до Грузії капітана Волошина. Колись, саме у цій лікарні, він намагався врятувати свого сина. Тепер знову приходить до того ж лікаря з проханням допомогти названому синові.
— Сергію Георгійовичу, ще одне запитання. Чому він не може ходити?
— До речі, дякую за інвалідний візок для хворого. Він набагато зручніший у користуванні, ніж наші, лікарняні, — промовив лікар. — Поранення хворого не були тяжкими. Зараз рани вже загоїлися, залишивши лише шрами, але справа не в них.
— Але ж він чомусь не може самостійно ходити, — зауважив генерал.
— Його тіло зберегло функцію пересування, але від того, що він не ходить, починають атрофуватися м’язи. Скажімо так, мозок надав команду відпочивати і свідомості, і тілу.
— Що ж тепер робити?
— Треба робити масажі, щоб не дати м’язам ослабнути та зсохтися. Але, на жаль, у нас масажист може працювати з Олександром лише один раз на тиждень.
— Йому потрібно частіше?
— Щоденно. Але, самі розумієте, як фінансують зараз медицину.
— Я залишу гроші для оплати послуг масажиста, але він повинен щоденно та сумлінно виконувати свою роботу. Ви зможете знайти гарного спеціаліста? Проконтролювати його?
— Звичайно! Я навіть вже знаю, кого запрошу. Один мій знайомий, масажист з великим досвідом, зараз залишився без роботи. Він працював з волейбольною командою до того часу, коли її розформували.
— Ось і добре, — погодився генерал. — У мене, здається, все. Наразі, я хочу побачити Олександра.
— Я вас проведу, — лікар підвівся з місця. — Але попереджую, ніяких різких та голосних звуків. Домовились?
…Максим Іванович розумів, що зараз від його настрою багато чого залежить вдома. Його жінка після смерті сина часто впадала в депресію. Тому вдома він намагався якось відволікати її від гірких спогадів гарним настроєм та своїми розмовами. Але сьогодні було на душі тяжко, як ніколи. Сашко його не впізнав. Він не реагував ні на що і ні на кого. До того ж, трапилась прикрість. Максим Іванович ненароком випустив з рук ключі, які, на своє лихо, за звичкою тримав у руці. Вони дзенькнули об підлогу. Сашко одразу ж почав дико, несамовито кричати та «скидати» щось невидиме з себе. Генерал вийшов, не в силах дивитися на те, як дужі санітари намагалися зафіксувати хлопцеві руки, як кололи йому заспокійливе.
Всю дорогу додому краялося серце генерала. Він відчував свою провину перед цим юнаком, який лише нещодавно був здоровий та повний щасливих надій на майбутнє. Олександр збирався одружитися, але Максим Іванович прийняв фатальне рішення, яке змінило все подальше життя Олександра. Простіше, він, генерал Друзь, своїм підписом під наказом перекреслив долю капітана Волошина. Він, лише він, поставив крапку на житті Олександра, на його майбутньому. По той бік життя у цього юнака залишилася не лише кохана дівчина, а й мати. А Сашко був у неї єдиним сином. Від цієї думи щось болісно защеміло у грудях, здавлювало горло, заважало дихати і навіть жити…
Дружина, як це часто бувало, сиділа перед портретом сина з чорною смужкою. По голосно ввімкненому телевізору йшов якійсь фільм, але вона його не бачила. Максим Іванович знайшов на дивані пульт, натиснув на червону кнопку. Він підійшов до дружини ззаду, обійняв її за плечі.
— Знаєш, що я сьогодні вирішила? — сказала вона тихо, не повернувшись до нього, не зводячи очей з портрету сина.
— Що ж?
— Давай віддамо нашу квартиру у місті Сашкові. Заради пам’яті нашого сина.
— Я не проти, — відповів він. — Але Сашко ще в лікарні.
— Він одужає та повернеться. Де йому жити з молодою дружиною?
— Ніхто не знає, коли йому стане краще.
— Буде краще. Я завтра піду до церкви та запалю свічку за його здоров’я. Це обов’язково допоможе. Я впевнена в цьому. Якщо я і грішна у чомусь, то вже понесла один раз кару. Вдруге навіть злочинців не страчують.
Софійка сіла біля вікна. Потяг сіпнувся та важко зрушив з місця. За вікном з прискоренням побігли дерева та чагарники. Літо ніяк не хотіло впускати осінь у свої володіння, але та було наполеглива. Вона поплямувала деінде листя дерев у свій золотаво-червоний колір. Тепер на зеленому фоні були помітні мазки жовтої фарби ранньої осені.
Дівчині було тяжко залишати дідуся без її нагляду, але той був наполегливий та впертий, як віслюк. «Мені вже зовсім добре, — торочив він без упину. — А на тебе страшно глянути, дивись, як змарніла, схудла, зблідла. Ходячий скелет, та й годі! Їдь до свого Сашка, а за мене не турбуйся».
І Соня вирішила, що час настав. Насправді, її нестерпно мучила невідомість. Вночі буйна фантазія дівчини вимальовувала різні страхіття, що могли трапитися з коханим. Тоді вона не могла заснути до ранку, а забивалася у тривожному сні лише по кілька годин на добу. І знову день починався однаково: сніданок, господарство, робота, хворий дідусь. Вона відчувала хронічну втому скоріше від своїх переживань, аніж від фізичної роботи.
Зараз вона хвилювалася від скорої зустрічі з коханим. Кожен стук коліс по рейках скорочував відстань розлучення. Від цього на душі ставало трохи тепліше. Софійка прикрила очі та вирішила трохи помріяти про їхню зустріч. Зараз вона себе лаяла за те, що в свій час не взнала адресу квартири, яку наймав Сашко. Це було просто не завбачливо та непростимо з її боку. Але хто ж знав, що ця адреса колись їй знадобиться? Можна було б піти до Сашка на роботу, але там їй ніхто б адресу не дав. Добре, що Сашко багато розповідав про свою матір та село Нові Липки, де він народився, ріс, ходив до школи. За його словами, Людмила Орестівна до цього часу там проживала та працювала у школі вчителем. Тож, дібравшись до Нових Липок, дівчина була впевнена, що швидко знайде Сашкову матір.
Дівчина не зчулася, як задрімала, прихиливши голову до вікна. Коли прокинулася, то зрозуміла, що потяг прибуває до місця призначення. За вікном були новобудови та схожі один на одного висотні будинки. Вони, мов стовпи, тяглися все далі й далі, доки геть губилися вдалині. Людей та автівок побільшало. Вони метушливо кудись поспішали, губилися поміж будинками.
Виходячи на перон, Софійка ще раз про всяк випадок спробувала набрати знайомий номер, але марно. Дівчина засунула мобільника в задню кишеню джинсів та озирнулася. На вокзалі було багато людей. Чомусь їй здалося, що Сашко може бути серед них. Вона почала пильно вдивлятися, шукаючи його очима. Але люди снували по вокзалу, мов мурахи, виходили на перон, інші — заходили у приміщення. Серед натовпу вона помітила хлопця, схожого на Сашка, але не встигла його добре розгледіти, бо він зник з її поля зору десь серед пасажирів. Софійка чимдуж побігла за ним. Вона наштовхувалась на людей, вибачалась і знову бігла. Серце в грудях шалено, несамовито билося, розривало груди, а вона все бігла та бігла, боячись його загубити знову. Від однієї думки, що Сашко був поруч, а вони не змогли зустрітися, у неї перед очима починало все колихатися. Нарешті вона його побачила. Хлопець був майже поруч і ззаду своєю статурою дуже нагадував Сашка. Соня вже збиралася його окликнути та набрала в груди повітря, коли побачила дівчину, що підійшла до хлопця. Тепер Софійка помітила, що юнак тримав у руках червону троянду, яку простягнув дівчині та поцілував її у щоку. Соні стало зле. Невже її коханий зустрів іншу? Молоді люди про щось жваво розмовляли й Софійка помітила, як дівчина лагідно посміхається до свого обранця. Але Соня вирішила упевнитися, чи то справді її Сашко. У бідолашної дівчини підкошувалися ноги та було важко дихати, коли вона прямувала до закоханих.
«Я — сильна, — сказала вона собі. — Якщо це Сашко, то я підійду та скажу, що все йому пробачаю. Мені легше не буде, але йому від таких слів — напевне». Вона підійшла майже впритул до молодих людей, заглядаючи у лице хлопця. Це був не Сашко! У дівчини відлягло від серця й вона полегшено зітхнула. Молоді люди з подивом подивилися на дивакувату рудоволосу дівчину, перезирнулися та знову почали про щось жваво розмовляти.
— Вибачте, — бозна кому тихо сказала дівчина та відійшла вбік, відчувши ніяковість.
Спочатку вона вилаяла себе за свою надмірну підозрілість, але все одно вирішила обійти весь перон та вокзальне приміщення. Могло ж трапитися так, що Сашко в цей час зібрався поїхати до неї в село, а вона — до нього? Чому ж і ні? Було б дуже смішно, якби вони розминулися. Безцільно поблукавши з півгодини, дівчина не побачила знайомої постаті. Отже, треба було їхати до Нових Липок.
Коли Софійка сіла в маршрутку, то відчула себе стомленою. Вона подумала, що людям важко, набагато важче жити у місті, аніж у селі. Задушливе повітря, розпечений асфальт, маса людей повсюди, гуркіт великої кількості машин — все це, напевне, їх дратувало та стомлювало. А в селі повітря чисте, прозоре, хоч пий його. Стомився — йди до лісу, до річки, на луки. Солодкувато-п’янкий запах річкової м’яти заспокоїть, сиві тумани заколишуть, а джерельна вода втамує спрагу та надасть нових життєвих сил. Дівчина з жалем подивилася на своїх попутників, що колихалися у старенькому «ПАЗІ», бо вони дійсно виглядали стомленими та змученими.
За вікном поступово зникало гамірливе місто. На зміну йому прийшли поля та лісосмуги. Від збудження Софійці не сиділося на місці. Не помічаючи, вона почала нетерпляче йорзати на сидінні. Товстезний дядько, що напівсидів на сидінні поруч, кинув на неї невдоволений погляд. Дівчина, щоб заспокоїтися, почала пильно дивитися у вікно. Вона уявляла, як цією ж дорогою, сидячи, можливо, на цьому самому місці біля вікна, до неї їздив Сашко…
Софійка одразу ж, коли вийшла на зупинці в Нових Липках, запитала, де живе Волошина Людмила Орестівна. Виявилося, що це зовсім поруч.
— Ось двоповерхова будівля, — охоче пояснила молода жіночка. — Це — школа, а далі, по вулиці, одразу ж за школою побачите будинок Людмили Орестівни. Там буде зелений паркан.
— Дякую, — кивнула Соня.
— Вас провести? — поцікавилася жінка, скоріше задля того, щоб дізнатися, хто це приїздив до вчительки.
«У кожному селі є свої баби Параски», — подумала Софійка та відповіла:
— Ні-ні! Дякую, я сама знайду.
Кілька сотень кроків — і невідомість зникне. Але що криється за нею? Радість зустрічі? Розчарування? Гарні чи погані новини? Соня загаялася. Вона так мріяла про цю подорож, покладала на неї великі сподівання, стільки всього пережила, щоб сюди потрапити, а тепер стояла розгублена серед дороги в нерішучості. Чи правильно вона вчинила, приїхавши до матері Сашка? Чи краще було сидіти вдома, щоб нічого не знати?
Кілька хвилин Софійка вагалася, доки від своєї поведінки почала дратуватися. «Боягузка! — сказала вона собі. — Врешті-решт, не такий чорт страшний, як його малюють». Вилаявши себе за несміливість, дівчина поволі пішла повз школу. Вона виправдовувала свою малодушність тим, що злякалася зустрічі із Сашковою матір’ю, наслухавшись з дитинства оповідей сільських жінок про вередливих та сварливих свекрух.
Вона незчулася, як опинилася біля зеленого паркану, як постукала у хвіртку. Перед нею все було, як уві сні. З хати вийшла невисокого зросту жінка з сивим волоссям та в окулярах. За товстими скельцями Соня побачила сумні та допитливі очі жінки. Вона не запитала, хто до неї прийшов і у яких справах, а одразу ж запросила до будинку. Від цього Софійка опанувала себе та вже не так хвилювалася.
— Прошу до столу, — привітно запросила жінка. — А я зараз чай зготую. Чайник щойно закипів і я збиралася заварити чай, коли почула, що хтось стукає у хвіртку.