— Воно то так, та ми вже забули, яка наша донька. На туристів час є, а до батьків навідатися — часу зась!
— Не ображайтеся. Це ж її робота. Як каже дідусь: «Під лежачий камінь вода не тече».
— Робота, робота, — промимрив собі під ніс дядько Василь. — У нас теж робота, але для кого ми п’ять корів тримаємо? А гусей цілу череду? А кролі? Город? Кури? Все задля неї. Зібрали їм гроші, зателефонували. Гадали, що хоч так приїде, хоча б око за рік покаже в рідну хату. Але ж ні! Говорить, підіть на пошту та перекажіть гроші, — дядько Василь тяжко зітхнув. — Матір ледь відпоїв ліками після того, як донька такс бовкнула.
— Кажете, тьотя Діда від цього дуже засмутилася?
— Не лише від цього, — дядько Василь відвів очі вбік, ніби чогось соромлячись. — Галя сказала, що її чоловік, цей бізнесмен, не може їсти у нашій хаті, бо тут пахне молоком, а він молочний запах, бачите, з дитинства терпіти не може.
— То нехай їсть свої туристичні путівки!
Дядько Василь не втримався, посміхнувся.
— Добра ти дівчина, Софійко, щира. Мені б таку доньку.
— А я й є ваша родичка, бо хрещениця, — дівчина щиро посміхнулася і на її щоках з’явилися дві маленькі ямочки. — Не переймайтеся, все буде добре. Ось побачите!
— Сподіваюся. Твої слова та Богові в вуха.
— То я піду? Передавайте мої вітання тітці Ліді та Галі.
— Бувай, — кивнув рукою дядько Василь та пішов до свого автомобіля, а на душі аж полегшало, коли побалакав з хрещеницею. Так було завжди. З’явиться на хвилинку, як ясне сонечко, ластівкою пощебече, а на душі тепло стане, спокійно. І зростала дівчинка з дідом, не відчуваючи ні батьківського, ні материнського тепла, а стільки в ній тепла, доброти, світла та щирості, що на всіх вистачить.
Вже за годину Софійка встигла переговорити з бабою Параскою, розібрати листи та невеликий стос газет. Незабаром зі старою сумкою з затертим написом «Пошта» попрямувала селом від хати до хати, несучи в кожну з них свіжу пресу, листи та свою щасливу сяючу посмішку.
Соні не дуже хотілося йти до сільського клубу, але баба Параска донесла, що приїхала до своїх батьків колишня шкільна подружка Олеся. З одноліток Софії в селі ніхто не залишився. Всі пороз’їжджалися на навчання та роботу до міста, тому нечасті зустрічі в однокласниками для неї були як маленьке свято душі, сповнене приємних спогадів із дитинства. А тут ще й дід підпрігся до баби Параски: «Йди до клубу, розвійся, попліткуй з Олесею».
— Коли ти так наполягаєш, то піду! — Соня підняла руки догори та пішла до хати перевдягатися, але на ґанку зупинилася та, посміхнувшись, посварилася пальцем діду та бабі Парасці. — Знаю, знаю, ваші плани, змовилися, щоб мене спекатися. Зараз піду, а ти, діду, почнеш залицятися до бабці!
Сказала — й як вітром її здуло.
Соня вдягла джинси, червону кофтинку з коротким рукавом, довго та старанно, як у дитинстві, розчісувала гребінцем волосся. Дістала з косметички губну помаду, покрутила в руках, та поклала її на місце. Але парфумами, що подарував їй Сашко, все ж таки скористалася. Терпкувато-солодкий запах, що одразу заповнив кімнату, знову навіяв спогади про коханого. Дівчина посміхнулася, дивлячись у велике дзеркало старенької шафи.
— Навіть добре, що мене вмовили піти до клубу, — зізналась вона собі, бо відчула, що її зсередини аж розпирає від почуттів та душевного збудження, що наплинули хвилею. Їй конче було потрібно з кимось поділитися своєю радістю, а Олеся завжди її розуміла.
Вони ходили до одного класу й почали товаришувати не одразу. Спочатку Соні Олеся не дуже подобалася. Вона здавалася їй млявою, навіть вайлуватою, а мовчазна вдача Олесі була не зовсім прийнятною, бо сама Соня була вертлявою цокотухою. Але згодом, десь у п’ятому чи шостому класі, Софійка побачила в Олесі те, чого не помічала раніше. Її повільність була не вайлуватістю, а продуманими рухами, кожне слово — зважене й розумне. Дівчатка були зовсім різні, але вони гармонійно доповнювали одне одного. Після закінчення школи Олеся поїхала до міста, де вступила до педагогічного інституту. Цього року вона закінчувала навчання і, напевне, піде працювати до школи.
Соня оцінюючи поглянула на своє відображення в люстерку та залишилася задоволеною. З-під довгих та чорних вій на неї дивилися темно-карі, кольору чорного шоколаду, виразні великі очі, чорні брови — ніби крила птаха в польоті, топкий та прямий ніс, пишні чутливі губи кольору стиглої вишні яскраво виділялися на засмаглому обличчі, яке обрамляло золотаве та блискуче волосся. Вона крутнулася на тоненьких підборах, розглядаючи свій стан. Довга та тонка шия здавалася їй не зовсім привабливою, але розпущене волосся дбайливо маскувало цей недолік. Худенькі плечі, невеликі, але округлі груди, тоненька талія та високі підбори робили її ще стрункішою та вищою зростом. Софійка грайливо підморгнула своєму відображенню та чкурнула надвір.
Приміщення клубу знаходилось серед великого парку. Дівчина пам’ятала той час, коли тут були рівні заасфальтовані доріжки серед величезних старих лип та верб. Колись обабіч алеї стояли пофарбовані дерев’яні лави, росли густі, акуратно підстрижені кущі та були розбиті клумби з різноманітними квітами. Софійка згадала, як одного разу вихор скинув з величезної липи гніздо лелек. Тоді хлопці, бажаючи допомогти бусликам, неймовірними зусиллями затягли на саму верхівку дерева колесо з автівки та примостили туди гніздо. Лелеки підремонтували своє житло і вже влітку звідти виглядали голівки їхніх пташенят. Зараз було все занедбано: лави зламані, фарба на них давно полущилася й облізла, замість дбайливо та рівно підстрижених кущів — зарослі кропиви, посередині великої клумби розрісся лопушняк, розклавши велике розлоге листя.
В приміщенні клубу грала музика, а по периметру імпровізованого танцювального майданчика стояли стільці. Кілька хлопців про щось розмовляли та так голосно реготали, сміхом заглушаючи голос з магнітофона самого Кіркорова, що намагався розвеселити публіку своїми піснями. Дівчата — в іншому кутку. Вони шепотілися про щось своє, дівоче, поглядаючи в бік парубків і лузали соняшникове насіння, кидаючи лушпайки собі ж під стілець. Крайньою справа тихо сиділа Олеся.
— Лесько! — кинулася до неї Соня, забувши з усіма привітатися, — Лесечко!
— Соню! — зраділа Олеся. — Як добре, що ти прийшла. Як же я за тобою скучила!
Соня обняла подругу, поцілувала в пухленьку щічку.
— Ну, розповідай, вчителька ти вже чи ще ні?
— Можеш мене поздоровити. Я отримала диплом.
— Поздоровляю! Яка ж ти молодець! — Соня схопила подругу за руку й вже не відпускала. — На роботу вже влаштувалася?
Олеся ніяково посміхнулася, і Соня озирнулася навколо. Лише тепер вона помітила, що вся увага молоді була спрямована на них. З десяток очей з неприхованою цікавістю дивилися на подруг.
— Може підемо звідси? — запропонувала Софійка.
— З задоволенням! — згодилася Олеся.
Дівчата вийшли на вулицю, знайшли більш-менш вцілілу лавку.
— Тут спокійніше, — промовила Олеся. — Я прийшла до клубу лише заради того, щоб зустрітися з тобою.
— А звідки ти взнала про мій приїзд?
— Здогадайся з трьох разів!
— Баба Параска донесла?
— А то ж хто?! — засміялася Соня. — Розкажи мені, як ти? Де ти? З ким ти?
— А що розповідати? Диплом на руках, першого серпня виходжу на роботу, приймаю свій перший клас. Так хвилююся, що не передати словами. Розумієш, Соню, батьки мені довірять своїх першокласників і потрібно з першого ж дня привити їм любов до школи, до книжок, до самого навчання. Треба зробити так, щоб сам процес навчання у школі не став для них тягарем, а був у радість і задоволення. Навіть не знаю, чи впораюся я з цим, чи ні, — з запалом сказала дівчина та знизала плечима.
— Звичайно впораєшся! Ти ж у нас он яка розумниця! Інститут закінчила, не те, що я — неук.
— Не кажи так, Соню. Можна навчатися заочно.
— Можна, — зітхнула Соня. — Але як? Я не можу покинути дідуся напризволяще, навіть на кілька днів. Він уже зовсім немічним став. Вдає, що є ще порох у порохівниці, але ж я бачу, що він зовсім знесилений. Цього року траву для корови мені самій доведеться косити.
— Він ще тупає потихеньку?
— Так. За хлібом до магазину ходить та вдома по господарству. Звичайно, я б сама могла йти додому з роботи та купити той буханець, але ти ж сама розумієш, що у нас в селі біля магазину збираються люди, то і він іде туди. А я й не заперечую. Доки очікують хлібовозку, дідусь всі сільські новини почує, про політику, як і всі, побалакає — дивись уже й розвіявся. Та що я все про себе та про себе? Де ти живеш, Олесю?
— Знімаю кімнату в гуртожитку. Гамірливо там, кухня одна на всіх, гарячу воду в душі вмикають два рази на тиждень, але все ж таки дешевше, аніж квартиру наймати.