Пан професор помітив і помічав деякий час білого пухнатого, молодого кота. Був дуже гарний, синьоокий і вираз у його очах був надзвичайний, просто магнетичний. Він і причаровував пана професора. Постановив дістати цього кота й обласкавити. Бо був він неймовірно дикий, недовірчивий до людей. Хто не пробував його зловити, залишався з глибокими ранами й великими, кривавими, задряпинами. Ще й попадав у небезпеку, що кіт кинеться йому до очей. Тож ходив він дико. Принимав харчі від людей, то правда, але тільки з віддалі й не з руки. Могли ви кинути йому який шматок м’яса, чи хочби хліба, він ловив його на льоту й утікав з ним у кущі.
Нетовариський і неввічливий він був теж і до котів. Не наближувався до них і не дружив із ними. Мабуть від людей зазнав він якогось зла, але й від свого племени не зазнав добра. Все ж був один, вийнятковий кіт. Смугастий, тигроватий, значно більший за нього. Це той, якого ми на початку назвали Сірком. Тепер назвім білого Сніжком, бо так звав його професор.
Велика й вірна дружба лучила обидвох котів. Майже завжди вони ходили разом. Але як навіть не було з Сніжком Сірка, був він незмінно поблизу, десь у кущах. Там, відкіля міг стежити за тим, що діється із Сніжком. Ніколи не брав, навіть не намагався брати їжу, яку хтось кинув Сніжкові. Хоч би вона належала обидвом їм. Сидів спокійно й ждав. Щойно коли Сніжок поїв і ласкаво залишив йому кусок, він їв його. Пан професор вивчив докладно звички Сніжка й пізнав його дружбу з Сірком. Сніжка він конче хотів добути. Але ласкою нічого не зробить. Кіт принимав харчі здалеку, але ніякого доступу до нього не було. Тож вирішив насильно й підступом узяти його в полон. Для того й зговорився з Віркою, — це донька.
— Вірочко, я мушу добути собі того кота. Він чудовий і які в нього очі! Таких я ще ніколи не бачив у кота, — говорив до доньки.
Вірочка звела плечима:
— Я, тату, не знаю на нього способу. Але тут усюди стільки котів, невже не можеш привабити собі якогось іншого?
Все ж, батько хотів тільки Сніжка. Тож склав воєнний плян, до виконання якого потребував Вірчиної допомоги.
Найшовся мішок від картоплі. Беріг професор обшив так, що в нього влізся мотузок. І то доволі довгий. Простелив його в городі, в тому місці де звичайно заходив їсти Сніжок. Вірочка дістала куски запашного м’яса й кидала їх, один за одним, кожен щораз ближче до мішка. Так Сніжок навіть і не помітив, коли за останнім куском найшовся посеред мішка. Професор торгнув мотузок, мішок зморщився, і його швидко й зручно він накинув на свого в’язня. Найшовся він у пастці, як каже поговірка, «кіт у мішку».
Забула я сказати, тож додам тепер: Не з самої кухні був вихід на подвір’я з маленьких сінечок, що відчинялись до кухні дверима. А оці сіткові двері були вихідні з сінечок на город. У тій то комірчині-в’язниці опинився Сніжок.
Те, що тут діялось опісля — жахливе. Сніжок побивався об стіни, дрався по дверях, кидався у вікно. При тому нявчав голосно. У його нявчанні була протяжно погроза дикого кота, була скарга в’язня і плач домашньої кицьки, що їй заподіяли кривду. Я не могла б була дивитись на його побивання і слухати його пронизливого нявкоту. Але пан професор заповзявся зробити того дикого кота своїм приятелем. Коли не добром, то насильством.
За сітковими дверима був Сірко. Він обходив хату, вистрибував на підвіконня, заглядав у вікно. Коли побачив господаря, дивився на нього великими жовтими, щілинуватими очима, розкривав і закривав ротик, наче б хотів говорити, просити людину про ласку. Коли ж підходив під сіткові двері, за якими побивався Сніжок, він також плакав і заводив, як Сніжок.
— Знаєш, ми мусимо нашого сірого пустити до Сніжка. Iнакше вони обидва будуть кричати тут, бозна як довго. І немає поступу в прирученні Сніжка. Не їсть, не п’є, його шерсть змервилась — скуйовдилась. У в очах непритомний жах. Так далі не може бути!
Очевидно, що було зле. Вірочка помічала те й тільки дивувалася, що батько не випустив досі того дикуна. Але він заповз’явся. Тепер більше, як тоді, коли Сніжок був на волі.
— Спробую я оцього його приятеля пустити до нього. — Він відчинив вікно. Без застанови Сірко стрибнув крізь нього в хату. Там же його приятель, там він побивається! Йшов у напрямі комірчини. Вірочка відчинила злегка двері; професор заступив вихід, а Сірко шмигнув у щілину й найшовся біля Сніжка. Став вилизувати його, наче заспокоювати. В’язень притих і притулився до свого приятеля. Вірочка кинула туди кусок м’яса. Сірко приляг біля миски й нюшив. Але своїм звичаєм не брав м’яса. Сніжко став їсти. Їв хапаючись, з великим голодом. Уже не готовився втікати, хоч Віра відчинила двері й подала йому мисочку молока. Випив її жадібно. Опісля Сірко вилизав його дбайливо й обидва звинулись в кільця і заснули. Дні й ночі побивання втомили їх.
Зачалися дні приручування дикуна. Без Сірка справа не була б пішла, зовсім певно невдача була б покінчила всі зусилля професора. Коли Сірко був при ньому, Сніжок заспокоювався і дрімав у кутку. Коли його не було, він ходив по своїй комірці та, мабуть, міркував як з неї видістатися. Але він уже не побивався, не кричав, не кидався об стіни й вікно. Він став заспокоюватися і привикати до людей і хати. Обидва з Сірком вони вже виходили до кухні, а згодом до кімнати. Сірка випускали на двір і він там пробував деякий час. Але Сніжка не випускали. Сірко завжди вертався до хати, до свого приятеля. Він був його піклункою, а навіть хто зна, чи не був він навіть його батьком. Пан професор запевнював, що в минулому році він помічав пару: білу пухнату кицю і оцього товстошерстого тигра. Був він мабуть з породи диких котів, бо кожух його був дуже товстий і на вухах у нього були жмутки чорних волосків. Все ж мусів він бути котом людей, коли їхнє житло не відстрашувало його й в ньому визнавався краще за Сніжка, що був справжнім дикунчиком. Господар зовсім не збирався виховувати Сірка. Він був готовий, мав свої звички й знав усе, чого йому було треба для життя та для поведінки з людьми.
Натомість виховання Сніжка сталося милою розвагою пана професора: дослідом над вдачею кота, а тим він завжди цікавився.
Он уже Сніжок ходив по хаті. Часто вистрибував на вікно й з тугою глядів на двір, а горобці, що підстрибували на підвіконні так і вабили його до ловів. Забував, що між ним і ними вікно, і кидався стрибком на тих розбишаків і жерунів. Швидко однак помітив, що не має змоги їх полювати і лягав на підвіконні, простягався на всю довжину й дрімав у теплому сонечку. По правді йому не діялась кривда: його годували й всі забігали про його ласку. І вільно йому було все — окрім виходу з хати.
— Ще не тепер — говорив пан професор до Вірки. — Хай зовсім звикне до хати і до нас. Хай забуде вільне, дике життя. Може з весною.
Невже можна забути волю? Німий запит лежав у синіх кришталевих очах, що наче б гляділи кудись поза людину, може й поза світ. Очі єгипетської богині, доньки бога місяця, Гатор.
Сірко натомість приходив і відходив і жив своїм, диким життям. Але в хаті стався привітний і приязний до людей. Може від нього навчився цього Сніжок. Бо прийшла зима, а в таку пору дуже придасться тепле, людське житло й готовий харч. На запрошення господаря Сірко вистрибував на його ліжко, обнюхував його докладно й звинувшись у кільце готовився до сну. Зараз біля нього опинився Сніжок. Притулившися спина до спини, засипляли смачно. З тої пори господареве ліжко було їхнім наймилішим місцем спання.
Так, отже на дворі лежав сніг, лютували вітри-сніговії і котів зовсім не кортіло покидати тепле житло. Тут був і харч, а з нього рибна консерва, чи свіжа риба. За нею, як відомо, пропадають коти. А вполювати її ніяк не вдається, ця дичина не живе на деревах, тільки у воді, а до неї далеко.
В зимі пан професор зайнявся вихованням Сніжка. Доволі швидко він навчився розуміти людську мову, принаймні стільки, що йому треба було для співжиття з людьми. Отож: Сніжок на! — це тоді, коли підносять мисочку з харчем. — Сніжок — ходи! Сніжок — сядь на стілець! Хочеш їсти? Хочеш пити? Вікно. Двері й ще декілька слів. Вони зовсім вистачали для співжиття кота з людиною. Мабуть ми люди вживаємо надто багато слів для зовсім простих справ.
Навіть навчився і полюбив купатися. Під час коли Сірко втікав від миски з водою у найтемніший кут і ніколи не привик до купелю, Сніжок сидів у теплій водичці й радо давав себе намилювати та мити. Пан професор виконував це прецизно й старанно при чому балакав. Сніжок полюбив його м’яку (зі східним виговором), мову.
— Митоньки котика? Купатоньки? Аааа, як приємно! Дай лапу, одну й другу! Тааак! І хвостяку! Що то буде за краса, коли чистенький і запашний він висохне й маятиме за Сніжком як хризантема. То така квітка. З тих, що наша пані ростить у садку. Хай лиш прийде весна, підемо в садок. Думаю, що Сніжок нас більше не покине.
Сніжок муркотів задоволено. Витертий шматиною до суха, він лягав на стільці біля столу на якому його господар писав і дрімав. Інколи прокидався і приглядався до букв, що сталевими кониками стрибали під пальцями господаря. Але він швидко пізнав, що їх краще не займати: вдаряють у ніс і подушечки на нозі. Від того боляче.
Пан професор полюбив Сніжка. Як ніколи, жодного свого кота. І всім розказував, як освоїв його й який він мудрий. Раз запросив до себе учнів, щоб продемонструвати їм награні на платівці думи. Бо, як вони можуть знати які вони, коли ніколи не чули?:
І неслась давня пісня — дума.
Якраз навинувся Сніжок і господар запросив його до товариства.
— Come on, kitty! — стали його кликати хлопці. Але він дивився на них своїми холодними, синіми очима й не розумів, чого їм треба.
— Сніжок, сядь на стільці! — закликав господар. Негайно Сніжок вистрибнув на стілець та склавши лапи калачиками уважно розглядав господаря.
— Бачите — говорив він до хлопців, — у кота більше розуму як у вас. Він народився і живе на цій землі, але навчився української мови. А вас учи-вчи, і нічого не навчить!
— Не is crazy about that Ukrainian! — говорили хлопці вже на вулиці. — Навіщо мені тієї мови, коли нею говорить кілька старих бабок чи дідків, та й коти — засміялись гуртом.
Швидко надійшла весна. Сніг розтаяв і з дрібним журкотом відпливала вода — розстав. Стала зеленіти дрібна травичка. У повітрі стояв непокійливий, пронизливий котячий запах. Він надив, він кликав, він обіцював.
Пан професор вийшов у садок. За ним нога в ногу йшов Сніжок. Його кликали лови й нічні пригоди. Спершу виходив з ним господар, згодом він уже ходив сам. Але він повертався до хати. Він знав час, коли пан прокидається і коли йде снідати. Сидів на стовпику від загорожі й уважно глядів у вікно. Або сидів під сітковими дверима. У хаті він снідав разом з господарем і слухав його балакання. Входив і виходив з хати, коли йому треба було. Разом із Сірком вони проводили дні в хаті або поблизу, а ночі на пригодах і ловах. Все ж, ніколи не відказувалися від порції риби й мисочки молока. І завжди Сніжок їв перший, а за ним, згодом і Сірко. Поївши досита вони вилизувались, інколи Сірко вилизував Сніжка, і засипляли смачно, де їм було до вподоби. Очевидно, на господаревому ліжку, передусім.
Так минав час. Люди та їхні звірі жили своїм життям, своїми радощами й турботами.
В часі нашої розповіді стали заходити далекосяглі зміни, де жила сім’я пана професора. Неоподалік прокладали спішну дорогу. Бурили будинки, видовбували провалля, клали підвалини, заливали цементом. День і ніч невгавав гамір і уносився пил, гомоніли машини, їхали тяжкі вантажники. Люди стали покидати цю околицю. Як і в інших містах Америки, і тут позначився відплив заможніших мешканців на передміста, а їхні доми занимали бідніші, переважно чорні. Товстим шаром вони стали обводити центр. У сусідстві сім’ї пана професора зажили нові люди. Багато дітей, різний мотолох, голосна музика з телевізорів, сміття коло хати й на городі. Та наші приятелі ані не думали покидати хати, яку з таким трудом добули, а тепер мусіли б продати з утратою. Купити нову, дорожчу було їм непідсилу. Тож мусіли погодитись з таким середовищем, яке стало довкола наростати.
Якщо йдеться про котів: їм було байдуже до сусідів. Тепер, коли вони мали господарів, не потребували ласкавого хліба від чужих. Але ловів і пригод потребували, зовсім певно. Та, чи не пішов куди Сірко на мандрівку й шукаючи пригод? Було б дивне, все-таки, якби пішов сам без Сірка.
— Що діється з Сірком? — турбувався господар. — Уже декілька днів я його не бачив.
— То правда, — погодилася пані Надя, — його мисочка незатронута. Я думала, що підчас моєї неприсутности ти наповнив її знову.
І справді, Сірка таки не було!
Під вечір зайшла до професора сусідка, з тих, що ще держалися цієї вулиці.
— Зайшла до вас, щоб довідатись, як з вашими котами? Десь пропав мій Мурчик. То я думала, чи не знаєте ви щонебуть про те?
— Знати, не знаємо, — говорила пані Надійка. — Але десь пропав і наш Сірко. Оце вже декілька днів його не було в хаті.
— Дурниця, він прийде леда хвиля. — Пан професор не вірив, щоб Сірко подався кудись далеко й на довший час покинув Сніжка. — Тут же немає диких звірів, а з псами вони самі дають собі раду й то споконвіку.