З озера виринають маленькі, білі човники. Один за одним. Струнка шия, чорний дзьоб. Маєстатично пливуть лебеді білими корабликами по опалю води. За ними стеляться тюлі мавок і злегка морщиться вода. По-одному виходять з води на пісок і рінь у малій затоці. Стрясають краплі води. Закинувши голову позад себе сунуть дзьобом по спині. Чешуть її. Потім сідають на березі й шолопають дзьобами між пір’ям. Виривають по одному й кидають на пісок. Довго ще, довго шолопають між пір’ям лебеді. Аж пісок затоки вкриється білим пухом, дуже білим, схожим на сніг, що біліє на вершинах.
Застромивши дзьоб під крило — засипляють.
На маленькому мольо невеликої пристані засвічують світла. Декілька людей. З білого опалю виринає корабель, за ним сяйна смуга по воді. Начальник цієї мініятюрної пристані у бездоганній уніформі, виходить на поміст, тягне за мотузок. Дзвінок розгойдується і кладе музику на місто, людей, гори й простір води, що темніє. Світла запалюють на мольо: прибиває корабель. Гуркотять шруби, мелють воду на пухку піну. Набравши нових пасажирів, корабель поринає в озерній смузі. Ще довго стукотять мотори. Аж густий сутінок проглине корабель і озеро й гори по той бік.
Заснули лебеді з головою під крилом.
Довгим малим ключем кручу в замку й щось собі нагадую. Може ключі нашого дитинства! Великі ключі до високих, подвійних дверей.
За порогом, у сутінних сінях, Пікош. Готовий до стрибку. Але, негайно, припинює його: то не його пані, то чужинка.
— Бон соар, Пікош!
Відступає. На шиї злегка бренить дзвіночок.
Йду до кімнати, туди де вітає мене обдерта стіна й мале віконечко з видом на чорні, старовинні мури. Я чужа тут. Усюди тут. Навіть Пікош, власне він, що на його ласці найбільше мені залежить, — навіть Пікош…
Приляг до землі, поклав голову під двері й жде. Жде непорушно. Немов би чатував на мишу. Привик чатувати довго й терпеливо.
Крізь щілину під дверима носики черевик. Пікош підривається і вже кидається у наруччя своїй господині. Говорить вона до нього своєю, їхньою мовою і бренить дрібно дзвіночок на Пікошевій шиї.
Відходжу. Валізка, торбинка, плащ через плече.
Милий усміх і — о, ревоар, мадам!
Тепла, пухка пані. При нозі в неї пісковий кіт. На шиї у нього дзвіночок. Великі прозоро-жовті очі, наче сухі озера пустині. Подовгаста, чорна щілина зіниць — глядить на мене холодно, байдуже, чужо.
— О, ревоар, Пікош!
Повертається і відходить.
Маленька пристань, кораблик на опалю, що золотіє під ранковим сонцем. Шруба меле опаль на сметанкову піну.
Лебеді покинули вже затоку й відпливли в озерний опаль.
Орест Тодірко вирішив заздалегідь: під большевиками не залишиться. Раз покинув дім, рідних і приятелів і подався на Захід — уже не спиниться. Йтиме, чи пак їхати, й їхати, так довго, поки вистане суходолу. Коли й його не вистане, поїде, чи пак стрибне в океан, чи теж у море.
Таке рішення повзяв він ще дома. Тепер знайшовся в половині дороги, чи хто його знає якій частині, у всякому випадку, в Австрії, на захід від Відня.
Щоб забезпечити собі дальшу мандрівку купив коня. Відомо ж: залізниці під час панічної втечі просто недоступні, про авта й мови бути не може. Врешті пан Орест авта не мав, але, навіть якби мав, не міг би дістати бензини. Військовики — й ті покидали авта при дорозі. Лежали в ровах як мертві звірі. Бензина — їхня кров, їхнє життя. Так отже єдиний засіб руху — кінь. Купив отже коня. Те саме зробив Денис його приятель і ще з шкільної лавки товариш. За коня було легко: багато військовиків утікало з фронту й промінювали коней за будь що: харчі, тютюн, навіть цивільний одяг.
Денис купив гнідого, Орест шпака. Обидва коні гарні, моторні. Щодо шпака: він був красень. Мала головка, гострі вуха, розумні очі, струнка, лебедина шия, тонкі, високі ноги. Біла грива й білий хвіст. З будови — просто араб. Ніхто не міг пройти попри нього, щоб не оглянутися; лялька не кінь, говорили люди. Так і назвали коня Лялькою. А як він ішов! Перебирав ніжками як танечниця. Нового господаря розумів, якби зжилися хто зна від коли. Пан Тодірко присягав, що Лялька розуміє все, точнісінько. От, якби ж умів говорити!
Як довго боєві дії були ще розмірно далеко, він їздив верхи на своєму Ляльці й життя для обидвох: пана й коня було навіть гарне. Лялька любив військо. Коли вояки маршували, він
ішов разом з ними маршовим кроком. А вже хай зачує військову музику! Не було сили його спинити чи повернути. Йшов маршовим кроком, голова високо, лебедина шия гнучко й струнко боки майже не рухались, одною стрілою біг коник пританцьовуючи. А розумний який, а хитрий!
А Денисів кінь, гнідий, був собі такий звичайний кінь. Денис і не шукав нічого іншого в коні, окрім сили тягнути віз. Орест навіть не пробував запрягати Ляльку. По перше: ще був час. По друге: може якраз не треба буде. Поверне додому з конем, їздитиме верхи й забудеться лихо.
Треба знати, що Орест з малого хлопця пропадав за кіньми. Ще й не вмів говорити як слід, але прийшовши з прогулянки розказував: «Я гиділя киньики, я гиділя сілю», — значить, що бачив коники й бачив фіру. А тому «вона» що мав три сестрички й, як і вони, він говорив про себе в жіночому роді. При тому його рожеве личко аж сяяло, чорні очі сміялися, темна чупринка так «і маяла». Дівчатка розчісували її і вплітали в неї стрічку.
Годинами стояв при вікні й розглядав рух на вулиці. В той час ще їздили тільки кіньми. Повозки, вантажні вози, менші вози, часто «однокінки», що ними їздили постачальники харчів, отже: пекар, молочар, городовинник і всі решта. Було що бачити на вулиці! Різні коні, різні люди, різні вегікули. А що пригод, а що подій!
Он стоїть при вікні Орко й цілий так і горить від щастя. Був уже трохи старший і вмів говорити й не був уже «вона», але він. Знечев’я, починає махати руками, цілий підстрибує і, милим хлоп’ячим голоском:
— Кінь, кінь! — А фірман наставив яблуко й питає:
— Дати тобі яблуко? А кінь…
Усі три сестри вибухнули сміхом і докінчили:
— кае: дай! — Орко трохи зніяковів, але ж зараз повернувся до вікна й найшов собі нового коня, що казав: дай! Для швидкости Орко казав: «кае». Всі сестри довго потім насміхались і дражнили хлопця: «кінь кає, дай»! Уже й був школярем, але як заносились йому на побрехеньку, він спинявся і поглядав на сестер, а вони докінчували його оповідання: «а кінь кае, дай»!
Кілько коней мав він згодом, як зріла уже людина — важко сказати. І кілько клопотів з ними, як їх прогодувати в місті, як підшукати для них працю, щоб не тяжка й щоб, тільки й «парт тайм джаб» як тут кажуть, бо в суботу й неділю Орест сам їхав. Не потраплю докладно все описати, хоч Орка я знала дуже добре й нераз слухала про його клопоти з кіньми. І, нераз дражнила його закінчуючи відомим: «кае, дай»!
Так, що змалечку він пропадав за кіньми. Не диво отже, що купив коня — Ляльку, і що пан і кінь були закохані один в одного й розуміли себе взаємно, «як лисі коні». От, якби не війна, якби не треба їхати далі!
А війна наближувалась. Уже й долітає гук гарматньої пальби й земля дрижить. А наші приятелі числили на те, що до Відня вороги не дійдуть. А вони й під Віднем!
Зійшлися приятелі й стали радитись. Хоча Тодірко впевнював, що столиці країни боронитимуть і не допустять ворогів, але Денис Бачко розглядав справи тверезіше й не вірив у ніякий щасливий поворот справ та подій. Вирішили, що треба вибиратися далі. Стали отже пакувати клунки, хто його знає, котрий уже раз.
Їхнє рішення приспішив нежданий упадок Відня. Подія сталася майже продовж ночі. В панічній утечі висипались на дороги люди, хто на чому із чим і як. Багато й пішком. І Орест запряг свого Ляльку, склав на віз клунки, на них посадив дружину й сина й покинули місто.
Сунули валки військ, що відступали без ладу й порядку, машини, люди, гармати, санітарне й ужиткове знаряддя, усе на переміш. Панічний відступ став ще безраднішим, коли над дорогами появились літаки.
З військовими частинами змішувались цивільні люди з їхніми різнородними вегікулами, клунками, ручними візочками, вантажем на спині. Коли над такою валкою появлялись літаки, паніка збільшувалася, усі й усе йшло в розсипку, припадали до ровів і ям, забігали до придорожніх будинків, розсипались по полях. Кулемети строчили густо, бомби вибухали й вкривали пилом і чадом живих і повбиваних, усіх змішаних у страшному відступі.
У таку то суматоху попав пан Тодірко. Мав щастя, чи нещастя. Щастя тому, що їхав зараз таки за військом і не мусів сам пробивати собі дорогу. А нещастя, бо з літаків бомбили військо. Лялька держався війська і йшов за іншими кіньми.
Після одного нальоту все пішло в розсипку, настала повна суматоха й хаос. Люди порозбігалися, живі й мертві в ровах, хто де впав. Замість дороги глибокі вирви.
Тодірки мали знову щастя: бомблення перележали в рові під возом. Навіть Ляльці не сталося нічого, хоч він не ховався нікуди. Як годилось військовому коневі, він стояв струнко й тільки на вид і на звук вибухів струшував шкірою на шиї і злегка підстрибував. Він навіть не норовився. Очевидно, не одне бачив у своєму житті.
Було неможливе їхати далі цією дорогою. Треба було об’їздити її полями. Всі бічні дороги заповнило військо. Тодірки знову навантажили клунки, що поспадали з воза, і, взявши віжки в руку, Орест скермував коня праворуч. Може вдасться об’їхати збомблені місця і знову дістатись на дорогу.
— Вйо! — гукнув на коня. Лялька ані не дрогнув.