Сем Стюбнер переглядав свою кореспонденцію хапливо й недбало. Як і личить менеджерові професійного боксу, він давно вже звик до найрізноманітніших та найхимерніших листів. Кожен дивак-спортсмен, аматор чи реформатор боксу конче вважав за свій обов’язок повідомити його про свої вигадки. Стюбнер наперед готовий був до повсякденної порції несподіванок, що їх приносила пошта, починаючи від погроз порішити його і до трохи миролюбніших намірів дати йому поличника. З поштою одержував він усіляку всячину: то талісмани, від кролячих лапок до щастядайних підків, то безвідповідальні пропозиції якихось незнайомців забитися на дрібні гроші, або й на цілих чверть мільйона доларів. Колись він одержав був поштою голярського ременя зі шкіри лінчованого негра, а тоді ще висушеного на сонці пальця білої людини, труп якої знайдено в Долині Смерті, і відтоді набрався певності, що пошта вже нічим не здивує його. Проте сьогодні вранці він дістав такого надзвичайного листа, що перечитав його й удруге, а сховавши до кишені, потім знову витяг, щоб перечитати втретє. На конверті стояв штемпель якоїсь нечуваної поштової філії в окрузі Сіскію. Лист був такого змісту:
«Шановний Семе!
Ви знаєте мене хіба що на ім’я, бо прийшли на ринг, коли я давно вже покинув нашу справу. Але ж вірте мені,— я не спав. Я стежив увесь час за спортом, і за вами особисто — відтоді як Кел Офмен подолав вас, — аж до вашого останнього матчу з Натом Белсоном, і гадаю, що ви— найуміліший з усіх менеджерів, що бували коли на арені.
І тому я хочу запропонувати вам одну річ. Маю я тут такого видатного боксера, що й світ подібного до нього не бачив. І де не підробка… Крам справжній, добірний. Що ви скажете про хлопця двадцяти двох років, вагою понад двісті двадцять фунтів, — хлопця, що може завдавати вдарів, про які я й не мріяв ніколи? Це мій син, Пат Глендон-молодший. Під цим найменням він виступатиме. Я все гаразд обміркував. Але найкраще б вам прибути до нас першим поїздом.
Я виплекав і вивчив його. Все, що я будь-коли знав, — я вклав йому в голову. І, може, ви мені не повірите, — але він додав ще й від себе. Це самородний боксер. Щодо відчуття часу й простору — він цілковите диво. Час він уловлює до одної секунди, а відстань — до одного дюйма. Він і думати про це не потребує,— це інстинкт. Його найкоротший поштовх заспокоїть супротивника скоріше, ніж удар з усього розгону всіляких недотеп.
Тепер багато розводяться про те, що біла раса має перевагу над іншими. Отже, він — втілення всіх оцих сподівань. Приїздіть і самі побачите.
Колись, подорожуючи з Джефрізом{1}, ви кохалися в полюванні. Приїздіть — і матимете й полювання, й рибну ловлю такі, що ваші кінематографічні «бойовики» здадуться вам убогим шматтям. З вами піде полювати Пат молодший. Сам я вже не ходак і не їздець, тим-то й запрошую вас сюди. Бажав би я сам бути йому за менеджера, та про це годі й балакати. Я вже скінчена людина, мабуть, скоро мені й нокаут. Отож мерщій прибувайте. Я хочу передати хлопця вам. Ця справа — скарб для вас обох, — проте договір скласти хочу я сам.
Прихильний до Вас Пат Глендон»
Стюбнер спершу подумав, що це жарт, адже боксери відомі жартуни: вчитуючись у листа, він угадував у ньому то хитре перо Корбета, то добродушну вигадку Фіцсімонса{2}.
Але ж якщо лист правдивий, на нього слід звернути увагу, це безперечно. Пат Глендон залишив ринг ще до його часів, він тільки раз хлопчаком бачив, як Пат тренувався з Джеком Демпсі. І вже тоді називали його Старий Пат, і на рингу він уже не виступав. Він з’явився ще в часи Салівена й провадив боротьбу за давніми «Лондонськими правилами призового боксу», і тільки в останніх своїх виступах додержував нових, щойно тоді впроваджуваних правил маркіза Квінсбері{3}.
Який боксер або аматор боксу не чув про Пата Глендона? Звісно, людей, що бачили його в силі, дуже небагато лишилося на світі, і мало вже було таких, що взагалі бачили його, — одначе ім’я його записано в літописах боксу, і жоден спортивний довідник не проминає його. Щоправда, його слава була якась незвичайна. Нікого з боксерів не ставили вище за нього, а тим часом сам він жодного разу не став чемпіоном. Йому страшенно не таланило, і він був знаний, як боксер-невдаха.
Чотири рази він мало не одержав звання чемпіона у важкій вазі — підстав на це йому не бракувало. Перший раз то було на баржі, в Сан-Франціській бухті: супротивник, здавалося, вже геть знемігся, аж тут Пат Глендон увередив собі руку. Потім на одному з островів, що на Темзі, боксуючи у воді, коли вода піднялася до шести дюймів, він зломив собі ногу саме в такий момент, коли перемога була вже певна. Багато кому в пам’ятку й той матч у Техасі, коли супротивник Патів уже був здавався, але саме вскочила поліція і боротьбу довелося припинити. І, нарешті, матч у клубі залізничників: там Пат став жертвою таємної змови між негідником суддею і гуртом осіб, зацікавлених, щоб його переможено. Все йшло гаразд, але коли Пат Глендон нокаутував супротивника ударом правої в щелепу, а лівою в сонячний сплет, суддя спокійнісінько дискваліфікував його за порушення правил. Всі секунданти, всі експерти з боксу, ввесь спортивний світ, — усі знали, що про заборонений удар годі було й казати. Але Пат Глендон, додержуючи боксерської традиції, скорився присудові. Скорився й поставив цей випадок на карб звичайної своєї безталанності.
Такий був Пат Глендон. Стюбнера бентежило тільки одне: автор цього листа Пат чи ні? Він узяв листа з собою на роботу. «Куди подівся Пат Глендон?» — цими словами зупиняв він того дня всіх спортсменів. Але жодна душа цього не відала. Дехто гадав, що він уже помер, проте певного нічого ніхто не міг сказати. Редактор спортивного відділу одної ранкової газети переглянув свій архів і запевнив, що повідомлень про смерть Пата Глендона ніде не було. Лише Тім Доновен напутив Стюбнера.
— Та звісно, що Пат живий! — сказав він. — Чого б йому вмирати? Такий дужий чолов’яга, та й себе він ніколи без пуття не надуживав. Вій збив собі купу грошенят і не розтринькав їх, а повкладав у різні підприємства. Мав аж три шинки! І він здорово заробив, одного дня продавши їх. Ото саме тоді я й бачив його востаннє. Тому вже літ з двадцять, а може, й більш. Його дружина якраз була померла. Він ішов до катера. «Куди, старий?» — питаю я. А він: «Подамся в ліс! — каже. — Досить з мене. Прощавай, Тіме, друзяко!» — І ото відтоді я вже не бачив його. А живий він — безперечно!
— Кажеш, у нього дружина померла? — запитав Стюбнер. — А діти в нього були?
— Авжеж, одне дитинча. Він ніс його на руках, коли ми побачились.
— То був хлопчик?
— А хто його зна!
Сем Стюбнер не вагався більш і ввечері вже сидів у пульманівському вагоні, що мчав його в найглухішу закутину північної Каліфорнії.
Вранці поїзд викинув Стюбнера на полустанку Дір-Лік. Але йому з добру годину довелося потинятися по вулиці, поки не відчинили єдиного тут шинку. Та ні,— шинкар нічогісінько не знав про Пата Глендона, навіть не чув про нього. Якщо він і живе у цій околиці, то хіба десь далі, в горах. Не чув нічого про Глендона й завсідник цього закладу, що саме нагодився. У готелі Стюбнер теж ні про що не довідався. Він натрапив на слід лише, як відчинено крамницю й пошту. Авжеж, Пат Глендон живе тут, тільки хтозна в якій глушині. Треба їхати диліжансом до Олпайна, за сорок миль відсіля. Олпайн — це табір дроворубів. Від Олпайна верхи Антилоповою долиною, далі через перевал до Ведмежого струмка. Пат Глендон живе десь за тим струмком. В Олпайні напевне знають, де саме. І сина має, теж Пат. Крамар сам його бачив. Років зо два тому він був якось у Дір-Ліку. Старого ж Пата літ з п’ять тут не видно. Бувало, все купував припаси у крамниці й платив чеками. Старий був уже зовсім сивий і такий чудний! Більше крамар про них нічого не знав, але в Олпайні хлопці покажуть йому все.
Стюбнер був цілком задоволений. Молодий Пат Глендой існував-таки напевне, і зі старим вони вдвох живуть у горах. Переночувавши цю ніч у таборі дроворубів у Олпайні, менеджер уранці подався верхи стежкою через Антилопову долину. Він проїхав перевал і спустився до Ведмежого струмка. їхав він увесь день тією дикою й суворою околицею і лише надвечір став підійматись долиною Пінто. Стежка тут була така крута й тісна, що він не раз мусив злізати з коня та йти пішки.
Була одинадцята ночі, коли він зупинився перед рубленою хатиною. Два величезні ловецькі пси привітали його гучним гавкотом. Пат Глендон відчинив двері, кинувся гостеві на шию й увів його в хатину.
— Я знав, що ви прибудете, Семе, голубчику, — промовляв Пат, кульгаючи по кімнаті. Він заходився розпалювати вогонь, готувати каву й підсмажувати великий кусень ведмедини. — Малий сьогодні вдома не ночує. У нас м’яса забракло, і він надвечір пішов на лови оленів. Але я більше нічого не скажу. Пождіть, поки самі побачите. На ранок він повернеться, і ви його випробуєте. Онде й рукавиці. Але почекайте — ви його побачите!
Що ж до мене, то я людина скінчена. Мені в січні пішло на вісімдесят перший рік. Колишньому боксерові дожити до такого віку — це зовсім не зле. Але я завжди глядівся, Семе, по ночах не швендяв, свічки, як то кажуть, з двох кінців не палив. А моя свічка була таки добра, і я з неї умів скористати, — ви це мусите визнати, як подивитеся на мене. Я й сина цього навчив. Що ви скажете про двадцятидвохлітнього юнака, що зроду не вживав спирту й не палив тютюну? А це ж він такий! На зріст велетень і життя своє провадить на волі. Зачекайте-но, поки побуваєте з ним на ловах. Ви порожнем захекаєтесь, а він тягтиме все справилля, та ще й здорового оленя — і нічого. Він виріс на повітрі й ні взимку ані влітку не спав під дахом. Завжди спить на вільному повітрі,— так я виховав його. Єдине, що мене турбує,— як- він спатиме в місті та як терпітиме тютюновий дим на рингу. Дим — це страшна річ, як на рингу задихаєшся в розпалі бою. Але досить, Семе, голубчику. — Ви стомилися, й вам охота спати. Почекайте, ви його побачите, — отоді!
Однак Пат Глендон довго ще по-старечому базікав і не давав Стюбнерові склепити очі.
— Він, мій малий, оленя на бігу може загнати, — почав він ізнов. — А мисливське життя — це найкраще тренування для легенів. Він небагато й знає про інше життя, хоч деколи й почитує всякі книжки та віршики. Він дитя природи, ви це побачите одразу, лиш на нього глянете. У ньому стара ірландська заправа. Іноді він як замріється, — і я вже боюся, що він вірить у чарівниць, фей та інше домовиння. Природу він любить, як ніхто, а міста боїться. Він багато читав, але найбільше місто, що він за життя бачив, — це Дір-Лік. Він тої думки, що міста слід знищити: в них забагато людей. Тільки два роки, як він уперше побачив справжнього поїзда.
Іноді мене турбує думка: чи не помилився я, що виховував його серед природи? Але зате це виховання дало йому міць, витривалість і життєву силу, як у буйвола. Жоден городянин з ним не впорається. Звісно, Джефріз, коли він ще був у найкращих своїх літах, міг би трохи зморити його, але тільки трохи. Мій малий міг би переломити його, як соломинку. Але з першого погляду цього ніяк не скажеш. Просто диво дивне. Спочатку він здається лише вродливим хлопцем — тільки що м’язи в нього не такі, як в інших. Заждіть, ви побачите його і самі зрозумієте.
А як він любить усілякі квітки, галявинки, сосни, коли місяць на них світить, хмари на заході сонця! А то ще дивиться з верхів’я Лисої гори, як сонце сходить. Він завше малює всякі образки й читає віршики про Люцифера, про ніч… Книжки він роздобув у рудоволосої вчительки. Але це все в нього через молоді літа. Він втягнеться до гри, аби лиш розпочати. Проте будьте готові й до несподіванок, поки він перші дні звикатиме у великому місті.
Прегарна ознака: жіноцтва він боїться. Жінки не скоро стануть йому навпоперек дороги. Він не розуміє цих створінь, та й дуже мало їх бачив у наших горах. Та сама вчителька із Семсон-Флейта, що напакувала йому голову віршиками, — вона здорово залюбилася в нього, а він і на думці не мав нічого. Волосся в неї — чисто золото… Не тутешня вона, а знизу, з долини. Потроху вона зовсім упала в розпач і бігала за ним, геть сором забувши. І як ви гадаєте, що зробив малий, коли зрозумів, у чім справа? Він перелякався, як заєць. Захопив укривала та ловецьке справилля й утік на гори в ліс. Цілий місяць я його не бачив, а потім він раз прокрався до мене поночі й знов утік перед світом. І подивитися не хотів на її листи. «Спали їх», — сказав мені. Я їх і спалив. Двічі приїздила вона верхи з Семсон-Флейта, і мені дуже було жаль її. Стужилася дівчина по хлопцеві, з обличчя було знати. Три місяці опісля вона кинула школу й поїхала до себе додому. Тоді мій малий повернувся, і ми знов стали жити вкупі.
Еге ж бо, жінки занапастили чимало порядних боксерів, але його вони не подужають. Він червоніє, мов дівча, тільки-но перша спідниця гляне на нього трохи пильніш. А вони всі на нього задивляються. Але коли він б’ється… — а він же й б’ється, не приведи, господи! — в ньому спалахує дика ірландська кров і скеровує його вдари. І не подумайте лишень, що він самовладання втрачає. Я навіть замолоду не бував такий стриманий, як він. Ота запальність мене й підводила. Але він — мов лід! Він одночасно палкий і льодовий, наче електричний дріт під напругою в холодильнику.
Стюбнер куняв, але бубоніння старого розбурхало його. Сонний, він прислухався.
— Присягаюся небом, я зробив з нього справжнього борця, дав йому добрі кулаки, і ноги міцні, і очі зіркі. Я гаразд розуміюся на боксі й уважно стежив за всіма новинами. Припадання, кажете? Розуміється, він обізнаний у всіх прийомах, як зберегти силу. Він ніколи не подасться на два дюйми, коли досить і півтора. Якщо захоче, стрибне, мов кенгуру. Захист? Стривайте, — ви самі побачите. Це він ще краще робить, як напад. Він не поступився б і перед Пітером Джексоном, а Корбета побив би в найкращу того пору. Кажу ж вам, я навчив його всього, всіх способів, а він сам ще й удосконалив мою науку. Він — геній боксу. І у нього було досить товаришів, щоб з ними тренуватися. Я показав йому всі тонкощі, а вони навчили його страшенних ударів. Тут такі хлопці, що ніколи не торопіють і нічого не бояться. Коли доходить до клінчу, вони чисто скажені бугаї або дикі ведмеді. А він грається з ними. Чуєте, що я вам кажу? Грається з ними, як ви або я гралися б із цуценятами.
Стюбнер знов був задрімав і знов прокинувся від бубоніння старого.
— Найдивніше те, що він не вважає бокс за серйозну справу. Бокс дається йому так легко, що це наче забавка для нього. Але заждіть, хай-но натрапить на меткого борця. Ви тільки заждіть! Він як увімкне струм у цьому своєму холодильнику, та як сипоне градом найдобірніших, теоретично обгрунтованих ударів, то ви тільки очі вирячите з дива!
У холодному присмерку гірського світанку старий Пат раптом потяг Стюбнера з ліжка.
— Онде він іде стежкою! — хрипко прошепотів старий. — Виходьте хутчій, подивитесь на найкращого боксера, якого будь-коли бачив ринг, другого такого ринг і за тисячу років не побачить!
Менеджер, потираючи обважнілі зі сну очі, подивився в одчинені двері й побачив у лісовому прорубові молодого велетня. Однією рукою він тримав рушницю, а з плечей його звисав здоровий олень, хоч ступав юнак так легко, ніби ноша нічого не важила. На ньому був простий синій комбінезон, розстебнута в комірі вовняна сорочка, а замість черевиків — мокасини. Стюбнер помітив, що хода його пружиста, як у кішки. Годі було й подумати, що в ньому двісті двадцять фунтів ваги, не рахуючи вбитого звіра. Юнак одразу справив на менеджера надзвичайне враження. Сила юнакова була безперечна, але від нього пашіло й чимось особливим і незвичним. Це був новий тип, зовсім відмінний від звичайного типу боксерів. Він здавався не юнаком двадцятого сторіччя, а створінням цих< нетрів, нічною блудящою примарою з чарівної казки чи давньої легенди.
Стюбнер скоро зрозумів, що молодий Пат не з говірких. Коли старий Пат познайомив їх, він, слова не кажучи, простяг руку й мовчки взявся до роботи — розпалив огонь і приготував сніданок. На запитання батькове, де він забив оленя, син вимовив лише два слова. «На Південному перевалі».
— Одинадцять миль через гори! — гордо пояснив старий. — А стежка така, що серце трісне.
Снідали чорною кавою, коржами й неймовірною кількістю смаженої на жару ведмедини. Парубчак завзято поглинав печеню, і Стюбнер зрозумів, що обидва Глендони звикли жити майже на самому м’ясі. Розмову підтримував лише батько, але до справи, що лежала йому на серці, він приступив, тільки поснідавши.
— Пате, хлопчику мій, — почав він, — ти знаєш, хто цей добродій?
Молодий Пат кивнув головою й багатозначно глянув на гостя.
— Так отже він повезе тебе до Сан-Франціско.
— Я б радніше лишився тут, батьку, — була відповідь.