— Ніякого інтерв’ю не буде, — заявив він.
Стюбнер здивовано звів брови.
— Я попрохав її про це, — пояснив Глендон.
Стюбнер обурився:
— Дурна вона випустити з рук таку сенсацію!
Від Глендона повіяло холодом, і голос його забринів гостро й неприємно:
— Інтерв’ю не буде. Так вона сказала. Ви що, сумніваєтесь в її правдивості?
Очі йому загорілися давнім ірландським вогнем, а кулаки мимоволі гнівно стислися. Стюбнер, знаючи силу цих кулаків і вдачу цієї людини, не посмів далі висловлювати свої сумніви.
Стюбнерова не треба було багато часу, щоб доміркуватися, що Глендон має намір продовжити матч, хоч до якого саме раунду, — він так і не дізнався. Тим-то Сем не став дурно гаяти часу і нишком перемовив з Натом Пауерсом та його менеджером. За Пауерса ставила своя партія, та й той синдикат гравців, куди входив Сем, теж не можна було позбавити виграшу.
Того вечора, коли відбувся матч, Мод Сенгстер наважилася на одчайдушне порушення правил пристойності, але її вчинок не викрили, і ніхто сторонній про нього не довідався. Під опікою співробітника редакції вона пройшла на місце біля самого рингу. Чоловічий капелюх з широкими спущеними крисами затуляв їй волосся та чоло, а довге чоловіче пальто закривало її до п’ят. У гущі натовпу ніхто нічого не помітив; навіть репортери на місцях, приділених для преси, не впізнали її, хоч і сиділи саме навпроти.
Попереднього змагання другорядних боксерів, згідно з новими правилами, тепер не бувало, і ледве встигла Мод сісти на місце, як публіка криками й оплесками привітала вихід Ната Пауерса. В оточенні секундантів він ішов бічним проходом; коли дівчина побачила його дебелу постать, її пройняло острахом. Але Нат так легко шугнув під канатом, ніби важив удвічі менше, ніж насправді. Хоч він і посміхався на гучне вітання зали, гарним його аж ніяк не можна було назвати. Все в ньому свідчило про жорстокість, притаманну його фахові: і спотворені вуха, і вдавлене перенісся, де навіть вправність хірургів неспроможна була повернути поламаним хрящам їхню первісну форму.
Нові привітальні вигуки й оплески сповістили, що з’явився Глендон, і вона жадливо дивилася на нього, поки він перелізав попід канатом і йшов у свій куток. Провели нудну церемонію рекомендацій, взаємних вітань та викликів, — і лише тоді супротивники поскидали халати й лишилися в самих трико. Згори на них падало яскраве біле світло юпітерів — це готувалися до роботи кінооператори. Дивлячись на обох супротивників, таких різних, Мод угадувала, що Глендон був продукт високої культури, а Пауерс — предковічний звір. Обидва вирізнялися своїми рисами: Глендон був витончений лицем, увесь плавний, дужий, прегарний, тоді як Пауерс мав грубо асиметричне тіло, що густо поросло волоссям.
Коли вони застигли перед кінокамерою, погляд Глендонів, перебігаючи попід канатом, раптом зупинився на Мод. Глендон і знаку не подав, але серце в дівчини швидко закалатало: вона зрозуміла, що він пізнав її. Ще за хвилину прозвучав гонг, і суддя вигукнув: «Починайте!»
Це був прегарний бій. Ні крові, ні брутальних ударів, — суперники боролися спритно і вправно. Половину першого раунду вони тільки намацували один одного, але Мод хвилювали навіть ці фальшиві випади й удари рукавицею. А потім, коли настала пора серйозних сутичок, Мод так запалилася, що колега мусив раз у раз торкатися її плеча, щоб нагадати їй, хто вона і де перебуває.
Пауерс боровся легко й чисто, як це й личило героєві півсотні змагань, і захоплені прихильники вітали оплесками кожен його вмілий випад. Проте він не витрачав дурно сили і лише іноді робив сміливі випади, — тоді публіка, ревучи, схоплювалася з місць, мавши надію, що він ось-ось переможе супротивника.
В один з таких моментів, коли недосвідчене око Мод не помітило поважної небезпеки, якої щойно уник Глендон, співробітник редакції нахилився до неї і сказав:
— Пат однаково переможе. Він щасливець, і нікому не таланило перемогти його. Але Пауерса він нокаутує не раніш як на шістнадцятому раунді.
— А може, й пізніш? — підшкильнула Мод.
Вона мало не засміялася, слухаючи такі впевнені слова свого супутника: адже вона знала найкраще за всіх!
Пауерс, своєю звичкою, безперервно наступав, і Глендон охоче пристав на його тактику. Він чудово захищався і лише зрідка, щоб підтримати зацікавленість глядачів, переходив у наступ. Щодо Пауерса, то він знав, що на його долю випадає бути нокаутованим, але він занадто довго виступав на рингу й розумів, що не варто відмовлятись від перемоги, якби така нагода. Не раз його самого ошукувано й зраджувано — тож чого він має маніжитися з іншими? Якби пощастило, він пішов би на все, аби лиш нокаутувати супротивника, а синдикат — нехай собі хоч і повіситься. Вміла газетна реклама запевнила публіку, що Глендон-молодший зустрів нарешті дужчого суперника. Але в душі Пауерс добре усвідомлював, що цього разу він, Нат, зійшовся зі своїм переможцем. У цій боротьбі він часто відчував силу Патових ударів і знав, що супротивник навмисне здержує себе.
Для самого Глендона кілька разів протягом матчу надходили такі моменти, коли найменший прогріх або помилка могли підставити його під важкий, наче молотом, супротивників удар і завдати йому поразки. Але він мав феноменальну здібність точно визначати час і відстань, і його віру в себе не порушив жоден із скрутних моментів, що таки траплялися. Його й разу ще не переможено, і завжди він остільки почував себе сильнішим від супротивника, що йому й на думку не спадала можливість поразки.
Наприкінці п’ятнадцятого раунду обидва боксери були ще в чудовій формі, тільки Пауерс дихав трохи важче, ніж звичайно, і чимало глядачів з передніх рядів уже закладалися, що він видихається.
За хвильку перед тим, як мав прозвучати гонг на шістнадцятий раунд, Стюбнер, схилившись до Глендона, що сидів у кутку, прошепотів на вухо:
— Покладеш його зараз, га?
Глендон лише труснув головою і глузливо зареготався у вічі сполоханому менеджерові.
Тільки-но вдарив гонг, як Глендон здивовано побачив, що Нат Пауерс ніби з ланцюга зірвався. З першої ж секунди це був якийсь ураган ударів, і Глендон насилу уникав серйозних ушкоджень. Він викручувався, відступав убік, але тільки доходив до середини рингу, як супротивник новими випадами знов притискав його до канатів. Не раз Пауерс давав йому нагоду завдати вирішального удару, але Глендон свій блискавичний нокаут приберігав для вісімнадцятого раунду. За весь матч він жодного разу не надав повної сили своєму ударові.
Цілих дві хвилини Пауерс люто й без угаву нападав на нього. Ще хвилина — і раунд закінчиться, а синдикат гравців зазнає поразки. Але цій хвилині не судилося так просто минути. Ось супротивники зійшлися посередині рингу — в звичайнісінькому клінчі, як уже не раз бувало, — тільки й різниці, що Пауерс лютував страшенно. Глендон відсторонив його лівою рукою, ефектним, хоч і слабеньким ударом по обличчі. Таких ударів він завдавав чимало протягом цього матчу. Але тут, на превелике своє диво, він помітив, як Пауерс одразу знесилів і осів на підлогу, немов його підігнуті ноги відмовлялися підтримувати таке незграбне тіло. Він важко гепнув додолу, перекотився на бік і завмер із заплющеними очима. Суддя, нахилившись над ним, відлічував секунди.
На слові «дев’ять» Пауерс стрепенувся, ніби даремно силкуючись звестися на ноги.
— Десять — і аут! — вигукнув суддя.
Він схопив Глендонову руку й підніс високо догори, даючи ошаленілій публіці знак, що Глендон переміг.
Уперше за свою боксерську кар’єру Глендон розгубився на рингу. Його удар не був нокаутом, він міг би присягтися. Удар прийшовся не по щелепі, а по обличчі, він це напевне знав. Такий удар цілком безпечний. Але ось супротивник його так майстерно гепнувся на підлогу й розіграв увесь нокаут! Для глядачів це, без сумніву, був нокаут, і кінооператор зафіксував це ошуканство на плівці. Той газетяр, виявляється, не помилився. Але ж таке шахрайство!
Глендон попід канати глянув на обличчя Мод Сенгстер. Вона дивилася просто на нього, та очі її були холодні й чужі,— вона ніби й не впізнавала його, ніби й зовсім не бачила. Поки він дивився на неї, вона байдуже одвернулася й сказала щось своєму сусідові.
Пауерсові секунданти винесли переможеного на руках — він нерушно розпростерся безживною масою. А секунданти Глендона підходили до нього поздоровити й зняти рукавиці. Але їх випередив Стюбнер. Його обличчя сяяло; схопивши обіруч праву Глендонову рукавицю, він скрикнув:
— Молодець, Пате! Я знав, що ти це зробиш!
Глендон вирвав руку, і вперше за всі спільно прожиті роки менеджер почув від нього лайку.
— Геть до біса! — буркнув він і простяг руки секундантам, щоб зняли рукавиці.
Того вечора Мод Сенгстер, вислухавши запевнення свого колеги, що чесних боксерів не існує,— поплакала тихенько край ліжка, потім розгнівалася й лягла спочивати з огидою до себе, до призових боксерів і до всього світу.
Наступного дня вона заходилася писати статтю про Генрі Аддісона, яку їй не судилося закінчити. Працювала вона в невеличкому кабінеті, виділеному для неї в редакції газети. Переставши на хвилину писати, Мод глянула на заголовок денного випуску* де сповіщалося про майбутній матч Глендона з Томом Кенемом. Раптом у кімнату ввійшов хлопчина-кур'єр і подав їй візитну картку. Вона прочитала ім’я: «Пат Глендон».
— Скажи йому, що я не маю часу, — наказала вона хлопчині.
За хвильку той повернувся.
— Він каже, що однаково сюди ввійде, але йому б хотілося мати ваш дозвіл.
— А ти сказав йому, що я не маю часу? — спитала вона.
— Так, мем. Але він каже, що однаково ввійде.
Вона мовчала, і хлопчина в захопленні від настирливості відвідувача, хапаючись, казав далі: