Роман
Переклад з французької Анатоля Перепаді
Горе і забуття
«Панна Альбертина поїхала!» Страждання діймає дужче душу, ніж розум. Щойно намагаючись дати лад своїм думкам, я гадав, що розлука без останнього прощай — це саме те, чого я прагнув, і, порівнюючи убогість утіх, зажитих з Альбертиною, з багатством прагнень, яких вона мене позбавила, дивувався своїй проникливості та дійшов висновку, що не хочу більше її бачити, що вже розкохав її. Але слова: «Панна Альбертина поїхала» різонули ножем по серцю, і біль той був такий гострий, що мені здавалося: ще трохи — і я не витримаю. Виходить, те, що для мене, на позір, нічого не важило, було власне сенсом мого життя; я мав негайно покласти край цим мукам; жаліючи себе, як жаліла моя мати смертенну бабусю, я спробував підбадьорити себе, як намагаються втішати в стражданнях любих нам істот: «Потерпи лишень хвильку, ми знайдемо якісь ліки, не хвилюйся, ми тебе порятуємо». А все тому, що мій інстинкт самозбереження заходився шукати перших неболющих засобів на мою відкриту рану: «Все це пусте, бо ще сьогодні я її поверну. Із шкури вилізу, але в кожному разі ввечері вона буде вдома. А тому нема чим перейматися». «Все це пусте», — так я переконував не лише самого себе, а й спробував, криючись зі своїм болем, утішити й Франсуазу, бо коли я сохнув за Альбертиною, ніколи не забував, що моє кохання має виглядати щасливим, взаємним, особливо в очах Франсуази, яка не любила Альбертини і завше сумнівалася в її щирості. Так, допіру, перед Франсуазиним приходом, я гадав, що розлюбив Альбертину і був достеменно, як справдешній аналітик, переконаний, що від мого почуття нічого не залишилося. Однай наш розум, хоч який проникливий, не може спостерегти своїх власних складників і не здогадується про їхнє існування доти, поки під впливом явища, здатного їх виокремити, вони почнуть зі свого звичного леткого стану переходити в тужавий. Я помилково думав, що розумію своє серце. Однак це знання, якого я не здобув би найтоншими розумовими виправами, знання тверде, лискуче, дивне, ніби кристалічна сіль, дав мені раптовий напад болю. Я так звик бачити Альбертину коло себе, аж це мені відкрився новий лик Звичаю. Досі я сприймав її як руїнницьку силу, що гнітить мою особу, притлумлює сприйняття дійсности; а зараз я бачив у ній грізне божество, так злучене з нами, так уросле своїм безбарвним обличчям у наше серце, що, коли воно відірветься, відвернеться од нас, це майже непомітне для нас божество, то завдасть нам нестерпного страждання, страждання ще лютішого, ніж сама смерть.
Я одразу кинувся читати її листа, збираючись обміркувати спосіб, як вернути Альбертину. Я відчував, що це мені до снаги, бо прийдешність існує лише в наших думках, і ми віримо, що зможемо змінити її in extremis виявом власної волі. Але я не забував і про вплив інших сил, проти яких, навіть якби мав більше часу, був би безборонний. Що з того, що година ще не вибила, якщо ми безсилі відвернути те, що має статися? Коли Альбертина жила в моєму домі, я поклав сам порвати з нею. Аж це вона поїхала. Я розгорнув листа. Там писалося:
Друже мій! Вибачте, що я не мала відваги особисто сказати вам тих кілька слів, які ви оце читаєте, алея така боягузка, я завжди вас так боялася, що, навіть змушуючи себе, не могла зібратися на силі. Ось що я мала б вам сказати: наше спільне життя стало неможливим; до речі, ваша недавня образлива вихватка показала, що в наших взаєминах щось ізмінилося. Що можна було залагодити того вечора, за кілька днів могло стати непоправним. Тому ліпше, скоро нам удалося помиритися, аби ми розійшлися по-дружньому. Ось чому, серце моє, пишу вам оцю цидулку і прошу не згадувати мене лихим словом і дарувати мені, якщо я завдаю вам прикрощів; подумайте, яке це горе для мене. Любий мій друже, я не хочу бути вашим ворогом, мені не пережити того, як ви поступово, але швидко збайдужієте до мене. Оскільки моє рішенець безповоротний, я, перш ніж передати вам цього листа через Франсуазу, попрошу в неї мої куфри. Прощавайте! Залишаю вам найкращу частку себе самої.
Альбертина.
«Все це нічого не значить, — думав я, — це навіть ліпше, ніж я собі гадав, вона, мабуть, писала щоб якнайдужче дошкулити і хотіла налякати мене, щоб я більше не зневажав її. Треба за всяку ціну її сьогодні вернути. Прикро думати, що Бон-тани люди нечесні, використовують свою сестриницю, щоб здерти з мене більше грошей. Е, менше з тим! Навіть якби для повернення Альбертини я мусив віддати їм половину свого маєтку, ми з Альбертиною не бідували б». І водночас я застановлявся, чи встигну вранці замовити яхту і «Ролс-Ройс», про які вона мріяла; я перестав уже вагатися і навіть не думав, що такий подарунок нерозважливий. Навіть якщо підтримка з боку пані Бонтан не переважить, якщо Альбертина не послухається тітки і поставить як умову повернення цілковиту свободу — нехай, як мені не буде прикро, я згоджуся; вона виходитиме сама, коли їй заманеться; треба вміти йти на жертви, хоч які болісні, ради того, на чому мені найбільше залежить, хай би що там я ще вранці виснував на підставі неспростовних і безглуздих доказів, — це щоб Альбертина жила тут. Але, зрештою, чи міг я твердити, що надання їй свободи було б для мене такою мукою? Я збрехав би, якби це сказав. Я вже не раз відчував, що дозволяючи їй грішити далеко від мене, я страждав менше, ніж від того смутку, який би мене опадав, якби я бачив, як вона нудиться поряд зі мною. Звичайно, якби вона просила дозволу податися кудись, то думка, що там готується оргія, була б для мене нестерпна. Але мене не раз опосідало бажання сказати їй: «Сідайте на нашу яхту чи потяг, їдьте на місяць до невідомого мені краю, щоб я не знав, що ви там робитимете», коли я гадав, що, бувши віддалік, Альбертина воліла б жити зі мною і відчула себе щасливою після повернення. А крім того, вона, безперечно, сама хоче цього; вона не вимагає цілковитої свободи, яку, пропонуючи їй щоразу інші розваги, я, зрештою, здолав би поступово обмежити. Так, Альбертина хотіла, щоб я перестав її зневажати, а надто — як колись Одетта вимагала у Сванна — щоб я з нею побрався. Одружившись зі мною, вона цінуватиме свою незалежність, і нам житиметься удвох так щасливо! Щоправда, довелося б зректися Венеції. А наскільки найжаданіші міста і ще більшою мірою, ніж Венеція, — дукиня Ґермантська, театр — здадуться безбарвними, байдужими, мертвими, коли ми прикуті до другого серця путами такими болісними, що не можемо з них випручатися! Щодо одруження, то тут Альбертина цілком мала рацію. Навіть моя мама вважала, що все це зволікання смішне. Я давно б уже мав її пошлюбити, і мені таки доведеться це зробити; ось чому Альбертина написала мені листа, хоча жодним словом не зрадила своєї потаємної думки. Аби домогтися цієї мети, вона на кілька годин зреклася свого і мого прагнення: вернутися. Так, саме це вона мала на гадці, саме це спонукало її до такого вчинку, як підказував мій поблажливий розум. А проте я відчував, що доводячи собі це, я не виходив за рамки гіпотези, прийнятої з самого початку. А ще відчував, що друга гіпотеза так і залишилася неперевірена. Звичайно, ця гіпотеза не була настільки сміливою, аби стверджувати відверто, що Альбертина підтримувала зв’язок із мадемуазель Вентейль та її приятелькою. А проте, коли ця нова моторош заскочила мене зненацька при вході на енкар-вільський вокзал, то справдилася саме вона — друга гіпотеза, яка ніколи не допускала, щоб Альбертина сама могла покинути мене без попередження, позбавляючи мене шансу втримати її. І все ж потому, як життя щойно змусило мене зробити новий величезний стрибок, постала переді мною дійсність була така сама нова, як та, яку нам демонструє відкриття фізиків, дізнання судового слідчого, знахідка історика, яка ховалася за лаштунками якогось злочину чи революції, — ця дійсність пішла далі за скромні передбачення моєї другої гіпотези і водночас підтверджувала її. Ця гіпотеза не була витвором гострого розуму, і панічний страх, який охопив мене того вечора, коли Альбертина не поцілувала мене, і тієї ночі, коли я чув грюкіт вікна, — той страх був нерозумний. А проте — і дальший тяг розповіді засвідчить це достеменніше, так само як багато епізодів вже могло це потвердити, — доказ, що розум — інструмент не найтонший, не найсильніший, не найкращий для осягнення істини, є тільки ще однією підставою, щоб починати саме з розуму, а не з несвідомої інтуїції, не з віри в передчуття. Саме життя спроквола, від випадку до випадку навчає нас, що найважливіше для нашого серця і для нашого розуму доходить не завдяки мудруванню, а завдяки іншого трибу. І тоді тяма, усвідомлюючи їхню вищість, свідомо зрікається на їхню користь і зголошується бути їм за сподвижника і слугу. Саме віра є дослідна. Непередбачена катастрофа, з якою я тепер борюкався, видавалася мені (так само як Альбертинина приязнь до двох лесбіянок) чимось знайомим, угаданим зі стількох знаків, що свідчили (попри противні твердження мого розуму, що спиралися на слова самої Альбертини) про втому і нехіть, які у неї будило життя в неволі. Скільки разів мені здавалося, ніби я читаю ці знаки, написані невидимим чорнилом десь на дні її смутних і покірних зіниць, на її щоках розпашілих нараз незрозумілим жаром, у грюкоті раптово розчиненого вікна! Я все ще відмовлявся утямити й з’ясувати достеменно причину її раптового від’їзду. Заспокоєний присутністю Альбертини, я міг думати про її від’їзд лише як про щось уготоване мною самим, сам ще не знаючи коли, тобто в часі неіснуючому; іншими словами, я тішив себе ілюзією про від’їзд Альбертини, немов ті люди, які вірять, ніби їм не страшна смерть, коли вони думають про неї, тішачись добрим здоров’ям, а насправді вводять лише виключно важку думку в лоно доброго здоров’я, яке, власне, і викликає наближення смерти. Зрештою, думка про те, що Альбертина покине мене з власної ініціативи, могла прийти тисячу разів, ясна й чітка, але я не підозрював, наскільки її від’їзд позначиться на мені, що я сприйму його як незвичне, люте, незбагненне, геть нове лихо. Якби я передбачив цей від’їзд, я міг би думати про нього повсякчас цілі роки і всі мої думки, зібрані разом, не мали б нічого спільного — не тільки напругою, а й подібністю — з тим несосвітенним пеклом, яке відслонила мені Франсуаза, вимовляючи слова: «Панна Альбертина поїхала!» Аби усвідомити собі незвичний стан, уява позичає знайомі елементи і саме тому не усвідомлює його. Натомість вражливість, навіть суто фізична, дістає, ніби борозну, вижолоблену ударом блискавки, достеменний і тривкий підпис нової події. Я ледве зважився подумати, що якби я передбачив її від’їзд, то не зумів би уявити собі всього його страхіття, але навіть якби Альбертина попередила мене про нього, я б удався до погроз і благань, — а, отже, не відвернув би його. Як далеко відступила тепер мрія про Венецію! Так само колись у Комбре: я мріяв познайомитися з дукинею Ґермантською, та ось надходила година, коли мені залежало на одному: аби коло мене була мама. Бо всі неспокої, спізнані мною в дитинстві, зліталися, викликані новою тугою, щоб її зміцнити, злютуватися з нею в однорідну масу, яка мене душила.
Звичайно, фізичного удару в серце, завданого нам такою розлукою і (завдяки необмеженим можливостям, якими наділене тіло для реєстрації вражень) здатного знову вернути нам муки, спізнані у важкі періоди нашого життя, так, цього удару в серце, може, завданого трохи з умислом — так мало ми переймаємося стражданнями ближніх, — тією, що бажає, щоб ми рвали на собі волосся, чи то тому, що, тільки вдаючи від’їзд, жінка прагне здобути кращі умови існування, чи, по-кидаючи нас назавше — назавше! — хоче нас вразити, по-мстившись, чи щоб залишатися коханою, або (бажаючи зоставити по собі добру пам’ять) щоб миттю розірвати це плетиво утоми і байдужости, які вона відчула, — такого удару в серце ми обіцяємо уникати, ми мовимо одне одному, що розійдемося мирно. Але розійтися мирно вдається дуже рідко, бо якби існувала згода, ніхто б не розлучався. Крім того, жінка, до якої нам зовсім байдуже, відчуває в глибині душі, що, втомившись від неї, ми, знову ж зі звички, все дужче прихиляємося до неї, і вважає за найважливішу умову розлучення без сварки — випередити партнера. Але вона боїться, що коли попередити партнера про розрив, він цього не допустить. Кожна жінка відчуває: чим більша влада її над чоловіком, тим важче вирватися від нього, і тоді найкращий спосіб — втеча. Втікачка — значить королівна, та й край. Звісно, між нудьгою, яка нас щойно убивала в її товаристві, і жагучою потребою по її відході знову вернути її, існує ціле провалля. Але це можна пояснити, зрештою, не тільки причинами, уже викладеними мною в цьому творі, а й іншими, про які піде мова далі. Передусім розрив настає тоді, коли байдужість — щира чи удавана — доходить краю, як найбільше відхилення маятника.
Жінка переконує себе: «Ні, так довше тривати не може», — бо чоловік торочить їй лише про розлуку або думає про неї; і кидає його вона. Тоді маятник опиняється на протилежному кінці, і відстань збільшується максимально. Протягом секунди він повертається на своє місце — всупереч усім доказам, це так природно! Серце тьохкає, а проте утікачка уже не та жінка, яка жила з нами. Її життя з нами, аж надто знайоме, нараз бачиться нам обік інших, з якими вона неминуче поєднається, і, може, власне, вона й пішла від нас ради цього поєднання. Отже, щедроти нового життя утікачки справляють зворотну дію на ту, хто була з нами, і чию втечу, може, саме вони й готували. В низці душевних порухів, які ми можемо вгадати і які творять частину життя разом із нами, неприховане наше нехтування нею, наші ревнощі (ось чому чоловіків кидали жінки майже завше з тих самих нечисленних мотивів: через їхній характер, а також через однакову реакцію: кожного зраджували по-своєму, так само як кожен застуджувався по-своєму), — в ній низці, не дуже й таємничій для нас, душевні порухи перегукуються з тими душевними порухами, яких ми не знали. Може, вона листувалася або спілкувалася через посередників з тим чи іншим чоловіком або жінкою, чекала знаку, який, мабуть, ми, самі того не відаючи, подавали їй, кажучи: «Пан Ікс відвідав учора мене», якщо вона умовилася з паном Ікс, що напередодні втечі до нього вона завітає до мене. Який простір для здогадок! Я так уміло відтворював правду (по спромозі), що одного разу, помилково розкривши листа, адресованого одній з моїх приятельок, побачив, що той лист зашифрований. Там писалося так: «Чекаю все ще знаку, щоб піти до маркіза де Сен-Лу, попередьте його завтра телефоном»; я уявив собі щось на кшталт утечі; ім’я маркіза де Сен-Лу означало в листі щось інше, бо моя приятелька не знала Робера, але чула, як я про нього згадував, це радше скидалося на прізвисько, наведене знічев’я. Отож, листа було адресовано не моїй приятельці, а якійсь особі в цьому самому домі, чиє прізвище переплутано. Лист не містив у собі ніякого шифру, він був написаний поганою французькою французжчиною. Його авторка була американка, справді знайома Робера де Сен-Лу, як я від нього дізнався. Дивний спосіб виписувати деякі літери насунув мені думку про прізвисько, хоча насправді там стояло справжнє ім’я, тільки чужинецьке. Отож бо, того дня всі мої підозри були вилами по воді писані. Проте інтелектуальна арматура, яка кріпила всі ці притягнуті за вуха факти, мала таку правильну форму, дихала такою правдивістю! Коли через три місяці моя приятелька (яка тоді збиралася звікувати зі мною вік) покинула мене, все сталося саме так, як я уявляв це собі першого разу. Знову надійшов лист із такими самими особливостями, якими я помилково наділив першого листа, але які цього разу справді грали ролю умовного знаку, і це було найбільшим лихом мого життя. А проте, над душевною мукою взяла гору цікавість: мені кортіло дізнатися, за що на мене впало таке безголов’я: за ким Альбертина сохла, до кого пішла. Але джерела таких великих подій подібні до джерел річок — даремно ми обстежуємо земну поверхню, їх не знайти. Чи не задумувала Альбертина свою втечу давно? Я раніше не надавав ваги тому (це здавалося мені маніжністю і злим гумором, тим, що Франсуаза називала «губи копилити»), що відтоді, як Альбертина перестала мене цілувати, вона супилася, трималася прямо, ніби аршин проковтнула, про звичайнісінькі речі мовила сумним голосом, робила все спроквола, ніколи не всміхалася. Я не міг би твердити, що вона якимись діями, якимись учинками підтримувала зв’язок із зовнішнім світом. Щоправда, Франсуаза згодом розповідала, що напередодні її втечі вона заходила до Альбертининого покою, але не побачила нікого, штори були запнуті, одначе протяг і галас за вікном свідчили, що вікно розчинене. Альбертина вийшла на балкон. Але навряд, щоб вона могла з кимось забалакати: запнуті на вікні штори пояснювалися, певне, тим, що я боявся протягу, і хай штори не вберегли б мене від нього, але в кожному разі завдяки їм Франсуаза не могла розгледіти з коридора, чому так рано відчинено віконниці. Напередодні Альбертина непомітно забрала з мого покою чималу паку паперу і пакувального полотна, в які вона цілу ніч пакувала свої незліченні пеньюари й шлафроки, аби вранці поїхати. Це єдиний факт, та й годі. Я не надаю ваги тому, що ввечері вона майже силоміць повернула мені тисячу франків, які була мені винна, тут нема нічого дивного: в грошових справах Альбертина відзначалася незмірною скрупульозністю.
Так, напередодні вона взяла пакувальний папір, але покинути мене вирішила ще раніше! Не смуток змусив її поїхати, вона зажурилася, поклавши собі піти, зректися життя, про яке марила. Меланхолійна, майже урочисто холодна вона була аж до останнього вечора, коли затримавшись, на мій подив, у мене довше, ніж допускали її звички, сказала мені з порога: «Прощавай, малий, прощавай!» Тоді я не звернув на це уваги. Франсуаза сказала, що вранці, коли вона повідомила її про від’їзд (зрештою, це можна пояснити зморою, бо вона не роздягалася і цілу ніч пакувала речі, опріч тих, які на її прохання мала принести Франсуаза, бо їх не було ані в спальні, ані в убиральні), вона була ще смутніша, напруженіша і заклякліша, ніж у дні попередні, і коли вона сказала: «Прощавай, Франсуазо!» — було таке враження, що вона зараз упаде. Коли ми довідуємося про такі подробиці, то розуміємо, чому жінка, яка оце подобається нам куди менше від тих, яких ми раз у раз здибаємо на щоденних прогулянках, і тоді ж таки — за що ви маєте жаль до неї, — жертвуваних ради неї, є саме та, за яку ми віддали б тисячі інших. Бо справа вже розігрується між певною утіхою, яка зійшла вже, зі звички і, може, з нечулости об’єкта, майже на пшик, та іншими втіхами, спокусливими, чарівними, тобто між цими втіхами і чимось значно від них сильнішим і званим жалістю.
Даючи собі слово, що Альбертина вернеться до мене ще цього вечора, я взявся за найпильнішу справу — перев’язати новою вірою рану, завдану тією, з ким я досі жив разом. Але, хоча мій інстинкт самозбереження зреагував досить швидко, я після Франсуазиних слів якусь мить стояв ні в сих ні тих і даремно себе переконував, що Альбертина ввечері буде тут; біль, якого я зазнав у першу секунду, коли ще не вбив собі у голову думку про її повернення (це секунда, яка наЬтала по словах: «Панна Альбертина звеліла мені принести її речі, панна Альбертина поїхала»), — цей біль озвався в мені з попередньою гостротою, тобто такий, в якому не було віри у скоре повернення Альбертини. Зрештою, вона мала вернутися сама. Хай би там що, а підбивати її на цей крок, просити її вернутися йшло врозріз із метою. Я вже не міг зректися її, як зрікся Жільберти. Навіть більше, ніж ізнову побачити Альбертину, мені хотілося покласти край фізичній муці, моє серце, і так уже зболене, не. могло вже її терпіти. Окрім того, через безвілля, обернене в звичку, чи то стосувалося праці чи ще чогось іншого, я став тепер ще несміливішим. А проте мої нинішні катуші були сильніші з багатьох причин, серед яких переважала, мабуть, та обставина, що я не зазнав тілесних утіх ні з ду-кинею Ґермантською, ані з Жільбертою, і, не бачучи їх щоденно, в кожному разі, не маючи для цього змоги, а, отже, й потреби, менше улягав у своїх любовних почуттях до них потужній силі Звички. Тепер моє серце, нездольне бажати і добровільно терпіти, знаходило лише одне можливе розв’язання: повернення Альбертини за будь-яку ціну, розв’язання противне (добровільне зречення, поступова покора) видалося б мені романтичним помислом, неправдоподібним у житті, якби я не вчинив саме так із Жільбертою. Отже, я бачив, що це друге розв’язання було теж прийнятне для тієї самої людини, бо я від тої пори майже не змінився. Проте час відіграв свою ролю, цей час зістарив мене і тримав Альбертину при мені, поки ми жили разом. А що я не зовсім зрікався її, то гординя, яка в мені залишилася після розлуки з Жільбертою, утримала мене від приниження перед Альбертиною, я волів обставити її повернення так, ніби мені на ньому не залежало. Аби не гаяти марно часу, я встав, але мене утримав біль: вперше я вставав з ліжка, відколи вона покинула мене. А проте мені треба було швидко вдягтися і піти розпитати про Альбертину у консьєржки.
Щем, не перестаючи дошкуляти після удару, намагається змінити форму; ми сподіваємося позбутися його, будуючи плани, збираючи інформацію; ми прагнемо, щоб він пройшов свої численні метаморфози, бо це вимагає від нас менше відваги, ніж якби мука не мінялася; яким же тісним, твердим і холодним видається ложе, на якому ми лежимо зі своїм горем! Отож, я встав; почав ходити по покою дуже обережно, щоб не помічати Альбертининого стільця, піаноли, педалі якої вона натискала своїми золотими черевичками, не бачити жодного предмета, якими вона послугувалася, тоді як усі вони тлумачили все по-своєму, запозичивши в мене мову моїх спогадів, маючи свій переклад, свою версію звістки про її втечу. Але й уникаючи дивитися на них, я їх бачив; ноги мені помліли, я гепнув ув один із фотелів, обтягнутих блакитним атласом, полиск якого ще годину тому, у світлотіні покою, завороженого парусом світла, насилав на мене палкі марення, зараз такі далекі. Ох, коли я востаннє в ньому сидів, Альбертина була ще в мене. Я не міг усидіти, тому встав; так щохвилі випливало одне з численних і скромних я, які складають людську особу, це я ще не знало про Альбертинин від’їзд і чекало звістки про нього; я мусив — і це було куди страшніше, ніж якби я мав справу з істотами чужими, не наділеними моєю вражливістю — повідомити про це нещастя всім отим моїм я, які ще не знали про нього; треба було довести до відома кожного з них такі слова: «Альбертина попросила принести її куфри» (я бачив, як вантажили ці труноподібні куфри в Бальбеку, вкупі з багажем моєї матері), «Альбертина поїхала». Я мусив кожному з них повідати про свій смуток, про смуток, який, принаймні, не був песимістичним висновком, зробленим просто з нещасливого збігу обставин, а безнастанним і невільним наверненням особливого враження, узятого зокола і не вибраного нами самими. Були серед цих я і такі, яких я досить давно не бачив. Наприклад (мені не спало, що то був день стрижки) те я, яким я став, коли ходив до перукаря. Я забув про це я, при його появі я заридав, як ридають на похороні при появі старого служника, який знав покійницю. Згодом я нагло пригадав, що вже тиждень мене іноді опосідав панічний ляк, але я собі в цьому не признавався. Я міркував собі так: «Адже навряд, щоб вона поїхала раптово. Це безглуздя. Якби я звірив цей здогад людині поважній, розумній (я вчинив би так, щоб заспокоїтися, якби ревнощі не завадили мені говорити відверто), вона, мабуть, сказала б мені: «Та ви збожеволіли! Такого бути не може!» І справді, ми ні разу не посварилися. Від’їздять, маючи якийсь привід. Але про нього не заявляють. Друга сторона має право заперечити. Ніхто таким робом не їде. Ні, це нісенітниця. Це єдине, але безглузде припущення». А проте щодня, коли я дзвонив і заставав її на місці, полегшено зітхав. І коли Франсуаза вручила мені Альбертининого листа, я здогадався, що в листі йдеться про щось таке, чого не може бути, про від’їзд, передбачений мною за кілька днів раніше, хоч існували заспокійливі логічні докази. У цьому розпачі я був майже потішений своєю проникливістю — так убивця хоча й вірить, що не попадеться, а проте боїться, аж це бачить ім’я своєї жертви на течці справи в кабінеті слідчого, куди його викликано.
Я сподівався лише на те, що Альбертина поїхала до Турені, до своєї тітки, — там вона під оком, їй не дадуть вибрикувати, поки я її не заберу. Найбільше я боявся, що Альбертина зостанеться в Парижі, поїде до Амстердама або до Монжувена, тобто що вона втекла, аби зовсім пуститися берега. Насправді кажучи собі: Париж, Амстердам, Монжувен, тобто перераховуючи різні міста, я думав про такі місцевості, куди вона, най-певніш, могла б податися; коли ж консьєржка сказала, що Альбертина поїхала до Турені, в тому напрямку, який я вважав за найбажаніший, він здався мені найстрашнішим, бо це була реальна місцевість, і тут уперше, мордований певністю теперішнього і непевністю майбутнього, я уявив собі, як Альбертина, самохіть, розпочинає життя, окреме від мого, може, недовго, може, назавше, і реалізує в ньому те незнане й тривожне для мене, попри те, що я міг досхочу посідати, пестити те, що було тільки зовнішністю — її ніжне обличчя, непроникне, впіймане. Це невідоме й було сутністю мого кохання.
Перед Альбертининими дверима я спіткав бідолашну дівчинку, яка дивилася на мене широко розплющеними очима; вона була така мила, що я запитав, чи не хоче вона піти до мене — так я поманив би собаку, яка віддано дивилась би на мене. Дівчинка зраділа. Дома я гойдав її на колінах, але скоро її присутність, нагадуючи про Альбертинин від’їзд, стала для мене нестерпною. Я тицьнув їй п’ятифранковик і попросив піти. Але трохи згодом думка, що тут житиме інша дівчинка, що я не залишуся самотнім, без невинного товариства, стала єдиним моїм маренням, і саме це марення допомогло мені пережити розлуку з Альбертиною. Сама Альбертина жила у мені своїм іменем, і це ім’я, за винятком рідких перепочинків уві сні, не зникало з моєї свідомосте. Тільки-но я згадував її ім’я, як починав повторювати його безперестанку, і моє базікання ставало таке монотонне, таке одноманітне, ніби я перекинувся птахом, птахом із байки, і все кричав ім’я тієї, яку кохав людиною. Ми повторюємо ім’я, а що робимо це мовчки, то можна сказати, що ми записуємо його в собі, ніби воно залишає свій слід у нашому мозку, ніби мозок, зрештою, перетворюється на стіну, яку хтось для забави всю змережив іменем нашої коханої. Ми переписуємо його повсякчас у наших думках, поки ми щасливі, а ще частіше, коли нещасливі. І відчуваємо постійну потребу повторювати, аж до знемоги, це ім’я, яке не промовляє нам більше за те, аніж нам уже відомо. Про тілесні розкоші я тоді навіть не думав; з моєї уяви вже зник образ Альбертини через переворот у моїй душі, я не помічав її тіла і якби хотів виокремити ідею, — бо завше щось подібне до неї існує, — пов’язану з моєю мукою, то це були б — упе-ремінку — роздуми про те, що вона збиралася зробити від’їжджаючи — вернутися чи не вернутися — і як можна схилити її до повернення. Може, є якась символіка і зерно істини в тому нікчемному місці, яке посідає в нашому хвилюванні сама жінка. Навіть її особа не так важить; все зводиться до емоційного процесу, прикрощів, пережитих нами колись за різних обставин через неї і під впливом звичок, пов’язаних із нею. А найкраще доводить це (ще переконливіше, ніж нудьга, яка діймає нас, коли ми щасливі) факт, що бачити чи не бачити цю особу, відчувати шану чи непошану з її боку, володіти нею чи не володіти, — усе це здасться нам геть-то байдужим; нам не доведеться розв’язувати цю проблему (відтепер таку нікчемну, що вона зовсім нас не обходитиме), ми забудемо про почуття і переживання, пов’язані з цією особою, бо емоційний процес може розвинутися знову, але перенесений на когось іншого. Раніше, коли ми кохали її, ми вірили, що наше щастя залежить від неї, а воно залежало лише від приборкання нашої тривоги. Отже, наша підсвідомість була проникливіша, ніж ми самі, коли так дрібнила постать коханої, може, ми про неї навіть забували, погано її знали і бачили пересічною, і це під час тієї страшної драми, коли від того, чи ми зустрінемося врешті з нею, чи дочекаємося її, залежало навіть наше життя. Крихітні розміри постаті цієї жінки — це логічний і доконечний спосіб розвитку кохання, прозора алегорія суб’єктивної натури цієї любови.
Настрій, з яким Альбертина покинула мене, нагадував настрій народів, які, граючи м’язами, торують шлях дипломатам. Очевидно, вона поїхала тільки на те, щоб домогтися від мене достойніших умов життя, повнішої свободи, більшої розкоші. В такому разі з нас двох переможцем вийшов би я, якщо мені стане снаги чекати, чекати на ту хвилю, коли вона, ухопивши шилом каші, вернеться сама. Але якщо в картах і на війні, щоб виграти, можна опертися блефові, то зовсім інші умови, які творять кохання і ревнощі, не кажучи вже про страждання. Якби виглядаючи, «зволікаючи», я дозволив Альбертині зоставатися оддалік від мене кілька днів, може, навіть тижнів, то занапастив би все, чого домагався понад рік: не залишати її вільною жодної години. Всі заходи остороги були б марні, якби я дав їй досить часу, можливостей зраджувати мене, скільки їй заманеться; і якби зрештою вона капітулювала, я не міг би забути часу, коли вона була сама, і, навіть здолавши її, все-таки в минулому, тобто непоправно, подоланим виявився б я.
Щодо методів повернення Альбертини, то вони могли бути тим дієвішими, наскільки гіпотеза, ніби вона пішла лише в надії, що їй після втечі запропонують кращі умови, здавалася б правдоподібнішою. Безперечно, саме так і вважали ті, хто не вірив у щирість Альбертини, передусім Франсуаза. Проте моєму розумові, який її злий гумор, її поводження, — коли я ще нічого не знав, — міг пояснити тільки рішенням порвати назавше, важко було повірити, що тепер, коли вона втекла, це всього лише симуляція. Повторюю: моєму розумові, а не мені. Припущення про симуляцію було для мене тим необхідніше, чим менше воно переконувало, і вигравало на силі, програючи у правдоподібності. Коли ми стоїмо на краю прірви і все вказує на те, що Бог відвернувся від нас, ми вже не сподіваємося на жодне диво. Я визнаю, що в цьому випадку поводився як найбайдужіший, хоча і найскорботніший із поліцаїв. Одначе Альбертинина втеча не повернула мені прикмет, яких мене позбавила звичка стежити за нею. Я думав лише про одне: доручити пошуки комусь іншому. Стати цим іншим зголосився Сен-Лу. Позбувшись клопоту на всі найближчі дні, я відчув радість і проводив день на ногах, певний успіху; руки в мене стали сухі, як раніше, і я не умивався потом, як на звук Франсуазиного голосу: «Панна Альбертина поїхала». Пам’ятаю, коли я постановив жити з Альбертиною і навіть пошлюбити її, то це було лише на те, аби утримати її, аби бачити, що вона робить, перешкодити їй знову зійтися з мадемуазель Вентейль. То було під час її жахливого зізнання в Бальбеку. Вона говорила так, ніби йшлося про щось цілком природне, коли мені вдалося примиритися — хоча це було найбільшою бідою мого життя, — з тим, якби справді було цілком природним, коли я почув те, що досі мені не могло б примаритися і в найстрашнішому сні. (Дивно, що ревності, яка збавляє час на снуванні дрібних, фальшивих гадок, бракує уяви, аби відкрити правду.) Отож, моє кохання, зроджене, головно, з потреби відвернути Альбертину від зла, зберегло надалі сліди свого походження. Життя вкупі з нею вже не мало для мене якоїсь ціни, аби тільки я міг утримати на місці цю «утікачку». Для цього я покладався на очі, на товариство тих, хто ходив із нею, і, якщо тільки ввечері вони складали мені заспокійливий рапорт, мій неспокій розвіювався і до мене знову повертався добрий гумор.
Зумівши переконати себе, що, хай би як я там учинив, а Альбертина вернеться ввечері, я вгамував біль, завданий мені Франсуазиною звісткою про її від’їзд (бо тоді мене було за-скочено зненацька, і я повірив, що ця втеча безповоротна). Та ось після перерви біль, а біль живе своїм життям, знову дався взнаки; він був так само страшний, бо виник раніше за втішну обіцянку, дану мною самому собі, вернути Альбертину. Я місця собі не знаходив. Єдиний спосіб вернути її в черговий раз зроду не був особливо успішним, хоча я застосовував його завжди, відколи покохав Альбертину. Я робив так, ніби не кохав її, не страждав від її від’їзду, я брехав їй. Аби вернути її, я міг би діяти рішуче, вдаючи, що сам з нею порвав. Я надумав написати їй прощального листа, в якому поставитися до її від’їзду як до від’їзду безповоротного, а тим часом послати Робера де Сен-Лу з метою вчинити на неї, буцімто без мого відому, найбрутальніший тиск, аби Альбертина негайно вернулася. Я вже пересвідчився з Жільбертою, як небезпечно посилати листи, написані з удаваною байдужістю, яка стає зрештою справжньою. Навчений цим, я не мав би писати Альбертині так, як колись Жільберті. Але так званий досвід — це не що інше, як виявлення перед нами самими якоїсь риси нашого характеру, і ця риса дається взнаки і далі, і то тим виразніше, що ми її раз собі усвідомили, а стихійний відрух, що керував нами раніше, ще посилюється завдяки підказкам пам’яти. Плагіат, якого найважче уникнути окремим одиницям (а також цілим народам, які уперто тримаються за свої помилки і поглиблюють їх), — це само-плагіат.
Сен-Лу, як мені було відомо, перебував у Парижі; він миттю примчав до мене, моторний і послужливий, як колись у Донсьєрі, і згодився негайно їхати до Турені. Я запропонував йому таку комбінацію. Він мав висісти в Шательро, віднайти дім пані Бонтан і почекати, коли Альбертина вийде надвір, бо вона могла його впізнати. «Отож, ця молода дівчина мене знає?» — спитав Робер. Я відповів, що навряд. Думка про такий розвиток подій сповнила мене великою радістю. Проте вона зовсім розбігалася з тим, що я постановив спершу: влаштувати все так, аби не виглядало, ніби я розшукую Альбертину; однак мій задум видавав мене з головою. Але натомість він мав неоціненну перевагу: я міг себе переконати, що мій посланець побачить Альбертину і, напевне, її привезе. Якби від самого початку я добре розбирався в своєму серці, то передбачив би, що саме це приховане в затінку розв’язання, нібито нічого не варте, візьме гору над постановою терпіти, адже я ухвалив її через безвілля. Сен-Лу і так уже був дещо здивований, що якась молода дівчина мешкала в мене цілу зиму, а я йому про це навіть жодним словом не обмовився; хоча він не раз згадував мою приятельку з Бальбека, жодного разу йому не сказав, що вона мешкає в мене. Тож він міг відчувати себе ображеним моєю недовірливістю. Не можна було виключати, що пані Бонтан розповість йому щось про Бальбек. Але я надто переймався цією подорожжю, щоб ще думати про ймовірні її наслідки. Стосовно того, що він упізнає Альбертину (на яку він, зрештою, уникав дивитися, зустрічаючись із нею в Донсьєрі), то, на думку всіх, вона так змінилася, так роздобріла, що я міг цього не боятися. Він запитав, чи не маю я якоїсь її подобизни. Я спершу сказав, що ні, аби він не міг на підставі фотографії, зробленої десь у бальбецькі часи, впізнати Альбертини, хоча він бачив її мимобіж у вагоні. Але я подумав, що на останній світлині вона нітрохи не схожа на баль-бецьку, як і на теперішню, живу, і що він не впізнає її ні на знімку, ні в житті. Поки я шукав знімок, він лагідно торкнувся рукою мого чола, бажаючи мене втішити. Мене зворушило його співчуття. Робер розійшовся назавжди з Рахиллю, але те, що він пережив, було ще недавно, щоб він не живив до мене симпатії, не проймався особливим жалем до моїх страждань, так само як ми відчуваємо себе якусь спорідненість з люди-ною, яка хворіє на ту саму недугу, що й ми. Крім того, Робер так до мене прихилився, що думка про мої гризоти була йому нестерпна. Отож до тієї, що спричинила їх, він відчував уразу, змішану з подивом. Маючи мене за істоту вищого порядку, він уявляв собі ту, яка мене скорила, за істоту уже зовсім незвичайну. Я був переконаний, що Альбертина на світлині йому сподобається, та все ж не думав, що вона справить на нього таке саме враження, як Гелена на старих троянців, і тому, все ще шукаючи, казав: «Ет, не сподівайся на щось незвичайне. Фото поганеньке, а потім, і вона сама не якесь там диво, не якась там вродливиця. Просто дуже мила». — «Ба ні, вона, мабуть, чарівлива! — відрік він з наївним і щирим захватом, намагаючись уявити собі жінку, яка здолала довести мене до розпуки і так схвилювати. Маю до неї жаль, що вона завдає тобі болю. Але ж можна передбачити,
Заглянувши до розкладу, Робер побачив, що може вирушити тільки ввечері. «Ліжко панни Альбертини з кабінету винести?» — спитала мене Франсуаза. «Навпаки, воно має бути послане», — відповів я. Я сподівався, що вона не сьогодні-завтра повернеться. Мені не хотілося, щоб у Франсуази щодо цього закралися якісь сумніви. Виїзд Альбертини мав виглядати як домовленість між нами, з якої зовсім не випливало, що вона розлюбила мене. Проте Франсуаза глянула на мене не те що з недовірою, а, принаймні, з сумнівом. Вона теж мала свої дві гіпотези. Ніздрі її тріпотіли, вона винюхувала сварку, напевне, передчувала її віддавна. Якщо вона й не мала цілковитої певности, то, може, лиш тому, що, так само як я, боялася остаточно переконатися в тім, що її найбільше б потішило. Тепер увесь тягар цієї справи висів уже не на мені, а на Сен-Лу. З радости мені аж розвиднілося, адже я ухвалив рішення і міг похвалитися: «Я відповів ударом на удар».
Сен-Лу, мабуть, ледве встиг сісти до потяга, як у передпокої я спіткав Блока. Я не чув його дзвінка і мусив присвятити йому якийсь час. Недавно він бачив мене у товаристві Альбер-тини (він знав її з Бальбека), коли вона була в злому гуморі. «Я обідав із паном Бонтаном, — сказав мені Блок, — і оскільки маю на нього певний вплив, то сказав йому, що мене вражає збайдужіння до тебе його сестриниці і що він повинен уставити їй ума». Я задихнувся зпересердя, бо ті прохання й уболівання підривали всі Роберові зусилля й принижували мене в Альбертининих очах. Назверх усього Франсуаза була в передпокої і все чула. Я засипав Блока докорами, додаючи, що зовсім не просив його про цю послугу і що, зрештою, все це вигадки. Блок увесь час усміхався, не стільки з радости, скільки зі збентеження, що наплював мені в душу. Сміючись, він дивувався, що накликав на себе такі громи. Може, він так чинив, аби применшити в моїх очах вагу свого нескромного вчинку, може, тому, що був підлий і жив веселим і ледачим життям, купаючись у брехні, наче медуза у морській воді, а може, тому, що був із десятка людей, нездатних улізти в шкуру інших і через те несвідомих, скільки зла можуть принести ‘їхні слова, кинуті випадково. Ледве я встиг спровадити його, так і не знайшовши жодної ради на те, що він мені накоїв, аж це знову бренькнув дзвінок, і Франсуаза вручила мені повістку з поліції. Батьки дівчинки, яку я приводив до себе, хотіли оскаржити мене за те, що я звів недолітку. Бувають у житті такі хвилини, коли деяка подобизна прекрасного постає з многости клопотів, які опосідають нас, обплутують, наче ваґнерівські мотиви, а також із ясного нам образу, коли події нашого життя не сходяться всі до купи, як відбитки в убогому люстерку, яке наставляє перед образом розум, даючи йому назву прийдешности, але ці відбитки існують зокола і насуваються ґвалтовно, як хтось, хто хоче злапати нас на гарячому. Кожний окремий випадок трансформується, залежно від того, збільшує його в наших очах невдача, чи, навпаки, зменшує одержане нами вдоволення. Проте нещастя рідко заходить одне. Почуття, викликані кожним із них, стикаються між собою, і страх, як я міг ствердити, ідучи до поліції, принаймні на якийсь короткий час, є досить сильниим засобом, який розважує зболілу душу. У комісаріаті я застав батьків дівчинки. Вони мене образили, сказавши: «Ми такого хліба не їмо», і повернули мені п’ятсот франків. Я не хотів брати грошей. Комісар, наламаний до ведення дізнання, вискубував із кожної моєї заяви по словечку, яке йому потім слугувало для нанизування дотепних і вбивчих реплік. Про мою невинність у цій справі взагалі не йшлося — це була єдина гіпотеза, якої ніхто не міг прийняти ні на хвильку. А проте висунути проти мене звинувачення було не так просто, і мені тільки натрусилося, але натруска була енергійна, поки не пішли батьки. Але коли двері зачинилися, комісар, сам любитель маленьких дівчаток, змінив тон і заходився угрущати мене по-дружньому: «Наступним разом хай пан буде обачніший! Достолиха, не вільно так зачіпати дівчаток з доброго дива, бо тоді жди халепи. Зрештою, можна всюди знайти гарніших і дешевших. З вас заправили як за рідного батька!» Я відчував, що він навряд чи мене зрозуміє, якщо я спробую відкрити йому всю правду, і тому мовчки пішов геть, як тільки дістав дозвіл. Дорогою додому всі переходні здавалися мені нишпорками, пущеними стежити за кожним моїм кроком. Проте манія напастування, як і гнів на Блока, скоро вигасли, в голові роїлися думки про Альбертинину втечу. Учеплива згадка вернулася, але відтоді як Сен-Лу поїхав, вона видавалася майже погідною. Відколи він зголосився вирушити до пані Бонтан, мені відлягло від серця. Мабуть, тому, що я почав діяти — так я думав і моє переконання було щире, адже ніколи не знаєш, що криється в нашій душі. Проте це радісне почуття полегші виникло, як мені здавалось, не тому, що я переклав мою нерішучість, позбувшись цього тягаря, на Сен-Лу. Зрештою я не зховсім помилявся; найкращим специфіком проти прикрих пригод (а три чверті з їхнього загалу саме такі) с ухвалення якогось рішення; адже воно породжує, різко змінюючи напрям нашого мислення, розрив у потоці наших дотеперішніх думок, викликаних якоюсь минулою подією і збаламучених вихором, змиває їх потоком думок супротивних, набіглих зовні, з майбуття. Вони справляють на нас спасенний вплив надто тоді, коли (власне як ті, що зараз мене облягали) з глибини майбутнього несуть нам надію. ІЦо мене робило щасливим, то це таємна віра в те, що місія Сен-Лу не могла провалитися, Альбертина не може не вернутися. Я це зрозумів, коли, не отримавши ніякої звістки від Робера, знову занепав духом. Отже, причиною цього почуття радости було не рішення, не передача моїх повноважень Роберові — бо в такому разі цей настрій не полишив би мене, а слова: «Все буде якнайкраще», які спали на думку, коли я казав: «Дійся воля Божа». Запізніла гадка, що насправді все може зірватися, була мені така ненависна, що я втратив усю веселість. Саме передчуття, очікування щасливих подій сповнює нас радістю, навіть якщо ми приписуємо радість іншим причинам; тож вона покидає нас, занурюючи нас у журбу, як тільки ми втрачаємо віру в здійснення бажаного. Наш чуттєвий світ завжди тримається на якійсь невидимій вірі, а коли її бракує, світ починає хитатися. Від неї залежить, чого варті і чого не варті люди в наших очах, завдяки їй ми відчуваємо щастя чи нудьгу при появі цих людей. Ця ж таки віра допомагає нам переносити тугу, яка видається нам легкою лише через те, що ми переконані в її короткотривалості, або ж, навпаки, ми нудимо світом, як ніхто, і тоді чиясь присутність здається нам дорожчою, а то й більшою, ніж наше життя. Зрештою від одної обставини біль у моєму серці ущух, такий самий гострий, як у першу хвилину, і, треба визнати, так мені більше не боліло. Це сталося потому, як я перечитав Альбертининого листа. Навіть якщо ми когось дуже кохаємо, муку від утрати його, коли ми на самоті стикаємося з нею віч-на-віч і наш розум надає їй якоїсь бажаної форми, можна витерпіти, ця мука якась людська, якась наша, вона відрізняється від непередбаченої та химерної, від подібної на нещасливий випадок у світі почуттів і в житті серця гризоти, до якої спричиняються не самі люди, а їхній спосіб довести до нашого відома, що ми їх ніколи вже не побачимо. Я міг думати про Альбертину, плачучи тихими слізьми, примиряючись із тим, що не побачу її сьогодні ввечері, як і вчора; проте перечитати: моє рішення безповоротне — це зовсім інша річ, це все одно що зажити небезпечний препарат, здатний викликати серцевий напад із трагічним кінцем. У речах, подіях, прощальних листах криється особлива небезпека загострити й спотворити той біль, якого можуть нам завдати кохані істоти. Проте цей приплив болю триває недовго. Хоча я був певен, що Роберова спритність візьме гору, що Альбертинине повернення гарантоване, я питав себе: а чи варто було так палко його домагатися? Хай би там що, а таке питання мене тішило. На жаль, я вірив, що з поліцією вже все владналося, але Франсуаза сказала мені, що приходив інспектор довідатися, чи не воджу я до себе дівчаток; консьєрж, гадаючи, що йшлося про Альбертину, відповів ствердно, і відтоді за кублом розпусти запроваджено нагляд. Я більше не міг думати про дівчину, яка прийшла б потішити мене в горі, бо набрався б неслави після раптової появи в мене інспектора і здався їй злочинцем. Тоді ж таки до мене дійшло, наскільки ми, самі того не відаючи, живемо мріями: незмога взяти на коліна малу дівчинку назавжди, як мені здавалося, відбирала у мого життя весь його сенс. А ще я зрозумів, чому люди так легко зрікаються маєтку і важать головою, хоча всі думають, що світом править інтерес і страх перед смертю. Якби мені довелося примиритися з тим, що навіть незнайома дівчинка через прихід поліцая почала мною гордувати, я волів би накласти на себе руки. Ці джерела душевної муки годі порівняти. Отож у щоденному житті люди не думають, що ті, кому вони пропонують гроші або погрожують смертю, можуть мати приятельку або колегу, на чиїй шані їм залежить навіть тоді, коли для себе самих вони її не домагаються. Але тут я, непомітно для себе, заплутався (у мене вилетіло з голови, що Альбертина, бувши повнолітньою,* могла мешкати в мене і навіть бути моєю коханкою). Я уявив, що зведення малоліток може стосуватися й Альбертини. Мені здалося, що мене, як ведмедя у лісі, обклали звідусіль. Усвідомлюючи, що мої стосунки з нею не були невинні, я вловив у карі, призначеній мені за те, що почукикав незнайому дівчинку, той зв’язок, який завжди існує в судовій системі і доводить, що ніколи немає справедливого вироку, ані юридичної помилки, а є тільки певний вид гармонії між фальшивим уявленням, яке склалося у судді про невинний учинок, і злочинами, про які він не здогадувався. І тоді, передбачаючи, що Альбертини-не повернення спричиниться до ганебного вироку, який спідлить мене в її очах, а її саму скривдить так дошкульно, що вона мені цього ніколи не пробачить, я перестав прагнути її повернення, а натомість почав його боятися. Я вирішив телеграфувати їй, щоб вона не поверталася. Але цієї ж миті, поглинаючи все, мене огорнула палка потреба, щоб вона вернулася. Уявивши собі на хвильку, що я не допустив би її повернення і став жити без неї, я нагло відчув, що ладен пожертвувати всіма подорожами, всіма втіхами, всіма своїми заняттями, аби лиш Альбертина повернулася! Ох, до чого моє почуття до Альбертини, хоча я намагався передбачити його розвиток на підставі того, що пережив із Жільбертою, було зовсім несхоже на почуття до Жільберти! Як я був сам не свій, коли не міг бачитися з нею! І як натужно в кожному випадку, хай навіть зовсім незначному, але породженому атмосферою щастя, яку створювала Альбертинина присутність, я мусив ще раз із новими зусиллями, з новим болем учитися самоті! Відтак помалу життєва метушня втишувала цей біль, і в наступні дні, перші дні весни, коротаючи своє чекання зустрічі Сен-Лу з пані Бонтан мріями про Венецію і про. гожих незнайомок, мені траплялося навіть зажити кілька хвилин солодкого супокою. Зловивши себе на цьому, я відчув панічний страх. Той відрадний супокій означав першу появу потужної, перепадистої сили, яка мала боротися в мені з тугою, з коханням, аби остаточно здобути над ними перемогу. На разі це був лише передсмак, заповідь того, що майбутнє готувало для мене як тривалий душевний стан, як нове життя, в якому я вже не зможу сохнути через Альбертину і розлюблю її. І тут моє кохання, розпізнавши єдиного супротивника, здатного його подужати, — забуття, задрижало, як лев, який нагло помітив у своїй клітці пітона, ладного його пожерти.
Я все думав про Альбертину, а Франсуаза, вступаючи до мого покою, не квапилася розбити мою тривогу словами: «Листів нема». Але від часу до часу, впускаючи в мою журбу якусь чужу думку, мені вдавалося щось освіжити, провітрити тяжку задуху мого серця. Увечері, якщо я міг задрімати, за снодійне мені правив спогад про Альбертину; коли воно втрачало свою силу, я прокидався. Про Альбертину я думав і уві сні. Був то особливий сон, присвячений їй, думати про щось інше, як наяву, я б не знайшов сили. Сон, пам’ять — ми спимо завдяки взаємодії цих двох субстанцій. Коли я прокидався, моя мука замість вигаснути тільки росла. Щоправда, забуття робило своє, але навіть воно сприяло ідеалізації моєї коханої і через це й ототожненню мого первісного болю з іншими аналогічними, для загострення його. Сам її образ був ще якось стерпний. Але коли я починав думати про її кімнату, про її порожнє ліжко, про її фортепіано, про її авто, я тратив сили, заплющував очі, похиляв голову на ліве плече, як людина, що от-от зомліє. Грюкіт дверей завдавав мені такого самого гострого болю, бо не вона їх відчиняла.
Я не мав відваги спитати, чи є телеграма від Сен-Лу. Коли нарешті телеграма прийшла, вона засвідчила, що все відкладалося. Там стояло: «ПАНІ ПОЇХАЛА НА ТРИ ДНІ». Я витримав чотири дні, які спливли після її від’їзду, лише завдяки тому, що казав собі: «Це тільки справа часу, не мине й тижня, як вона буде тут». А проте ці слова не допомагали моєму серцеві, моєму тілові впоратися із завданням жити без неї, вертатися до порожнього дому, проходити повз двері її покою (відчиняти двері я не важився), знаючи, що її там немає, лягати спати, не віддавши їй на добраніч, — ось на які речі моє серце мусило згоджуватися в їхній страшній сукупності і жити так, ніби мені вже зроду не судилося побачити Альбертини. Але якщо я давав собі раду з усім цим уже чотири дні, виходить, я витримаю й надалі. І, може, незабаром думка, яка помагала мені тепер жити, — надія на швидке Альбертинине повернення, — стане непотрібна (я зможу сказати собі: «Вона ніколи не повернеться» і жити й далі, як ці чотири дні): так поранений, знову навчившись ходити, може обійтися без милиць. Певна річ, вертаючись вечорами, я задихався від пустки і від самоти, мене облягали спогади, вишикувані в безконечний шерег, спогади про ті вечори, коли Альбертина чекала на мене; але мене муляла думка і про вечір учорашній, передучо-рашній і про два попередні — тобто про три вечори, які поминули після Альбертининої втечі, вечори, які я провів без неї, сам, а проте вижив, — вечори, які складали ціле пасмо, пасмо ще благеньке проти того, іншого, але кожний новий прожитий день, може, буде це пасмо ткати й ткати. Я не оповідатиму ні про листа, в якому найгарніша з усіх парижанок, сестриниця дукині Ґермантської, давала згоду віддати мені руку, ні про перемови, які вів зі мною дук Ґермантський, діставши благословення її батьків, які ради щастя їхньої доньки примирилися з таким мезальянсом. Подібні події можуть лестити самолюбству, але вони надто болісні тоді, як ми кохаємо. Нам хотілося б, але делікатність не дозволяє, повідомити про цю новину тій, яка нас оцінює менш корисливо і, зрештою, не змінила б своєї оцінки, якби довідалася, що в очах когось іншого ми виглядаємо інакше. Те, що писала дукова сестриниця, могло тільки роздратувати Альбертину.
Відтоді, як я прокидався, і мене знову починала в’ялити зажура, що її проганяв сон, зажура, подібна до книги, закритої на хвилю, яка тепер не відставала від мене аж до вечора, всі мої враження, зовнішні чи внутрішні, завжди пов’язувалися з якоюсь думкою про Альбертину. Хтось подзвонив: це лист від неї, а, може, вона сама! Коли я почувався добре, коли я не був таким нещасним, мене не мордували ревнощі, моя приятелька не викликала в мені нехоті, мені хотілося знов швидше побачити її, поцілувати, хотілося весело збавляти з нею все моє життя. Телеграфувати їй: «ПРИЇЗДІТЬ ШВИДШЕ» — здавалося мені річчю цілком простою, тоді як нове моє самопочуття змінило не тільки мій внутрішній світ, а й довкілля, зробило його приступнішим. Якщо я був у похмурому настрої, то все моє завзяття на неї оживало, я вже не мав охоти цілувати її, не вірив, щоб вона могла зробити мене коли-небудь щасливим, я хотів тільки шкодити їй, перелюбити її в інших. Але наслідок цих різних настроїв був однаковий: Альбертина мала якнайшвидше вернутися. А проте, хоч як би я радів її поверненню, відчував, що незабаром знову нападуть ті самі гризоти і що, шукаючи щастя у задоволенні духовного прагнення, ми чинимо так само наївно, як коли б хотіли дійти до крайнеба, прошкуючи усе прямо і прямо. Що дужче наше прагнення, то далі від нас його правдиве посідання. Якщо щастя чи, принаймні, життя без муки є річ досяжна, то треба до нього йти не через заспокоєння, а через поступове зменшення, а в кінці і цілковите згасання прагнень. Ми хочемо бачити істоту, яку кохаємо, а краще б її не бачити, бо тільки забуття може згасити нашу жаду. Уявляю, як письменник, поборник такої істини,
подарував книгу про це жінці, з якою хотів зійтися, зі словами: «Ця книга — тобі». Але, говорячи так про викладені в книзі істини, він збрехав би у своїй посвяті, бо йому залежить на тому, щоб його книжка стала власністю цієї жінки, як став його власністю камінь, одержаний від неї і дорогий йому, поки він її кохає. Зв’язок між іншою особою і нами існує тільки в нашій уяві. Пам’ять, слабнучи, стирає їх, і попри ілюзію, якою тішимо себе і якою з любови, приязні, ґречности, шаноби, з обов’язку тішимо інших, ми сиротіємо самі. Людина — створіння, нездольне вийти за межі себе, знати когось іншого, опріч себе, а якщо вона твердить, що це не так, то бреше. І я б дуже злякався, якби хтось відбив мені, якщо це було б можливе, потребу в ній, любов до неї, — я бачив у цьому почутті сенс мого життя. Можливість чути без зачарування і болю назви станцій, які минає туренський потяг, означала б для мене ущерб для чести (власне, це тільки доказ, що до Альбертини я збайдужів би). Як було мені любо, коли повсякчас застановляючись: що вона зараз робить, про що думає, чого хоче, чи збирається вернутися, чи повернеться, я тримав настіж вхід, пробитий у мені коханням, і відчував, як інше життя вливається крізь підняті шлюзи у резервуар, якому інакше загрожував би мертвий застій. Оскільки Сен-Лу й досі не озивався, інший клопіт — очікування депеші чи телефонного дзвінка від Робе-ра — відсунув перший: турботу про остаточний результат, непевність, чи повернеться Альбертина. Наслухання шерехів, що звістували телеграму, стало для мене нестерпне; я вже почав уявляти, що, хай би там що повідомлялося в телеграмі, вона поклала б край моїм мукам. Коли ж я нарешті одержав телеграму від Робера, де він звістував мені, що розмовляв із пані Бонтан, але попри всі перестороги, Альбертина його бачила і це все зіпсувало, я скипав від люті й розпуки, бо насамперед саме цього я прагнув уникнути. Дізнавшись про приїзд Робера, вона зрозуміла, що мені на ній залежить, і це могло тільки утримати її. А крім того, в мені ожив страх, — єдине, що збереглося від тієї пихи, яка жила в моєму коханні до Жільберти і яку моє кохання втратило. Я проклинав Робера, але далі сказав собі, що скоро цей спосіб підвів, я спробую вдатися до іншого. Якщо людина здатна впливати на зовнішній світ, то чому мені не спробувати, удаючись до підступу, розуму, зацікавлености, пристрасті, подолати цю жаску дійсність: відсутність Альбертини? Ми сподіваємося, що нам до снаги змінити на свою уподобу довкілля; сподіваємося, бо не бачимо іншої ради. Проте ми обминаємо увагою те розв’язання, яке трапляється найчастіше і яке теж для нас прийнятне: нам не вдається змінити світ за нашою примхою, але поволі міняється сам наш рішенець. Ситуація, яку ми намагалися переламати, бо не могли її перенести, стає для нас байдужою. Ми не зуміли подолати перешкоди, як нам цього хочеться, але життя повернуло її до нас іншим боком, змусило переступити через неї і лише тоді, озираючись назад у далеке минуле, ми ледве його бачимо, бо воно встигло зійти нанівець. Я почув, як поверхом вище сусідка грає мелодію з «Манон». Я пам’ятав слова і переніс їх на Альбертину і на себе, і скоро це довело мене до сліз. Ось ця арія:
На жаль, той вільний птах, що випустили ми,
Вертається вночі і в шибку б ’є крильми.
А ще про смерть Манон:
Манон, скажи хоч щось, душі моєї цвіте!
Лише тепер твоя мені відкрилась щирість.
Оскільки Манон вернулася до кавалера Де Ґріє, мені здавалося, що я — єдине Альбертинине кохання. Овва! Можливо, якби вона слухала цю саму арію, то уявляла б у постаті любчика Де Ґріє не мене, і якби їй це заманулося, думка про мене отруїла б радість від цієї музики, хоча ця музика, краща й вибагливіша поміж тих, що, відповідали її смакам.
Я не міг уявити, щоб Альбертина називала мене «своїм єдиним коханням» і визнала, як помилялася щодо того, що їй здавалося «неволею». Я знав, що не можна читати роману, не наділяючи його героїні рисами коханої жінки. Але, хоча книга має щасливий кінець, наше кохання від того не виграє; коли ми закриваємо книгу, наша кохана, яка нарешті приходить до нас у романі, в житті нас більше не кохає. Спересердя я телеграфував Сен-Лу, щоб він негайно повертався до Парижа, аби, принаймні, не виявляти підозрілої упертости цієї витівкою, яку я так хотів приховати. Але ще до його вимушеного повернення я дістав телеграму від Альбертини:
«ДРУЖЕ МІЙ! ВИ ПОСЛАЛИ СВОГО ПРИЯТЕЛЯ СЕН-ЛУ ДО МОЄЇ ТІТКИ, АЛЕ Ж ЦЕ БЕЗГЛУЗДЯ, ТА Й ГОДІ. ЛЮБИЙ ДРУЖЕ! ЯКЩО ВИ МЕНЕ ПОТРЕБУВАЛИ, ЧОМУ Ж НЕ НАПИСАЛИ ПРОСТО ДО МЕНЕ? Я ВЕРНУЛАСЯ Б ЗАЛЮБКИ. ПОСТАРАЙТЕСЯ НЕ ПОВТОРЮВАТИ ЦІ БЕЗГЛУЗДІ ВИТІВКИ».
«Я вернулася б залюбки». Раз вона так мовить, то шкодує, що поїхала, і шукає тільки приводу повернутися. Отже, мені треба зробити так, як вона мені сказала. Написати, що я її потребую, і вона вернеться. Я все ж її скоро побачу, Альбертину бельбецьку (після її від’їзду вона знову для мене стала такою; це як мушля, якою ми не цікавимося, поки вона лежить на комоді, але як тільки ми її комусь даруємо або десь поділи, то починаємо про неї думати, вона нагадувала тепер мені звитяжну красу блакитних морських скель). І не тільки Альберти-на обернулася постаттю примрійною, тобто звабливою, а й наше життя стало життям примрійним, тобто вільним від будь-яких труднощів, і я казав собі: «Які ми будемо щасливі!» Але тепер, маючи певність щодо її повернення, я не повинен здаватися людиною, яка хоче його прискорити. Навпаки, треба затушувати прикре враження, викликане Роберовою подорожжю; можна буде відхреститися від нього, відмогтися тим, що він діяв на власний розсуд, бо завжди ратував за цей шлюб.
Я перечитував її листа і був трохи розчарований, як мало у ньому було від неї самої. Безперечно, характерні лінії передають нашу думку, як передають її риси обличчя, і саме тому ми завжди перебуваємо під владою якоїсь думки. А проте в особи думка набігає потому, як вона розсіється у вінчику обличчя, розквітлому як водяна лілея. І все-таки зміна відбувається велика. І в цьому, може, одна з причин наших вічних любовних розчарувань: замість очікуваної ідеальної істоти кожне побачення являє нам особу з крови й кости, таку далеку від нашої мрії! І коли ми згодом жадаємо чогось від неї, то дістаємо у відповідь листа, де навіть від особи зостається дуже мало, подібно як в алгебричних знаках ми не віднаходимо арифметичних величин, які вже й так утратили властивості плодів чи квітів. А проте слова «кохання», «кохана істота», її листи — це, може, саме вирази (хай і незадовільні, як перехід з одного боку на другий) тієї самої дійсности, бо лист нібито не вдовольняє нас тільки тоді, як ми його читаємо, а поки він не надійде, ми мучимося й умираємо, але згодом він гамує нашу тугу, хоч і не задовольняє своїми чорними значками наших прагнень, бо ми усвідомлюємо, що вони стали відповідниками слова, усмішки, поцілунку, і не кожна з цих речей залишається сама собою.
Я написав Альбертині:
«Серце моє! Я саме збирався вам писати. Дякую вам, що ви, як сказали, вернетесь залюбки, якщо я вас потребуватиму. З вашого боку це дуже шляхетно — так розуміти вірність давньому другові! Моя шана до вас ще збільшилася. Але я не просив вас приїжджати і не попрошу. Якби ми зустрілися, принаймні в найближчому часі, вам би це не було б дуже важко, нечула ви дівчино. Зате для мене, хоча іноді ви вважали мене за байдужого, це було б важким випробуванням. Життя розвело нас. Ви ухвалили постанову, на мою думку, мудру, і вчинили це саме вчасно, виявивши дивовижну чуйність, бо наступного дня, як ви поїхали, я дістав згоду моєї матері на те, щоб я просив вашої руки. Я б сказав вам про це вранці, коли мені принесли цього листа (вкупі з вашим!). Може, тоді ви відступили б, не бажаючи вразити мене. І ми, мабуть, зв’язали б наші долі — хто знає, чи не на спільне наше безголов’я. Якщо моя гадка слушна, хай буде благословенна ваша мудрість! Повернення занапастило б досягнуте. Я не хочу сказати, що мені цього зовсім не хотілося. Але моя заслуга невелика, що я не піддався цій спокусі. Ви знаєте, яка я хистка людина і як легко забуваю. Мене навряд чи треба жаліти. Ви ж часто мені казали, що насамперед я людина звички. Ті звички, яких я почав набиратися без вас, ще не дуже укорінились. Очевидно ті, які завелися в мене при вас і які похитнув ваш від 'їзд, зараз ще сильніші. Але так довго не протриває. Я навіть подумав, чи не використати тих кілька днів, коли побачення з вами ще не буде тим, чим воно стане для мене за тиждень, а, може, й раніше, тобто... (пробачте за щирість) чимось морочливим — отож, я подумав, чи не використати ці дні перше, ніж настане цілковите забуття, для залагодження з вами кількох дрібних ма-теріяльних справ, при яких ви, може, захотіли, як добра і мила приятелька, прислужитися тому, хто вважав себе за п ‘ять хвилин вашим нареченим. Не сумніваючись у материній згоді, а з другого боку, прагнучи, аби кожний із нас тішився свободою, якою ви щедро й великодушно пожертвували мені, що можна було допустити у співжитті тривалістю кілька тижнів, то було нестерпне і вам і мені, якби ми мали пройти по життю разом (пишучи це, я тремчу на думку, що цього мало не сталося, що вирішувало все кілька секунд). Я подумав, як зробити наше життя зовсім вільним, і на початок постановив, що ви матимете свою яхту, на якій ви плавали б, а я б вас, тужачи, виглядав у порту. Я написав до Ельстіра і попросив у нього ради, бо ви довіряєте його смакові. А для суходолу я хотів подарувати вам авто, призначене лише для вас, щоб ви роз ’їжджали куди заманеться. Яхта майже готова, називається вона — згідно з вашим баль-бецьким побажанням — «Лебідь». І пам’ятаючи, що вам найбільше до вподоби роллси, я замовив машину саме цієї марки. Оскільки ми більше не побачимося, то мені навряд чи пощастить умовити вас узяти від мене в дар яхту й авто, які мені тепер ні до чого. Ось і подумав — я замовив їх у агента, але на ваше ім ’я, — що, може, ви скасуєте замовлення і, таким чином, позбавите мене від цих непотрібних транспортних засобів. Але в цій справі, як і в інших, нам слід було б побалакати. А що я знову можу покохати вас, хоча й ненадовго, то з мого боку було б навіженством через якийсь там вітрильник і роллс-ройс домагатися побачення з вами, наражаючи цим ваше щастя, якщо ви певні, що можете бути щасливі лише далеко від мене. Ні, я волію залишити роллс і яхту. А що я ніколи не буду ними користуватись, то вони приречені вічно стояти — один у порту, на якорі, без наряд-дя, а другий —у гаражі. Я тільки звелю вирізьбити на яхті... (леле, як я боюсь помилитися в назві! Вас би вжахнуло таке блюзнірство, вірші Малларме, які ви колись любили.
Ще бачить лебідь край, де вже його нема,
Коли він, молодий, носив біленькі шати,
Але, на жаль, не міг у тім краю співати,
Бо там скувала все морозяна зима.