— Звичайно, це принц Одон. Він доводиться швагром вашій кузині Додвіль. Пригадуєте, як я полював із ним у Бон-нетаблі?
— Ага, це той Одон, який малярує?
— Нічого подібного, це той, що одружився з сестрою великого князя Н***.
Маркіз де Норпуа говорив усе це досить шорстким тоном учителя, невдоволеного своєю ученицею. Застиглий погляд його голубих очей був утуплений у маркізу де Вальпарізіс.
Коли принц допив каву і підвівся з-за столу, маркіз де Норпуа теж устав, швидким кроком підійшов до нього, привітав церемонним уклоном і, відступивши вбік, представив маркізу де Вільпарізіс. І ці кілька хвилин, поки принц стояв біля них, маркіз де Норпуа не переставав пасти маркізу де Вільпарізіс блакитними зіницями, виражаючи задоволення чи осуд старого коханця, а надто обаву перед її довгим язиком, бо якщо маркізине ляпання колись його тішило, до тепер лякало. Як тільки вона бовкала щось невлад, він одразу її поправляв, упинаючись ув очі прибитої й покірної маркізи з упертою зосередженістю гіпнотизера.
До мене підійшов кельнер і сказав, що на мене чекає матір. Я рушив до неї і, перепросивши пані Сазра, признався, що мені було цікаво спостерігати за маркізою де Вільпарізіс. Почувши це ім’я, пані Сазра зблідла і мало не зомліла, після чого, силкуючись опанувати себе, спитала:
— Маркіза де Вільпарізіс, у дівоцтві панна де Буйон?
— Так.
— Чи не можна мені тільки глянути на неї? Це мрія всього мого життя.
— У такому разі не гайте часу, бо за хвилю вона дообідає. Але чому ви так нею цікавитеся?
— Але ж маркіза де Вільпарізіс, за першим чоловіком ду-киня д’Авре, гожа, мов янгол, лиха, мов демон. Вона звела з розуму мого батька, зруйнувала його, а відтак і покинула. І хоча вона вчинила з ним, як остання ледащиця, хоча через неї я і мої найближчі родичі мусили так скромно жити в Комбре, мене втішає те, що він кохав першу красуню свого часу. Я досі її ніколи не бачила, і зараз мені буде приємно на неї подивитись...
Я провів розхвильовану і тремтячу пані Сазра до ресторанної зали і показав їй маркізу де Вільпарізіс.
Але, як сліпці, які дивляться не туди, куди треба, пані Сазра не затримала свого погляду на столі, за яким обідала маркіза де Вільпарізіс, і почала шукати очима на другому боці зали.
— Мабуть, вона вже пішла. Я не бачу її там, куди ви показуєте.
І вона нишпорила поглядом по ресторану в пошуках ненависного й обожнюваного видива, яке віддавна жило в її уяві.
— Та он же вона, сидить за другим столиком!
— Мабуть, ми з вами рахуємо не від того місця. За другим столиком сидить із старим маленька горбуля, червонолиця, страшна, як смерть.
— Це, власне, вона!
Тим часом маркіза де Вільпарізіс запропонувала маркізові де Норпуа запросити до їхнього столика принца Фоджі, і між цією трійкою почалася мила розмова. Говорили про політику. Принц заявив, що йому байдуже до долі кабінету і що він побуде ще принаймні тиждень у Венеції. Він мав надію, що за цей час уся міністерська криза встигне розв’язатися. В першу хвилю йому здалося, що ці політичні справи не цікавили маркіза де Норпуа, бо він, хто досі говорив так запально, нараз запав у мовчанку, сказати б, янгольську, яка — якби голос йому повернувся — могла б перейти лише в невинний і мелодійний спів Мендельсона чи Сезара Франка. Принц думав, що ця мовчанка була викликана стриманістю француза, який у присутності італійця не хоче говорити про італійські справи. Думаючи так, принц дуже помилявся. Мовчанка, байдужий вигляд маркіза де Норпуа були не ознакою стриманости, а звичайною прелюдією перед недоречним втручанням у важливі справи. Як ми вже бачили, маркіз прагнув не менше, не більше, як тільки призначення у Константинополь після попереднього залагодження німецьких справ, чого він збирався домогтися, накидаючи свою волю Римському кабінетові. Він уявляв, що участь у діяннях міжнародного масштабу гідно увінчає його кар’єру, а може, принесе нові почесті, нові важливі доручення, від яких він не відмовиться. Старість відбирає у нас снагу, але не прагнення. Лише в третьому періоді життя, ті, чия сивина присіла, прощаються з прагненням, так як перед тим попрощалися зі снагою. Вони не кандидують навіть на таких ілюзорних виборах, як вибори президента Республіки, хоча раніше не раз ходили в кандидатах. Вони вдо-вольняються тим, що візитують, їдять, читають газети, переживають самих себе.
Принц, щоб заохотити маркіза до розмови і показати йому, що вони земляки, заговорив про можливих наступників нинішнього прем’єра. Завдання, які стояли перед наступниками, були не з легких. Він назвав понад двадцять імен політиків, цілком здатних мініструвати, імен, які колишній посол слухав, напівсклеплюючи свої блакитні очі, без жодного поруху. Проте нарешті маркіз де Норпуа урвав мовчанку, аби сказати тих кілька слів, яким наступні двадцять років судилося живити розмови у політичних колах; згодом, зовсім забуті, вони дочекалися ексгумації з подачі якогось публіциста, який підписувався «Поінформований», або «Тестіс», або «Мак’я-веллі» в газеті, де завдяки непам’яті, в яку запали, вони здобули нагоду ще раз викликати сенсацію. Отож-бо принц Фоджі назвав понад двадцять імен, звертаючись до непорушного і німого дипломата, коли маркіз де Норпуа злегка підвів голову і в тій самій манері, до якої вдавався у своїх найуспішніших дипломатичних виступах — хоча цього разу з більшою одва-гою і меншою лаконічністю — лагідно запитав: «А чому ніхто не згадав імени пана Джолітті?» На цьому слові полуда спала з очей принца Фоджі; в його вухах залунала музика сфер небесних. Після цього маркіз де Норпуа одразу заговорив про всяку всячину, уже не боячись зчиняти галас, — так, коли змовкає звучання останньої ноти чудової Бахової арії, ми вже не соромимося розмовляти голосно і піти до гардеробу по пальто. Він навіть підсилив контраст, попросивши принца засвідчити його пошану їхнім Величностям королю і королеві, коли він матиме нагоду бути в них. Це була прощальна фраза, відповідник тієї, яку вигукують по закінченні концерту: «Візник Оґюст з вулиці Беллуа!» Яке враження склалося в принца Фоджі, невідомо. Безперечно, він був у захваті, почувши такий шедевр: «А пан Джолітті, невже ніхто не згадав його імени?» Маркіз де Норпуа, в якого вік пригасив або розладнав найвищу владу розуму, зате в міру старіння вдосконалював «бравурні арії», подібно як декотрі співаки на схилку життя, підупавши під кожним іншим поглядом, аж до останнього дня досягають у камерній музиці абсолютної віртуозносте, якої доти не мали.
Хай би там як, але принц Фоджі, який збирався провести у Венеції два тижні, того ж дня вернувся до Рима і скоро удостоївся аудієнції короля у справі маєтків, якими принц, — як ми про це вже згадували, — володів у Сицілії. Кабінет животів довше, ніж сподівалися. Після його падіння монарх провів консультацію з багатьма державними мужами, вирішуючи, кому довірити місію створення нового кабінету. Відтак він викликав пана Джолітті, і той зголосився. Через три місяці одна газета розповіла про розмову між принцем Фоджі і маркізом де Норпуа. Розмова передавалася так само, як у нас, тільки слова: «маркіз де Норпуа лагідно спитав» були замінені іншими: «сказав з лагідним і чарівним усміхом, відомим багатьом». Колишній посол визнав, що слово «лагідно» мало для дипломата досить вибухової сили і що подане вище доповнення було, принаймні, невчасне. Він зажадав на набережній д’Орсе офіційного спростування, але набережній д’Орсе мороки і так вистачало. І справді, як тільки стала відома ця розмова, пан Баррера кілька разів за годину телеграфував до Парижа, нарікаючи, що в Квіриналі працює неофіційний посол, і доно-сячи, яке назадоволення викликав цей факт у цілій Европі. Нічого він не викликав, але різні посли були надто ґречні, щоб завдати брехню панові Баррері, коли той їм казав про загальне обурення. Пан Баррера, чуючи тільки самого себе, сприймав їхнє ввічливе мовчання за підтримку. Він одразу телеграфував до Парижа: «Провів годинну розмову з маркізом Вісконті-Веностою тощо». Його секретарі стояли на вухах.
Але маркіз де Норпуа мав у своєму розпорядженні одну дуже стару французьку газету, яка зробила йому велику послугу 1870 року, коли він представляв Францію в одній з німецьких земель. Ця газета відзначалася дуже старанним стилем статей, особливо передовиць. Але вона була в сто разів цікавішою, коли передовиця (в ті далекі часи її називали провідною, а сьогодні, хтозна чому, редакційною статтею) вражала неоковирністю, роїлася від численних повторів. Кожен тоді з хвилюванням відчував, що стаття ця «інспірована». Може, маркізом де Норпуа, може, якимось іншим великим у цю хвилину цабе. Аби читач точніше уявляв собі подальші італійські події, покажемо, як маркіз де Норпуа використав свою газету 1870 року, даремно, скаже хтось, якщо війна і так вибухнула; дуже ефективно, думав маркіз де Норпуа, палкий прихильник аксіоми, що громадську думку треба готувати. Його статті, де кожне слово було виважене, нагадували ті оптимістичні бюлетені, після оприлюднення яких хворий помирає. Наприклад, напередодні оголошення війни 1870 року, коли мобілізація була майже завершена, маркіз де Норпуа (сам залишаючись, звісно, в тіні) визнав за необхідне послати тій славній газетці ось таку вступну статтю:
«В авторитетних колах, здається, переважає погляд, що від учорашнього дня, ближче до вечора, становище, не набираючи, певна річ, тривожного характеру, могло б давати привід для того, аби вважати його за серйозне, ба навіть, деякими сторонами, за таке, що заслуговує на твердження, що воно вступило в критичну фазу. Пан маркіз де Норпуа мав провести з прусським міністром низку розмов, метою яких було б обговорення в дусі примиренської рішучости і в спосіб найконкретніший різних причин нинішнього тертя. Досі, на час заслання номера до друку ми, на жаль, не отримали повідомлення, чи їхнім Ексцеленціям удалося досягнути порозуміння щодо формули, яка могла б слугувати підставою для дипломатичних кроків.
В останню хвилину. В добре поінформованих колах викликала задоволення звістка про те, що у французько-прусських взаєминах настала, як здається, легка розрядка. Особливе значення мало б те, що маркіз де Норпуа спіткав на Унтер ден Лінден англійського посла, з яким він розмовляв близько двадцяти хвилин. Цю новину можна вважати підбадьорливою».
(Після слова «підбадьорлива» був доданий у дужках відповідник німецькою мовою: befriedigend.) Назавтра у редакційній статті можна було прочитати: «Попри весь гнучкий розум маркіза де Норпуа, якому всі віддають належне за його вмілу й невтомну оборону інтересів Франції, здається, розрив дипломатичних стосунків майже неминучий».
Газета не могла собі відмовити, щоб не доповнити передо-вицю кількома коментарями, надісланими, певна річ, маркізом де Норпуа. Читач, мабуть, помітив, що улюбленою граматичною формою посла в дипломатичній літературі був спосіб умовний., («Особливе значення мало б те» замість «приписується тому».) Але теперішній час прямого способу, не у звичному значенні, а в значенні давнього оптативу чи бажаного способу, був не менш дорогий для маркіза де Норпуа. Коментар, що супроводжував передовицю, звучав так:
«Ніколи суспільство не виявляло такого чудового спокою. (Маркіз де Норпуа хотів би, щоб ця фраза відповідала правді, але боявся, що все було навпаки.) Втомлене даремним хвилюванням, воно з почуттям вдоволення довідалося про те, що уряд Його Величности уживає всіх заходів, необхідних у цьому випадку з огляду на дальші події. Суспільство нічого більшого й не бажає (оптатив). Його холоднокровність є вже заповіддю тріумфу. Можемо додати ще одну новину, здатну заспокоїти громадську думку, якби виникла така потреба. Подейкують, що маркіз де Норпуа, який за станом здоров’я давно збирався поїхати до Парижа підлікуватися, покинув Берлін, вважаючи, що його перебування у прусській столиці вже недоцільне. В останню хвилину: Його Імператорська Величність покинув сьогодні Комп’єнь і прибув до Парижа, де провів конференцію з маркізом де Норпуа, військовим міністром і маршалом Базеном, якого громадська думка наділяє особливою довірою. Його Цісарська Мосць скасував раут, який збирався влаштувати на честь своєї шваґерки, дукині Альби. Ця постанова, щойно її оголосили, справила на всіх особливо радісне враження. Імператор провів огляд війська, захват вояків важко описати. Деякі загони, в ході загальної мобілізації, за наказом авґустійших осіб по прибутті до Парижа, готові на всяк випадок вирушити в напрямку Рейна».
Іноді, вертаючись надвечір до готелю, я відчував, що старосвітська Альбертина, невидима навіть для моїх очей, була замкнена в мені, ніби в piombi якоїсь внутрішньої Венеції, і лише чиста випадковість зрушувала тугу накривку і дозволяла зазирнути в ту минувшину.
Одного вечора, наприклад, лист, отриманий від мого біржового маклера, відчинив мені двері в’язниці, де Альбертина жила в мені, але так далеко, так глибоко, що вже стала мені неприступна. Після її смерті я перестав спекулювати на біржі, а грав я раніше тому, аби заробити гроші на неї. Отож час плинув; мудрі засади попередньої доби спростували нові засади, подібно до того, як це сталося з паном Тьєром, який говорив, що залізниця ніколи не приживеться; і саме акції, про які маркіз де Норпуа колись нам сказав: «Звичайно, прибуток від них не дуже високий, але принаймні капітал ніколи не знеціниться», переважно впали найнижче. Уже за самі англійські консолідовані цінні папери та нафтопереробні Сей довелося платити біржовим маклерам різницю таку значну — водночас відсоток і репорт, — що я нараз вирішив продати все, і тут з'ясувалося, що в мене залишилася заледве п'ята частина того, що я успадкував по моїй бабусі і посідав ще за часів Аль-бертини. Звістка про це дійшла до Комбре, і решта моєї рідні, а також давні знайомі, знаючи, що я водився з маркізом де Сен-Лу і з Ґермантами, казали: «Ось до чого доводить манія величі». Всі ці люди дуже здивувалися б, якби знали, що я спекулював ради молодої дівчини з середовища такого скромного, як те, з якого вийшла Альбертина, майже протегована колишнім учителем музики моєї бабусі, Вентейлем. Зрештою, в Комбре, де кожен згідно з тим, що знали про його прибутки, раз і на все життя був зарахований до певної верстви, як до індуської касти, не уявляли, яка вольниця панувала у світі Ґер-мантів, де на статки зовсім не зважали, де безгрішшя могло вважатися чимось неприємним, але не ганебним, і на світське становище впливало не більше, ніж хвороба шлунка. Ком-брейці безперечно гадали, що Сен-Лу і дук Ґермантський — це зубожілі аристократи, із закладеними і перезаклад єни ми замками, що я позичав їм гроші — тоді як насправді, якби я розорився, вони перші запропонували б мені допомогу, якої я не прийняв би. Що ж до мого відносного зубожіння, то я побивався тим більше, що мої венецькі зацікавлення зосередилися на одній молодій продавачці виробів зі скла. Вона мала шкіру кольору трояндової пелюстки, що надавав її гарним очам цілої гами оранжевих тонів і будив у мені таку нездоланну потребу бачити її щодня, що я, збираючись скоро з матір’ю покинути Венецію, вирішив спробувати, чи не можна її влаштувати в Парижі, аби тільки нам не розлучатися. Краса її сімнадцяти літ була така шляхетна, така промениста, що не купити цієї роботи справжнього Тиціана був би гріх. Але чи ж вистачить тих решток мого маєтку, аби схилити її покинути рідний край і оселитися в Парижі ради мене одного? Коли я дочитав листа від біржового маклера, фраза, в якій він мені заявив: «Я подбаю про ваші контанго», нагадала мені слова бальбецької лазниці, коли Еме спитав про Альбертину, вона, висловлюючись майже з ідентичним професійним лицемірством, відповіла: «Це я про неї дбала». Ці слова, які мені зроду не спадали на думку, відкрили мені тепер в’язницю, наче Сезам. Проте за хвилю важка брама знов закрила замуровану
— щодо якої я не був винний за те, що не хотів з’єднатися з нею, якщо я не міг уже навіть уявити собі, пригадати її, — адже люди існують для нас лише завдяки уявленню, яке ми про них маємо, — але саме в цю хвилину вона стала для мене ще зворушливіша через занедбання, про яке сама вона не відала, і на частку секунду я відчув тугу за часами, уже давно минулими, коли вдень і вночі мене мучила пам’ять про неї. Іншим разом, у церкві Сан Джорджо дей Сквявоні, орел, зображений біля одного з апостолів, так само стилізований, пробудив у мені спомин і майже такий самий біль, викликаний двома перстнями, на схожість яких звернула мою увагу Франсуаза і про які я так і не дізнався, хто їх їй подарував. Але одного вечора мені здалося, що моєму коханню випало відродитися. Коли наша гондола прибилася до готельних сходів, портьє вручив мені телеграму, яку посильний приносив мені уже тричі, бо прізвище адресата було перекручене (попри спотворення, допущені італійськими телеграфістами, я зрозумів, що то моє прізвище), і просили підтвердити письмово, що телеграма справді на моє ім’я. Опинишивсь у номері, я розгорнув телеграму, і, хоча на превелику силу, але розібрав: «ДРУЖЕ МІЙ, ВИ ДУМАЛИ, ЩО Я ПОМЕРЛА — БА НІ, ДАРУЙТЕ, Я ЖИ-ВА-ЖИВІСІНЬКА. МЕНІ Б ХОТІЛОСЯ ПОБАЧИТИСЯ З ВАМИ, ПОБАЛАКАТИ ПРО НАШЕ ВЕСІЛЛЯ. КОЛИ ВИ ПОВЕРНЕТЕСЬ? ЩИРО ВАША АЛЬБЕРТИНА».
І тоді сталося у зворотному порядку те саме, що з моєю бабусею: коли я дізнався, що вона померла, спершу я не відчував ніякого смутку. Її смерть змусила мене страждати, як тільки вона ожила в моїх спогадах. Коли я призвичаївся до думки про Альбертинину смерть, звістка про те, що вона жива, не врадувала мене, як того можна було б сподіватися Альбертина була для мене лише в’язкою моїх думок, вона пережила свою смерть на той час, поки ці думки жили в мені, а нині, коли вони були мертві, вона зовсім не верталася до життя разом зі своїм тілом. Усвідомивши, що я не відчуваю в цю хвилину радости, збагнувши, що я розлюбив її, я мав би засмутитися ще більше, ніж той, хто, глянувши на себе у свічадо потому як кілька місяців мандрував чи хворів, бачить, що він посивів і що в нього тепер інше обличчя: обличчя зрілої людини чи старого. Це враження досить прикре: отже, тієї людини, якою я був, молодого білявця, більше немає на світі, отже, тепер я інший. Зморшкувате обличчя, біляве волосся — чи не є це така сама глибока зміна, повне знищення нового «я», знищення того, яким я був, і виникнення нового «я» на місці колишнього? Але ми не вдаємося в тугу, стаючи іншими в міру того як ідуть роки і в ритмі плину часу, і нам не болить, що в одну й ту ту саму добу ми стаємо по черзі істотами суперечливими — злосливцями, спочутливими, делікатними, грубіянами, безсрібниками, честолюбцями — усіма тими, чим ми є щодня. І причина, через яку ми не журимося, тут і там однакова: це наше «я», щоразу в стані затьмарення — на короткий, в останньому випадку, час і коли дається взнаки характер, але на тривалий у першому і коли йдеться про пристрасті — воно тут не для того, щоб оплакувати те інше «я», яке є тодішнє, а отже, і нас усіх: грубіян сміється зі свого грубіянства, бо ми і є грубіянами, а людина з короткою пам’яттю не переймається цією вадою саме тому, що ми забутькуваті.
Я не міг би воскресити Альбертини, оскільки не здолав би воскресити самого себе — колишнього. Життя, здатне змінювати лице світу постійним ходом нескінченно дрібних процесів, не сказало мені назавтра по її смерті: «Стань тепер іншим», а з допомогою змін таких непомітних, що я навіть не усвідомлював, що я змінююся, відновило в мені майже все, і думка моя здужала вже призвичаїтися до свого нового пана — мого нового «я», — коли помітила, що це хтось інший; відтоді вона була прив’язана тільки до нього. Мої ніжні почуття до Альбертини, мої ревнощі трималися, як ми це бачили, на породженій асоціативним мисленням іррадіації, що виникала з певних згустків любих чи болісних вражень, на згадці про мадемуазель Вентейль у Монжувені, на двох вечірніх Альберти-ниних поцілунках мені в шию. Але в міру того, як ці спомини слабли, безкрає поле вражень, забарвлених якимось відтінком туги чи радости, знов відновлювало свої нейтральні тони. Коли забуття уже заволоділо кількома панівними висотами болю і втіхи, опір мого кохання був подоланий, я розлюбив Альбертину. Я намагався пригадати її. Підтвердилося моє передчуття, коли через два дні після її втечі я вжахнувся на думку, що міг жити без неї дві доби. Це було так, як тоді, коли я писав до Жільберти, кажучи собі: «Якщо це протриває ще два роки, я розлюблю її». І якщо після запрошення, яке я дістав від Сванна, я відвідав би його доньку, це здалося б мені відвідинами мертвої, то щодо Альбертини смерть, — або те, що я вважав за смерть, — зробила ту саму справу, яка була наслідком тривалого розриву з Жільбертою. Смерть діє інакше, ніж відсутність. Забуття, цей монстр, що сповнював моє кохання дрожем ляку, поглинуло її нарешті, як я це й передбачав. Звістка, що Альбертина жива, не тільки не збудила наново мого почуття, не тільки дозволила мені усвідомити, наскільки я збайдужів, а в одну мить прискорила цей процес так стрімко, аж я почав думати, чи свого часу звістка протилежна, звістка про Альбертинину смерть не загострила, навпаки, завершуючи справу її втечі, моє кохання і не затримала його згасання. Нині, коли вона жила і я міг знову мати її при собі, що одразу знецінювало її, я питав себе, чи Франсуазині інсинуації, розрив і смерть (уявна, але для мене реальна) не продовжили мого кохання, — так зусилля, які роблять треті особи чи навіть сама доля, аби розвести нас із якоюсь жінкою, тільки поглиблюють нашу прихильність до неї. Тепер відбувався зворотний процес. Зрештою, я силкувався пригадати її, і, може, тому, що досить було одного мого знаку, щоб вона з’явилася, образ, підсунутий мені пам’яттю, малювався молодою жінкою, вже розплилою, хлопчачуркою, зі змарнілим лицем, у якому вже прозирав, як посаджене насіння, профіль пані Бонтан. Те, що вона могла робити з Андре чи іншими приятельками, більше не цікавило мене. Я перестав відчувати той біль, який так довго здавався мені невиліковним, і, по суті, міг би це передбачити. Безперечно, туга за коханкою, учепливі ревнощі — це хвороби фізичні того самого ґатунку, що сухоти або лейкемія. Але серед тілесних мук треба розрізняті ті, які мають підложжя суто фізичне, і ті, які впливають на тіло за посередництвом думки. Надто в тих випадках, коли ролю посередника відіграє пам’ять — тобто, коли причина викорінена або далека, — хай би який гострий був біль і хай би якого глибокого розладу зазнав організм, рідко трапляється, — власне, з тієї самої причини, що думка наділена здатністю відновлення або радше нездатністю консервації більшими, ніж тканини, — щоб діагноз виявився помилковий. Нечасто буває, що коли хтось хворий на рак помирає, невтішний удівець чи батько не приходять до тями. Так було і зі мною. Невже ради цієї дівчини, розповнілої і, певно, постарілої настільки, наскільки постарішали ті дівчата, яких вона кохала, — невже ради неї мені тепер відмовлятися від прегарної юнки, від мого учорашнього спогаду і завтрашньої надії? Ані їй, ані жодній іншій я не міг би дати більше, якби одружився з Альбертиною і зрікся цієї «нової Альберти-ни», «не такої, яку бачили Пекла», «а вірної, гордої і навіть трохи дикої». Вона була сьогодні такою, як Альбертина колись: моє кохання до тієї було тільки перехідною формою мого захоплення молодістю. Ми віримо, що кохаємо ту чи іншу юнку, а, на жаль, кохаємо в ній тільки зорю, і ця зоря як рожевий відблиск на її личку. Ніч минула. Вранці я повернув телеграму готельному портьє, кажучи, що мені вручили її помилково, що це не мені. На що він відповів, що тепер, коли телеграму відкрито, він матиме мороку, то краще, аби вона залишалася в мене; отож я сунув її до кишені, але вирішив поводитися так, ніби вона взагалі не надходила. Я остаточно розлюбив Альбертину. Ось так моє кохання, відбігши настільки далеко від того, що мені уявлялося після мого захоплення
Жільбертою, і змусивши мене накинути такий довгий і болісний гак, зрештою улягло, точнісінько як моє кохання до Жільберти, загальному законові забуття.
Ось тоді я й замислився: колись Альбертина була для мене дорожча, ніж я сам; тепер я нею не дорожив, бо деякий час не бачився з нею. Але моє бажання, щоб нас не розлучила смерть, щоб воскресіння після смерти не нагадувало бажання ніколи не розлучатися з Альбертиною, збереглося. А чи не випливало звідси, що я вважав себе за істоту ціннішу за неї і що, кохаючи її, я більше кохав самого себе? Ні, це було тому, що, передтавши її бачити, я розлюбив її, а себе я все ще любив, бо мої щоденні пута з самим собою не урвалися, як пута з Альбертиною. Але якби дійшло і до цього?.. Наслідки, певно, були б ті самі. Наша любов до життя — то тільки давні пута, яких нам не позбутися. їхня сила таїться в довготривалому існуванні. Смерть, розірвавши їх, зцілить нас від жадання безсмертя.
Після сніданку, якщо я не йшов на прогулянку по Венеції самотою, то готувався вийти разом із матір’ю і, щоб забрати зошити, де я робив нотатки, пов’язані з моєю працею над Рескіном, піднімався нагору до мого номера. Раптові повороти стін я відчував, як відчувають удар ліктями в юрбі — море тримало суходіл у тісноті. Потім спускався знову до матері о тій самій годині, коли в Комбре так приємно відчувалося близьке сонце, відгороджене від домашньої темряви замкненими віконницями, тоді як тут, згори донизу мармурових сходів, — про які, як у малярстві Відродження, годі було сказати, збудовані вони в палаці чи на ґалереї, — та сама свіжість і те саме відчуття пишноти надвірнього світу панували всередині завдяки великому парусиновому тентові, повішеному над постійно відчиненими вікнами, крізь які безперервними поривами падали розігріта тінь і зеленкаве сонце, спліталися між собою, ніби на хвилястій поверхні, імітуючи неспокійне сусідство, світлистість, миготливу хисткість хвилі. Найчастіше я вирушав до Сан-Марко, щоб добратися туди, і це давало мені ще більшу втіху, доводилося брати гондолу, і тому собор був для мене не лише пам’яткою архітектури, а й нібито кресом морської весняної подорожі, з чим Сан-Марко становив собою неподільну й живу цілість. Ми входили, моя матір і я, до баптистерію, ступаючи по мармуровій і скляній мозаїці долівки, перед нами стояли широкі аркади, розширена розтрубом угорі і рожева поверхня яких злегка пожолобилась, а там, де час пощадив свіжість цього колориту, собор набував вигляду будівлі, різьбленої з м’якого і пластичного, наче віск, ма-теріялу якихось велетенських сотів; зате там, де матеріял під дією часу ствердів і де малярі оздобили його золотим мереживом, собор справляв враження коштовної оправи, яка замикала в такій собі кордовській шкірі величезну євангелію Венеції. Бачучи, що я довго стоятиму перед мозаїкою, де зображено введення в хрест Ісуса Христа, моя мати, оберігаючи мене від холоду, що панує в хрестильні, накидала мені на плечі шаль. Коли я був у Бальбеку з Альбертиною, то гадав, що вона піддавалася необгрунтованій ілюзії, притаманній стільком людям, які навряд чи ясно собі її уявляють, говорячи про втіху — як на мене, ні на що не сперту, — яку б вона відчувала при огляді такого малярства в моєму товаристві. А сьогодні я переконався, що існує втіха як не бачити, то принаймні оглядати якусь гарну річ вкупі з якоюсь особою. Прийшла й для мене така пора, що на згадку про баптистерій та Йорданські води, в які Святий Іоан занурює Христа, тоді як перед П’яцеттою на нас чекала гондола, мені не байдуже, що в цій холодній півсутіні біля мене стояла жінка, вбрана в свою жалобу, сповнена пошани і екстатичної зосередженості старої, представленої у Венеції в Святій Урсулі Карпаччо, і що ця червонощока, смутноока жінка у чорній вуалетці, назавше поєднана для мене з м’яко освітленою хрестильнею Сан-Марко, де в кожну мить я можу напевне її віднайти, бо це місце для неї гарантоване і незмінне, як мозаїка, — це моя матір. Щойно згаданий Карпаччо, маляр, якого, коли я не працював у Сан-Марко, ми найохочіше відвідували, одного дня ледь не відродив моєї лю-бови до Альбертини. Я вперше побачив Патріарга Ґрафо, який виганяє нечисту силу з біснуватого. Я розглядав чудовий небесний кармін і фіолет, на якому вимальовуються інкрустовані високі димарі, розширені вгорі, та трояндоцвітні, аж мимоволі спадають на думку венецькі пейзажі Вістлера. Потім мій погляд мандрував від старого дерев’яного мосту Ріальто до Понте-Векйо п’ятнадцятого сторіччя і до мармурового палацу, прикрашеного золотими капітелями, після чого повертався до Каналу, де пливуть барки, якими правили хлопці у рожевих шатах і в беретах з плюмажами, облудно схожих на того, хто справді ніби нагадував Карпаччо у чудовій Леґенді про Йосифа Серта, Штрауса і Кеслера. Перш ніж відійти від картини, я ще позирнув на її край, де роїлися сцени з сучасного венецького життя. Он стрижій витирає бритву, мурин котить бочку, он розмовляють мусульмани, венецькі сеньйори у рясній парчі, дамасках і вишневих токах, і тут я відчув, як легенько кольнуло в серце. В одного з товаришів делла Кальци, одразу помітних завдяки емблемам веселого братства, вишитим золотою канітеллю і перлами на рукавах і комірцях, я впізнав плащ, який Альбертина одягла під час нашої автомобільної поїздки до Верса:;я того вечора, коли я не гадав, що від її втечі мене відділяло заледве п’ятнадцять годин. Завше на все готова, коли я запропонував їй поїздку того смутного дня, який в останньому своєму листі вона назвала «днем подвійних сутінків, бо западав морок і ми розлучилися», вона одягла свій плащ від Фортюні. Так само вона одяглася й назавтра, і відтоді я бачив цей плащ тільки у спогадах. Отож геніальний син Венеції підгледів цей фасон на картині Карпаччо і, знявши окриття з товариша делла Кальци, накинув його на рамена незліченних парижанок, які напевне, так само, як досі я, уявлення не мали, що його модель зображена на першому плані Патріарга Ґранфо, в одній залі венеційської Академії. Я упізнав його і, відзискавши, щоб дивитися на нього, очі й серце того, хто того вечора їхав з Альбертиною до Версаля, на якусь мить утонув у бентежному, але короткому почутті жадання і меланхолії.
Нарешті настали дні, коли нам не вистачило музеїв і соборів Венеції. В один із них, напрочуд погідний, ми з матір’ю вибралися аж до Падуї, подивитися ті Гріхи й Чесноти, репродукції яких, що, мабуть, і досі висіли у моїй шкільній кімнаті в Комбре, колись подарував мені пан Сванн; перетнувши у сонячній повені сад Арени, ми зайшли до каплиці Джотто, де все склепіння і тло фресок вражають такою блакиттю, що здається, ніби цей променистий день переступив разом з нами поріг, аби на хвилю притулити у тіні й холоді своє чисте небо, і нітрохи не померкле після зняття з нього позолоти світла, ніби в хвилини короткої перерви, коли сонце, хоча довкола не видно жодної хмарки, відвертає свій погляд деінде, і небесна блакить, тепер ще лагідніша, на мить густішає. Серед цих небес, перенесених на зблакитнілий камінь, летіли янголи, яких я побачив уперше, адже пан Сванн подарував мені єдино репродукції Чеснот і Гріхів, а не фрески, що відтворювали історію Богоматері і Христа. І цей політ янголів справляв на мене таке саме враженння живого, буквально реального дійства, яке я спізнавав, дивлячись на образи Милосердя чи Заздрощів. Янголів Арени сповнювало таке небесне натхне-нення або принаймні такий дитинний запал і запопадливість, що вони складали докупи свої маленькі долоньки, — здавалося, вони більше належали до якогось особливого виду летючого птаства, яке колись існувало і мало фігурувати у природній історії біблійних та євангелістських часів. З тієї самої родини походять і маленькі створіннячка, завжди готові пурхати перед постатями святих, коли ті прогулюються; декотрі з них злинають вище, а що це створіння реальні та справді крилаті, видно, як вони здіймаються, описуючи криві, як заввиграшки виконують мертві петлі, пікіруючи на землю сторч головою і частим помахом крил утримуючись у позах, що суперечать законам земного тяжіння. Вони більше скидаються на якийсь вимерлий вид птахів або на молодих учнів Ґарроса, які вправляються у ширянні, ніж на янголів мистецтва Відродження і пізніших епох, наділених крилами тільки емблематичними і зазвичай поставою безкрилих неземних істот.
Вертаючись до готелю, я здибав там молодих жінок, переважно австріячок, які приїжджали до Венеції на перші погожі дні цієї весни без квітів. Одна з них, зовсім не схожа рисами на Альбертину, мені, проте,, подобалася такою самою свіжою церою, таким самим усміхненим і легким поглядом. Скоро я помітив, що заговорив з нею так, як говорив спершу з Альбертиною, що так само приховав біль, якого вона мені завдала своєю відмовою зустрітися наступного дня, бо збиралася їхати до Верони, куди одразу ж закортіло їхати й мені. Це довго не тривало, вона мусила вертатися до Австрії, і розраховувати на нову зустріч я не міг, але, вже злегка ревнивий, як то буває на початку кохання, дивлячись на її уроче й загадкове личко, питав себе, чи не любить жінок і вона, чи її схожість із Альбертиною, ця така світла шкіра і такий ясний погляд, ця чарівлива для всіх, щира простота, яка полягала радше в байдужості до чужих вчинків, зумовленої браком цікавости, ніж у признанні власних, приховуваних із допомогою най-наївнішої брехні, — чи все це не було морфологічною характеристикою жінки, ласої до жінок. Чи ж саме це в ній, хоч розумом я не міг збагнути, мене так приваблювало, викликало мою тривогу (становлячи, може, глибшу причину мого захоплення істотою, яка є джерелом майбутніх мук), наповнювало мене, коли я її бачив, такою втіхою і таким сумом, ніби якісь магнітні сили, непомітні для нас у повітрі деяких країв, але такі шкідливі для нашого здоров’я? На жаль, довідатися про це мені не судилося. Пробуючи читати з її обличчя, я хотів сказати: «Ви повинні в цьому мені признатися, мене це цікавить як якийсь закон у природній історії людства», але вона нічого б мені не сказала; все, що нагадувало про це збочення, сповнювало її жахом, і вона трималася завжди холодно зі своїми приятельками. Уже саме це могло свідчити про її намагання щось приховати; може, хтось висміяв її колись або зневажив з цієї причини, і ця міна, якої вона прибрала, щоб не наражатися на підозри, чимось нагадувала ту характерну нехіть, яку виявляють звірі до тих, хто їх б’є. Про те, щоб розвідати щось у її житті, годі було навіть думати; скільки часу я убив, перш ніж вивідав щось про Альбертину! Тільки її смерть розв’язала язики — Альбертина, подібно до цієї молодої жінки, була така обережна у своїй поведінці! І чи міг я бути певний, що справді знаю щось про неї? А крім того, оскільки найбажаніші для нас умови життя стають байдужими, коли ми розлюбили ту, яка надавала їм у наших очах ціну, бо вони дозволяли нам жити біля неї і подобатися їй у межах можливого, те саме можна сказати про певні духовні запити. Наукова важливість, яку мало для мене пізнання роду жадань, прихованих у блідо-рожевих пелюстках цих щічок, у ясності цих сірих очей, безсонячних, ніби вранішнє світло, у ті пережиті нею дні, про які вона ніколи не розповідала, напевно зникне, як тільки я зовсім розлюблю Альбертину або більше не кохатиму цієї молодої жінки.
Ввечері я виходив сам у зачароване місто, серед нових дільниць якого я простував героєм із Тисячі й однієї ночі. Рідко траплялося, щоб у ході безцільних тих блукань я не відкривав якоїсь невідомої просторої площі, про яку мені нічого не казав жоден бедекер, жоден подорожник. Я заглиблювався в плетиво маленьких вуличок, каллі. Ввечері, з їхніми високими, розширеними вгорі димарями, підрум’яненими, почервоненими сонцем, вони нагадували справжній сад, розквітливий понад кам’яницями, таких розмаїтих відтінків, аж можна було сказати, що над містом розбито сад якогось любителя тюльпанів з Дельфта чи Ґарлема. Зрештою, надзвичайна тіснота будинків перетворювала кожне вікно на картину, де мріяла якась куховарка, виглядаючи на вулицю, де молодій дівчині, що сиділа на стільці, зачісувала волосся стара жінка з обличчям відьми, майже невидимим у пітьмі; вона нібито творила виставку сотні повішених один при одному голландських полотен, яку складали ці убогі, тихі будинки, збиті в незмірно вузьких каллі. Стиснуті один при одному, ці каллі своїми прорізами ділили в усіх напрямках частину Венеції, прорізану між Каналом і лаґуною, ніби сконцентровану на розводах нескінченних, тоненьких і дрібних ліній. Зненацька наприкінці деяких маленьких вуличок здавалося, наче сфоромований у такий спосіб матеріял зазнавав здуття. Великі й гарні кампо, які навряд чи можна було вгадати у цій сітці мініатюрних артерій, простягалися перед нашими очима, оточені кільцем пишних палаців, блідих у місячному світлі. Це був один із архітектурних ансамблів, до яких у інших містах збігалися, вказуючи дорогу, вулиці. Тут він виглядав навмисне схованим серед схрещених вулиць, наче в східних казках ті палаци, куди мандрівці входять зі своїм провідником уночі, а згодом, відведені до себе, перш ніж свіне, не можуть віднайти зачарованої оселі і зрештою переконуються, що попадали туди тільки уві сні. Наступного ранку я силкувався віднайти мою гарну нічну площу, переміряючи каллі, які в усьому були схожі між собою і не давали мені жодної підказки, за винятком тих, які дезорієнтували мене ще більше. Іноді здавалося, що я розпізнаю якийсь невловимий слід і за хвилю побачу у її замкнутості, самотності й мовчанні ту гарну площу, приречену на вигнання. Але одразу якийсь злий джин, прибравши вигляду нової вулички, змушував мене повертати — і я нагло опинявся знову над Канале Ґранде. А позаяк між спогадом сну і спогадом реальности розбіжність невелика, я врешті запитував себе, чи не виникла під час сну, у темну мить венецької кристалізації, ця дивна непевність, ця велика площа, оточена романтичними палацами, і над нею розлога задума місячного сяйва.
Але більше за палаци мені не хотілося втратити назавжди деяких жінок, і це бажання підтримувало моє піднесення, яке переросло в лихоманку, коли моя мати вирішила поїхати з Венеції і наші речі були вже послані в ґондолі на вокзал, а я прочитав у списку чужоземців, очікуваних у готелі: «Баронеса Пютбюс із почтом». Одразу передчуття насолоди, якої наш від’зд мене позбавляв, підняло жадання, що завжди жило в мені, на висоту почуття і втопило його в журбу й нуду; я попросив матір відкласти наш від’їзд на кілька днів; вираз обличчя, яким вона давала мені зрозуміти, що ні на хвилину не бере до уваги і навіть поважно не трактує мого прохання, пробудив у моїх нервах, збурених венецькою весною, давній опір уявній змові проти моїх родичів, певних, що мені доведеться скоритися, пробудив хіть до спротиву, яка раніше під’юджувала мене накидати свою волю найдорожчим мені істотам, аби потім піти назустріч їхнім бажанням, як тільки я домагався від них поступок. Я сказав матері, що не поїду, але вона, гадаючи, що краще навзнаки не давати, що я говорю поважно, навіть не відповіла мені. Тоді я заявив, що зараз вона побачить, поважно я кажу чи ні. Потім портьє приніс три листи — два їй, а один мені. Я поклав його до гамана разом з іншими листами, навіть не глянувши на конверт. Коли надійшла пора від’їзду, і моя мати разом із моїми речами подалася на двірець, я звелів подати мені напій на терасу, проти Канале, і, сівши там, задивився на призахідне сонце, а в цей час на човні, причаленому напроти готелю, співак виводив Sole mio.
Сонце сідало. Моя мати була тепер,, мабуть, біля двірця. «Скоро вона поїде, — думав я, — а я залишуся у Венеції сам, і мені буде важко через те, що я засмутив її, через те, що її нема і що втішити мене нікому». Година від’їзду майже вибила. Я вже ніби жив сам душею, безпорадний самітник. Тепер, коли я осамотів, всі предмати довкола стали чужі, я втратив спокій і не міг уже розважити скрушне серце й навести серед них якийсь лад. Місто перестало бути для мене Венецією. Його подоба, його назва видавалися фікціями, і мені бракувало відваги пов’язати її з цим камінням. Палаци розпадалися на шматки, тепер це були безіменні однаковісінькі купи мармуру, а вода якоюсь сполукою водню й азота, і ця вічна сліпа сполука існувала ще до виникнення Венеції й існуватиме після неї, не маючи уявлення ні про дожів, ні про Тернера. І воднораз ці місця були якісь химерні, це були місця, куди ми прибуваємо, а нас тут ще не знають, або місця, які ми покинули і які одразу нас забули. Я не міг їм нічого сказати про себе, не міг залишити тут щось від себе, вони стискали мене, я був тепер лише розкалатаним серцем та увагою, що напружено стежили за розвитком мелодії Sole тіо. Марно я розпачливо намагався зачепитися оком за гарну, своєрідну кривину Ріальто, він поставав перед моїм зором у всій своїй сірій реальності, цей міст не лише був гірший, він руйнував уявлення про те, що переді мною актор, хоча, попри ясноволосу перуку й чорний костюм, я знав, що це зовсім не Гамлет. Так само палаци, Канале, Ріальто втратили ідею, яка становила їхню сутність, і розпалися на прості матеріяльні елементи.
Але водночас ці банальні місця здавалися мені далекими. У басейні Арсеналу вони, завдяки ще одному науковому фактору — широті, надавали всьому якусь своєрідну печать, і тому наш край виглядав якимось чужим, вигнаним під інші небеса; ось цей обрій, такий близький, що я міг би добутися до нього за півгодини, передавав кривизну землі, зовсім іншу, ніж у Франції, кривизну і далеку і пришвартовану, завдяки ефектові подорожі, тут же біля мене, щоб я легше міг уявити, яку дорогу я відбув; ось чому невиразний і далекий басейн Арсеналу сповнював мене такою самою мішаниною огиди й страху, яку я відчував у дитинстві, коли їздив з мамою на води Деліньї, де на фантастичному тлі чорної води, не висвітленої ні небом, ні сонцем, але оточеної кабінками, які вели до невидимих глибин, покритих людськими тілами в купальниках, я питав себе, чи ті глибини, сховані від очей смертних з допомогою бараків, які з боку вулиці нічого не видають, не були входом до льодовитих морів, які починаються саме тут, разом із полюсами, і чи цей невеликий простір не був вільним від криги морем біля самого полюса; і в цій Венеції, самотній, ірреальній, холодній, такій несимпатичній мені і де я мав зостатися сам, Sole тіо лунала як пісня, що оплакувала відому мені Венецію і брала мене у свідки мого нещастя. Якщо я все-таки хотів наздогнати маму і поїхати разом із нею, мені, мабуть, треба було перестати слухати співака і, не гаючи ні секунди, вирішити, що я їду. Але саме цього я й не міг, я сидів нерухомо; я був нездатний не тільки на те, аби звестися, але навіть на те, аби наважатися звестися. Моя думка, щоб не прийти до постанови, стежила за чергуванням музичних фраз Sole тіо, безголосо приспівувала співакові, відгадувала зліт фрази, злинала разом із нею й опадала. Звісно, цей благенький спів, який я чув сотні разів, аж ніяк мене не цікавив. Я не справляв утіхи нікому, в тому числі і самому собі, пильно слухаючи його до кінця, ніби з обов’язку. І, врешті, жодна з фраз цього вульгарного романсу не могла підказати мені постанови, якої я потребував; ба більше, кожна фраза заважала мені ухвалити таку постанову, точніше, накидала мені постанову протилежну — не їхати: адже я барився. Ось чому це заняття — слухати Sole тіо — неприємне само собою, сповнене було глибокого, майже розпачливого смутку.
Я відчував, що, власне, раз я сидів нерухомо, то це й була постанова — не їхати. Але сказати собі прямо: «Я не їду» було мені несила; мені легше було висловити це в іншій формі: «Я послухаю ще одну фразу Sole тіо». Це було можливо, але вкрай болісно, бо практичний сенс цієї обтічної фрази був мені зрозумілий, і коли я сказав собі: «Я тільки почую ще одну музичну фразу», я знав, що це означає: «Я зостаюся у Венеції сам». І може, власне, ця туга, схожа на студений холод, була чаром, розпачливим, але звабливим чаром цього співу. Кожна нота, яку брав співак, викидаючи з міха грудей, ніби грав м’язами, пронизувала моє серце. Коли голос його стихав і здавалося, ніби спів скінчився, співак не вгамовувався і заводив знов, але вже голосно, ніби йому ще раз треба було проголосити мою самоту й розпуку. Моя мати, певно, вже на вокзалі. Скоро вона поїде. Туга гадюкою оповила моє серце, якось змізернів, позбавлений душі Венеції, канал на моїх очах, і банальний Ріальто перестав бути Ріальто, Sole тіо став співом самої розпуки і, лунаючи перед цими примарними палацами, розвалював їх на друзки і довершував руїну Венеції;
я був свідок близького тріумфу мого безголов’я, майстерно, без поспіху, нота за нотою, підготовлюваного співаком, який здивовано втупився в сонце, застигле за Сан-Джорджо-Мад-жоро, і то так пильно, що це присмеркове світло навік вріжеться в мою пам’ять разом із трепетом мого хвилювання і бронзовим співцевим голосом, залишаючись якимсь двозначним, незрівняним і нестямним сплавом.
Я й досі сидів нерухомо, з надламаною волею, не ураджу-ючи нічого. Звісно, в цю мить постанова була вже ухвалена. Наші приятелі часто можуть її передбачити, а ми самі не можемо, — якби не це, від яких мук це передбачення нас позбавило б!