— Після цього ви лягли спати?
— Так.
— Ввійшовши до квартири — ще до того, як почули на сходах кроки, — ви не почули якогось грюкоту нагорі, у квартирі містера Елтхауза?
— Я не звернула уваги. Я ходила по квартирі, скидала й ховала пальто, крім того, я відкрутила кран і ждала, поки потече холодна вода. А в його кімнаті на підлозі грубий килим.
— Ви бували в нього?
Міс Дакос кивнула головою.
— Кілька разів. Три чи чотири рази. Перед тим, як іти на вечерю, ми випивали по чарочці.
Дівчина взяла чашку, рука в неї не тремтіла. Я зауважив, що її кава вже, певно, прохолола, і запропонував долити гарячої, але міс Дакос попросила не турбуватись і піднесла до губів чашку. Вулф налив собі кави сам і теж зробив ковток.
— Коли і як, — озвався він, — ви дізналися, що містера Елтхауза вбито?
— Вранці. В суботу я не працюю і встаю пізно. Прийшла Айрін, прибиральниця, і постукала до мене в двері. Це було після дев'ятої.
— То це ви подзвонили в поліцію?
— Так.
— Ви їм сказали, що бачили, як із будинку виходило троє чоловіків?
— Так.
— Ви сказали, що, на вашу думку, то були співробітники ФБР?
— Ні. Це було… Я… Я була ніби шокована. Доти я зроду не бачила покійників, хіба що тільки в труні.
— Коли ви сказали місіс Бранер, що, на вашу думку, то були співробітники ФБР?
Сара замислилась, нерішуче поворушила губами.
— У понеділок.
— Чому ви вирішили, що то співробітники ФБР?
— Вони мали такий. вигляд. Молоді постаті, так би мовити, атлетичні, і те, як вони йшли…
— Ви ж сказали, що не помітили нічого особливого!
— Так, звичайно. Це не було… Особливого я не помітила нічого. — Дівчина прикусила губу. — Я здогадувалася, що ви запитаєте мене про це. Мені здається, я повинна признатися: гадаю, головна причина того, чому я так сказала місіс Бранер, — це те, що я знала про її ставлення до ФБР. Я не раз чула, як вона відгукувалась про ту книжку, і подумала, що їй імпонуватиме… Я хочу сказати, це мало відповідати її ставленню до ФБР. Я розумію, як це звучить, але, сподіваюся, ви не розповісте про це місіс Бранер.
— Я скажу їй тільки те, що буде потрібно для справи. — Вулф узяв чашку, надпив каву, поставив чашку і глянув на мене. — Арчі?
— Всього одне чи двоє невеличких запитань. — Я перевів погляд на Сару Дакос, і вона подивилась на мене. Коли карі очі дивляться просто на вас, вони здаються ще темнішими. — Поліцейські, звісно, цікавились, коли ви бачилися з Елтхаузом востаннє. Коли це було?
— За три дні до… до тієї п'ятниці. У вівторок уранці. Ми випадково зустрілися в під'їзді й побалакали хвилини зо дві. Про те, про се.
— Він розповідав вам, що готує статтю про ФБР?
— Ні. Про свою роботу він ніколи зі мною не розмовляв.
— Коли ви востаннє з ним обідали чи, може, вечеряли?
— Напевно не пам'ятаю. Приблизно за місяць перед тим, як це сталося. Десь у жовтні. Ми разом вечеряли.
— У ресторані?
— Так. В одному недорогому німецькому.
— Ви коли-небудь бачилися з міс Меріан Хінклі?
— Меріан Хінклі? Ні.
— А з чоловіком на ім'я Вінсент Ярмек?
— Ні.
— З Тімоті Квейлом?
— Ні.
— Елтхауз коли-небудь згадував при вас ці імена?
— Не пам'ятаю. Може, й згадував.
Я звів брови і глянув на Вулфа. Він з півхвилини дивився на Сару Дакос, гмукнув і нарешті сказав дівчині, що навряд чи її розповідь нам знадобиться, отож вони, либонь, марно згаяли вечір. Ще не доказав він цих слів, як я встав, узяв її пальто і, коли й вона підвелася, допоміг їй одягтися. Вулф лишився сидіти в кріслі. Він узагалі рідко встає, коли вітається чи прощається жінка; може, в нього й щодо цього є своє правило, однак справжньої причини такої його поведінки я ніколи не знав. Міс Дакос попросила мене не завдавати собі клопоту й не проводжати її вниз. Однак я, бажаючи показати, що не всі приватні детективи так погано виховані, пішов провести дівчину на вулицю. На тротуарі, поки швейцар підкликав таксі, вона сперлась на мою руку й сказала, що буде нам дуже вдячна, коли ми не розповімо місіс Бранер про її признання, і я поплескав Сару по плечу. Цей жест може означати що завгодно — від вибачення до обіцянки, і тільки той, хто плескає, знає, що саме має на увазі.
Коли я знов піднявся до кімнати нагорі, Вулф так само сидів у кріслі, склавши руки на животі й переплівши пальці. Я причинив за собою двері, повернувся до нього, і він пробурмотів:
— Вона бреше?
— Ну звичайно, — відповів я і сів.