Я крутнув крісло, взяв трубку й набрав номер.
О дев'ятій ми повернулися до кабінету. Лон умостився в червоному шкіряному кріслі, а ми з Вулфом кожен за своїм столом. Фріц подавав каву й коньяк. Півтори години в їдальні за креветками в підливі з червоного перцю, яловичиною, тушкованою в червоному вині, кабачками у сметані з дрібно шаткованим кропом та авокадо з настурціями й чорними волоськими горіхами — і до всього цього келих доброго «лідеркранца», — минули досить приємно. Розмова точилася про становище в країні, особливості жіночого мислення, про те, як готувати устриці, про структурну лінгвістику й ціни на книжки. Пожвавішала розмова аж тоді, коли ми заговорили про склад жіночого розуму, Лон завів цю балачку зумисне, щоб трохи подражнити Вулфа. Лон надпив коньяк і глянув на свій годинник.
— Якщо ви не проти, — сказав він, — то перейдімо до справи. О десятій я маю бути в одному місці. Я знаю, що ви не сподіваєтесь від мене плати за вечерю. Але знаю і те, що в звичайних випадках, коли вам щось від мене потрібно, Арчі просто питає по телефону чи приходить сам. Отже, цього разу йдеться про щось особливе. Бо коли частують таким коньяком, сталося, мабуть, щось просто неймовірне.
Вулф узяв зі столу вузенький аркушик паперу, похмуро перебіг його очима й кинув назад. Той аркушик я поклав йому на стіл півгодини тому. Коли ми вечеряли, подзвонив службовець муніципалітету й повідомив потрібні мені дані. Перше ніж повернутися до їдальні, я вирвав аркушик із записника, вивів на ньому «ФБР» і поклав на стіл Вулфа. Це повідомлення мені зовсім не додало апетиту. Якби виявилось, що місіс Бранер щодо «хвоста» помилилася, то наші шанси, — зокрема й на ласий шматочок у вигляді чека на моє ім'я, неймовірно зросли б.
Вулф сьорбнув кави, поставив чашку й сказав до Лона:
— У мене є ще чотирнадцять пляшок.
— Боже мій! — вигукнув Лон і понюхав коньяк.
Коуен був чоловік досить дивний. Гладенько зачесане назад волосся, невеличке, туго обтягнене шкірою личко, — його вигляд особливої уваги не привертав. І все ж таки скрізь, хоч би що він робив, Лон здавався на місці — чи то в своєму кабінеті на двадцять першому поверсі будинку «Газетт», через двоє дверей від кабінету видавця в самому кутку, чи на танцях у «Фламінго» з якоюсь дівулею, чи за столом у квартирі Саула Пензера, де ми грали в покер. Або в кабінеті Вулфа, коли він утішався ароматом коньяку п'ятдесятирічної витримки.
Лон пригубив коньяк.
— Просіть усе що завгодно, — промовив він, — Я цілком до ваших послуг.
— Власне кажучи, — промовив Вулф, — не сталося нічого особливого. І тим більше, певна річ, неймовірного. По-перше, запитання: чи вам відомо про якийсь зв'язок, хан навіть далекий, між місіс Бранер і Федеральним бюро розслідувань?
— Ну звісно, відомо. Та й кому про це невідомо! Вона розіслала сотням людей книжку Фреда Кука, серед них і нашому видавцеві та редакторові. Така увага з її боку — доказ того, що людина посідає в суспільстві високе становище. Хай йому грець, мені книжки вона не надіслала! А вам?
— Мені теж. Я сам купив. А ви не знаєте, чи вжило Федеральне бюро якихось заходів, щоб помститися місіс Бранер? Наша розмова суто приватна і конфіденційна.
Лон усміхнувся:
— Всі заходи ФБР, певно, теж мають суто приватний і конфіденційний характер. Вам слід поцікавитись про них у самого Дж. Едгара Гувера. Чи, може, ви вже щось знаєте?
— Знаємо.
Підборіддя в Лона рвучко скинулося вгору.
— Дідька лисого ви знаєте! Одначе в такому разі про це мають знати й люди, які платять Гуверові гроші.
Вулф кивнув головою:
— Ви, звісно, виступатимете саме з таких позицій. Ви збираєте інформацію для того, щоб її опублікувати, а я — у своїх особистих інтересах. А зараз я роблю це з тим, щоб вирішити, у чому ж, власне, полягають мої інтереси. Клієнта я поки що не маю, зобов'язань на себе не брав, але відразу хочу внести ясність: навіть якщо я зв'яжу себе зобов'язаннями й візьмуся за справу, то, незалежно від наслідків, мені, очевидно, не пощастить дати вам якоїсь інформації для статті. Звичайно, якщо я матиму можливість, то дам вам відомості, але навряд. Ми перед вами в боргу?
— Ні. Швидше я перед вами в боргу.
— Гаразд. Тоді я цим скористаюся. Чому місіс Бранер вирішила розіслати цю книжку?
— Не знаю. — Лон знову відсьорбнув з чарки і, перше ніж проковтнути коньяк, з насолодою почав перекочувати його в роті. — Либонь, з почуття громадянського обов'язку. Я сам купив п'ять примірників і розіслав людям, які мають її прочитати, хоча, певно, й не мають бажання цього робити. А один мій знайомий розіслав тридцять примірників замість різдвяного подарунка.
— Вам відомі які-небудь особисті причини, з яких місіс Бранер може ставитися вороже до ФБР?
— Ні.
— Може, вам доводилося чути якісь натяки чи здогади?
— Мені не доводилось. Але вам, очевидно, доводилось. Послухайте, містере Вулф, між нами кажучи, хто хоче вас найняти? Коли б я це знав, то, мабуть, зміг би повідомити вам якийсь факт чи два.
Вулф знов наповнив свою чашку й поставив кавник на місце.
— Може, мене ніхто й не найме, — промовив він. — А якщо хтось і найме, то, найпевніше, ви ніколи не довідаєтесь, хто саме. Що ж до фактів, то я сам знаю, що мені треба. Мені потрібен список усіх справ, над якими останнім часом працювали й досі працюють агенти ФБР у Нью-Йорку та в околицях міста. Ви можете дістати мені такий список?
— Чорта з два! — усміхнувся Лон. — Я саме подумав… Ні, хай йому біс, це неймовірно! Знаєте, я подумав чи, швидше, запитав себе: чи не хоче, бува, Гувер, щоб ви попрацювали на нього в зв'язку з місіс Бранер? Оце б вийшла статейка! Та якщо ви… Хай йому біс! — Він примружив очі. — А може, вам теж кортить виконати громадянський обов'язок?
— Ні. Може, я не візьмуся за це навіть приватно. Я ще думаю, що робити. Ви знаєте, де я можу дістати такий список?
. — Ви його не дістанете. Звичайно, дещо з діяльності ФБР зрештою стає відоме широкій громадськості — як, скажімо, історія з викраденням цінних експонатів у Природничому музеї чи випадок зі зникненням банківської вантажної машини з півмільйоном доларів дрібними купюрами біля церкви на острові Джерсі. Але багато чого для широкої публіки залишається таємницею. Адже ви самі читали ту книжку. Чутки, звісно, всякі ходять, чутки ходять завжди, але публікувати їх не можна. Вони вас цікавлять?
— А чого ж. Особливо, коли йдеться про щось підозріле чи навіть не передбачене законом. Є щось таке?
— Звичайно. А то яка ж рація говорити про те, що не викликає підозри? — Коуен глянув на годинник. — У мене ще двадцять хвилин. Якщо ви наллєте мені ще трішечки коньяку і ми вмовимось, що ця розмова залишиться між нами, і якщо ви справді прагнете того, про що говорите, то я залюбки допоможу. — Він подивився на мене. — Тобі буде потрібен записник, Арчі.
Хвилин через двадцять його чарка була знов порожня, я заповнив п'ять сторінок у записнику, і Лон пішов. Не можу розповідати про все, що було на тих п'ятьох сторінках, бо використали ми з того вельми небагато, до того ж дехто зі згаданих там людей навряд чи належно оцінить мої старання.
Коли я провів Лона й пішов до кабінету, думки мої були заполонені Вулфом, а не тим, що було в записнику. Невже він справді серйозно подумає взятися за цю справу? Ні. Це неможливо. Він просто зволікає час і, звичайно ж, намагається мене подражнити. Вся річ у тім, як я до цього поставлюсь. Він, певно, тільки й жде, щоб я скипів. Отож, переступивши поріг, я рушив до свого столу, вишкірив до Вулфа зуби й зі словами: «Позабавлялися, що й казати!» — вихопив із записника ті п'ять сторінок, розірвав їх навпіл, склав і вже хотів був розірвати ще раз, на четверо, коли Вулф гримнув:
— Стійте!
Я здивовано повів бровою. На Вулфа це було не схоже.
— Даруйте, — мовив я цілком щиро. — Залишите на згадку?
— Та ні. Сідайте. Я сів.
— Може, я чогось не зрозумів?
— Не думаю. З вами таке рідко буває. Гіпотетичне запитання: коли я признаюся, що вирішив прийняти ці сто тисяч доларів, що ви на це скажете?
— Те, що ви вже сказали: безглуздя.
— Це зрозуміло. А ще що?