— Ви правду скажіть, ви не з міліції?
Гриша серйозно та співчутливо дивиться на неї і теж тихо відповідає:
— Так, ми з міліції, Ганно Сергіївно.
Жінка раптом прикладає руку до рота і мовчки плаче, ледве чутно схлипуючи та втягуючи ротом сльози, що котяться по щоках.
— Ну що ви, Гайно Сергіївно… Ну, що ви. Та заспокойтесь, — навперебій говоримо ми, підхопившись зі своїх табуреток.
Гриша підсовує їй свою.
— Та висідайте…
Ганна Сергіївна незграбно опускається на табуретку, намагається загорнути поли пальто.
— Ви… забрати його… прийшли?… — ковтаючи сльози, запитує вона.
Долоня її вже не затуляє рота, вона опустилася нижче і схопилася за горло, немовби намагаючись перепинити слова, що рвуться звідти.
— Ні, — відповідає Гриша. — Поки що нам треба тільки поговорити.
Але вона у відчаї трясе головою.
— Що ви! З ним не можна говорити! Це звір. Він і слів не розуміє!.. Звичайних слів!.. Я ж… до ніг йому падала. Я благала… не пий, не пий! Сім'я ж у тебе, діти… Як він знущається над ними, наді мною… ви бачили б тільки… Заберіть!.. Христом-богом прошу, заберіть… сил моїх більше немає так жити…
— Заспокойтесь, Ганно Сергіївно, — хвилюючись, говорить Гриша. — Я вас прошу, заспокойтесь, не можна так.
Я квапливо подаю їй склянку води.
— Випийте…
Але вона нічого не бачить, нічого не чує. Вона немов марить і не може зупинитися.
— Я б уже давно… але як без батька? Адже два хлопчики… І ця відьма ще… кружляє, кружляє… А мені він остогид, ну, зовсім… З острахом його чекаю кожну ніч, жахаюсь… П'яний, брудний лізе в постіль… Скотина чистіша, лагідніша… Тремчу вся… Я вас прошу… — Вона раптом сповзає з табуретки на підлогу і простягає до нас руки. — Ну, люди ви чи ні?.. І діти ж…
Гриша метнувся, щоб підняти її. Але в що мить двері на кухні з виляском розчиняються, і вбігає стара. Вона підлітає до Ганни Сергіївни і з розмаху б'є її по обличчю, раз, другий…
— А-а-а, суко, на чоловіка рідного? — верещить вона. — Та я тебе… уб'ю!.. Своєю рукою уб'ю!.. Юшкою вмиєшся!..
Приборкати, стару, виявляється, не так просто. Вона видирається, кидається на всі боки, плюється, кусається і вергає на всіх брутальну лайку. Як на мене, то краще будь-який п'яний хуліган, аніж така фурія.
Ганна Сергіївна, забилася у куток і звідти злякано спостерігає цю бридку сцену.
А коли нам усе ж вдається вгомонити стару, з за стінки долітає тонкий дитячий плач, а другий голос, видно старшого, спросоння незадоволено басить:
— Мамо! Знову це стерво тебе лає? Заріжу я її, побачиш…
— Тихіше, Юрочко, тихіше, — ковтаючи сльози, відповідає Ганна Сергіївна. — Спи, ради бога.
— Цей приперся, чи що? — допитується дитячий голос.
— Не прийшов, не прийшов, спи.
— Ну й добре… — засинаючи, бурмоче за стіною хлопчик… — Хай тільки прийде…
Стару ми відводимо до її кімнати, і вона, стогнучи та лаючись, падає на тахту.
Потім ми повертаємося до кухні, і я кажу Ганні Сергіївні:
— Але де ж він, Федір? Як до нього добратися? Адже без цього нічого не можна зробити.
— Він тут, він недалеко… — ледве чутно шепоче вона. — У сараї… там… — Ганна Сергіївна робить ледь помітний жест рукою.
Я низько нахиляюсь, щоб вловити ці тихі бурмотливі слова. І в цю мить чути обережний стукіт у вікно.
Гриша враз гасить світло, і я розсовую фіранки. За вікном темрява, хоч в око стрель. Але коли очі звикають, я починаю розрізняти біля будинку невиразні тіні двох, а може, й трьох чоловіків.
— Я відчиню кватирку, — кажу Ганні Сергіївні, — а ви спитайте, що їм треба.
І я штовхаю кватирку.
— Чого треба? — лунко, дзвінким голосом запитує Ганна Сергіївна.
— Тут Лосєв? Або Волович? — долітає з двору чийсь знайомий голос.
Свої! Чи не прислав кого-небудь за нами Кузьмич? Так чи інакше, але це свої. І я озиваюсь:
— Тут ми. Це хто?
— Володя! І Костянтин Прокопович теж тут. Виходьте. Справа є.
— Зараз!
Я зачиняю кватирку і звертаюся до Ганни Сергіївни:
— То де ж цей сарай, ви нам покажете?