Хтось утікає. Не роздумуючи, я кидаюсь за ним.
Це той, хто стріляв. Я впевнений. Це найнебезпечніший з усіх, хто був у сараї. І він вистрелив у Гришу. Його треба спіймати будь-що-будь. І я його спіймаю, спіймаю…
У мене шалено стукотить серце і перехоплює подих. Незважаючи на те, що в руці у мене ліхтар, я раз у раз боляче вдаряюсь об якісь колоди, що виступають з темряви, кути сараїв. У мене немає часу роздивлятись, я боюсь відстати, боюсь, що ось-ось перестану чути гупання ніг попереду. Тільки б вирватися з цього лабіринту.
Але тут у темряві лунає постріл, за ним другий.
Я падаю і чую дзижчання куль над головою. Я мимоволі припадаю до землі, гашу ліхтар і вільною рукою намацую й витягаю пістолет. Ну що ж. Раз так, то хай… Зараз я теж буду стріляти на будь-який шерех, на будь-який звук.
Але навколо тихо. І раптом… Знову гупання ніг.
І відразу ж я підхоплююсь і біжу вперед.
Десь грюкають двері, у вікнах спалахує світло. Постріли розбудили людей у будинках, чути злякані голоси.
Але все це не затримується у моїй свідомості. Я знаю одне: мені треба бігти, швидше бігти, ще швидше, треба наздогнати, схопити того, чиє віддалене гупання ніг я усе ще чую.
І тільки через якусь хвилину, несподівано вибравшись на безлюдну, напівтемну вулицю, я раптом розумію, що людина, за якою я гнався, зникла. Мені її вже не наздогнати.
Годині о п'ятій ранку чергова машина привозить мене додому, змокрілого, забрудненого, з саднами і подряпинами, вкрай втомленого та засмиканого. Мої старі, звичайно, давно сплять, і я, роздягнувшись і сяк-так умившись, падаю на постіль, не забувши, проте, поставити годинник на восьму ранку. На роботі я повинен бути вчасно, дуже багато справ чекає мене завтра, тобто вже не завтра, а сьогодні… У голові все переплуталось, і я засинаю кам'яним сном, без сновидінь.
Втім, сновидіння, можливо, й були, тому що вранці під час сніданку мама мені каже, мовби я так стогнав уві сні, що вона хотіла мене навіть розбудити. Напевне, мені снився Гриша і його безглузда загибель.
Так, Гриша Волович загинув цієї ночі. В останній момент він затулив собою Костянтина Прокоповича, точніше, він просто відкинув його вбік і на мить опинився на його місці. А стріляв Федір Мухін. І втік.
Якби ми послухали Кузьмича, Гриша був би живий. Подумати тільки: живий! Але хіба можна було таке передбачити? А у всьому правий був усе ж таки я. Ми знайшли Мухіна та Зінченка. Останнього затримали. Я його здорово затиснув тоді. Потім його схопив уже Володя. І все ж таки… Все ж таки, якби ми послухалися тоді Кузьмича, Гриша залишився б живий. А я сказав: «Дихнути не даєте». Це особливо зачепило Кузьмича.
І ще я думаю про те, хто поїде до Гриші додому, до його дівчаток, до тієї тещі, яка схотіла жити з ним, а не з рідною дочкою. Хто повідомить їй про смерть Гриші, і що з ними буде в цю мить, і що буде потім. Я відчуваю, що в мене не вистачає душевних сил поїхати туди, побачити цих людей. Втім, це повинен зробити хтось близький, хтось давно та добре їм знайомий. І я здогадуюсь, що скоріше за все це зробить Костянтин Прокопович, якщо тільки він матиме сили. Він уже стількох похоронив бойових друзів на своєму віку. Невже у нього забракне сил що на одного друга?..
У відділ я приїжджаю рівно о дев'ятій. Усі вже знають від чергового про те, що сталося.
Іноді причиною загибелі товариша є помилка, прорахунок, неуважність або недосвідченість. Але вчора… Ну, хто міг припустити, що у цього Федьки Мухіна є пістолет? Адже звичайний п'яндига і «добовий» хуліган. Ось яку несподіванку може підкинути випадок.
— Помилки тут не було, — сухо каже Кузьмич, вислухавши мене і Костянтина Прокоповича.
Володя, третій учасник операції, лежить удома з вивихнутою ногою і великими синцями: невдало впав із горища. «Гепнувся, як останній ідіот», — засмучено резюмував він, коли я вранці подзвонив йому.
Але у відповідь на заспокійливий висновок Кузьмича Костянтин Прокопович страдницьки кривиться і метляє головою, наче від сильного зубного болю.
— Ні-ні, — каже він. — Не згоден. Помилка була. На горище треба було залізти мені, Лосєву, Воловичу, кому завгодно, тільки не Володі. Адже у нього немає досвіду, і він поквапився, чорт забери. Це ж зрозуміло.
— Просто старе, підгниле перекриття, — заперечую я тільки для того, щоб його заспокоїти. — Впасти міг кожен із нас. Адже там проламалася дошка.
Але насправді я згоден із Костянтином Прокоповичем. Я добре пам'ятаю квапливі, необережні Володині кроки на темному горищі.
— Ні, ні, — повторює Костянтин Прокопович. — Помилка була.
Кузьмич уперто не дивиться в мій бік. Невже він вважає, що була зовсім інша помилка, якої припустився я? Петя Шухмін нагадує:
— На дванадцяту, Федоре Кузьмичу, приїде ця Ніна Топіліна з Подольська. Тобто Сорокіна. Може, мені з нею порозмовляти?
— Розмовляти буде Лосєв, — гостро відповідає Кузьмич. — А тепер перевіримо ще разок план заходів по розшуку і затриманню Мухіна.
Кузьмич начепив окуляри і повільно, навіть задумливо почав читати пункт за пунктом.
Що ж, поки що ми начебто передбачили все можливе. Місто вже закрите. Орієнтовані всі пости ДАІ, всі міліцейські пости і патрулі на всіх вокзалах, шосе, в аеропортах, на кожній станції, у всіх населених пунктах навколо Москви. Всюду чекають Мухіна, всюди відомі його прикмети. Це зроблено було ще вночі, через годину після пострілу, й одночасно повсюди. Але цього мало. Мухіна чекають і в самій Москві, по всіх відомих нам адресах, і, звичайно, вдома, і біля будинку теж. Правда, тих адрес, де можлива поява Мухіна, нам поки що відомо небагато. Решту або більшу частину їх Кузьмич, певно, сподівається одержати під час допиту затриманого вночі хлопця. Але й це ще не все. Мухіна чекають на роботі, на автобазі, на залізничних шляхах та вокзальних службах, чекають у крамницях, де він звик не тільки розвантажувати крам, а й канючити, вимагати горілки. Тут також не всі адреси відомі, і допит Зінченка допоможе зробити наші тенета міцнішими та надійнішими.
Так, сітку накинуто на місто, непомітну для стороннього ока, але досить густу і міцну. Вбивця не втече. Він відомий і неминуче буде спійманий. Це той випадок, коли не може втекти. Питання лише часу: через добу чи за тиждень. Це і турбує Кузьмича, турбує всіх нас. Злочинець озброєний, вкрай розлючений, збуджений і тому надзвичайно небезпечний. Неможливо прикрити, врятувати всіх від нього, треба схопити й ізолювати його від усіх. І тут дорога кожна година, бо кожної години може статися трагедія, кожна година може стати для когось останньою, поки озброєний злочинець залишається на волі. Ось стиснута вкрай суть нашої роботи.
Ніна повинна приїхати прямо на квартиру, де жила Віра. І перше, що я відзначаю, це її пунктуальність. Ніна приїздить саме тоді, як обіцяла, на дванадцяту. Рухи її різкі й рішучі. Видно, що вона звикла командувати, за правом усіх гарненьких жінок. Яскраво підфарбовані очі зараз дивляться сумно та строго, але взагалі обличчя у неї усмішливе, лукаве, хоч і дещо грубувате.
Я допомагаю Ніні скинути пальто, і вона залишається у гарному темно-зеленому платті. На грудях у неї великий вигадливий бурштиновий кулон на тонкому ланцюжку. На пальцях помічаю кілька досить коштовних, як мені здається, перснів із великими камінцями.
Ніна механічно поправляє перед дзеркалом у передпокої кучеряву каштанову зачіску й нерішуче йде у Вірину кімнату.
Зупинившись на порозі, злякано озирається і сплескує руками:
— Господи, що ж це?!
Не помічаючи мене, Ніна кидається до шафи, розчиняє навстіж її стулки і гнівно оглядає сиротливі, порожні вішалки. Потім квапливо, одну за одною, висуває шухляди, заглядає у них. Губа у неї закушена, очі сухі та сердиті.
— Усе забрали! Ну, геть усе!..
Я показую їй список.
— Та тут половина! — сумно вигукує Ніна. — І тої немає. Ви пишіть, пишіть! Я ж її, як лялечку, одягала. Мені нічого для рідної сестрички не жаль було. А сусідка її вмирала від заздрощів.
І Ніна починає диктувати мені, що вкрадено з Віриної кімнати. Список виходить великий. Ніна дуже докладно змальовує кожну річ. Як це все у неї в голові тримається, я не розумію.
— Ну от, тепер, здасться, усе, — нарешті говорить Ніна, востаннє обходячи кімнату.
Ми сідаємо на тахту, закурюємо, і я запитую:
— Хіба Віра була така непрактична?
— Ще й яка! Ви собі просто уявити не можете. Мука з нею була. І щодо речей, то нічого їй, бачите, не треба! І щодо особистого життя. Усе літала десь за хмарами та принца чекала. Ні, ні! Ви тільки не подумайте, — гірко вигукує Ніна, — Я Вірочку не засуджую. Татко наш її дуже налякав, коли нас покинув. Уявляєте, в артистку закохався! Хіба це любов? Вона ж щодня у театрі пристрасть до когось із чоловіків проявляє. А це даремно не минає. От у них і чоловіки як рукавички. Ну, і нашого татка ця артисточка залишила.