Горбачов важко розвалюється на стільці, огрядний, брезклий, у нього поголена до блиску велика голова, одутле бабське обличчя і живі, вельми кмітливі очі.
— Ну, гаразд, — милостиво погоджується він. — Давайте, що у вас там є.
Примружившись, він дивиться мені просто в очі.
— Слідчий, — кажу я, — пред'явить вам обвинувачення у розкраданні продуктів, у спекуляції, у підробці документів та прихованні минулих судимостей.
— То це слідчий, — насмішкувато каже Горбачов. — Ну, а вам що від мене треба?
— Щоб ви відповіли, звідки у вас речі Віри Топіліної, вашої сусідки по квартирі.
— Які ще речі? — вороже запитує Горбачов. — Що ви мені клеїте? У мене гріхів і так вистачає.
Я терпляче перелічую: костюм, кофтинка, плаття — і називаю людей, у котрих ці речі виявлено.
— Брешуть вони! — байдуже заявляє Горбачов.
— Що брешуть?
— Все! І ви на мене цю справу краще не вішайте! Не вийде! Я і вдома тієї ночі не був.
— Це хто-небудь може підтвердити?
— Е-е, шановний, на такий гачок мене не підчепиш. Я горобець стріляний. Це ви мені доводьте, а я подивлюсь, що у вас вийде. Хто мене вдома бачив, хто бачив, що я ці ганчірки у Вірки брав? Ніхто не бачив, немає таких людей. Зрозуміло? Значить, і доказів у вас немає. Сто разів суд буде повертати на дослідування. Марна праця. А я вам нічого не скажу. Поклади мені залізні докази, тоді поговоримо. Ось так.
Я сиджу в кабінеті Кузьмича і з нудьги прошу дозволу закурити, зовсім забувши на мить наше неписане правило не палити в його кабінеті.
— Переб'єшся, — каже Петя Шухмін.
— Нехай потягне, — сухо і стримано дозволяє Кузьмич. — Бач, який засмучений! Немовби він чекав, що цей Горбачов упаде перед ним навколішки і все розповість. А він, любий ти мій, усю юриспруденцію знає не гірше за нас з вами. Мав можливість вивчити. На власному досвіді. І він має рацію, звичайно: давай докази. А у нас…
— Але ж речі! Речі з крадіжки! — не витримую я.
— Ну й що? — сердито запитує Кузьмич. — А як вони до нього потрапили, ти знаєш? Та він скаже, що купив дешево у якогось волоцюги на ринку або під парканом знайшов. І все. Ти нічого не доведеш.
Так, після затримання Горбачова і виявлення у нього крадених речей справа анітрохи не просунулася вперед. Адже ми і раніше від Жилкіна знали, що у Горбачова якимсь чином з'явилися речі Віри Топіліної. До того ж сьогодні вранці, й Ніна, і Поліна Іванівна впізнали ці речі — плаття, кофтинку. Але звідки вони у Горбачова — незрозуміло.
— Горбачов Горбачовим, але ти й про інше не забувай, — буркотливо додає Кузьмич. — Ти мені ту людину знайди, яка була ввечері з Вірою на будівництві. Щоб із-під землі її знайшов. Зрозумів? Це найважливіший свідок, якщо… не гірше, звичайно.
— Кілком він у моїй голові сидить, цей тип, — кажу я сердито. — Сьогодні мені повинні дати відомості про тих, хто до Віри залицявся. Їх осіб сім набралося. — І, посміхнувшись, додаю: — Усе по лінії її роботи, так би мовити.
— Про фотографію, дивись, не забудь. Можливо, хтось із них знятий. Чого на світі не буває.
— Перевіряю. Будьте спокійні. — Я зітхаю. — На жаль, Ніна нікого з них не знає. І Поліна Іванівна теж. І Люба. Тепер тільки на шкільну Вірину подругу маю надію, дуже близьку подругу. Але її ще знайти треба — ні прізвища, ні адреси.
— От і шукай.
Ні, Кузьмич нічого мені не пробачив. Хоч я, як і раніше, не розумію, у чому моя провина перед ним. У тому, що я мав рацію? Чи в тому, що він справді старіє і дещо вже не відчуває?
Я рішуче підводжусь, гашу сигарету й одягаю пальто.
Чергова машина, за лічені хвилини підкидає мене до будинку, де жила Віра. Звідти я й починаю свій розшук.
Перший мій візит — до школи, де вчилася Віра. Школа ця зовсім недалеко від її дому.
— Вірочку я пам'ятаю, — посміхається літня жінка, колишня вчителька Віри Топіліної.
— Ах, яка чудова дівчинка була! На випускний вечір до нас приїхав тоді маршал. І Вірочка піднесла йому квіти від класу. А він її поцілував і квіти віддав їй. І сестру Вірочки пам'ятаю. А як Вірочка живе, не знаєте?
У мене не повертається язик сказати їй правду. Я відчуваю, якого болю завдам. Але й приховувати те, що сталося, нерозумно. І все-таки я досить невиразно бурмочу:
— Не знаю. Мені от Катрю треба розшукати, вона дружила з Вірою.
— Катря Стрілецька… Теж дуже славна дівчинка, — каже жінка і посміхається якимсь своїм спогадам. — Заводійкою була і пустункою надзвичайною.
Я записую адресу Катрі Стрілецької.
Це зовсім недалеко, у завулку, в якому я вже був, розшукуючи школу.
Катря Стрілецька живе у старенькому двоповерховому будинку, що вріс у землю в найдальшому кутку великого подвір'я, і дерева впираються у сіре небо високо над його дахом. Катрина квартира на другому поверсі, туди ведуть рипучі напівтемні сходи з розхитаними поручнями.
Я дзвоню, як написано на табличці, чотири рази і терпляче чекаю. З кожною секундою надія, що Катря вдома, тане. І справді, зараз якраз полудень. Почекавши хвилини дві, я дзвоню знову, вже тільки для годиться. Я вирішив, що коли не відчинять і зараз, то подзвоню до сусідів, послідовно за списком аж до семи дзвінків сімейству з дивовижним прізвищем Холобабови. Хто-небудь із сусідів повинен зрештою знати, коли Катря буде вдома.
Раптом я чую за дверима швидкий тупіт каблучків, клацає замок, двері рвучко розчиняються навстіж; і на порозі з'являється висока, тоненька дівчина у потертих джинсах, з накрученим на голові рушником.
Побачивши мене, дівчина скрикує:
— Ой, пробачте! Голову мила і ваші дзвінки відразу не почула! Ви до мене?
— Напевне, — посміхаюся я. — Ви Катря Стрілецька? Мені необхідно з вами порозмовляти.
— Ага. Заходьте. Он, треті двері ліворуч. Я зараз.
Вона, повернувшись, миттю зникає у глибині коридора, а я ще секунду стою, озираючись і міркуючи, які саме двері мені показано.
Темний і довгий коридор захаращений речами, якісь столи, коляски, чемодани, корзини громадяться уздовж стін, мало не до стелі. І все-таки зрештою я добираюсь до Катриної кімнати. Вона виявляється несподівано великою, світлою і просторою.