— Поліно Іванівно, — кажу я, — Віри немає уже три дні. Хто-небудь за цей час приходив до неї?
— Ніхто не приходив. Жодна душа. Та хіба я кого-небудь пустила б?
— Ну, кого-небудь усе-таки пустили б.
— От Ніну, звичайно, пустила б. Вона від Вірочки трохи старшою буде. Минулого року заміж вийшла. Ну, і до чоловіка переїхала у Подольськ. Господи! Що тепер з Ніною буде! Це ж таке горе, таке горе!
Вона схлипує, і сльози знову починають бігти по пергаментних сухих щоках. Я починаю її заспокоювати й квапливо накапую у чарочку ліки. Але Поліна Іванівна відводить мою руку, виймає носовичок і голосно сякається.
— А дзвонив Вірі хто-небудь за ці дні? — запитую я.
— Хтось дзвонив… — невпевнено відповідає Поліна Іванівна і зітхає. — Не називався тільки.
— У вас в квартирі чотири кімнати?
— Еге ж, чотири. По одній у нас з Вірочкою, а дві у Надії. Вони обоє на залізниці працюють. І вона, і Петро. Зараз от у рейсі. Це чоловік її. А дівчинка, значить, в інтернаті. Наталка. Шостий рік буде.
— А кого із знайомих Віриних ви знаєте, подруг, молодих людей? — продовжую розпитувати я.
— Кого знаю? — перепитує вона. — Зараз, голубе, зараз.
Поліна Іванівна починає поволі перераховувати Віриних подруг. Проте, назвавши два імені, вона замовкає, потім знову повторює уже названі імена, затим ще раз, але далі рушити їй так і не вдається. Лише два імені: Люба — співробітниця Віри, і Катря — її шкільна подруга. Якщо розшукати Любу, певно, не дуже важко, то Катрю — значно складніше, бо ні прізвища її, ні адреси Поліна Іванівна не знає, а Катря, певно, найближча з подруг. Але зараз мене цікавить зовсім інше.
— Ну, а молоді люди? — нагадую я. — Які хлопці приходили до Віри?
— Та ніяких, — сердито відповідає Поліна Іванівна. — Дуже вони їй потрібні були.
— Не може бути, щоб до такої гарної дівчини ніхто не залицявся, — кажу я. — І серед цих юнаків може виявитись людина підступна, жорстока та ревнива. А тоді може статися усяке, Поліно Іванівно. Навіть найстрашніше.
Старенька підводить голову і сердито дивиться на мене крізь окуляри.
— Негідник до Вірочки навіть не наблизився б. Негідників вона за верству бачила. Знали б ви, що це за чиста душа була.
— Ну, нехай не негідник. Звичайно, не негідник. Але хороша людина могла до неї залицятися? — не здаюся я. — Ну пригадайте ж, Поліно Іванівно, допоможіть нам.
У цей час до кімнати заходить один із співробітників, вибачається і, нахилившись до мого вуха, тихо каже:
— З'ясовано: в ніч убивства під вікнами цієї квартири стояла чорна «Волга», ем-двадцять один. Номер невідомий. Приїхало двоє. Один десь ходив, другий чекав його в машині. Поки що все. Працюємо далі.
Співробітник виходить, а я не відразу розумію, що говорить мені Поліна Іванівна.
— Ну, заходив один, заходив, — каже вона неохоче.
— А чому ж ви його пустили без Віри?
— Як це, «без Віри»? — здивовано перепитує Поліна Іванівна. — Вона сама йому двері відчинила. А я так, з кухні тільки глянула.
— Тьху ти! — спохватився я. — Ну, звичайно. Він, певно, раніше теж приходив?
— Атож, вважай, ще влітку.
— Влітку?
— Еге ж.
— Він що ж, один раз усього й приходив?
— Чому один раз? Не один. Тільки нічого там не було, — махає рукою Поліна Іванівна. — Якби щось було, Вірочка мені сказала б. А цей як прийшов, так і пішов. Ні імені, ні прізвища, ні хто такий — нічого не знаю. Тому що Вірочці до нього було байдуже.
— Який же він на вигляд, той чоловік?
Але ніяких особливих прикмет того чоловіка Поліна Іванівна не запам'ятала.
— І останнє. до вас прохання, — кажу я. — Огляньте Вірині речі. Чи не скажете нам, що пропало.
— Ну, всіх речей я, звичайно, не знаю.
Поліна Іванівна зітхає і, опираючись руками об коліна, важко підводиться зі стільця.
Я доручаю стареньку одному із співробітників, найделікатнішому та найтерплячішому-Гриші Воловичу. Втім, Волович не рядовий співробітник, він начальник карного розшуку того відділення міліції, на території якого виявлено труп Віри Топіліної. Волович не менше од мене зацікавлений у найшвидшому розкритті цієї справи, і питають з нього теж не менше.
Попрощавшись із хлопцями, я іду коридором до вихідних дверей і звертаю увагу на важенний замок, який висить на дверях однієї з кімнат. Випадок, треба сказати, унікальний. Такі замки, звичайно, висять на коморах або індивідуальних гаражах. Методом виключення роблю висновок, що цей замок належить іще невідомим мені Надії та її чоловікові Петру — залізничникам. Унікальний замок на їхніх дверях карбується у моїй пам'яті.
Через півгодини я вже стою в натовпі перехожих на широченному тротуарі і, задерши голову, розглядаю величезний, із скла та бетону будинок, де ще зовсім недавно працювала Віра Топіліна.
У кінці довжелезного коридора я знаходжу потрібну мені кімнату і, на всяк випадок постукавши, але так і не дочекавшись відповіді, штовхаю важенні двері, які, на диво, відчиняються легко.
У кімнаті галасливо, і цілком природно, що мій делікатний стукіт ніхто по почув. Тут п'ять столів і п'ять дівчат одна від одної гарніших. З моєю появою п'ять нар підфарбованих, лукавих та цікавих очей впираються в мене. До того ж дівчата так привітно посміхаються, що будь-яка скованість одразу зникає. Я посміхаюсь їм у відповідь і кажу:
— До вас просто небезпечно заходити.
— Вам безпечно, — сміється найзавзятіша з дівчат. — Ви такий довгий.
— Саме так, — підхоплюю я. — Тому мені видніше, ніж іншим, яка тут небезпека. Особливо для неодруженої людини.
— Одружені іноді теж лякаються, — жартома відповідає усе та ж дівчина і додає: — Але вам усе це не загрожує. Ви ж із міліції, правда? І вам потрібна Люба.