— Але ви й не проти реформації? — допитується Азрієль.
— Ні, звичайно, — сміюся я. — Просто мені здається, що обачливість — найкращий спосіб вічної бездіяльності.».
Азрієль мовчить, гірко зітхає.
— Вчителю, ви сієте в моїй душі розбрат сумніву й гіркоту безвір'я. Відринутий від своєї віри, я хочу знайти майбутнє блаженство в лоні християнства.
— Друже, наша з тобою релігія — милосердя, святі книги наші — медичні канони з мудрістю зібраного на землі досвіду, відправи наші ми проводимо б я одра немічних і спокуту свою знайдемо в радості зцілених нами від тяжких недуг…
Пробудження перервало політ, і земля стала наближатися стрімко, чітко затемніли на блискучому снігу накраяні лижами борозни, і від того, що безплотне тіло, яке мить тому ще вільно ширяло, раптом набуло ваги, раниму, не захищену від висоти й болю масу, мені стало страшно. Але приземлився я легко, лижі швидко мчали мене по схилу. Приглушений посвист снігу під полозками ставав дедалі голосніший, перетворюючись на уривчастий тріск, несамовитий, громохкий, і я прокинувся остаточно.
Сміттєзбиральна машина громадила у дворі на свою плоску спину помийні баки — старий двигун її від натуги ревів із завиваннями.
А кілька секунд тому ще була тиша, прозора голубінь снігу і розмитий обрій, до якого я лотів на гірських лижах, і політ цей був легкий, безконечний у часі, ніби я летів не на лижах, а на планері, і це анітрохи мене не дивувало — що я не падаю, а вільно, з найменшої своєї примхи можу піднятися ще вище й відсунути ще далі виднокрай, неясно окреслений зеленими торочками лісу, просвічений незвичайно м'яким синюватим сонцем. І в цьому польоті було блаженство, цілковита воля, повна відсутність страху, поки не з'явився у сні лисий сивуватий дід з обвислим, як у шуліки, носом і не сказав невиразним голосом Панафідіна:
— … польоти й падіння у сні — прикмета ущербності бажань і пригнічення внутрішніх поривів…
І тоді земля рвонулася стрімко назустріч, і зашарудів, зашумів, загуркотів раніше німий сніг — сміттєвоз уже потягнув лебідкою з помийки квадратні сірі баки.
Та у липкому сонному запамороченні, лякаючому безладді барвистих відчуттів сну й невиразного розчарування дійсності я ще намагався збагнути: хто ж цей старий і де довелося чути ці слова?
І не міг. Хоча знав, відчував, пам'ятав — зовсім недавно я бачив його.
Хотілося накритися ковдрою, заснути й знову побачити примарний обрій, відчути легкість польоту, зустріти старого — і все згадати. Проте будильник над головою вибухнув, як граната, і я прокинувся остаточно.
І пригадав старого. На старому полотні, в потрісканій рамі, затінене, погано розрізнювано обличчя. А звуть його Філіпп Ауреол Теофраст Парацельс.
Кукурудзяний корж сонця висів просто над вікном, і вся кімната була залита м'яким жовтим світлом, яке по кутках густішало до голубіні, розшаровувалося димними смугами, сповненими нерухомого блиску застиглих у повітрі пилинок.
Ще лежачи в постелі, я оглянув свою кімнату, безсоромно просвітлювану наскрізь вранішнім вересневим сонцем, і з великим невдоволенням виявив, що багато в чому вона схожа на кімнату Позднякова. У моєму житлі не було, та й не могло бути папської вишуканості панафідінського дому і одухотвореного хаосу кімнати Лижина, не було теплого затишку квартири Рамазанової, схожої на тісне, м'яке, добре насиджене крісло. Навіть плюшеві портьєри і серветки на полірованому столику в Пачкаліної і то видалися мені зараз цілком на місці. Проте нічого схожого у мене не було, а панували тут, як у бідолахи Позднякова, казармена чистота й безглуздий, нікому не потрібний порядок. І від цього несподіваного відчуття схожості нашого невлаштованого побуту став мені Поздняков і симпатичнішим, і ближчим.
От хіба що не п'є вранці міцну каву Поздняков, а цідить, напевне, свою гарячу незабарвлену водичку, розбиваючи при цьому довгими жовтими зубами грудочки цукру на акуратні половинки і чвертки, і думає зараз неспішно й тужливо про то, що брак дисципліни і нехлюйство, які йому були завжди такі відразливі в людях і на боротьбу з якими він поклав стільки років, несподівано зіграли з ним лихий жарт, заманувши в пастку на стадіоні й намовивши випити пляшку пива з рук невідомого, цілком симпатичного чоловіка, напевне не шалапута — хто-хто, а він подбав про квитки на матч задовго наперед, — і ось тепер треба сидіти самому в порожній, зовсім чужій квартирі, чисто і байдуже витертій і вимитій, і немає, здається, на всьому білому світі людини, яка грудьми стане на його захист і доведе, що Поздняков чесна людина, не п'яниця і все, що сталося з ним, — жахливе нещастя, за яке він уже досить натерпівся, і не можна ж безневинній людині нести все життя нищівний тягар чужої провини і незмивної ганьби…
Я допив каву й висунув шухляду письмового столу — у старому, потертому гаманці, де я тримаю свої гроші, лишилася всього одна десятка, новенька, червоно-хрустка, дуже гарна, та, на жаль, зовсім одна. А до зарплатні лишалося ще чотири дні, і я пошкодував, що час тільки теоретично можна вважати грошима. Глянув на годинник і побачив, що і з часом у мене теж не дуже вільно.
На вулиці було прекрасно, година пік уже минула, і я їхав у напівпорожньому тролейбусі. Басовито гурчали під ногами двигуни, на вільних перегонах тролейбус із завиванням розганявся, і тоді в машині гостріше пахло розігрітою гумою і курявою. Дерева на бульварах застигли нерухомі, і якісь люди на доріжках збирали граблями величезні кучугури жовтувато-коричневого листя. Добре було б у такій лінивій дрімоті проїхатись у тихому, безлюдному тролейбусі по всьому Бульварному кільцю, доїхати до Новодівичого, спуститися до річки й посидіти біля холодної сірої води. Але водій скрипнув деренчливим репродуктором. «Наступна зупинка — «Петровські ворота», — ляснули перед носом половинки дверей, і я попрямував неспішно в управління.
День у мене почався цілком по-канцелярському — мені треба було написати масу всіляких папірців. Благословившись, я почав із запиту до Мосміськсуду, цікавлячись, по якій справі проходив Рамазанов, хто були його співучасники і яка їхня доля.
Потім написав напір в Управління виправно-трудових установ з проханням повідомити мене, де відбуває М. С. Обоїмов призначене йому покарання, відстукав на машинці кілька листів у міністерство і в прокуратуру й закінчив тим, що склав постанову про проведення судово-хімічної експертизи. Дістав із сейфа колбочку Лижина з метапроптизолом і подався на шостий поверх, в НТО до Халецького. Старий мені зрадів:
— Вас можна привітати?
— Та звідки? Ваше твердження про підвищення мене в майори виявилось безпідставним.
— Тьху! — Халецький розсердився. — Я з вами про серйозну справу говорю, а ви, як завжди, базікаєте… Своїми жартиками ви мене врешті впевните, що це для вас не таке вже дріб'язкове питання.
— Нічого собі дріб'язкове! У мене до зарплатні, десять карбованців лишилось…
— Згубно вводять себе в оману, коли думають, нібито із збільшенням зарплатні дефіцит зменшується.
Ми з ним іще потеревенили трохи, а потім я дістав з кишені колбочку й поставив її на стіл з таким поважним виглядом, немовби це я придумав і синтезував чудодійний препарат.
— Впізнаєте? — спитав я невинно, ніби Халецький справді міг побачити в цьому білому порошку циклопічну молекулу тіазину-гіганта, модель якої він мені одного разу демонстрував за своїм столом.
— Транквілізатор?.. — недовірливо сказав-запитав Халецький, і в голосі його вчувалася недовіри, тому що в ті дні, які проминули з часу нашої останньої зустрічі, він не сидів зі мною на семінарі в елегантно-вільному кабінеті Панафідіна, не порпався в шухлядах-бюро Патентної бібліотеки, вишукуючи відкриття удачливого професора та його менш удачливих і здібних колег, не пив разом з Благолєповим каву перед ставочком на безлюдній осінній дачі й не чув його надтріснутого голосу — «всі люди знають набагато більше, ніж говорять», не плив у хмарах зеленувато-сизого диму в кімнаті Лижина з портретом лисого похмурого старого чоловіка на стіні, не мчав уночі через місто в лабораторію, де на робочому столі стояв металевий ящик з патрубками — великий човен, на якому Лижин перевозив через річку під назвою Незвідане людські жалі, болі і страх. І саме поняття «транквілізатор», про яке я ще зовсім недавно уявлення не мав, а Халецький, пояснюючи його мені, вдавався до портретних замальовок псів, було зараз, як і все інше, окремою ланкою розірваного ланцюга, де Халецький бачив тільки початок і кінець: заяложений корок з молекулярними слідами й розфасоване в пластмасові прозорі бокси драже готових ліків з лікарськими приписами й призначеннями; а мені зараз була зримою серцевина — хімічний продукт, в одержання якого були вкладені десятиріччя навчання і пошуку, надія, відчай, любов, зрада і щастя відкриття. І все це зібралося на дні колбочки із щільно притертою накривкою — трохи білого порошку, схожого на питну соду.
— Так, Ною Марковичу, це і є гігант, якого ви марно шукали в довідниках. Його в них ще не описано. Думаю, правда, що ніхто не зробить цього краще, ніж знайомий вам професор Панафідін… — я не втримався і засміявся, хоча Халецький ніяк не міг зрозуміти причини моїх веселощів.
— Це його продукт?
— Ні, дорогий мій Ною Марковичу, куди йому. Він надто любить життя і без усякого сумніву переконаний, що це взаємно. Я хочу, щоб ви зважили точно продукт, а потім провели ретельну експертизу на ідентичність цієї речовини з тим, що ви знайшли в корку.
— Тільки в обмін на найдетальнішу інформацію про всі ці справи.
— Неодмінно, Ною Марковичу, дорогий мій, але зараз мені треба поспішати на роботу до господаря цього порошку. А перед цим ще необхідно прослизнути до генерала, отож усі розповіді — на вечір. Тільки зважте, прошу, цю штуку при мені…
Халецький підійшов до аналітичних ваг.
— Ох, ця ще мені ваша суєта нестерпна, — Він совав важілець, підкидав на шальку противаг малесенькі трикутні гирки. — Грубо: двадцять один і шість десятих грама.
Але до Шарапова я не втрапив: секретарка Тамара сказала, що він приймає делегацію працівників поліцай-президіуму Берліна. Люди педантичні й допитливі і, поки вони з'ясують якнайдетальніше всі питання, які цікавлять їх професіонально, мине година-дві. Я не став чекати й поїхав у лікарню — на роботу до Лижина. За цей час він, певне, заспокоївся, і тепер можна буде грунтовно розпитати його про різні дрібниці, котрі для мене були дуже важливими.
Я поминув уже знайому мені прохідну лікарні, обігнув лікарняний корпус, пройшов через господарчий двір і по пам'яті знайшов лабораторію. Вдень вона мала вигляд ще приземкуватішої і непоказнішої, ніж уночі. Колись у цій одноповерховій цегляній коморі був, певне, лікарняний склад: стіни від старості багрово-чорні, ніби їх припалило пожежею, рами маленьких запилюжених вікон перекошені, рипучий дерев'яний ганок. В одному з вікон надсадно лопотів витяжний вентилятор — отже, хтось у лабораторії є.
Постукав у двері і, не дочекавшись відповіді, зайшов. Пронизливий, нестерпно гострий запах — чи то сірки, чи йоду — вдарив у ніс. На столі в глибокій порцеляновій мисці диміло щось жовто-сірим туманом. Жінка, яка стояла спиною до мене, натягнула гумові рукавички, схопила миску і, відвертаючи щосили голову вбік, бігцем донесла її до витяжної шафи, засунула свою смердючу ношу в її роззявлене жерло, вправно й спритно зачинила дверцята, скинула на підлогу рукавички й повернулась до мене.
— Сюди стороннім вхід заборонено, — сказала вона сердито. — Ви що, читати не вмієте?
— Тільки по складах, — усміхнувся я, — Крім того, я спитав дозволу.
— У кого це ви питали? — Вона все ще була розгнівана й невдоволена, і впоперек лоба до перенісся в неї йшов темний рубчик кіптяви, схожий на пасемко її чорно-смоляного волосся, і в очах стояли сльози від ядучого жовто-сірого диму — молода, дуже зграбна дівиця того самого спокусливого типу, який поціновувачі із заздрістю і задоволенням називають «цукровою кісточкою». За якимсь дивним, незбагненним зв'язком я згадав слова Пачкаліної і подумав, що ось у цієї дівиці якраз достеменна «яскрава, показна зовнішність».
І яскрава, показна зовнішність її була мені явно знайомою.
— Моні дозволив прийти сюди Володимир Костянтинович.