Я входжу з учнем до злиденних осель, пригнічених горем і нуждою, — здоровий, веселий, самовпевнений, — і піднімаються вище закіптюжені склепіння, розповзається по кутках убогість, ховається, відступає безнадія, бо ж усім виглядом своїм, словами своїми і вмілим лікуванням намагаюся повернути в ці оселі єдине й найбільше багатство бідняка — його здоров'я.
Я ріжу живу плоть, і рука моя гранітно непохитна:
— Не вір, Азрієлю, в комплекси людські: цей чоловік хворий наривами тому, що організм його ослаблено недоїданням і брудною роботою…
Я роблю проколи і випускаю з живота рідину.
— Чоловік цей, Азрієлю, і сім'я його розорена пройдисвітами-лікарями, які запевняли, що треба вимивати погані солі водою. У нього водянка від пухлини в печінці…
Я даю розтирання і порошки, призначаю сірчані купелі:
— Суглоби цього бідолахи покручено не порушенням соків, а тим, що він півжиття провів по груди у воді, корчуючи ліс у болотах…
Я прописую настої польових трав і питво з меду та яєчного жовтка:
— Друже Азрієль, цьому страждальцю нам не допомогти: його легені висушені плавильними печами.
Я відрізаю розчавлені пальці, зшиваю рвані рани, ставлю лубки, лікую від лихоманки опіумом, від кривавої бігунки — цикутою в молоці і беладонною, прописую коріння мандрагори, липовий цвіт, березові бруньки, настойку евкаліпта, краплі з коріння валеріани…
— Дивись, Азрієлю, слухай, запам'ятовуй, переймайся людським болем і людським знанням. Ти молодий, в тебе ще багато чого попереду. Сій на добрій землі, сій на піску, сій на камінні, сій у дорозі, сій у радості і в тернах!..
— Прошу не тішитись надією, метапроптизол — не панацея, — сказав головний лікар Хлєбников.
— Ви не вірите в його величезні можливості?
— Вірю. Проте за сто років тільки пеніцилін, стрептоміцин і, мабуть, строфантин дістали світове визнання як великі ліки. Чи займе метапроптизол місце в ряду з ними, поки що неясно. Але ж не в цьому річ…
— А в чому?
— У тому, що й зараз видно: метапроптизол не загубиться в сотнях нових препаратів, які щороку з'являються.
Хлєбников невисокий на зріст, гладкий, червоний і невловимо рухливий, наче кульова блискавка. Ми йдемо з ним по коридору в експериментальний корпус, і на кожний мій крок він ступає два; випереджає, повертається до мене обличчям і, випаливши чергову фразу, знову рушає вперед.
— Чому ж стільки хвилювань довкола цього транквілізатора? — спитав я.
Хлєбников зробив ривок уперед і зупинився переді мною так рвучко, що я мало не налетів на нього.
— Ви вважаєте, що просто дуже хороші, не геніальні ліки — це мало? Скільки, по-вашому, хіміки створюють за рік справжніх, хороших ліків — тих, що лишаються? У всьому світі?
— Звідки мені знати? — розвів я рунами.
— Отож то, звідки вам усім, відвідувачам аптек, знати, якою ціною і скільки створюється ліків, які приносять вам зцілення? А я знаю: число їх ніколи ще не перевищило десяти… — І швидко побіг уперед по коридору й звідти, спереду, прокричав мені, нібито я лишився біля входу: — Так-так, і якщо метапроптизол увійде в їхнє число, то сотні тисяч, мільйони людей низько, до землі, вклоняться невідомому їм Володимирові Лижину.
Хлєбников натиснув ґудзик дзвінка біля зачинених дверей, і я мимоволі зверну» увагу на те, що на них не було ручки — тільки замкова шпарина, трикутний проріз, як у вагонних переходах.
— Хто там? — спитали з-за дверей.
— Відчини, Галю, це я — Хлєбников.
Клацнув ригель замка об планку, двері розчинились, і немолода приземкувата санітарка впустила нас, у лікувальний корпус:
— Заходьте, Лев Сергійович…
Високі вікна, біла стеля.
Сірі стіни, кремові двері — дуже довгий ряд. І всі двері без ручок — трикутні прорізки, сумні вагони поїзда з нізвідки в нікуди.
Тихі люди в зеленуватих халатах. Біляста каламуть безумства в очах.
Довгий, довгий коридор. Багато трикутних шпарин, багато — який жахливий вантаж смутку і страху везе цей поїзд! Тут немає ні вересня, ні сонця, не буває радості, не знають кохання, зникла, розчинилась у відчаї і скорботі пам'ять щастя.
Молода жінка з розкуйовдженим безбарвним волоссям, з мучнистим плоским обличчям ступила мені назустріч і швидко, запально сказала:
— Діти — як кульбабки… Не дмухайте… Ніколи не дмухайте… Благаю вас за дітей малих… Вони як кульбабки…
— … як кульбабки…
— … кульбабки…
— … ді-і-ти!..
Ох який довгий, нескінченний коридор! Мені не пройти його було за все життя, він перетворився на кошмар, на жахливий сон, де порятунок поряд, тільки добігти до рятівних дверей у кінці коридора, але він не має кінця — і немає рятунку від спраглого шепоту, від крику зраненої душі, який переслідував Лижина мов заклик про допомогу — мов грім небесний! — він завжди вимагав Лижина до відповіді за долю власної дружини, за долі нещасних людей, котрих він мав повернути до любові, до весни, до радості.
І я брів коридором і весь час бурмотів про себе, а може, і вголос говорив це, не пригадую, а Хлєбников однаково не міг чути моїх слів — він біг далеко попереду, але я повторював як закляття:
— Люди, вклоніться доброму, мудрому перевізникові на чарівному човні, подайте йому руки — теплі й міцні, нехай зрозуміє він, що ви з ним, не дайте занести його у вир імли й непам'яті…
Нетерплячий і червоний, стояв Хлєбников переді мною і стукав міцною долонькою мені в груди, повторюючи:
— Не більше п'яти хвилин… Не надумайте сперечатися з ним чи в чомусь переконувати… Не дратуйте його…
А у вухах моїх усе гримів пронизливо, розриваючи барабанні перетинки, ледве чутний жаркий шепіт: «Благаю про дітей малих… Як кульбабки…»
Не пригадую, як відчиняв Хлєбников двері і як ми увійшли в палату до Лижина, не пригадую навіть, чи був він при нашій розмові і з чого розмова почалася, не знаю, чи привітався я, а лиш відбилось у пам'яті чітко, немов травлені на металі, слова Лижина:
— Мене звуть Філіпп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм…