— Але ж і ченці п'ють, — сказав я якомога незворушніше. — Важливо як, де і з ким.
— Отож-бо: як і де, — підтвердив Фімотін. — Якби ж він вдома у вихідний хильнув трохи, й ніс, як то кажуть, у тютюні, — на здоров'я і будь ласка. Та тільки є міркування, що саме вдома він утримується від цього. Непідходяща, за моїми даними, у нього вдома обстановочка. Не для чаркування, а взагалі…
Фімотін підняв палець, пройшовся по кімнаті, й, хоч бліде, худе обличчя його було спокійне, маленькі пильні оченята під навислими жовтими кущиками брів випромінювали жваву зацікавленість.
— І ви вважаєте… — обережно почав я.
— І я вважаю, — урвав мене Фімотін, — що капітан Поздняков Андрій Пилипович щодо цього дещо зловживає… Ви, повторюю, мене правильно зрозумійте, я йому добра бажаю, але… але… Словом, не моє це, звичайно, собаче діло, даруйте на слові, але мені як громадянину, як старому кадровому працівникові… прикро, якщо хочете, боляче бачити отой його ніс, на якому щодня прожилочок більшає, очі завжди червоні… запашок при розмові вловлюється…
— М-да, ситуація, — пробурмотів я розгублено. — І часто це буває?
— Як вам сказати! — Фімотін помовчав, подумав, машинально скуйовдив жорсткий їжачок, підійшов до столу, відпив квасу. — Я ж особисто не так уже й часто з ним безпосередньо зустрічаюсь… Але у ті рази, коли зустрічаюсь… Так-так, спостерігається вищезгадане. І, дозволю собі нескромне міркування, не для мене ж персонально він щоразу… той.
— Це дуже важливо, що ви кажете, — сказав я. — І ми до таких фактів ставимося дуже серйозно.
— Та я тому й виклав сумніви свої, що це важливо. — Фімотін насупився, кущуваті брови зійшлися над переніссям. — Не дай боже переборе, як мовиться, а там і заснути недовго… А в кобурі — зброя табельна, в кишені — книжечка червона. Чи ж далеко до лиха?
Ну й ну! Віссаріоне Емільовичу, хто ти насправді? Провидець? Чи шахрай? Звідкіля у тебе таке точне передбачення лиха, що впало на Позднякова? Як це ти все так правильно вгадав? А може, не вгадав, а знаєш? Але звідки?
Тут я, мабуть, дав промашку, не відповівши одразу на сердечне побоювання Фімотіна за долю й честь Позднякова. Бо він раптом усміхнувся на все обличчя, і я бачив, що усміхатися — заняття для нього незвичне, але принаймні усміхнувся він самостійно, без сторонньої допомоги.
— Та що це ми завели з вами, товаришу інспектор, про все похмуре, і я тут розкаркався: неумисно нашкодиш іще добрій людині. Все-таки загалом треба сказати, що він товариш позитивний, ті це з упевненістю й чистою совістю можете так і доповісти начальству. Низовий виконавчий апарат перебуває у нас на належній висоті, — додав він значущо.
Я пив холодний напій і з цікавістю розглядав цього паровоза з випущеною парою. На початку розмови я бачив його незрушним у кінці залізничної колії, де перед носом — три метри рейок, а далі вони загнуті догори гачками, на які набита шпала — як остаточний і безповоротний шлагбаум, далі шляху нема, всі дороги зійшлись і закінчилися тут. А тепер виникло у мене відчуття помилки: а що коли вночі він виповзає із свого тупика і в мороці й тиші, без світла, без пари, без наказу про кінець консервації гасає по порожніх перегонах, змітаючи з рейок неуважних людей.
— Я людина незлобива. Й цілковито нешкідлива. Як метелик-махаон. — Борис Чебаков труснув довгою гривою розкішного чорного волосся і весело засміявсь. Я також засміявся, цілком щиро. — От розсудіть самі, інспекторе, ви ж справляєте враження людини інтелігентної: адже може так статися, що людина має покликання, яке не лежить у виробничій сфері?
— А яке у вас покликання? — запитав я з цікавістю. — Бути натурником?
— Ну у, пхе, то не розмова! Ви ж працюєте в МУРі, мабуть, не тому, що вам понад усе на світі подобається ловити смердючих злодюжок і п'яних грабіжників?
— Не тому, — кивнув я.
— От і я працюю натурником не тому, що це мені понад усе подобається. Хоч і не поділяю забобонів щодо цієї професії.
Видно, я не справився з м'язами обличчя і мимоволі усміхнувся. Чебаков помітив це й сказав:
— Господи, коли ж ви, товариші-громадяни-люди, збагнете, що бути натурником — то дуже важка і творча робота?
— Творча? — перепитав я.
— А ви що думали? Чому художня класика одухотворена, а не сексуальна? Тому, що Джорджоне або Мікеланджело шукали не зграбний шмат м'яса на гнучкому кістяному каркасі, а мріяли в красі знайти душу людську! І натуру підбирали роками!
— Ви даремно так гарячкуєте — я не заперечую. Хоч і утримався б ставити воза попереду коня: окрім натурника, дещо й художник означає. Але ми не договорили щодо вашого покликання.
Кімната Бориса Чебакова, невелика, квадратна, була схожа на кольорову тривимірну фотографію з альбома модних житлових інтер'єрів. Тахта, двоє глибоких крісел, яскравий палас на підлозі, стіни з елегантними зручними стелажами, програвач-стереофонік із парою нарядних спікерів, ікони, ряди довгограючих платівок у кольорових блок-пакетах, чотири розп'яття — одне з них напрочуд гарне, старовинний бронзовий ліхтар. На стелі вуглиною намальовані сліди велетенських босих ніг. Й у всьому цьому салонно-будуарно-музично-молільному велеліпстві царював Борис Чебаков — здоровенний і вродливий парубок із сором'язливо-нахабною посмішкою.
— Щодо покликання? — озвався задумливо Чебаков. — Не знаю, чи можна це вважати покликанням, але я б хотів написати про джаз…
Він замовк, і я спитав:
— Статтю? Чи книжку?
— Ні, це, звичайно, не стаття, навіть не книжка. Я б хотів написати про себе, свою особистість у джазі — потік відчуттів, образів, думок, той світ, який мені відкриває музика.
— А самі ви граєте?
— Ні, моє покликання — слухати. Слухати і відчувати.
Їй-богу, він збив мене з пантелику. Ми живемо усталеними уявленнями, і раптове відхилення од них позбавлює нас упевненості в істині. Я дивився на нього майже з благоговінням, бо одне з найтвердіших моїх переконань полягає в тому, що людина мусить приховувати свої паразитичні нахили. Й досі мені не доводилося зустрічатись із таким розгнуздано-відвертим виявом споживацтва, піднесеного в ранг життєвої програми, такої щирої еманації захребетництва. Просто-таки король, його дармоїдська величність!
— Вам це не дуже зрозуміло? — запобігливо спитав Борис.
— Так, не зовсім, — кивнув я. — Буду вам вдячний, якщо ви мені поясните конкретніше.
— Будь ласка. — Борис запалив сигарету, всівся зручніше в кріслі. — Ми живемо в дуже багатому світі. Матеріально багатому. Й жодної потреби в тому, щоб неодмінно всі виробляли матеріальні цінності, не існує. Люди женуться за технічним розвитком, а цс не більш серйозно, ніж спроби кицьки вхопити свого власного хвоста. Людина позаздрила птахові — має собі на голову стратегічного бомбардувальника. Захотіла думати й лічити швидше — будь ласка: бомбардувальника наводить на ціль електронна машина. Мріяла бачити крізь імлу — радар забезпечує точність влучення. Можна говорити про Ейнштейна й атомну бомбу, але простіше сказати: людям бракує духовного життя, а вони мріють про «Запорожця».
— А як у вас із духовним життям? — терпляче запитав я.
— О, з цим у мене все гаразд, — спокійно запевнив мене Чебаков. — Ось мої друзі, мої емоційні наставники…
Він узяв з полиці кілька платівок, простягнув мені На кольоровому крейдяному конверті був майстерно сфотографований музикант — молодий негр сидить у відомій позі Рамзеса, на колінах гітара, очі заплющені.
— Це Джіммі Хендрікс, великий музикант. Бачите зеленкуватий дим навколо голови, як німб? Знак, що він скоро вмре. Вони ж усі здорово «підкурюють»…
— І що, вмер?
— Так, він отруївся наркотиками у Моніки Донеман. Це був тоді жахливий скандал у ФРН. Ах, який божественний гітарист! Безперечно, перша в світі соло-гітара. Хендрікс видресирував її, як живе звірятко, — вона говорити вміла. Він, коли грав, по просто перебирав струни — він свою гітару бив, пестив, щипав, гладив…
— Хіба ви бачили, як він грає?
Чебаков усміхнувся:
— Навіщо мені бачити, я чув. І відчував. — Він показав на інші платівки: — Це концерт Джанніс Джоплін «Болл ін чейн», це — Френк Заппа, це — Бібі Кінг, це — Джордж Харрісон та Ерік Клаптон, це — Пінк Флойд, це — програми «голлівудлівс» — Кеннета Хіта… Хочете послухати? — несподівано запропонував він.
— Та ні, спасибі, у мене, мабуть, для такої серйозної справи немає покликання, а найголовніше — часу. У мене помітні перебої з духовним життям, бо мені виплачують зарплату, на жаль, не за потік відчуттів, образів і думок, які можуть мені відкритися в джазі. Отож хотів би запитати…