Проте яким блискавичним не видався кидок змії, реакція Гассана була миттєвою. Він пригнув голову, тому Ала з розгону налетіла роззявленим для укусу ротом простісінько у настовбурчені шпичаки на потилиці.
Змія вклала в цей кидок немало сили, через що її губи та щелепа глибоко нанизалися на колючки. З голосним шипінням Ала сахнулася назад, сичачи від болю та злості і, незважаючи на те, що у неї з рота великими темними краплями зацебеніла кров, знову приготувалася нападати. Гассан продовжував непорушно сидіти. Він прекрасно усвідомлював, що не залишав змії вибору: потрібно було або битися, або померти, їжак також знав, чим цей бій закінчиться. Якби Ала кинулася втікати, то необачно підставила б противникові потилицю, в яку він одразу б уп’явся зубами, адже бігають їжаки набагато швидше, ніж змії повзають. Гадюка також це все знала, отож, навісніючи від люті, вишукувала вразливе місце на захищеному колючками тілі супротивника.
Лі, використавши поразку Али в першій сутичці, велетенським скоком дострибнула до рятівної липи і тепер вже сиділа на нижній гілці дерева. Вона утирала холодні від пережитого страху краплини поту та намагалася второпати, що ж це таке відбулося внизу просто в неї на очах. Чи справді трапилося неймовірне: Гассан, неповороткий бурмило, кинувся в бій із всесильною Алою — змією, якої бояться в цілому лісі?
Білочці стало страшенно соромно, і водночас серце у неї затріпотіло від захоплення: «Я виправлю свою помилку, тепер уже не буду з нього кепкувати», — шепотіла вона побілілими губами, бо страх не відпускав і її ще тіпало від пережитого.
Вивірка глянула додолу: Гассан обережненько висунув мордочку, провокуючи гадюку на чергову атаку.
І справді, не пам’ятаючи себе від люті, Ала знову метнулася. Однак, як і перший раз, повторилася та сама історія: змія налетіла відкритим ротом на щільний колючий захист. Цього разу її рух назад був уже не таким стрімким: кров з пащі так і лила, а разом з кров’ю вона втрачала сили та снагу. Проте біль ран та лють, видавалося, затуманили Алин розум, і в неї залишилось тільки одне бажання: битися далі та вбивати. Змія пронизливо шипіла і зраненою пащею намагалася раз за разом нанести смертельного удару. Пласка голова, немов молоточок, зі сліпою люттю безглуздо била раз за разом у колючу броню їжака. Жодного разу Алині зуби Гассана не зачепили, бо кожен його рух оборони чи демонстрації вразливого місця був виваженим, управним та миттєвим.
Та ось гадюка втомлено відкинула назад повністю заюшену кров’ю голову і, визнаючи поразку, опустила її на скручене кільцями тіло. Хижачка звилася у пістрявий клубок та почала битися об землю, мовби намагаючись заритися для сховку. Стало зрозуміло, що від болю та смертельного жаху вона вже не усвідомлювала, що робить.
Гассан відреагував миттєво: рвучко, немов його підштовхнула невидима сила, кинувся на супротивника і вп’явся зубами в зміїну потилицю. Звивання гадюки почало стихати, пістрявий клубок ще сіпнуся кілька разів і затих: Ала була мертвою.
Ліс ніби зітхнув з полегшенням. Зле та голосне сичання змії нажахало не тільки мешканців галявини, але й тих, що жили за її межами. Хто не встиг утекти, зачаївши дихання й тремтячи від остраху, спостерігав за поєдинком. І ось з вершини липи, важко лопочучи крильми, піднявся ворон та гучно, на всю зелену гущавину, проголосив: «Гадюка Ала мертва! Переміг Гассан!» Його звістку підхопили крони — і вона прокотилася хвилею листяним морем через увесь ліс.
«І чого він так голосно розкаркався? — незадоволено подумав їжак та, не кваплячись, затупотів униз до струмка. — Хіба він не знає, що таке мусило статися?»
Гассан опустив гостренький чорний писочок у воду та заходився жадібно її хлебтати. Позаду нього, там, де щойно відбувся поєдинок, витолочені квіти та трава почали звільна випростовуватися. Лі, яка сиділа над ним у кроні, почувала себе страшенно ніяково, та водночас зазнала невимовного полегшення.
Вуж Йоса, що затаївся у висохлій до коричневого купі очерету, показав звідти свою плямисту голову і просичав до Гассана:
— Велике вам спасибі! Це був величний учинок.
Гассан підвів очі:
— Ідіть собі своєю дорогою, куди йшли, — буркнув він, — а то, не дай Боже, і з вами таке може статися.
Йоса замовк, і його голова як з’явилася, так само миттєво й зникла в очереті: ніби її там і не було ніколи. «Ось вам і приклад справжнього їжака, — образився вуж, — грубіян, яких мало. Але начувайся, коли вирішу помірятися з тобою силами!»
Однак Гассанові не було діла ні до вужа, ні до інших мешканців узлісся. Якщо ти є порядним і не пустодзвоном, а виконав тобі належне, то нема чого слухати похвальби. А тим більше — не треба слухати її від тих, що внаслідок твого вчинку отримали якусь вигоду чи перевагу. Ось такі вже правила в їжаків, і нічого тут не вдієш.
«Але ж і дурень я, дурень, — подумав собі тим часом Гассан. — Як я міг забути, хто я такий і що вмію! Ну не годен я вибігти, як Лі, вертикальним стовбуром дерева догори, то й що?! І питатися дозволу, де оселитися, більше в нікого не буду. Я — їжак, хоча без пишного хвоста і не такий прудкий, як білка. Зрештою, нею й не хочу бути, а бажаю зоставатися лише тим, ким є: їжаком».
На узліссі, обвившись навколо стовбура сосни, котра уп’ялася своїми коріняками в порослий темним мохом ґрунт, виросла березка. Її молоді пагони, шукаючи собі місце, вилися угору по брунатній корі. Вони були ніжного світло-зеленого кольору та такі вразливі, як тіло щойно народженого маляти; нагадували рученята дитинки, які та, сподіваючись на захист та допомогу, простягає до матері. На тлі світло-коричневого стовбура сосни прозорі листочки повійки виглядали легкими та світлими, нібито пензель якогось невідомого майстра розмалював темну кору своєрідним орнаментом. Та, незважаючи на молодість і безжурність, пагони березки вперто робили своє: наполегливо та щасливо п’ялися догори, до світла, до сонця.
Колись, щойно березка вигулькнула із землі, засліплена сонячним світлом та спогадами про безпросвітну чорноту ґрунту, вона знайшла підтримку великого листка папороті й гілочки шипшини. Ті росли побіч і дали їй опору, щоб трішечки підтягнутися догори. Повільно, на дотик, березка повзла усе вище, колихалася весняним вітерцем, видиралася, орієнтуючись на світло сонця, дякувала своїм лісовим супутникам-помічникам, сповнена надією душі, що прокинулася. І ось настав її час. Увечері, перед тим, як розквітнути, вона прошепотіла вітром до інших рослин: «Завтра у мене відкриються очі. Завтра моя душа вбере у себе небо».
Світло-блакитний пуп’янок, ледве прикритий зеленою чашечкою, тремтів у подихах вітру і зустрічав прохолодні сутінки ночі, котра повільно опускалася чорною пеленою на рідний повійці ліс. І хоча все довкола чимраз більше окутував морок, сни березки заповнювали краса і ясність пройденого дня. Рясно вкрита росою, вона заснула, продовжуючи марити учорашнім теплом.
Їй снився невидимий вітер, голоси дерев, гудіння комах; ця далека мелодія життя пронизувала рослину ледь відчутним трепетом майбутньої насолоди. Сон повійки наповнював далекий відгомін радісного гамору, що лунав довкруж цілий день, з моменту її пробудження. «А як почуватимуся, коли розцвіту? — питала вона себе. — Як це — бачити цвітом небо?» «Небо…» — шепотіла вона уві сні. Оцей почутий за світлої пори безтурботний галас березка сприймала як одне ціле того, що на неї чекає вранці.
— Це пташки у кронах дерев, — якось пояснила їй шипшина. — Їх спів летить до нас разом з променями вранішнього сонця. Прохолодний, немов роса, ніжний, немов вітер, чарівний, немов сутність щастя. Тільки-но прокинешся, птахи співатимуть кожного сонячного дня, їхні пісні, кольори навколишнього світу, животворна горяч небесного світила та блаженство усього, що дихає, сповнять тебе неповторним оп’янінням та незбагненним захопленням. Усе це тебе чекає, коли розцвітеш. Ти станеш красунею серед красунь, ти будеш ощасливлювати інших, подібно до того, як хтось ощасливив тебе. Котрі тебе побачать, будуть благословляти, а ти дякуватимеш їм за це. Не знатимеш у нічому нестатку, все, що потрібно, з’являтиметься саме враз, отож радість твоя буде довершеною. Коли наприкінці дня твоя чашечка почне схилятися з приходом доброзичливого вечора, ти спочинеш, втомленою від щастя, у сні. А потім буде наступний день…
Пуп’янок прокинувся задовго до світанку. Він стрепенувся і затремтів від передранкової сірості та очікування незвіданого, того, що мало статися. Навкруги, куди ще не проник жоден промінчик світла, панували абсолютна тиша та спокій. Птахи ще спали, а роси не було. Пуп’янок відчув, як небо звільна починало світлішати: гілки дерева поступово окреслювалися темними контурами на тлі безконечно мертвої, застиглої порожнечі. Ще не можна було розрізнити кольорів, ні зеленого тобі, ні коричневого: все куталося у сріблясто-сірий серпанок.
«Сьогодні, вже сьогодні я розквітну, — подумав маленький пуп’янок, — уже скоро день!»
І ось над головою у вітах нерішуче та дзвінко пролунало й одразу завмерло щебетання якоїсь пташки. З лісової глибини до неї лунко обізвалося чиєсь тьохкання. Бутон стрепенувся під краплями, які утворилися на його опущеній та поки що стуленій чашечці. Ось піднявся заспокійливий, утішливий, ледь чутний вітерець, що будив прагнення жити.
— Я зроблю, що повинен, — зашепотів пуп’янок і ворухнувся. — Незвідана любове, що керуєш долею, дай мені терпіння бути щасливим.
Але даремно, терпіння не вистачало, бутон стрепенувся раз, потім іще раз. Його спокій було порушено незнаним досі внутрішнім жаром та поривом, який брав сили з пульсування землі, з порухів його тоненької стеблини та з пружної сутності невидимого вітру.
А навкруги все світліло та світліло. Довкілля збуджувалося та весело жвавішало, очікуючи на ранок. У шелест листя впліталися голоси тварин, які вітали день, що надходив. Аж нараз вся природа навкруги пуп’янка вибухнула радісним гулом: «Сонце! Сонце!»
— Сьогодні у мене відкриється душа — я побачу сонце, — прошепотіла березка, і складені пелюстки її цвіту здригнулися під сонячними променями. Для неї це було як ласка, приваба, нечутний заклик, тож рослинці видалося, що немовби зрозуміла стан того, хто спить і відчуває на собі погляд когось люблячого. Ця особа стоїть поруч і нетерпляче чекає моменту пробудження, аби зробити щось приємне, демонструючи своє хороше ставлення.
І ось ніжні пелюсточки, зігріті промінням, почали відокремлюватися від бутона. Вони розквітали зовсім поволі, ніби пробуджуючись від довгого сну. Пуп’янок мерехтливо зблискував та розпускався чимраз більше і більше. Чашечка бездоганної чистоти, здригаючись, відкривала уста, щоби вдосталь напитися сонячного проміння, котре золотом лилося з небес.
— Це сонце, — щасливо хлипнула квітка, — я не можу на нього дивитися, але мушу! Скажіть мені, сестри, чи всі земні створіння відчувають таке саме?
Наївне запитання полинуло у світ переливами кольорів її цвіту, ароматом та колиханням на вітрі. Її почули всі споріднені. Ті, які мусили любити народжених з чорного ґрунту завдяки сонячним променям. Над березкою у сяйві роси на листі співав ранкову пісню лісовий птах, і квітка, що прокинулася, розуміла її закличний мотив: «Говори зі мною, вилий свою душу, розкажи про радість!»
Свіжість іскристого ранку змінилася теплим барвистим днем з усією його довколишньою біготнею, але квітка бачила тільки сонце. А тим часом природа все більше наповнювалася таємничим дзижчанням та гудінням жуків і бджіл. З кожною хвилькою теплішало, квітка здригалася і чимраз ширше розпускала пелюстки. Вона робила це так пристрасно, ніби квітнула останній раз у житті.
А ось беззвучними помахами своїх кольорових крил-шат весело пролетів, закривши на мить золоте сонце, метелик. Квітка шелеснула до нього кольоровою величчю своїх пелюстків, яку підсилював аромат:
— Принеси мені любов…
Метелик опустився якраз посередині блакитної округлості її квіту. Це просто диво, що він почув і зрозумів рослинку! Тисячі сонячних промінчиків, ще й тепле повітря з неба, обволікали її, спадаючи униз, ніби струмочки. І від їхнього торкання повійка згиналася аж до долу та знову випростовувалася.
— Залишайся ще, — просила вона метелика. — Ти для мене посланець неба, єдиний друг на все життя.
Одначе він спішив далі. Та ось несподівано квітка почула прохання, оклики та приваблювання: це заговорила вся галявина, манячи до себе розмаїтими кольорами та запахами. Чим більше комах прилітало до квітки, тим більше вона пізнавала та розуміла своїх сестер. Повійка вже чула їхні привітання і відповідала так само радісно. Відкривши сяючий цвіт сонцю, ніби немає більше вини, ніби не станеться більше зла, вона повністю довірилася світлу.
Ось так, сповнений відчуттів та очікувань, минув перший день розквітлої березки.
Рослинка прожила його подібно до інших, хто насолоджується щастям: не задумуючись та нестримно. Вона й гадки не мала, що такий прекрасний день може колись закінчитися.
Та ось сонце, продовжуючи свій невпинний рух, дійшло до заходу, опустившись за зелені крони дерев. Наша квітка, яка протягом усього дня невідривно проводжала світило поглядом, почала стуляти свої пелюстки. Проте вона до останнього ловила промінчики, навіть коли вони уже стали просто відблиском. Однак вечірній вітер, що прилетів трошки згодом у цю місцину, застав березку в темряві мовчазною та стуленою. Ніби й не розквітала, відкриваючи свою душу, ніколи. Але навіть заснувши, повійка не могла забути сонце, котре проникло в її сутність. «Тепер, — говорила рослинка собі уві сні, — більше ніяка темрява не розлучить мене зі світлом. У цей день я насолодилася ним усім своїм єством, я пізнала щастя і своє, і інших, я зрозуміла їх сутність, їхню душу. Ніщо й ніколи не затьмарить моє переконання, що життя — прекрасне».
Пролітаючи над узліссям, жайворонок збився з дороги. Пора була ще досить ранньою, але плиска Онна вже поралася у своїх справах, отож побачила, як він спускався додолу.
— Це ви як, — спиталася вона у нього, — хочете тут залишитися? Це я про те, чи ви просто залетіли до нас, чи збираєтеся взагалі тут мешкати?